№ 1. Проблеми археології Кам’яного віку

За час розвитку археологічної науки зусиллями вченних багатьох країн вироблено загальну періодизацію пам*яток археології. Для задекларованого періоду притамана загально археологічна періодизація. Палеоліт – від появи людини до 10 тис років тому, мезоліт – 9 -6 тис до н.е, неоліт – 6-4 тис до н.е.

Палеоліт – це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. Протягом палеоліту людина освоїла вогонь, виготовила перший одяг, спорудила перші житла. Знаряддя праці виготовлялися з кам*яних порід, найчастіше кременю, шляхом просто оббивання, а в кінці епохи решетуванням. За палеоліту склалися основи первіснообщинного ладу - першої в історії суспільної формації. З точки зору антропогенезу всю історію людства поділяють на тири періоди, що пов*язані з існуванням архантропів, палеонтропів та неоантропів. Архантропами називають найдавніших людей типу гомо хабіліс(юдина уміла) пітекантроп, синантроп, атлантроп приблизно 150 років тому з*являється неандерталець(палеоантроп). До неоантропів належать кроманьйонці, грімальдійці(гомо сапієнс).

Первісна людина на укр землях з'явилася близько 1 млн. р тому в період раннього палеоліту. На думку археологів, найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на терит Укр з Передньої Азії через Балкани і Центр Євр. Ця міграція хвилеподібно зривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на терит Укр знайдені біля с. Королеве (Закарпаття), м.Амвросіївка (Донбас), с.Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, що утвор первісне людське стадо. Ця перша форма соц організації базувалася на основі кровнородинних стосунків. Господарство первісних людей було присвоюючим. Основним знаряддям стало ручне рубило. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо.

Палеоліт поділяють на ранній, середній та пізній.

1 млн. -150 тис. р до н. є. - Ранній палеоліт - поява першої людини, могла лише викор дари природи, тоді як первісна людина уже дещо виготовляла сама. Незахищені, погано озброєні в боротьбі за своє існув люди (неандертальці, синантропи та ін.) могли вижити в теплих під. районах (стоянки на Україні - 200-150 тис. років до н.е.)

150-40 тис. років до н. є. - Середній палеоліт. Сприятливий клімат змінився різким похолоданням через насування льодовиків із Скандин п-ва. Боротьба за виживання змусила первісних людей вдатися до виготовлення досконаліших знарядь праці, одягу, спорудження житла. Вперше почали добувати й використовувати вогонь. Пам'ятки в Чернігівщині (Дергунь), на Дніпрі (Кодак, Запоріжжя) та Волині (Житомир), у Галичині (с. Касперівка), в Кїїк-Коба (Крим).

40-13 тис. років до н.е. - Пізній палеоліт. Поява людини сучасного фізичного типу. Із появою людини розумної дородову громаду заступає родова організація суспільства. Змінюється форма існування людського суспільства: первісне стадо поступається материнській родовій общині. Виникає язичеська релігія: «анімізм – віра в існування душі в оточуючих предметах, турбота про потойбічне життя», «тотемізм- кожна родова група має свого тотема», магія.

Поява нових типів крем*яних знарядь, навчилися виготовляти ножеподібні пластини. Вони використовувалися як ножі, виготовляли також скребки, різці, вістря дротиків і списів. Людина почала використовувати знаряддя із кістки та рогу. Люди вже вміли розрізати на смуги і вирівнювати бивні мамонта. Люди займалися в основному загінним полюванням на диких коней, бізонів, оленів. Важливу роль відводять жінці, що підкреслюють скульптурки. Рід вівся по материнській лінії, екзогамні шляби могли бути і груповими, мали належати до різних родів. Виникнення матріархальних відносин

13 - 4 тис. років до н.е. - Мезоліт (середня кам'яна доба). В післяльодовиковий період поч освоєння північних територій. Вимерли великі тварини, мисливство стало змінюв рибальством, збиральницт, прирученням тварин. Винайдено лук і стріли. Почала складатися племінна організація, з'являються відмінності у житті різних груп людей. Приручили свиню, поява рибальських знарядь – гарпуни, гачки, човни, рибальська сітка. Поява мікролітичних пластинок.Обробка дерева – сокир і тесел. На території України відомо понад 400 мезолітичних стоянок. На Волині був представлений культурами лінгбі, свідерською культурою, коморницька . основними видами господарства було збиральництво та мисливство. Характерний племінний лад.

4 - 3 тис. років до н.е. - Неоліт (нова кам'яна доба) - виникнення нової форми господарювання (землеробства і скотарства) та перехід до осілості. Удосконалення кам'яних знарядь праці за допомогою свердління, пиляння, шліфування. Почалося виготовлення глиняного посуду. Люди неоліту жили родовими групами, об'єднаними особою жінки-матері. Так утворився лад - матріархат. Поява скотарства, приручені бик свиня, коза, вівця. Виникнення землеробства, коли збирання корисних рослин перейшло у їх вирощування – пшениці, ячменю. Розвиток рибальства. Поява глиняного посуду – кераміки, посуд був орнаментований – перетворення і досягнення в розвитку людини називають неолітичною революцією.

Неолітична револ (переход від традиц привласнюючого господар (мисливство, збиральництво, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Археологами виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту, що представляють понад десяток неолітичних культур (дунайську, буго-дністровську, сурсько-дніпровську тощо).

Рисами були: ♦ винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці; ♦ виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів (виникає виробництво керамічного посуду, прядіння, а згодом і ткацтво); ♦ перехід до осілого способу життя (землеробство і тваринництво були продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво); ♦ активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили); ♦ суттєві зрушення в демографічній сфері (збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови, зростає тривалість життя людини (в середньому 30-32 роки). Перехід до землеробства і скотарства сприяв помітним змінам в організації суспільного життя: зростанню ролі парної сімї, розквіту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади. У період неоліту зародилася землеробська цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі.

№ 2. Неоліт Волині

Неоліт охоплює УІ – ІУ тисячоліття до н.е. Для неоліту хар-на трансформація привласнюючого, мисливсько-збиральницького типу господарства у відтворюючий – землеробсько-скотарський. Важлива риса – поява першого в історії людства штучного матеріалу – кераміки, тобто випаленого глиняного посуду.

Археологічна к-ра Волині різниться як за х-ром знахідок, так і за основним видом занять їх носіїв. Досить чітко тут виділяють дві зони: пд, землеробс-скотарс, представл. к-рою лінійно-стрічкової кераміки, і пн, мисливсько-рибальська, репрезент. волинською неолітичною к-рою з гребінцево-накольчастою керамікою.

Посел. к-ри лінійно-стрічкової кераміки відомі в Луцьку, Голишеві, Гіркій Полонці, Рівному, Городку, Клевані і ін. Досліджували Пелещишин, Охріменко, Захарук.

Основне заняття мотичне землеробство, ділянки для якого розчищались підсічно-вогневим способом. Знаряддя серпи кістяні або дерев’яні. Важл. свідченням існув на Волині землеробства є залишки к-них рослин у обвугленому стані.

Духовна к-ра представлена окремими знахідками м-ва. На чашах є зображення голови бика. Стилізовані фігурки знайдені в Луцьку, на Гнідаві свідчать про існування культу цієї тварини. Поховання тілопокладальні, супровідний інвентар горщики і кам’яні вироби. Тут появляється віра в потойбічний світ. Пам’ятки цієї к-ри датуються др.п.У-поч.ІУ тис.до н.е.

Волинська неолітична к-ра. Вчені довели, що її субстратом були пізньомезолітичні яніслаіцькі пам’ятки. Досліджували Телегін, Титова, Конопля, Охріменко.

Посел групувалися в р-ні лісових масивів, біля водоймищ, на високих і низьких терасах. На Волині є в Карасині, Розничах, Новосілках, Люб’язь і ін.

Посуд у вигляді гостродонних невисоких горщиків з прямими вінцями. Поверхня посуди орнаментована слабо. Поширені Сокирки, проколки, шила, рибальські гачки. Землеробство і скотарство знах в зародковій стадії. Осн завд було полювання, рибальство.

С-на організація мала родоплемінний х-р. був патріархальний устрій. Охріменко вважає населення становило 2-3 тис.осіб.

Дух. к-ра – даних мало. Віра у потойбічний світ. . мистецтво проявилося в оздоблені посуду орнаментом у вигляді штампу, широких ліній

Час існування к-ри У-ІІІ тис.до н.е.

На північному заході України в епоху неоліту проживали дві великі групи населення, які довгий час були сусідами, мали дуже різне етнічне та антропологічне походження і відрізнялися за складом матеріальної, духовної культур. Це були носії дунайської та волинської неолітичних культур. Існування поряд представників двох великих етноспільнот (етнокультурних масивів): 1) прийшлого рільничо-скотарського та 2) аборигенного “лісового” неоліту, напевно, призводило до взаємовпливів та запозичень. Їх контакти перш за все позначилися в поширенні рільничого досвіду вглиб Полісся. В той час як буго-дністровська, дніпро-донецька (в Подніпров’ї), німанська, східнополіська культури вивчені краще, неоліт Волині та Волинського Полісся був відомий лише з нечисленних неопублікованих матеріалів. Матеріальна специфіка, складові господарства, періоди перебування культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині та волинської неолітичної на Поліссі залишалися невідомими. Протягом 20 років автор відкрив і дослідив на Волині велику кількість неолітичних пам’яток. Введення в науковий обіг та інтерпретація цих матеріалів – актуальне завдання, яке вирішується в даній роботі.

Неоліт – виключно важлива епоха в первісній історії людства. Він характеризується значними змінами в економіці, духовній культурі. Перехід від привласнюючих до відтворюючих видів господарювання – рільництва та скотарства – становить сенс палеоекономічних змін, які отримали назву аграрної або неолітичної революції. Швидкість переходу до нових форм господарювання залежала від близькості культурних центрів, інтенсивності міграційних процесів, особливостей ґрунтів, природних ресурсів в цілому. Віддалені від центрів неолітизації райони Полісся з бідними піщаними ґрунтами певний час залишалися на попередніх позиціях привласнюючого господарства. Тут ще довго домінували мисливство, рибальство, збиральництво. Господарські новації хоч ставали їм відомі і були спроби заняття рільництвом, не могли розвинутися до кінця енеоліту. Родючі ж лесові ґрунти Волинської височини стали ареною заселення мігруючих з південного заходу носіїв дунайської культури (інша назва – культура лінійно-стрічкової кераміки), які були першими класичними рільниками та скотарями на теренах України.

№ 3.Характеристика археологічних культур періоду енеоліту і бронзи

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам'яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV— III тис. до Н. X. У цей час з'являються перші металеві вироби — мідні та золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з'явився колісний транспорт. Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну привів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім'ї переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Серед енеолітичних племен на території сучасної України провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор'я ця культура досягла найвищого розвитку впродовж IV—III тис. до н.е.Вона була вершиною розвою енеолітичних землеробських спільнот у Європі, мало чим поступаючись раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу V—IV тис. до Н. X. Назву отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. укр археологом В. Хвойкою с. Трипілля на Київщині.

Утворилася Трипільська культура на основі давніших автохтонних культур та і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізації Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам'яток Трипільської культури.

Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев'яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами.. Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га, які налічували понад 2 тис. жител. На думку дослідників, трипільські поселення існували лише 50—80 років, а потім їх спалювали у зв'язку з утратою родючості ґрунтів та вирубкою навколишніх лісів для потреб будівництва та надрова. Тому доводилося вишукувати іншу, ще ніким не зайняту, ділянку лісостепу й розпочинати все спочатку. В основі суспільного устрою трипільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була невелика сім'я, об'єднувалися в роди, кілька родів складали плем'я, група племен утворювала міжплемінні об'єднання, що мали свої етнографічні особливості.

Основним заняттям трипільців було землеробство, розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, свиней та частково коней. Як тяглову силу використовували биків, якими орали поля, їх запрягали у візки, можливо сани. Серед ремесел значного розвитку досягли чинбарство (вичинка шкіри тварин), кушнірство, прядіння, ткацтво. Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді, освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд з побутовим використовували і культовий посуд. Знайдено чимало глиняних жіночих фігурок, створення яких пов'язували з релігійним культом, який прийшов в Україну, очевидно, з Малої Азії і став основою поширеного культу богині-матері. Маючи складну систему орнаментів та знаків, були близькі до створення письма. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, В. Хвойка дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Основними причинами занепаду Трипільської культури, на думку вчених, були зміна теплого і вологого клімату на значно посушливіший, що унеможливлювало експлуатацію залишків екосистеми лісостепу в колишніх масштабах, загальна нерозвиненість матеріального виробництва та руйнівні зовнішні впливи, зокрема посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров'ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. В с III тис. до н. е. з поширенням на її територію вона припиниласвоє існування.

За енеоліту відтворювальне господарство набуває поширення і в інших регіонах України, зокрема в Степу та південній смузі лівобережного Лісостепу, де проживали скотарські племена. Поряд зі скотарством, вони активно займалися і рибальством, мисливством, збиральництвом, частково землеробством. Через свій рухливо-осілий спосіб життя скотарі майже не залишили поселень, тому основним джерелом для вивчення їх діяльності і побуту є поховальні пам'ятки — численні кургани, наприклад Маріупольський могильник, що й до нині височать у Степу. Ці насипи, окремі з яких було оточено великими кам'яними плитами чи дерев'яними колодами, поставленими впритул одна до одної по колу, на думку дослідників, символізували зв'язок з пращурами, а через них — і зв'язок з певною територією, минулого з сьогоденням, були своєрідними храмами. Яскравою рисою скотарської культури стала також кам'яна антропоморфна скульптура, зокрема, менгір — видовжений і встановлений вертикально камінь, що здалеку нагадував людську постать. З часом з'явилися стели з ледь наміченими головою і плечима, інколи вкриті викарбуваними символічними знаками, сценами, орнаментом.

Є підстави вважати, що зі скотарськими племенами українських степів пов'язане становлення індоєвропейської спільноти, а також виникнення та поширення індоєвропейського кола мов. Зокрема, як вважає відомий учений Ю. Павленко, зоною консолідації індо-арійських ("арья" означає благородний) племен були південні райони від Нижнього Дніпра через Крим і Приазов'я до Північного Кавказу, а ірано-арійських — степові і лісостепові райони Донеччини, Подоння і Середнього Поволжжя.

Бронзовий вік

На зміну мідно-кам'яному вікові прийшов бронзовий(II — поч. І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоплавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком металургії з'являвся надлишок продуктів, що зосереджувався в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це призвело до визрівання внутрішніх та зовнішньо-племінних соціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.

Помітні зрушення відбувалися й у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникла монументальна кам'яна антропоморфна скульптура, ускладнилася система релігійних вірувань, з'явилися зародки майбутнього письма — піктограми.

4.Давньоруська археологія України

Вивчаючи епоху КР дослідники визначають на території східних слов*ян 9-14 ст основні категорії археологічних пам*яток: городища,селища, капища-жертовники і могильники.

Городища зосереджені переважно у лісостеповій зоні, менше у північних та поліських районах україни. Всього на території України зафіксовано близько 500 городищ часів КР. Понад 60 з них уже дослідженні( Ратич, Тимощук, Кучера, Юра)Відомі городища з дерев*яно-земляними фортифікація. Розміри та загальна площа городища вчені вважають однією з ознак, що дозволяє говорити про їхнє значення, більшість із наих мали площу до 1 га. Більші за площею гордища з дитинцем і окольним градомтє залишками міст. Під натиском ординців городища втрачають своє значення.

Селища – найпоширеніші пам*ятки археології КР. Нині зафіксовано понад 600 селищ. Вони розташовувалися на берегах річок, озер, вододілах. Типовими були житла напів-землянки, де виявлено печі-кам*янки. Кераміка є наймасовішою знахідкою, кухонний посуд представленний горщиками і покришками. Відігравали важливу роль у соціально-економічній системі КР, адже с/г становило основув феодальної економіки. У селах розвивалися деякі ремесла та промисли. Садиби в сільській місцевості з'явилися дещо пізніше від міських і значно перевищували їх розмірами. Дослідження останніх десятиліть дали підстави переглянути думку щодо примітивності й одноманітності забудови давньоруського села: тут, поряд із ординарними спорудами, виявлені й такі, що нічим не відрізнялися від міських. Вони належали, очевидно, представникам адміністрації феодала або верхівці сільської територіальної громади. Переважна більшість жител, у тому числі й у містах, — одноповерхові, але трапляються і двоповерхові, а деякі навіть мали три поверхи. Серед основних господарських споруд — хліви, де перебувала худоба, приміщення для зберігання припасів, реманенту, сировини, майстерні, колодязі, виробничі площадки тощо.

Могильники – понад 200 курганних та 100 грунтових могильників. Особливістю курганних могильників є значна густота насипу, похованих у всіх могильниках клали зазвичай головами на захід.відомі трупоспалення та поховання, і встановлення символічних меморіальних поховань – кенотафи.

Міста були важливими осередками ремесл, торгівлі, культури. У давніх літописах русі згадується 414 міст. Давньоруське місто було досить складним соціальним організмом. Тут розвивалися ремесла і торгівля, знаходилися двори феодалів, функціонували церкви та монастирі. Великим міським осередками були Київ, чернігів, галич, новгород, Полоцьк. Міська давньоруська вулиця з двох сторін була захищена парканами з ворітьми. На торгових місцях розмішувалися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під'їзні шляхи і торгові площі. Основні вулиці сходилися біля в'їзних воріт, а також у районі торгової площі або церковного майдану. Вулиці та площі нерідко замощувалися дерев'яними колодами або плетеними гатями.

Уже на початковому етапі входження Київської Русі до світу європейської середньовічної цивілізації гут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура. основним будівельним матеріалом на Русі було дерево, з якого зводилися не лише сільські житла, а Й численні різноманітні міські споруди, оборонні конструкції на державних кордонах, у замках та містах. При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип храму. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви. Після гворчої переробки зодчими Київської Русі він являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди. На дитинці стародавнього Києва, окрім численних церковних споруд, археологічними дослідженнями виявлено залишки й кількох світських, на думку деяких дослідників, це були князівські палати. Одна із них, як свідчить техніка будівництва була споруджена навіть раніше за Десятинну церкву. План її цілком виявити не вдалося, хоча вважається, що за типом це була кругла ротонда, і визначають її як складову теремного палацу княгині Ольги.

Інший палац стояв поблизу західного фасаду згаданої церкви, по осі її входу. Він мав п'ятичастинну структуру, лише центральна частина його була квадратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, розміщувалася галерея. Стіни членувалися плоскими пілястрами, всередині палац прикрашався фресковим розписом. Під час розкопок виявлено рештки різьблених мармурових та шиферних капітелей і деталей. На думку деяких фахівців, палац був резиденцією Володимира Святославича, тобто головною офіційною спорудою тогочасного міста.

У палацовому кам'яному будівництві, як показують матеріали досліджень, побутувало два типи споруд: великі, прямокутні у плані (X—XI ст.), й невеликі, квадратні, високі тереми, які, можливо, входили до ансамблю дерев'яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Такі будівлі мали витоки в давньоруській дерев'яній архітектурі. Великі, прямокутні у плані, поділені на кілька відділень будівлі походять від ранньосередньовічних палацових споруд Візантії та Західної Європи. Мають певні аналогії і з архітектурними пам'ятками Ближнього Сходу. Тричастинні палаци, на основі аналогій у середньовічному палацовому будівництві та мініатюр Радзивіллівського літопису, мали вигляд видовжених, очевидно, двоповерхових будівель з баштами в центрі або з боків, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями у другому.

Залишки палацових споруд виявлені не лише у столиці Русі, а й у інших містах, зокрема на дитинці Чернігова. Але тут відомі й менші за розмірами кам'яні будівлі. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невеликого за розмірами, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін та відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як триповерховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розписаний фресками

Чимало знахідок входило до складу скарбів, захованих за часів воєнної загрози. У багатьох із них виявлено цілі гарнітури святкових та буденних уборів княгинь чи бояринь. Такий убір складався із вінця, з боків якого на ланцюжках (ряснах) спускалися колти-підвіски із намистин, медальйонів, нерідко виготовлених із золота. Пізніше, у XII—XIII ст., складається стилістично єдине убранство із тих же типів прикрас, що й золоті з емалями, але вже зі срібла з черню

Протягом тривалих археологічних досліджень в Україні відкрито велику кількість жител давньоруського часу. За конструктивним способом зведення стін вони поділяються на каркасно-стовпові та зрубні (вінцеві). А за рівнем заглиблення у ґрунт — на землянки, напівземлянки та наземні. Каркасно-стовпові будівлі визначаються під час розкопок досить чітко за наявністю округлих ямок по периметру споруди (діаметр стовпів близько 45 см). Зрубні конструкції фіксуються за слідами нижніх вінець дерев'яних колод, із яких будувались житла

№ 5.Давні слов’яни на території України

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов'янства, походження і етногенез якого на сьогодні остаточно не з'ясовано. Значна частина науковців схиляється до думки, що свої початки слов'янський світ бере ще у бронзовому і ранньозалізному віках (И—І тис. до Н. X.). Вперше про слов'ян-венедів згадують римські автори І—II ст.. Пліній Старший, Тацит, Птолемей. З VI ст. про слов'ян дещо ширше говорять візантійські історики Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Маврикій Стратег та ін. Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. на рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. Вони займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. На поч. нової ери завершився поділ слов'янської спільноти на дві групи: східну і західну. У V—IX ст. частина слов'ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася південнослов'янська група.

Антське об'єднання Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в державну формацію антів (етнонім "анти", на думку лінгвістів, іранського походження і означає людей, що перебувають на окраїні,рубежі), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії й далі на Балкани. Не відома загальна кількість племен, що входили до складу цього об'єднання. Але з повідомлення Готського історика Йордана про полонених антських старшин випливає, що їх було не менше 70. В Антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Прокопій Кесарійський писав, що склавинами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішуються спільно. За часів загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках.

Повідомляючи про побут і звичаї слов'ян, зокрема антів, у VI ст., візантійський імператор Маврикій Стратег зазначав: "Вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. їх дуже багато в країні, і вони досить витривалі, переносять легко і спеку, і холод, і дощ, і неприкритість тіла, і убозтво. Маючи досить сильну військову організацію, анти, яких М.Грушевський вважав предками українського народу, вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних.

Певний час анти межували з ґотами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. Союзні стосунки і спільні воєнні заходи, спрямовані проти Римської імперії, чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. ВIV ст. у володіння Ґотського королівства вторглися гуни, які вийшли із Центральної Азії. Вони не загрожували існуванню Антського об'єднання і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з ґотами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. В сер. V ст. вони також були розбиті та розпорошені серед місцевих народів.

Водночас із занепадом ґотів та гунів, під натиском варварських народів загинула і Західноримська імперія. Натомість Східноримська імперія — Візантія, як і Антське державне об'єднання, зуміла вистояти. Відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої пол. V — сер. VI ст. Особливо це виявилося у Балканських війнах, які анти разом з близькими до них склавинами (слов'янським протодержавним міжплемінним об'єднанням, що знаходилося на території сучасної Південної Польщі, Словаччини, Трансільванії), вели за сфери впливу в Придунайській рівнині та на Балканах. У 1п VI ст. слов'янський наступ, за словами українського дослідника М.Брайчевського, мав характер сезонних походів. Наші предки переходили через Дунай, вторгалися у візантійські володіння, захоплюючи багаті трофеї і полонених, а восени поверталися додому. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Ватіканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і країни колишньої Югославії). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопоннесі й навіть у Малій Азії.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників з Центральної Азії — аварів. Протягом 558—568 pp. вони пройшли через південні степи і в Трансільванії (територія сучасної Румунії) заснували свою державу — Аварський каганат. Підкоривши склавинів, авари розпочали наступ на антів, які діяли в союзі з Візантією. У результаті тривалої боротьби анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Праукраїнське Антське об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

Протягом VІІ ст. праукраїнці зосереджувалися на правому березі Дніпра. VІІІ —IX ст., згідно з літописом "Повість временних літ", на території сучасної України проживали такі племена: поляни заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни — Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати — Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу ("князівства", "землі"). Літопис оповідає, що у всіх племен створилася своя влада, своє "князювання". Зокрема на поч. VII ст. племена дулібів (волинян) утворили на Волині, насамперед у басейні Західного Бугу, Державу волинян. Письмові джерела свідчать про наявність там бл. 70 укріплених городищ. Проте проіснувало це утворення недовго: приблизно в сер. VII ст. волиняни зазнали тяжкої поразки від аварів і опинилися під їхньою владою. Значно успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров'ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян. Із сер. І тис. вони входили до Антського об'єднання, а після його розпаду заснували наприкін. VI— VII ст. нове ранньо-державне утворення. На чолі Полянського племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих племен — Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також його брати Щек і Хорив та сестра Либідь, які заснували Київ.

До полян, що знаходилися у вигідному геополітичному положенні, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. Саме поляни, західні сіверяни і древляни у УП ст. почали об'єднуватися у федерацію племен, яку вже тоді сучасники називали Руссю. Одночасно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкін. VIII— у першій пол. IX ст. утворилося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю територію державного утворення.

№ 6 Виникнення держави у східних слов*ян та основні етапи її історичного розвиткуПротягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, сіверяни, в'ятичі,дреговичі та древляни, волинян і дулібів. Основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання. Сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, привело до різких змін у соціальній сфері. Зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу. Важливу роль у державотворчому процесі відігравала й постійна загроза з боку сусідніх кочових племен. Початок формування державності на території України пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. навколо нього к VІІІ - п ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями.

Історики поділяють час існування Київської держави на три періоди. І період — кінець VIII—X ст. — період становлення та еволюції Київської Русі, у який відбувався процес формування державності. Дір та Аскольд: проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією; здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті було підписано вигідні для русів угоди; першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі (причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри). з 870 р. - Рюрика. 879 році помирає;регент Олег, який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. В 907, 911 рр – походи на Візантію її підписав торговельну угоду.Візантія зобов'язувалася сплачувати кожного року данину, руським купцям надавалося право безмитної торгівлі з Константинополем;утвердження КР як рівноправного партнера Візантійської імперії.912-945рр - Ігор; посилив централізовану владу у боротьбі з древлянами, він виступив проти печенізьких орд,. 941 і 944 не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі. У 945 році вбитий древлянами. 945-957рр - Ольга. помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень. Намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. Зміцнила економічну могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 957 -972р. Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем., розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію. Провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, - в Овручі, , а Володимира в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва. У 968 р. другий болгарський похід. був змушений підписати мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

II період — кінець X—XI ст. — період найбільшого піднесення і розвитку Київської Русі. 978 р. розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Консолідує державу шляхом створення апарату управління нижчого рангу; завершує формування державної території (землі хорватів,дулібів, радимичів і в'ятичів); військову реформу задля протистояння набігу кочівників, встановлюючи феодальну організацію війська - службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя; створюється досить розгалужена система фортець; вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу; єдина релігія православного (візантійського) обряду - підвалини вибору були закладені Аскольдом Ольгою; у цьому варіанті світська влада домінувала над релігійною; православ'я фундамент для створення централізованої держави. у 1015 р. помер.

Перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті в 1019 р. У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав - у Чернігові. Встановивши контроль починає боротьбу з печенігами. після 1036 р.,печеніги ніколи не нападали. На честь цієї перемоги закладено Софійський собор; розширюються кордони Київської Русі; кодифікація юридичних норм, постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.; призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, а слов'янина - Іларіона. запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.; дипломатична діяльність. династичних шлюбів - Ярослав одружений зі шведською принцесою Інгігердою, сестра Марія дружина польського короля Казимира І, син Ярослава -з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Доньки - за угорського короля, за норвезького короля Гаральда, за французького короля Генріха І.

ІІІ період – кХІ – сер ХІІІ ст – її політичний занепад, що проявився у вигляді феодальної роздробленостіпісля 1054 р. в КР встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів - Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда Ярославичів»), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. на з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадковані від батька землі - вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівських з'їздах. наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності КР, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, став київським князем на 12 років. Розгромив половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, багато зробив для зміцнення КР. Розвивалися с/г й ремесло, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста. Зміцнюються династичні зв'язки: Володимир Мономах одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

№7. Галицько-Волинська держава у часи правління Данила Галицького

Історія Галицько-Волинського князівства бере свій початок з 1199 року, коли Волинський князь Роман Мстиславович (1160–1205), який у своїй політиці зробив ставку не на бояр, а на міщан, дружинників і частину дворянства, вдалося вперше об’єднати галицькі та волинські землі в єдине князівство. Але у 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпалося. Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була тікати з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу.

Данило повертається на політичну арену у 1230р, коли йомуі вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті Це повторилося 1233 р. Оскільки боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали міські купці і ремісники. Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади. Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян — общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про «доброго князя» уже в той час були поширені в народі .В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства.

Данило з братом Васильком вів активну боротьбу за об’єднання усіх галицько-волинських земель. З цією метою він створюєнебачене раніше на Русі військо – регулярну професійну піхоту. Добре озброєна і навчена, вона принесла князеві усі його великі перемоги. У1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. У 1238 р. розгромив лицарів тевтонського ордену у місті Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)». Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. 3 їх наказу були споруджені міста — замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Батий на початку 1241 р рушив на Волинь, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло м. Ярослава на Сяні Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького не зміг. Зокрема втрачено великі міста – Галич, Володимир, Кам’янець.Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. «О, гірша будь-якого зла честь татарська!» — написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам.Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець Львів, Володимир, Луцьк, Кременець.на доказ того, що вони «мирники» орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога син Данила Роман одружився з Гертрудою і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

В антитатарській політиці Данило Галицький намагається заручитися підтримкою папи римського Інокентія IV. У 1254 р. в м.Дорогочині Данило був коронований папським легатом. Місцем коронації він обрав Дорогичин, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Помер і похований у збудованому ним місті Холмі. Українська історіографія вважає Данила Галицького одним з найвидатніших руських князів, який в несприятливих умовах ворожого оточення зумів не лише згуртувати галицькі і волинські землі, але й перетворити князівство у високорозвинену державу, до якої з Великою повагою ставилися в Європі.

Історичне значення

– Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.

Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на культуру західноєвропейських цивілізацій.

№8. Українські землі під владою Литви, Польщі та інших держав (с14-п 16 ст.)

Занепад Г-В князівства призвів до серйозних зміг у становищі українських земель. Протягом 14-15 ст між могутніми сусідами розпочалася боротьба за оволодіння Україною. В результатіі Україну було поділено між кількома державами, а її статус упав до рівня периферійної провінції.

Через 9 днів після смерті юрія Болеслава ІІ коль Польщі Казимир ІІ вступив у Галичину. У плани галицького боярства не входило йти під владу Казимира ІІІ. Тому вони встановили свою владу, обравши правителем Дмитра Дедька. Г-В військо разом з татарами вступило на територію Польщі, після чого поляки мусили визнати Дедька фактичним правителем Галичини і підписати з ним угоду про нейтралітет. Тим часом Волинське боярство шукало собі князя , спинившись на кандидатурі Любарта Гедимінговича, який вважався спадкоємцем Юрія –Болеслава ІІ. Вони розраховували на підтримку Литви у боротьбі з татарами та угорським й польським королем. З цього моменту 1340 єдності Г-В князівства настав кінець. Аоно розбилося на дві групи: боярську республіку Галичину і князівство Волинь. Коли у 1344 році помер дедько казимир ІІ не відмовився від ідеї загарбати Галичину. Заручившись нейтралітетом татар у 1349 році захопив Львів, Белз, Володимиром. Любар зумів втримати Луцьк, а за наступний рік волиняни відвоювали частину власних земель.

Протягом 50-60 рр 14 ст між Польщею та Литвою точилися війни. У 1352 р Казимир з великим військом обложив фортецю Белз. Похід був невдалим, підписавши перемир*я галичина лишалася за Польщею, а Волинь – Литвою..на галичині Казимир усіляко зміцнював свої позиції, відбирав маєтки у дворян, що підтримували литовського князя, роздавав землі полякам і тим хто ставився прихильно до Польщі. В окуповані міста запрошував ремісників – німців, поляків, надаючи їм широкі права.

Боротьба з Литвою , відновившись після перемир*я, відновилася ще на 30 років. Казимиру ІІ вдалося заручитися підтримкою татар, тевтонського ордену й захопити Белз, Холм,Володимир. Після смерті казимира у 1370 році литовці зайняли Волинь.. Любарт зробив спробу об*яєднати дві землі, але це було невдалим. Тривалий наступ польських та литовських військ закінчився тим, що Галичина увійшла до складу Польщі, спочатку зберігавши повну автономію.. розпочалася політика полонізації, селяни втрачали право самостійно розпоряджатися своїм майном, прикріплювалися до свого помешкання і пана. Міщанство занепадало, оскільки оселилося багато чужоземних купців та ремісників. Корінних мешканців українських міст обмежували в праві займатися торгівлею.польські королі запровадили магдебургське право, яким мали право займатися лише католики.. православні були обмежені у своїх правах, навіть жили в окремих районах.

Займаючи білоруські та українські землі, литовські князі не чіпали місцевих порядків. Від місцевого люду вимагалося лише визнання зверхносі великого князя литовського. Литовські намісники швидко переймали традиції місцевого населення, мову, а дехто навіть і православну віру. Збирання українських земель найактивніше відбувалося за ольгерда, підкорив Київщину,Переяславщину, вигнавши монголо-татар, 1363 р розбив їх біля синіх вод. Йому вдалося вибити ординців з Поділля. 90 відсотків усієї території Литовського князівства являли східнослов*янські землі. Литовці зазнали надзвичайного культурного і релігійного впливу з боку слов*янських народів, перйняли військову організацію, адмінустрій, систему господарювання. Називалося Литовсько-Руським князівством.

Наступною знаковою подією стала кревська унія 1385 рокі – шлюб між литовський князем Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Він мав посили позиції двох держав зі спільним ворогом – Тевтонськи орденом. Ягайло мав прийняти католицизм, хрестити литовське населення і приєднати всі землу до Польщі. Він отримав ім8я Владислава ІІ, був коронований польською короною. Король Польщі одночасно вважався і великим князем Литовським. Унія загрожувала існуванню князівства, що породило протистояння з Вітовтом, ке закінчилося 1392р угодою в Острохі, згідно з якою Вітовт став великим князем литовськимє. Він провадив полятику ліквідації уділів на українських землях, насуджуючи власних намісників.

У 1401 році у Вільно було підписано унію, за якою Вітовт став довічним правителем Литви, визнав васальну залежність від польщі. Після Грюнвальдської битви зміцнилося становище Вітовта. Політичну незалежність Литви закріпила Городельська унія 1413 р, де визнавалося литовську державність. Наступ литви на незалежність удільних князівств призвела до того, що вони часто звертаються до православної Московії.. останнім значним виступом бул повстання під проводом Глинського у 1508 році, але повстання не набуло всенародного характеру, він утік до Московії.

Угорщина, Туреччина, Московія. З ХІІ ст. влада київських князів на території Закарпаття занепадала, угорські феодали активно проникали, займаючи найродючіші землі в долинах річок. Слов*яни були витісненя для життя в гори. В 13 ст угорські феодали загарбали частину галицько-волинських земельі надовго утвердилися на території Закарпаття. Карпатські гори стали кордоно між Руссю та Угорщиною. Буковина також була загарбана Угорщиною після розпаду Г_В князівства. З к 14 ст. Пн буковиною стали управляти намісники угорських володінь.

Крим, який після половецьких набігів був відрізаним від КР, перебував під владою татар. На п 15 ст. крим переходив від одного татарського феодала до іншого. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечкаим розпалася на окремі орди. У 30-ті роки 15 ст кримські татари утворили власну державу, яка у 1445 році здобула незалежність під назвою Кримське ханство

У 14 ст Московське князівство значно зміцніло за рахунок об*єднання північно-східних давньоруських земель

№ 9. Люблінська унія 1569 року та її вплив на українські землі

Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. “Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви”

Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.

Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. “…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали” На той час Польща являла собою шляхетську республіку із сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою.

Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август. Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку. Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві. Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.

К1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів. Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини. Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об`єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.

Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі. Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство. Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).

Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе “королев`ятами”, які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці “удільні князі” здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам. Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут “слободи” – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.

№ 10. Виникнення козацтва. Запорізька січ

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в словнику половецької мови «Кодекс Куманікус» (1303) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Цікаво, що слово «козак» вживалося для позначення полярних рольових функцій: «страж» і «розбійник». Про козаків на Поділлі є відомості вже від 80-х років XV ст. М. Бєльський, описуючи похід 1489 р. Яна Альбрехта, сина Казимира IV, у Східне Поділля (Брацлавщина) на татар. На Київщині найраніші відомості про козаків припадають на 1492 p., а потім, виразніші, — на 1499 р. Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва: «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами; «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво; «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вікових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю; «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів; «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю; «захисна» —появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі; «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.Жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. більшість містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.

Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були: 1. існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями; 2.досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін; 3.природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Необхідність виникнення козацтва зумовлена: 1. зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;2. посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту; 3.зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар. Отже, XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар. Постійна загроза нападів ординців спонукала козаків до створення надійної системи укріплень січі.

Перши­ми коз ватажками були Дмитро Вишневецький, Михайло, Остафій та Богдан Ружинські, урод­женці Волині. Перша Січ виникла на о.Мала Хортиця між 1555-56 рр. її засновником був староста канівський і черкаський князь Д.Вишневецький. Згодом Січ ще 7 разів змінювала місце розташування.( Базавлуцька Томаківська Микитинська Чортомлицька Олешківська Кам'янськ Нова (Підпільненська)) . За­п Січ представляла собою місто-фортецю. Вона будувалася, як правило, на острові у плавнях, укріплю­валася валом і ровом, а вал зміцнювався частоколом (засікою), можливо від цього походить назва "січ", а також баштами, в яких прорубувалися бійниці. У сере­дині Січі був майдан з правосл церквою, навко­ло якої знаходилися житла козаків - курені, оселі стар­шин, канцелярія. На Січі постійно перебував гарнізон (2-3 тис. козаків).

Протягом XVI – XVIII ст. Запорозька Січ мала ознаки держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами.Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) Раді, яка обирала козацьку військову старшину.СІЧОВА ВІЙСЬКОВА СТАРШИНА. ко­зацькій раді, яка збиралася щороку 1-го січня. На раді обирали кошового отамана і старшину (писаря, суддю, осавула). Право і закон на Січі ґрунтувався винятково на традиціях козацького життя. Дослідники вважають Запорізьку Січ д-вно-політ утвор ук­р народу. З цим можна погодитись, адже За­порозька Січ мала свою владу, була суб'єктом міжнарод­них відносин (з нею підтримували стосунки монархи й уряди ряду держав - Кримського ханства, Московсь­кого царства, Молдавського князівства, Венеціанської республ та ін.). Козаки мали свою символіку - клей-ноди

Військова майстерність козаків привернула увагу уря­ду Речі Посполитої і він вирішив використати козаків на держслужбі для охорони південних кордонів. Бе­ручи козаків на службу, польський уряд також прагнув встановити контроль за козацтвом. Козаків, яких залу­чали до державної служби, вносили до спеціального спи­ску реєстру, звідси і назва - реєстрові козаки. Перший реєстр створили у 1572 р., на службу тоді взяли 300 ко­заків. Другий реєстр складено у 1576 р. - 600 козаків, у цьому самому році Стефан Баторій вручив козакам клейноди. Реєстровці звільнялися від держподатків та повинностей, за військову службу отримували платню. Козацтво прославилося боротьбою проти турецько-та­тарської агресії. Козацькі ватаги часто нападали на та­тарські загони, які грабували українські села і міста, відбивали у них здобич, визволяли бранців., у 1606 р. козаки завдали удару по трьох найміцніших фортецях - Акерману, Кілії та Варні, у 1608 р. здобули Перекоп, знову атакували турець­кий берег. Найвдалішими і найрезультативнішимими були морські походи на Трапезунд (1614) і на Кафу (1616), внаслідок чого було визволено з полону кілька тисяч бранців. Особливо прославився походами на татар і турків Пе­тро Конашевич-Сагайдачний. Він впорядкував козацьке військо, перетворивши його на добре організовану, дис­ципліновану, озброєну вогнепальною зброєю армію, до кількох сотень чайок збільшив козацький флот. Саме під його керівництвом козаки відіграли виріш роль у Хотинській війні 1621 р., в якій протистояли 35-тисячна польська і 150-тисячна турецько-татарська армії. Козаць­ке військо налічувало 40 тис. чол. Воно притягнуло на себе основні сили турків і татар

№ 11. Визвольна війна: причини, основні етапи, наслідки

Причини: 1.1638р – підписана ординація – знищити козацтво як стан, усі козаки, крім реєстровців ставали кріпаками, придушувалися будь-які покозачення, заборонялося обирати гетьмана й старшину, постійні залоги на Запоріжжі польського війська 2. особиста образа чигиринського намісника, польський магнат Чаплинський захопив Суботів, побив сина Хмельницького і вигнав звідти всб родину. 3. 1648 – помирає Владислав Ваза, польський король який розумів значення козаків у боротьбі проти татар. 4. утиски українців у містах, православні могли селитися лише у відведених місцях, обмежувалися у зайняттях ремеслом, усувалися від участі у місцевому самоврядуванні, зростала панщина, посилювався визиск селян, колоніалістська політика РП

Передумови: 1.політична: польща отримала сильного союзника, великі території, Литва боролася проти москви, нобілітет мав влитися у польську верхівку. 2. релігійно-конфесійна:віра сприймалася як приналежність до національності, РП залишалася оплотом римо-католизму, помер Могила у 1647р, церква була на роздоріжжі, римо-католицизм домінуюча релігія. 3. соціально-економічна: три литовських статути(1529,66,88), зростання обороту панщини до 3-4 днів обов*язкових робіт 4.історико-психологічна: козацтво принижений стан, утворення козацької старшини.

Періоди: початковий період Хмельниччини 1648-серпень1649рр 2 лютого – хмельницький гетьман на микитинській січі

5-6 Травня 48 – битва на Жовтих водах, найбільша битва відбулась на княжих Байраках, для поляків це була поразка. Виговський потрапив у Полон, Хмельницький викупив за коня; 16 тр авня 48р. – Корсунська битва – козаки взяли у полон Потоцького і маліновського, передали їх татарам як полонених, польське військо залишилося без командування. Одразу після Корсуння БХ почав писати листи сусіднім державам, шукаючи військових союзників. У БХ була найкраща розвідка, що повідомляла про московських лучників, боячись їх як рушійну силу. Після битви військо почало реформуватися.

5-7 липня – битва під Махнівкою, перемога козаків. Кривоніс виступив проти Вишнивецького; 11-13 вересня – укр..татарське військо проти польського Пилявецька битва, ганебна поразка поляків. Битва перини(Зяславський), литани(Остророг)і дитини(Конецпольський); БХ підходить до Львова але не бере місто, у жовтні бере в облогу Замостя, але не одразу через недостатню підготовку. Після Львова і замостя – майже всі укр. Землі було визволено від польського панування. Змога піти на Варшаву та Краків – відсутність війська та командування у Польщі, достатня армія у БХ. 23 грудня 48 – вступ у Київ, прохід Золотими воротами.

Воєні дії відновлено весною 49 Збаражсько-зборівська компанія. БХ міг повністю розбити польське військо, але татари зрадили його і перейшли на бік поляків. Підписання договору 18 серпня Зборівський: Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства під владу гетьмана, реєстр 40 тис військ, амністія учасникам війни, , вигнання римо католиків з цих воєводств.

Другий етап – 1650 – 1653 рр. 18-30червня 1651р – Берестецька битва, через зраду Іслама Гірея битва була програна, підписання Білоцерківського договору вересень 51. Залишалося Києвське воєводство, 20 тис реєстр. 22-23 травня 52 р – Батозька битва, розгром 70 тис війська поляків, втрата чинності попереднього договору. Молдавські походи: помирає Тиміш.

Жванецька облога лютий-весна 53, зрада татар. Не можливість остаточно розбити поляків.

На земському соборі прийнято рішення взяти БХ під царську руку 1 жовтня 1653.

Третій етап – 1654-1657рр. лютий Переяславська рада(літургія, присягали на вірність царю 285 людей, усна угода, православна київська митрополія визнавала зверхність константинопольського патріарху, проти приєднання до москви.)

Березневі статті – реєстр 60 тис, Москоквьке царство мало вступити у війну проти РП, заборона відносин з Туреччиною і татарами, наданн царських грамот, гадяцький ключ, грамоту на чигирин , на маєтності.

1655р – Охматівська битва на території брацлавщини. Укр.-рос проти пол.-тат. БХ не завдав вирішальної поразки польському війську..1656 – Віленьскі перемовини, де козаки участі не ббрали, між поляками і росіянами. Дві країни зовов*язувалися не укладати домовленостей із Швецією, натомість спільні воєні дії проти неї

56р – інтенсивний пошук союзника. 27 липня 57 крововилив у мозок Хмельницького, ерез 5 днів помер, поховали у Чигирині

1. Відродження української держави

2. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, кріпосницьких відносин

3. Більшість селян отримали свободу

4. Створив сильну армію,збагатив воєне мистецтво

Домігся ізоляції Польщі, зав*язав дружні відносини з австрією Венецією,готував союз із Швецією

№ 12.Гетьманщина в ост. чв 17-80-х рр.. 18 ст.

Гетьманщина— д-ва на терит центр і пн-сх Укр, яка утворилася внаслідок Зборівського договору 1649 р. З 1654 р увійшла під протекторатМосковс царства та зберігало свою автономію до 1764-го р, до ліквідації Катериною II. Край охоплює терит суч Чернігівської, Полтавської, Сумської і лівобер частин Київської і Черкаської, зх часину Брянської обл.

З 1668 - 1669 років Лівобер Укр входить до складу моск імп. Демьян Багатогрішний, хоч і був затверджений на гетьманство в Москві, але проводив незалежну політ, не погоджуючись бути маріонеткою пануючи. Він намагався обмежити військову присутність москов військ на Укр. За допомогою сердюцких полків йому вдалося навести порядок на Укр. Проте, постійні конфлікти Багатогрішного з козацькою старшиною привели до того, що врешті-решт він був арештований московською владою.

Наступним гетьманом був Іван Самойловіч (1672 - 1687). Щоб отримати підтримку козацької старшини, він роздавав їм землі. Він намагався поширити свою владу на всю Укр. Він підсилив свій контроль над запорожцями і з 1674 р боровся проти Дорошенко і турка. Він підтримував перехід на Лівобер і Слобожанщину. Московський - польс договір 1686 р підтвердив приналежність Правобер до Польщі і підпорядкував Запоріжжя безпосередньо пану, а не гетьманові. Розчарований, Самойлович не прийняв активної участі в московс поході до Криму, за що був арештований і засланий до Сибіру. Сильніший вплив Росії на Укр позначився в підпорядкуванні Москві Укр православної церкви. У 1685 - 1686 р Київська православна митрополія була підпорядкована Московській патріархії. Укр православна церква втратила самостійність і впродовж століть піддавалася русифікації.

Приймачем Самойловича став Іван Мазепа (1687 - 1708/09) - один з видних політ діячів козац Укр. Це була людина з відмінною освітою, яка довгий час прожила в різних країнах Зх Європи, знала декілька мов. Він був знавцем літ-ри, мис-ва, військової справи. Він також прагнув зробити старшину своєю опорою, проте намагався ослабити кріпосний гніт. Велику частину своїх багатств він віддавав на споруду храмів, шкіл. Він узяв під опіку Київську Академію. Він прагнув підтримувати хороші відносини з Москвою, активно підтримував моск царя Петра 1 в Азовській війні проти турок і татар в 1695 - 1696 р, був радником пануючи. Завдяки цьому Москва підтримала заняття Правобер Укр в 1704 р. Тепер вся терит Укр була об'єднана під владою гетьмана.

Після поразки Мазепи з новою силою почав діяти план подальшого підпорядкування Гетманщини москов цареві. Це був тривалий процес, який то прискорювався, то, у випадку війні з Туреч, коли було небезпечно злити укр, сповільнювався. Щоб ослабити опір укр, імперський уряд розпалював ворожнечу між гетьманом і старшиною, між старшиною і селянством, використ старе правило- розділяй і володарюй. Скарги селян на старшину рос імперський уряд використовував як привід для втручання у внутр справи Гетманщини. У 1708 р за згодою царя був вибраний гетьманом Іван Скоропадський. При ньому (1708 - 1722) контроль Москви над Укр посилився. Петро 1 призначив свого представника при гетьманові з правом контролю за діями гетьмана. Для допомоги представникові царя були направлені на Укр два полки. Гетьманська столиця була перенесена з Батурина в Глухів (ближче до Росії). Петро 1 почав особисто призначати полковників, а його представник при гетьманові призначав молодших офіцерів, зазвичай з числа росіян і іноземців. У 1721 р указом Петра 1 Киево - Печерській і Чернігівській друкарні було запрешено видавати всі інші книги окрім церковних, і ті потрібно було пристосувати до рос норм. У 1719 р укр було запрешено прямо експортувати пшеницю на захід, а все повинно отправлятся через Ригу або Архангельськ. Ціни на неї встановлював рос уряд, а російські купці отримали значні пільги в торгівлі з Гетманщиною. Останнім ударом по автономії Гетманщини була підстава Петром 1 29 квітня 1722 р Малоруській Колегії, яка повністю підривала владу гетьмана. Скоропадський протестував, але марно. У липні 1722 р він помер. У 1722 р гетьманом став чернігівс полковник Павло Полуботок (1722 - 1724). Між ним і генералом Степаном Вельяміновим, главою Малоруської Колегії, почалася боротьба. Полуботок відмовлявся підкорятися Колегії і створював нові форми гетьманської адмін. Він також прагнув стримувати утиск селян старшиною. Він вимагав, і старшина його підтримала в цьому, скасування Колегії і повернення всіх давніх прав Гетманщини. Але це тільки розсердило Петра 1 і він збільшив права Колегії. Незабаром Полуботок і автори петиції були викликані до Петербургу і посаджені у в'язницю. Полуботок помер у в'язниці. Інші були помилувані після смерті Петра 1 в 1725 р. Небезпеку нової війни з Туреччиною примусили рос уряд піти навтречу укр вимогам. Були проведені вибори гетьмана. Їм став миргородський полковник Данило Апостол (1727 - 1734). Він направив всі сили на відродження гетьманс влади. Він відновив право призначати генеральну старшину і полковників, зменшив число росіян і інших іноземців в адмін, підпорядкував своїй владі Київ, обмежив число рос полків до шести.

Після смерті Д.Апостола імператриця Ганна Іоанновна заборонила обирати нового гетьмана і створила так зване Правління Гетьманського Уряду (1734 - 1750). Перший глава правління князь Олексій Шаховськой отримав таємні інструкції про поступовий згортання гетьманської влади. Під час царювання рос імператриці Єлизавети 1 (1741 - 1762) її фаворит Олексій Разумовський, звичайний укр козак, який став графом, переконав її разпустіть Правління і відновити гетьманську владу, а на чолі її поставити його молодшого брата Кирила Разумовського. Новий гетьман (1750 - 1764), проводив велику частину часу в Петербурзі, де став президентом Академії Наук, а упраляла Гетьманщ в основному старшина. Розумовський зміг добитися деякого разширення автономії: справами Гетманщини почав займатися не Сенат, а Колегія Закордонних Справ. Проте, в 1754 році було введено мито на ввезення і вивіз товарів - головне джерело доходів гетьмана. Розумовський допоміг Катерині 2 (1762 - 1796) зійти на престол, а потім в жовтні 1763 року він зібрав старшину на з'їзд в Глухів. На цьому з'їзді була прийнята петиція до імператриці з проханням повернути загублені права Гетьманщини, вирішити скликання укр дворянського сейму - збори, за прикладом польського сейму. Розумовський просив закріпити за його родом гетьманське управління. Катерина віддячила Розумовському, змусивши в 1764 р відректися від гетьманс влади. З 1764 р була відновлена робота Малоруської Колегії. Укр автономія знищувалася поступово, але неухильно. Після закінчення рос-турецької війни 1768 - 1774 р, царські війська зрадницький напали на Запорізьку Сікти і зруйнували її. Частина козаків пішла за Дунай, де вони організували нову Сікти. Катерина щедро дарувала укр землі нім, сербським, болгарс і іншим колоністам. У 1781 р було знищено полковий адмін пристрій (десять полків) і Гетманщина була реорганізована в три наміснитцтво (губернії). У 1783 р козацькі війська були реорганізовані в десять кавалерійських полків російської армії. У української церкви були забрані на користь рос д-ви майно церкви і церк селяни. Гетманщина і козацький політ і соц устрій перестало існувати.

В к17 ст великий вплив почала грати козацька старшина, яка по суті була станом, що управляє. Рядові ж козаки від постійних воєн розорялися, козацьке військо скорочувалось. Крім того озброєння їх застаріло і вони вже не грали тієї ролі, яку вони грали в 15 - 17 ст.

№ 13. Народно-визвольні рухи в україні у 18 ст.

У XVIII століття найпоширенішими формами протесту зубожілих селян і рядових козаків були переселення і втечі, які відбувалися постійно і мали масовий характер. Значного поширення набуло так зване „шукання козацтва” яке інколи переростало у тривалу запеклу боротьбу. Масовими були скарги селян і козаків, перехід у так звані підсусідки (поселення для постійного проживання у двори старшини).Формами боротьби соціального протесту були відмови селян від сплати податків і виконання повинностей, захоплення панської землі, випасів, сіножатей, худоби, майна. Проте найдошкульнішими для феодалів були селянські повстання. Помітними за масовістю були повстання 1702-1704 під проводом Палія

У ІІ половині 1708 року вибухнуло повстання селян і козаків на території всіх десяти полків Лівобережної Украйни. Новим явищем стало створення значних повстанських загонів, що об’єднували сотні селян і козаків. На початку XVIII cт. На території Правобережної України розгортається визвольний рух проти шляхетської Польщі.

Збройні виступи народних мас відбувалися у 50-60х роках і на Слобідській Україні. Боротьба особливо розгорнулась після ліквідації слобідських козацьких полків, а також у зв’язку із запровадженням подушного податку.Загострення соціально-політичних суперечностей мало місце й на Запоріжжі. Причини: збагачення старшини, економічне розшарування козацтва.

У вересні 1761 року жителі села Кам’янського козацької ланки закували у колодки писаря. Коли ж осавул І. Кирпань звільнив писаря і спробував схопити декого з учасників заворушення, то стався справжній вибух народного гніву. Козацькому полковнику П. Іванову вдалося придушити вибух, але головних учасників повстання йому не вдалося знайти.

Велике повстання в Січі відбулося також у грудні 1768 року. Повстанці захопили пушкарню, розгромили господарство старшини. Старшина, у тому числі кошовий отаман П. Калнишевський були змушені втекти. Козаки обороняли січову фортецю, але виступ було придушено каральним загоном царських військ. Повстанців було жорстоко страчено.

У 70-х на початку 80-х років багатіїв Лівобережної, Слобідської та Правобережної України громили повстанські загони, очолювані Семеном Миколаєнком (Гаркуша). Склад цих невеликих за чисельністю формувань постійно змінювався, а сам Гаркуша часто виступав під іншими прізвищами. Кілька разів Гаркушу арештовували, проте він виривався на волю. Востаннє його схопили в лютому 1784 році і заслали на довічну каторгу до Херсона, де він і загинув.

Після юридичного оформлення кріпосного права з травня 1783 року на Лівобережжі та Слобожанщині протягом 80-90х років VXIII століття відбулося до 50 селянських заворушень, з яких майже половина супроводжувалась збройними сутичками. Так у червні 1783 року селяни з села Морозівка на Київщини відмовилися виконувати повинності і здійснили збройний виступ властям. Під тиском карателів учасники цього виступу розбіглися по сусідніх селах. В свою чергу власті погодилися на деякі поступки. Жителі села Морозівка звільнялися від виконання повинностей, переводилися в розряд державних селян.

Відомим народним виступом було повстання 1780-1793 рр. в селі Турбаях на Полтавщині. Селяни й козаки відмовилися коритись поміщикам Базелевським. На початку січня 1780 року створили сільське самоврядування. Коли ж військова команда почала заарештовувати керівників селянського руху, турбаївці 8 червня 1789 року почали повстання. Його очолили Ракша Бондир, Помазан та інші. Повстанці розгромили маєток Базилевських. Але у червні 1793 року повстанці потерпіли поразку.

Гайдамацький рух, який розгорнувся на початку XVIII століття перед усім на Правобережній Україні поширився також на Лівобережжя і Слобожанщину. (Слово „Гайдамака” походить від тюркського „Гайда” – турбувати, гнати, переслідувати). Перша згадка про гайдамаків відноситься до 1714 р. але найбільшого розмаху цей рух досягає у 1704 та 1750 рр., та у 1768 р. під час повстання Коліївщини. Довготривалість і стійкість гайдамацького руху зумовлювалася підтримкою з боку широких мас ( селяни – втікачів, міської бідноти, тощо ). Селянсько-козацькі маси продовжували вести боротьбу за землю, активно виступали проти кріпосницьких тенденцій. У 1731 році закріпачені козаки с. Фоєвич Топальської сотні Стародубського полку відмовилися виконувати повинності, вимагаючи повернення до козацького стану. У 1747 році жителі села відновили свої вимоги. Після жорстокого придушення повстання у 1748 році його керівники П. Яреминка стратили. Особливо гострими були виступи жителів сіл Купаш та Суботовичі, Новоміської сотні Стародубського полку у 1748-1750, 1760-1761 роках, які боролися за запис до козацького реєстру. Цей виступ був придушений, але селяни не змирилися з невдачею і продовжували боротьбу аж до кінця 70-х років. .

У 1750, 1751 роках, відбулися нові гайдамацькі повстання на території Правобережної України, які закінчилися поразкою.

Гайдамацький рух на Правобережній Україні, в який втягнулися значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим польсько-шляхетського панування.

У 1768 р. на Правобережжі вибухнуло найгучніше народно-визвольне повстання – Коліївщина.Коліївщина – (ця назва походить від слів „кіл” „колоти” „колій”). Очолив повстання Максим Залізняк. За кілька тижнів повстання охопило південну Київщину, Брацлавщину, перекинулося на Поділля і Галичину. Цьому сприяв ряд обставин. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності, посилились національно-релігійні утиски. На першому етапі боротьби повстанці отримали ряд перемог над польським військом. Але у вересні 1770 році в нерівному бою з карателями повстанці потерпіли поразку. Після придушення повстання екзекуції над бунтівниками тривали аж до 1774 року.

Справжньою повінню розлився по Прикарпаттю опришківський рух(перший доказ відомий у 1529 р.) основною його силою виступили безземельні та малоземельні селяни, міська біднота (назва опришки походить від лат. опресор – нещадник, утискувач). Найбільшого розмаху опришківський рух набув на Закарпатті та Прикарпатті, на території північної Буковини, доходили на територію Поділля. В своїй діяльності опришки взаємодіяли з польськими розбійниками крім того, такий ватажок як Іван Бойчук підтримував зв’язки з запорізькими козаками.

Опришки використовували партизанську тактику, так звану „несподіваність”. Опорним центром була Чорна гора в Карпатах.

У І чверті XVII ст. відомими ватажками опришків були І. Писклявий, У.Пинта, Д.Солонинка та ін.

Найбільшого піднесення опришківський рух досягає у 1738 – 1745 рр. Коли на чолі загонів повстанців стояв народний ватажок, виходець з бідної сім`ї - Олекса Довбуш. Характерною рисою цього руху було т.зв. соціальне розбійництво.

Завдяки підтримці народних мас, вмілому керівництву, високому бойовому духу Довбушеві загони зуміли тривалий час успішно боротися з феодалами. 24 серпня 1745 року Довбуш загинув. Його справу продовжили В.Баюрак, І.Бойчук та ін. У I пол.XIX століття розгорнувся масові виступи селян та рух військових на Україні

№ 14. Кирило-Мифодіївське товариство

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти існуючого ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи У країни. На початку 40-х рр. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на основі євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів чеських, словацьких пропагандистів ідей панславізму. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли.

Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши й нових членів, створили навесні 1846 р. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодпвське товариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів — просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог Пантелеймон Куліш. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком США або Французької Республіки у конфедеративній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окремий штат або ще розподілятися на кілька штатів Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядковані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення Всеслов'янської федерації й України в ній, то передбачалися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона «будь-якої пропаганди як марної при свободі».

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди. Члени братства виступали за повалення царського самодержавства й ліквідацію кріпацтва в Російській імперії. Програму товариства викладено в «Книзі буття українського народу», або «Законі Божому». Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викладалися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Громадська діяльність кирило-мефодіївців зосереджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т. Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників А. Шевченкові поетичні твори, передусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим», «Великий льох» та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народних мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який панував тоді в Україні. Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі «Єретик ' він висловлював свою найсокровеннішу мрію «щоб усі слов'яни стали добрими братами». Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповідали, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми «Кавказ» для вручення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.

Кирило-мефодивське товариство проіснувало трохи більше року Навесні 1847 р царські власті заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Петербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у всі губернії Російської імперії таємного листа, в якому хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили «революційні і комуністичні правила». Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства покарали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Поета — революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорилося: «Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали...» Отже, підпілля українського національного руху продовжувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з матеріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: «Це покоління української інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії», що «гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство». Симон Петлюра наголошував, що український рух «цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства». А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців «перший голосний крик збудженої до життя української нації», яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.

№15. Суспільно-політичний і національний рух в Наддніпрянській Україні в другій половині XIX ст..

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювалися. Багато наукових та культурно-освітніх діячів надавали важливого значення формуванню національної свідомості співвітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Громади. У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись напри-кін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група в 1861 р. започаткувала, правда з великими труднощами, перший в Російській імперії український часопис "Основа", що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освітню діяльність серед, широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали "українофілами". Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та ін.

Діяльність "старогромадівців".З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революцій но-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців. Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Лисенко та ін.), заснувала свій орган — газету "Кіевский телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце

Радикалізація українського руху.Через кілька років після чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв'язку з виходом у світ журналу "Киевская старина ", який об'єднав навколо себе членів "Старої громади". 1897р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол. У кін. 80-х — на поч. 90-х pp. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал-демократи ч на група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців", яке нелегально виникло в Полтаві 1891р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка Засновниками цієї організації були І. Липа, М. Міхновський та В.Шемет. До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Кононенко, В. Боровик,. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівці в гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та ін., діяли осередки "Братства тарасівців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.Діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. Викривши організацію, поліція в 1898 р. остаточно розгромила її. Частину тарасівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліційний нагляд. Однак репресії царського самодержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

№ 16.Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст..Суспільно-політичне життя:1 Поразка революція 1848-1849 рр. та імперська реакція спричинили послаблення українського руху.2.Австрійська влада використовувала українсько-польські протистояння. 3.У 1851р. ліквідовано Головну Руську Раду (проіснувала з 1848 р. по 1851 р.).перша українська політична організація в галичині, що утворилася після революції4. Відмовлено поділити Галичину на Західну та Східну.5.Конституція 1867 р. оголосила рівноправність усіх народів імперії, що позитивно позначилося на розвитку.6. Австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі об’єднання та видавництва. 7.Українці могли обирати й бути обраними до австрійського та угорського парламентів, галицького та буковинського сеймів.

АДМІНІСТРАТИВНІ ЗМІНИ В АВСТІЙСКІЙ ІМПЕРІЇ ТА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ 1.У 1867 р. в Австрійській імперії було прийнято Конституцію, за якою держава перетворюється на дуалістичну (двоєдину) Австро-Угорську імперію.2. Очолював імперію імператор із династії Габсбургів. Його влада була обмежена парламентами: рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. 3.У складі Австрії залишалася Галичина та Буковина; у складі Угорщини – Закарпаття. 4. Галичина отримала обмежену внутрішню автономію, якою керував намісник, що призначався з числа польських магнатів. 5. З 1861 р. у Львові працює Галицький сейм.6. Буковина також отримала внутрішнє самоврядування. 7.Закарпаття залишалося частиною Угорщини й ніякої автономії не отримало.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК 1. Західноукраїнські землі залишалися відсталим аграрно-сировинним краєм.2. Зберігалися пережитки феодальних відносин, велике панське землеволодіння, сервітути тощо.3. Економіка мала колоніальний характер, ресурси краю використовувалися в інтересах імперії.4. Поступове, повільне впровадження ринкових відносин у с/г.5 Масова трудова еміграція, пов’язана з малоземеллям селянства, аграрним перенаселенням. Найбільше західні українці емігрували в США, Канаду, Бразилію, Австралію, країни Європи. Еміграція – добровільний виїзд з однієї країни до іншої на постійне або тимчасове поживання. Аграрне перенаселення – наявність значного безробіття серед населення, зайнятого у сфері сільського господарства і відсутність можливості забезпечити необхідний мінімум достатку для своєї родини. 6.Зародження кооперативного руху. Кооперативи створювалися за сприяння «Просвіти» (1868 р.). Засновником споживчого кооперативу «Народна торгівля» (1883 р.) був Василь Нагірний. Метою кооперативів було закуповувати і продавати великі партії продуктів без посередників, надавати кредити…Кооператив – це добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.7. Повільне формування фабрично-заводської промисловості: 95% підприємств були дрібними.8. Повільна механізація промисловості. 9.Промисловий переворот затягнувся до 80-х рр. ХІХ ст. 10.Занепад обробної промисловості, не витримувала конкуренції з боку австрійських фабрикантів. 11.Провідними галузями промисловості були лісопильна та нафтовидобувна (Дрогобицько-Богуславський нафтовий район); солеварна промисловість…12.Панування іноземного капіталу.13. Низький рівень зарплат.14.Бурхливий розвиток залізничного транспорту.

Течії суспільно-політичного руху 1. Москвофіли орієнтувалися на Російську і ставили за мету об’єднати Зхукр землі з Наддніпрянською Україною під владою Росії. Отримували фінансову підтримку з Росії. У 60-80-х рр. ХІХ ст. займали провідне становище в громадському житті Західної України. Ідеї: не визнавали існування окремого українського народу й мови; стверджували, що існує єдиний руський народ, який поживає від Карпат до Камчатки. Діяльність: У 1870 р. заснували політичну організацію Руську раду; створили «язичіє» – суміш російської, української, польської та церковнослов’янської, яку подавали як справжню руську мову. Лідери: Я.Головацький, І.Гуталевич,

2. Народовці (українофіли) – національна українська течія, що зародилася в 60-х рр. ХІХ ст., представники якої доводили самостійність українського народу, культури, мови.Ідеї: єдність українських земель, необхідність їх об’єднання; розвиток української мови, культури. Діяльність: створювали просвітницькі організації, підтримували зв’язки з громадами Наддніпрянської України; пропагували твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основяʼненка…; були ініціаторами створення у Львові першого професійного українського театру (1864 р.); у 1868 р. відкрили культурно-освітнє товариство «Просвіта»; у 1873 р. – Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке з 1892 р. перейменоване на Наукове товариство ім. Т.Шевченка. (з 1897 по 1913 рр. Товариство очолював М.Грушевський); у 1885 р. заснували Народну Раду, яка повинна була продовжувати справу Головної Руської Ради (очолив Ю.Романчук

3. Радикали – представники молодої інтелігенції, що вели боротьбу за визволення українського народу від соціального та національного гніту. Сповідували соціалістичні ідеї. Створили перші політичні партії. Лідери: І.Франко, М.Павлик,

Політика нової ери українсько-австрійсько-польські домовленості кінця ХІХ ст. Передумови: 1.загострення відносин між Австро-Угорщиною та Росією спонукали австрійців поблажливо ставитися до українців, з метою залучення на свій бік українців Наддніпрянської України.2. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну. Зміст домовленостей «Нової ери»: 1.Надання українцям місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі.2. Відкриття трьох українських гімназій. 3.Відкриття кафедри української історії (очолив М.Грушевський) у Львівському університеті.4. Розширення сфери використання української мови в державних установах.5. Українцям був відкритий доступ до державних посад.У 1894 р. «Нова ера» завершилася через невдоволення і поляків, і українців.

Ф-ня укр..політ партій1. Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р.) – перша українська політична партія. Засновники: І.Франко, М.ПавликПрограма: демократизація суспільства, усунення експлуатації, утвердження соціалістичних реформ, піднесення самосвідомості українців, автономія України (незалежність на перспективу).У 1895 р. Ю.Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), у якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. 2. Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р.) стала найчисельнішою партією національного спрямування. Засновники: К. Левицький, Є.Левицький, Ю.Романчук, В.Будзиновський, В.Охримович. Програма: виховання почуття єдності з Наддніпрянською Україною; створення єдиної української автономної провінції у складі Австро-Угорщини; соборність і незалежність України.3. Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р.) сповідувала соціалістичні ідеї. Засновники: М.Ганкевич, С.Вітик, Ю.Бачинський.

СОЦІАЛІЗМ – це вчення про суспільний лад, який, на думку його прихильників, повинен прийти на заміну капіталізму, заперечує приватну власність і експлуатацію людини людиною. Соціалізм визначають також як справедливе суспільство рівних людей. Джерелом несправедливості вважається приватна власність, яка призводить до появи багатих та бідних. Тому, на думку соціалістів, потрібно ліквідувати приватну власність, замінивши її суспільною (народною) власністю, що і призведе до побудови соціалізму. Радикальні соціалісти пропонували побудувати соціалізм шляхом народної революції. Найбільш обґрунтовано соціалістичні ідеї були представлені в працях німецьких мислителів К.Маркса та Ф.Енгельса. Наприкінці ХІХ ст.. набуває поширення на Зх Укр робітничий та селянський рух.

Робітничий рух Причини: важкі умови праці, низька зарплата, низький рівень життя призводили до робітничого руху.Форми боротьби: скарги, страйки, мітинги…Вимоги:соціально-економічні покращення, боротьба за виборче право.

Селянський рух Причини: безземелля та малоземелля селянства; залучення селян до будівництва шляхів. Форми боротьби: позови до суду на поміщиків, які забороняли користуватися сервітутами; захоплення угідь; потрави поміщицьких посівів; збройні повстання (1885 – 1886); мітинги-віче. У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація селянства; висувається вимога щодо національних і політичних (право вибору) прав українців. Вимоги: загальне виборче право; скасування деяких податків; розширення мережі українських шкіл; припинення полонізаці. Результати: посилення політичної активності селянства, зростання його національної самосвідомості.

Галичину з 2п ХІХ ст. ототожнювали з П’ємонтом – італійським королівством, навколо якого відбулося об’єднання Італії в середини ХІХ

ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА БУКОВИНІ ТА В ЗАКАРПАТТІ На Буковині початок національного руху припадає на 60-ті рр. ХІХ ст.1 Перші національні організації були москвофільські («Руська бесіда», 1869 р.)2. Національний рух формувався під впливом Галичини.3.Утворилася «буковинська трійця» (Ю.Федькович, С.Воробкевич, Г.Воробкевич)4. У 1875 р. – відкриття Чернівецького університету.5. У 1885 р. – видання української газети «Буковина» (редактор Ю.Федькович)На Закарпатті розвиток українського руху відбувався надзвичайно повільно через економічну відсталість та національні утиски з боку уряду Угорщини.1. Політика мадяризації (нав’язування угорської культури).2. Скорочення українських початкових шкіл.3. Панування москвофільства.4 Діяльність «Товариства Св. Василя» в культурно-просвітницькій сфері була обмежена через жалюгідний матеріальний стан.