2.Види та техніки графіки

Слово «техніка» походить від грецького «техно», що рівнозначно такому значенню як «ремесло», «майстерність». Без оволодіння мистецько-технічними знаннями, успадкованими віковим розвитком графіки, неможливий творчий процес. Знання сучасної технології графічних матеріалів потрібні не тільки художникам-графікам, а й усім тим, хто має безпосереднє відношення до цього мистецтва. Ознайомлення із специфікою графіки,її можливостями допомагає краще розуміти думку автора, сприймати його почерк, бачити, якого рівня майстерності досягнув він у своїй творчості.

Всі твори графічного мистецтва за технікою їх виконання можна умовно віднести до трьох основних видів: оригінальних – творів унікальної графіки, і масової поліграфічної репродукції.

До оригінальних творів унікальної графіки відносяться рисунки, виконані кольоровими олівцями, тушшю, пером або пензлем, вугіллям, а також малюнки, створені розмиванням туші, сепії, соуса та пастелі. Основним матеріалом для цих технік служить, як правило, папір тонований, кольоровий, а ,зрідка, тканини та пергамент. Володіння цими техніками і на цих матеріалах, розповсюджуються масові поліграфічні репродукції як тематичні композиції, ілюстрації, плакати, політична карикатура,промислова виставляється на виставках як унікальні графічні оригінали.

Проблема тиражування творів мистецтва постала перед творчою особистістю досить давно. Техніка художнього друку у мистецтві графіки займає одне з найпочесніших місць. Слово «друк» походить від німецького druk, тобто «відбиток». Кожен добрий відбиток вважається оригіналом і називається естампом. Художній друк – це процес тиражування естампів. Йому притаманні такі основні властивості: друкарська форма створюється художником, тобто є авторською; друкування не є суто механічною дією,це творчий процес з усіма його особливостями. Насправді початком друкарства вважається та мить,коли відбиток печатки з’явився на папірусі або пергаменті. Це можна назвати початком і художнього друку. Друк винайдено на Сході. Перший з відомих відбитків на папері датовано 868 р. і зроблено його в Східній Азії. Дереворит та гравюра на металі – найдавніші з усіх технік авторського друку. Техніки офорта,літографія, шовкотрафаретний спосіб друку з’явилися згодом.[28,3

У ХVІІІ ст. англієць Т.Б’юік винайшов принципово нову гравюру на дереві. ХІХ та перша половина ХХ ст. принесла граверам нові матеріали для дошок: оргскло, лінолеум, нітролінолеум, картон.

Залежно від матеріалу та способу виконання зображення одержуються різні друкарські форми і всі вони належать до трьох основних видів друку – високого,глибокого,плоского. До першого з них відносять дереворіз, дереворит, ксилографію та ліногравюру; до другого мідьорит, «суху голку», меццо-тинто і пунктир (сухі техніки), штриховий офорт, м’який грунт, акватинту, резерваж(мокрі техніки). До технік плоского друку належать літографія та її різновиди – асфальт, розмивка і каміньорит.

Принцип високого друку полягає в тому, що всі ті місця дошки чи лінолеуму, які не будуть друкуватись, заглиблюють, вирізуючи їх ножем або штихилем. Фарба лягає тільки на залишених високих місцях і під час друку в машині або при ручному тисненні переходить на папір.

Дереворит,або ксилографія, - найдавніша з технік гравюри. Перший відбиток на папері було зроблено 868 р. у Східній Азії. Авторство перших відбитків фігурних зображень у техніці високого друку належить індійським буддистам,які використовували для цього металеві,дерев’яні або кам’яні «дошки» ще у І ст .н. е. В Європі дереворит з’являється у ХІV – ХV ст. Перший відомий відбиток датований 1418 роком.

А.Дюрер та М.Лютер поширили гравюру на дереві в Європі. Усі наступні гравери були певною мірою учнями Дюрера (Ханс Бальдунг ,Ханс Гольбейн Молодший та Лукас Кранах Старший).

Лінорит, спираючись на досягнення деревориту,свого часу переніс гравюру на великі, майже гігантські розміри. Цьому сприяли відносна технологічна простота,доступність матеріалів та інструментів. Коли з’явилися різні полімерні пластики, то швидко з’ясувалося,що на них можна працювати різцями для деревориту з використанням усіх виразних засобів останнього.

Техніки глибокого друку здійснюються за таким принципом: фарбу втискають у вирізані вглиб місця металічної пластинки і під тиском валів станка вона переходить на вологий папір.

Офорт – спосіб гравіювання, при котрому заглибини друкарського елемента одержують шляхом багаторазового травлення азотною кислотою; також відбиток з дошки, гравійованої цим способом. Усі техніки офорта беруть свій початок від гравюри на міді, яка розповсюдилася у містах по річці Рейн, що у Німеччині,десь у 30-х роках ХІV ст. Там же було винайдено і друкарський верстат для цієї техніки. Приблизно з 1470 р. гравюрою займаються живописці. Нове мистецтво охоче засвоювало й відображало гуманістичні ідеї Відродження та Реформації,воно шукало людину у драматизмі подій, підносило її особистість. Тому тиражна техніка була необхідною і потрібною суспільству. [ 28, 4-5

Неперевершеними зразками гравюри того часу є твори Альбрехта Дюрера ( «Адам і Єва», «Меланхолія», «Святий Ієронім»), Франческо Парміджаніно («Свята Тріада»),Абрас Бос («У майстерні графіка»). Офорти Рембрандта – неперевершені за своїми емоційними навантаженнями та технікою гравірування. Серед визначних офортистів слід відзначити А.Караччі, Д Кастільоне – званого Ель Греко, Д.Б. Т’єполо. Джованні Батіста Піронезі відомий своїми архітектурними фантазіями та серіями «Карцери» («Тюрми»). До офорта зверталися А.Ватто, Ф.Буше, О.Фрагонар. В Іспанії Франсіско Гойя гравірує із застосуванням акватинти серію «Капричос» (1799р.). Нові французи - імпресіоністи Ж.Ф. Мілле, К.Коро, Е.Мане, Е.Дега, К.Піссарро, О.Ренуар живописні імпресіоністичні завдання,крім олійних фарб,виріщували ще й за допомогою офорта.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. офорт поширився в Україні. В.І.Касіян, О.Л.Кульчицька, В.Х.Заузе, В.Ф.Мироненко, М.Г.Дерегус, Данченко – далеко не повний перелік українських художників – графіків.

Травлений штрих. Це найдавніший різновид офорта,його вважають класичним. Різниця у товщині ліній та тональній насиченості досягається з допомогою хімічного травлення дошки вглиб.

Акватинта (від лат.aua - вода,tinta – колір) – це манера,що дозволяє створити в офорті найрізноманітніші тональні переходи та фактури. Назва цієї манери виконання офорту виникла від того,що відбиток нагадує малюнок,виконаний аквареллю.

Відбиток у манері «м’якого лаку» характеризується зернистою фактурою штриха і нагадує малюнок олівцем або вуглем залежно від підкладки.

Резерваж (від лат. rererbare – зберігати) ,як і лавіс походить від техніки акватинти. Особливість його в тому,що малюнок виконується на дошці за допомогою розчину однакових частин вишневого клею або декстрину з цукром та чорним пігментом. Мецо-тинто,або чорна манера,як і «суха голка»,різцева гравюра або майже забута олівцева та пунктирна манери, є способом механічної обробки дошки.

Різцева гравюра – найдавніша з манер глибокої гравюри і технічно найскладніша,бо потребує від графіка твердої руки,чіткості та виразності графічної мови,високого естетичного чуття. Гравірування різцем найчастіше проводиться на міді,рідше на цинку та виготовленими з гартованої високоякісної сталі металографічними різцями різного перерізу та розміру.

Кольоровий офорт – це офорт,надрукований кольоровими фарбами послідовно з декількох дошок. Для кожної фарби виготовлялася окрема дошка. Дошки для кольорового офорта повинні бути геометрично тотожні. Найбільш здатні до такого виду офорту фарби групи кобальтів. Фарби для друку різняться за тональністю та тепло-холодністю. Зазвичай,одна з них виступає як рисувальна, інші - як фонові.

Техніка плоского друку або літографії – це друк з каменю чи офсетного цинку. Плоский друк не визнає ні високих місць, ні заглиблень, і полягає в тому, що вода не приймає жиру, а жир води. Місця на камені, де виконано рисунок жирною літографічною крейдою, після травлення азотною кислотою з розведеним у воді гуміарабіком набувають властивості після зволоження каменю приймати жирну фарбу, відганяючи воду, а на місцях, де немає рисунка, навпаки: приймати воду, відганяючи фарбу.

Спосіб літографіїї винайшов у 1796 році празький артист і драматург Алоїс Зенефельдер, шукаючи дешевих засобів розмноження своїх театральних п’єс.Найвидатніші художники ХІХ століття Гойя, Дом’є, Гаварні, Делакруа, Кар’єр, Стейн-лейн, Менцель і Кольвіц на Заході та Орловський, Кипренський, Рєпін, Сєров, Маковський в Росії виконали в цій техніці ряд своїх кращих творів.

Літографія дозволяє застосовувати всі художні техніки: рисунок пером та пензлем на шліфованому камені, рисунок жирною крейдою на зерненому, вишкрябування на асфальті, автографію, розмивку туші, гравюру та ін. Всі ці техніки було винайдено й описано вже Алоїсом Зенефельдером. Пером на шліфованому камені виконав Рєпін відомий рисунок «Козачок».

Літографію можна виконати на папері і перевести на шліфований або мірно зернений камінь. Такий процес звуть автографією. Папір для автографії виготовляють, покриваючи його теплим не густим клейстером з крохмалю. При цьому рисунок не треба перевертати.

З інших літографічних технік привабливою є вишкрябування на асфальті: поверхню каменя заливають літографічною тушшю або розчиненим у скипидарі асфальтом, а коли грунт висохне, його зішкрябують шабером, ножиками або голкою, домагаючись багатства світлотіньових переходів.

Існують ще дві техніки естампа, які не входять до жодного з трьох описаних видів друку. Це монотипія і склорис. [ 28, 8-15

РОЗДІЛ ІІ ХУДОЖНІ РЕМЕСЛА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ ДИПЛОМНОЇ РОБОТИ

Історико-культурні дослідження Галичини проводяться вже багато десятиліть. Давня доба Київської Русі ІХ – ХІІ ст. і формування на її основі нових політичних та культурних центрів ХІІ- ХІІІ ст. визначила яскравий розквіт культури окремих регіонів України, серед яких особливе місце належить Галичу і Галицько-Волинському князівству загалом.

У ХІІ ст. Русь, як і вся Західна Європа, мала величезні пам’ятки архітектури, скульптури, фрескового настінного розпису, іконопису, книжкової мініатюри, ужиткового та ювелірного мистецтва, що розвивались у візантійсько-романських традиціях доби Середньовіччя. Це була доба великого розквіту української культури і водночас доба найбільшої могутності Галицької держави. До міст Галицько-Волинського князівства, відомих своєю мистецькою культурою, належав і стародавній Галич.

Унікальність і своєрідність галицького мистецтва засвідчують українські та зарубіжні науковці. [26 ,3 

Мистецтво стародавнього Галича – одна з найяскравіших сторінок у загальному розвитку всього мистецтва давньої Русі. Водночас воно посідало значне місце серед всієї середньовічної культури Європи.

Галицьке мистецтво сформувалося і виросло в сфері мистецтва Київської Русі. На ґрунті її культурної традиції і у поєднанні з духовним надбанням інших народів виросла своя релігійна мистецька школа, яка визначила культуру всіх галицько-волинських земель.

Мистецтво розуміли і шанували в Галичі. Це засвідчують численні повідомлення у давньоруських літописах і зарубіжних хроніках, де містяться своєрідні похвали творцям. А ними були у Галичі народні майстри-ремісники, талановиті гончарі, ковалі,ткачі, муляри, тесляри, різьбярі по каменю,кості і дереву,зброярі, малярі й ювеліри.

Високого рівня досягла в Галичі архітектура з власним неповторним декором порталів храмів,їх підлоги з керамічних фігурних рельєфних полив’яних плиток, вітражами, фресками та мозаїчним живописом.

Створювати культуру на галицьких землях народові довелося в надзвичайно складних умовах, серед постійних воєн і боярських чвар, а пізніше – тяжкого татаро-монгольського лихоліття, яке на деякий час затримало розвиток культури на всіх галицько-волинських землях.

І навіть за цих умов продовжується процес розвитку народної культури, пробуджується знову національна гордість, яка зуміла зберегти традиції високої художньої культури.

Прекрасні вироби галицьких майстрів-гончарів та різьбярів по каменю і дереву, зразки народного одягу,оздобленого орнаментом,дійшли до наших днів і втілилися в мистецтві карпатського регіону. Так,гончарство Косівщини з мальованою керамікою, сягає глибин галицької кераміки зі своїми тератологічними сюжетами. Це стосується узорів косівських, винницьких, закарпатських різьбярів і карбувальників, мотиви яких досі зустрічаються в композиціях їх творів, які часто подібні до орнаментів гаптування з розкопок давніх могил ХІ-ХІІ ст. Збереглися до наших днів традиції весільного обряду: молодої – княгині, молодого – князя, бояр і дружбів в гуцульському весільному ритуалі. Традиції давньої галицької орнаментики втілюються у багатьох сучасних народних промислах на Прикарпатті.

Давньоруські галицькі традиції позначились і на монументальній архітектурі та фресковому живописі ХІV – ХV ст., коли остаточно формується український національний стиль в культурі народу. Це стосується таких споруд ХІV – ХV ст. як церква Св. Юра у Львові, церкви у Рогатині і Лаврові. Техніка кам’яного мурування періоду Галицької Русі знайшла пряме продовження в будівництві ренесансних споруд ХVІ ст. В Галичині.

Монументальний живопис княжої доби яскраво проявився у пам’ятках українського мистецтва періоду ХІV – ХV ст., зокрема у фресках Лаврова, Лужан, Любляни, Сандомира, Вислиці, Кракова і Гнізні.

Вплив галицького іконопису зумовив дальший розвиток галицької школи, яка в ХІV – ХV ст. відіграла важливу роль у розвитку цього жанру у всій українській національній культурі. [ 26 ,169-170 

Гончарство належало до найпоширеніших галузей ремісничого виробництва на Русі, том у числі і Галичі, про існування якого засвідчують відкриття гончарних печей з фрагментами різного посуду, полив’яних рельєфних плиток, іграшок тощо, які масово виявлені в Галичі і його околицях. (додаток 1, рис.1)

Археологічні розкопки,здійснені Я.Пастернаком на горі в Крилосі, дають багатющий матеріал щодо характеру кухонного посуду різних періодів. Найдавніші зразки черепків такого посуду походять з ІХ-Х ст. і датуються не профільованими розхиленими вінцями та типовим штампованим і хвилястим орнаментом. Пізніше кераміка періоду ХІ-ХІІІ ст. має прикметні гончарні знаки на денцях виробів у вигляді концентричних кіл з крапкою посередині, подібних кілець з багатьма штрихами і трираменної свастики. Такі гончарні знаки на денцях, а їх масове виробництво і приналежність до княжого або монастирського, або боярського виробництва , а можливо, і цехового з міського посаду.(додаток 1, рис.3)

Велику масу керамічного матеріалу було виявлено у монастирській частині Княжої гори, який датується Х-ХІ ст. Керамічний матеріал княжого Галича, виявлений на Княжій горі в Крилосі в окремих житлах, відображає розвиток гончарного виробництва впродовж існування там давньоруського поселення.

Особливої майстерності досягли галицькі гончарі у виготовленні полив’яних плиток для архітектури. (додаток 1, рис.4). Метод поліхромного розпису галицькі керамісти перенесли і на побутові предмети, зокрема на керамічні орнаментовані вироби у формі яйця, так звані писанки. Писанки виготовлялись зі звичайної гончарної випаленої глини. Після випалювання їх поверхня покривалась поліхромним простим фляндрованим візерунком у вигляді дужок. Такі писанки знайдені на городищі в Крилосі.

Уламки та уцілілі фрагменти керамічних виробів є свідченням розвинутого гончарного виробництва в давньому Галичі. [26,165-171

Серед знахідок на терені Галича і ,зокрема, на княждворі в Крилосі, були і численні знахідки ювелірного характеру, що переважно відносились до різних прикрас. При розкопках в урочищі Юріївське виявлені залишки ювелірної майстерні, де знайдені матриці для виробів, виготовлені методом тиснення зі срібної бляхи, а також кам’яні формочки для відливання ковтків.

Технічний прогрес у виробництві знарядь праці та інструментів з чорних металів значною мірою зумовив успіхи давньоруського ремесла в художній обробці каменю. В цьому значну роль відіграв досвід минулих поколінь.

Розвиток обробки каменю відбувався у двох напрямах: перший з них – це роботи по виконанню елементів скульптурної декорації монументальних споруд; другий – лиття металу за допомогою кам’яних формочок, дрібна пластика та ювелірні вироби.

У Х- ХІ ст. полив’яними плитками облицьовувалась тільки підлога, до того ж частково і в другорядних місцях. Переважали мозаїчний набір та застосування природного каменю.

З ХІІ ст. в архітектурних спорудах древньої Русі набирає силу нова декоративна система, в якій відбилися місцеві особливості та уподобання. Саме з цього часу розквітає виробництво різноманітних облицювальних , теракотових (гладеньких та рельєфних), полив’яних (одноколірних та мальованих) плиток.

У різних руських землях майолікове декорування архітектури набуває своєрідних рис. Так, у стародавньому Галичі підлога церкви Благовіщення (ХІІ ст.) викладена з плиток, різних за формою й кольорами (переважно жовтими, зеленими, коричневими). З них складено геометричний орнамент, який нагадує українську, особливо гуцульську, вишиванку. Звідси ж походять одноколірні теракотові та полив’яні плоско рельєфні плитки для облицювання стін. Загальна композиція кожної з них майже однакова ( у рельєфне обрамлення квадратної плитки щільно вписано круглий медальйон). У кутах – криноподібні мотиви. Всередині медальйонів – різні зображення: птахи, грифони тощо, а на одному фрагменті – зображення воїна. Майже всі вони мають аналогії в інших видах мистецтва різних земель, Візантії та Херсонеса.

Особливе місце в галицькій скульптурі ХІІ-ХІІІ ст. посідає дрібна кам’яна пластика. Вона поширюється у виробництві іконок. Цей вид мистецтва побутував на всіх давньоруських землях, зокрема на галицькій.

На терені колишнього старого Галича та його околиць віднайдено велику кількість таких вирізьблених у камені різної породи ікон, що датуються ХІІ-ХІІІ ст.

Поширеними виробами з каменю на галицько-волинських землях були шиферні прясла, які виготовлялись в Овручі, де знаходилися великі поклади рожевого шиферу.(додаток 1,рис.2). З Волині вони великими партіями розповсюджувалися по всій Русі та Східній Європі. Такі прясла використовували для прядіння ниток з волокна льону, коноплі та вовни. Їх почали виробляти на Волині з початку ХІ ст. Звідси вони з’являлися на всіх східнослов’янських землях, ставши однією з ознак тогочасної культури. Прясла були найрізноманітніші. Найменші з них використовували як намистини для жіночих прикрас. Серед численних знахідок (на Золоту тоці їх виявлено понад 100) немає жодної орнаментованої. До виробів з каменю відносяться і речі домашнього вжитку, крем’яні кресла, бруски для гостріння ножів. В археологічних розкопках віднайдено і велику кількість кам’яних хрестиків різної величини, що входили до складу жіночих прикрас – намиста чи натільних хрестиків. Їх виготовляли з різних порід каменю,зокрема, з холмського зеленого. [ 26, 115 - 119

До художнього ремесла належать вироби з кістки, що часто трапляються при археологічних розкопках, а також на поверхні ґрунту всього терену стародавнього Галича. (додаток 1,рис. 5)

Велику кількість виробів з кістки місцевого походження становлять гребені двох видів: перші складені з трьох частин, злучених між собою бронзовими нютами; другі – з одного шматка кістки. Обидва види гребенів були двосторонніми, на полях всередині часто орнаментовані хрестиковим або вічковим візерунком. Я.Пастернак вважає: гребені з хрестиковим орнаментом з запозиченим південно - слов’янським мотивом. Серед гребенів іншого виду був один, виготовлений із слонової кістки, що розпадався на концентричні перстені. Форма цих гребенів трапецеподібна, причому на ширшій стороні зубці тонші й густіші, а на вужчій – грубші та ширші. Такі гребені відомі також в інших центрах Русі, зокрема Новгороді та Смоленську.

Окрім гребенів, трапляється чимало виробів ужиткового призначення – черенки для ножів, стилоси,ручки для шила, приладдя для плетіння тощо. Всі ці предмети орнаментовані очковим, геометричним та плетінковим візерунками. Зустрічаються і тератологічні мотиви, які перегукуються з оздобленням галицьких рукописних книг.

Художнє різьблення на галицьких землях досягло високого розвитку вже в ХІІ- першій половині ХІІІ ст. Вироби з кістки, як правило оздоблювали геометричним орнаментом, що складався з кіл та крапки в центрі. Серед знайдених виробів із кістки є і рельєфні зображення тварин, предмети, вироблені з рогу, на зразок довгої проколки – один її кінець загострений, на іншому зображено голову гадюки. Це, найімовірніше, стилос (писало), який у Галичі трапляється дуже часто, навіть серед знахідок на поверхні грунту.

Багатство форм з різноманітним декоративним вирішенням у виробах з кістки завоювало визнання за межами Русі. З візантійських хронік ХІІ ст. дізнаємося про те, що в Західний Європі дуже цінували різьблення по кістці та дереву руських митців. [ 26, 120-122 

Про поширене ювелірне виробництво у стародавньому Галичі засвідчують часті знахідки жіночих прикрас. До них належать сережки (кульчики), зокрема так званого київського зразка у вигляді дужки з трьома намистинами. Знайдені три пошкоджені ковтки-кульчики такого самого зразка, лучниця (півмісяць, обернений ріжками вниз і хрестиком поміж них). До жіночих прикрас належать виявлені тоді ж два чільця з вузьких пластинок бронзової бляхи, прикрашених ритим, часто штампованим прямолінійним, геометричним орнаментом. Бронзові орнаментальні чільця,які часто трапляються в знахідках, мабуть, були масовими у виробництві, як і перстені. Перстені траплялися різних видів: з щитком, на якому є зображення монограми у вигляді розетки, восьмипелюсткової квітки, чи якого іншого знаку. Срібні чи золоті прикраси мали очко для дорогоцінного каменю. Були перстені і скляні, різного кольору і розміру. (додаток 2, рис. 1)

Поширеним видом декоративно-прикладного мистецтва на давньоруських землях була емаль. Емалеві вироби були двох видів: віконцева (виїмчаста) і перегородчаста. (додаток 1, рис.3)

Фігурною й орнаментованою емаллю декоровані ковтки-підвіски, всередині яких були ароматичні речовини, їх прикріпляли до очіпка (чільця) на голові або носили як нагрудні медальйони. Коштовність матеріалу для емалевих виробів вимагала високої майстерності при їх виконанні.

Галицький ковток неповторний і не має аналогів серед давньоруських виробів.

Давньоруські прикраси дуже часто виконували функцію оберегів, а їх орнаментика мала глибокий символічний зміст. [ 26, 139-159

Декор галицьких перегородчастих і виїмчастих емалей завжди тісно пов’язаний з побутуючими в Україні, зокрема на Прикарпатті, фольклорними сюжетами. Отже, міське ремесло – масове та індивідуальне – розвивалося на основі народної творчості.

Оригінальним в декорі галицьких виробів є колористичне і тональне вирішення. Ця особливість відрізняє галицькі вироби від виробів з інших центрів. Такі стилістичні особливості підтверджують їх місцеве походження. Призначення медальйону, з огляду на його односторонність, варто вважати як підвіску до святкового намиста. (додаток 2, рис.2)

Ювелірні вироби були важливим доповненням одягу, особливо жіночого. Вони відігравали також важливу роль у різноманітних обрядових дійствах, чому відповідає і орнаментика таких виробів. Так, весільні прикраси щедро насичені магією родючості (віли - русалки, «дерево життя», відростки «крини», турячі роги, прикрашені хмелем), що особливо виступає на колтах із зображеннями, виконаними тхнікою перегород частої емалі. Поступово, починаючи з середини ХІІ ст. язичницькі мотиви на колтах змінюються християнськими.

Традиційним і певною мірою архаїчним було мистецтво ремісничого посаду. Деякі жіночі прикраси, наприклад намиста з лунницями, сповнені язичницької символіки. Світ образів таких виробів пов’язаний із заклинальною магією й особливо позначився на амулетах княжої доби.

До ювелірних виробів відноситься скань або філігрань, широко розповсюджені на Русі ХІ-ХІІ ст. Це вироби з тонкого скрученого золотого, срібного або мідного дроту. Найчастіше зустрічаються такі вироби на галицьких землях у вигляді перстенів, виявлених а археологічних розкопках у Звенигороді, Теребовлі, Галичі,Перемишлі.

Про виробництво художнього скла в Галичі засвідчують віднайдені там майстерні з виплавки й обробки скла. Такі майстерні, як уже зазначалося, відкриті археологічними розкопками на монастирищі Юріївське, Золотому тоці і Підгородді.

Вироби зі скла відомі в Україні дуже давно, ще до прийняття християнства. Зразки скла, можливо, і місцевого виробництва були відкриті в с.Комарів і датуються ІІІ-ІV ст. н.е, але доказів про виплавку скла на галицьких землях до Х ст. немає, хоч скляними виробами вже користувалися.

В Іпатіївському літописі 1259 року. Згадується, що в Холмській церкві вікна «украшені стеклами римскими», тобто у нас в ті часи було відоме вітражне вирішення вікон. У румовищах церкви Благовіщення у Галичі (Крилос) викопані фрагменти кольорового скла з вітражів. (додаток 3, рис. 2) У розкопках ХІІ-ХІІІ ст. на теренах стародавнього Галича віднайдено велику кількість і фрагментів скляного посуду, різних форм, а також уламки скляних, скручених та гладких браслетів, намистині і перстенів.

Археологічні дослідження Княжої гори в Крилосі стверджують: і при княждворі існували майстерні з виготовлення скла і різноманітних виробів з нього. Знайдені там вироби налічують понад 600 фрагментів гладких і кручених браслетів переважно темно-синього, чорного, голубого,рожевого і жовтого кольорів. (додаток 3, рис.1) Такі знахідки у сотнях фрагментів трапляються майже біля всіх румовищ галицьких храмів. Найбільше їх – поблизу колишньої церкви Благовіщення, поруч з якою повинна була знаходитись склярська майстерня – своєрідна гута. [26, 122 - 124 

Швидке зростання давньоруських міст зумовило розвиток добування й обробки різних металів та їх сплавів. Це дало в свою чергу можливість для масового виробництва досконаліших знарядь праці, інструментів, виникнення галузей ремесла, зокрема художнього литва.

Литво в розбірних кам’яних формочках допомогло одержувати певну кількість речей однієї моделі, чого не можна було зробити з воскової форми. Цей прогресивний спосіб поширювався і серед монастирських та посадських ремісників, у майстернях при княжих дворах.

Лиття дрібних металевих виробів з кам’яних формочок було особливо поширене в княжому Галичі. Важливим серед них були литі бронзові ікони. Прямих аналогій цим іконам з Галича у давньоруському мистецтві інших регіонів немає. Можна допустити, що майстер з Галича міг використовувати візантійські, можливо, і романські взірці при їх виготовленні.

Простежуючи розвиток художнього литва в Галичі, можна дійти висновку: вже у найраніший період виявляються місцеві особливості, які в інтерпретації однакових іконографічних образів підійшли до своєрідного вирішення. Це пізніше сприяло формуванню галицької регіональної школи, що проявилася у різновидності всіх видів мистецтва.

До виробів художнього литва варто віднести виробництво дзвонів, про яке довідуємось з літописних джерел.

Способом лиття виготовлялись і натільні хрестики-енколпіони, масово поширені на Русі. Їх виявлено безліч в археологічних розкопках різних регіонів, зокрема галицьких землях. Про особливе призначення хрестів як символу християнської віри знаємо з багатьох записів у всіх давньоруських літописах. На них проголошували клятви на вірність, дотримання договірних домовленостей.

Енколпіон – це хрест-складень для збереження всередині стулок мощів святого, чи інших реліквій. Він має лицьову та зворотну сторони, відмінні за характером зображення. Лицьова сторона має по одному вушку в нижній і верхній частині хреста, а зворотна – по два вушка, між які входять вушка лицьової стулки, що скріплюються трубкою або нютом. На лицьовій стороні завжди розміщувалося головне зображення, а на звороті – другорядне. Енколпіони носили переважно поверх одягу, менші за розміром були натільними хрестиками. (додаток 4, рис.1)

Вивчення різновидностей хрестиків - енколпіонів та інших натільників дає уявлення про технічні особливості давньоруського ремесла, торгівлю ними і зв’язки зі сусідніми країнами.

Важливим регіоном розвитку металопластики на Русі в ХІІ-ХІІІ ст. був і Галич – столиця Галицько-Волинського князівства. Археологічні дослідження на терені стародавнього Галича і його околиць дали нам багатющий матеріал, який підтверджує існування в Галичі великої кількості ремісничих і ювелірних майстерень не тільки при княжому дворі і монастирях, а й на Підгородді та окремих боярських садибах. [26, 124- 139

В економіці Галицького князівства провідне місце займало саме ковальське ремесло. Найбільшого поширення набули вироби з заліза.(додаток 4, рис.2) Вчені підрахували, що галицькі ковалі виготовляли понад 200 видів залізних і сталевих сільськогосподарських знарядь праці, зброї, різних інструментів, речей домашнього вжитку. Вироби прикарпатських ковалів славилися високою досконалістю. (додаток 4,рис.2,рис.3)

Давньоруські майстри досягнули високої техніки в обробці кольорових металів. Галицьким ювелірам були відомі найскладніші технологічні і технічні способи обробки благородних металів, такі як кування, карбування, скань, зернь, а також виготовлення предметів з черню і емалями.

Серед технічних прийомів на перше місце треба поставити лиття. [13, 208-212

Вивчення мистецької спадщини минулого стародавнього Галича є необхідною умовою для створення широкої панорами загальної культури українського народу, його суверенної держави.