Тема: Психологія медичних працівників.

Психологія лікувально-діагностичного процесу.

Психосоматичні розклади.

Ілюзії і дезілюзії. На початку розділу про психологію хворого згадувалось про відмінності в психології хворого і лікаря. Медичний працівник, який тільки приступає до своєї професії, як правило, за емоційною стороною стоїть ближче до психології хворого. Він краще вживається в те, як хворий приймає лікарняну або іншу медичну обстановку, як переносить біль, страх і невпевненість. Цьому сприяє також і мотивування, яке приводить молодих людей до медичної професії. Дуже мало людей приходить в медицину з метою досягнути положення, яке ставить їх суспільному смислі над іншими громадянами. Невелика частина приходить в результаті свідомої і явної зацікавленості і з попередніми солідними знаннями з біологічних і природничих наук. Досить велика кількість тих, які вважають цю дорогу найбільш вигідну тому, що мають хороші передумови для вчення без якого-небудь певного таланту в якій-небудь галузі. Значна частина тих що вибрали медицину мотивують свій вибір цієї професії тим, що самі вони колись перенесли серйозне захворювання або бачили його у інших при перебуванні в лікарні або ж зустрічались з ним у своїх близьких і прийшли до вирішення допомагати страждаючим і прийняти участь у вивченні причин захворювань. Особливо ті, які прийшли в медицину і в охорону здоров’я внаслідок співчуття - а також більшість – при зустрічі з медичним середовищем переживають певне розчарування. Це і зрозуміло до певної міри. Відношення лікаря до хворого не може визначатися тільки емоціями. Поведінка лікаря, особливо коли він вимушений діяти швидко і рішуче, звичайній людині може показатися байдужим і холодним. Для гуманного відношення лікаря до страждаючого хворого скоріше характерне розуміння його суб’єктивного стану, чуйне, але не багатослівне співчуття, яке щадить звернення при обстеженні і лікуванні, ніж повне і явне злиття з його болями до такої міри, щоб лікар сам переживав емоційний шок.

Проте дезілюзії медичного працівника, який починає свій шлях в медицині, виникають також і при таких обставинах, які не тільки не потрібні, але деколи бувають просто шкідливі. Відомо, що деколи медичний працівник бачить в хворому тільки “випадок”, не розуміє його переживань, не виявляє у відношенні до нього достатньої делікатності, не має психологічного підходу до хворого. Якщо він працює уже більш довгий час, то деякі, на перший погляд ефективні враження від нового середовища, стануть для нього звичними, йому починає здаватись, що результати посиленої праці не такі, які очікував, не видно в них його вирішальної особистої заслуги, що він не отримує так часто проявів вдячності хворих, як на це б він заслуговував, виходячи з його зусиль. При такій ситуації було б правильним, якщо б він зрозумів, що не все залежить тільки від нього, від його індивідуального відношення, від його емоцій і бажань і що для здійснення добрих намірів в роботі необхідна співдружність всього колективу, організована і продумана спільна праця. Якщо ж він залишиться в своєму розчаруванні знаходиться на шляху до того, щоб він допустив такі ж помилки, які відлякували його в інших, і тим самим він попадає в порочне коло, оскільки більш виражені прояви невдоволення і нервовості у відношенні до хворих і колег уже наперед викликають в інших антипатію і утруднюють і зводять нанівець результати його роботи.

1. Особистість медичного працівника.

Передумовою виникнення позитивних психологічних

відношень і довір’я між медичними працівниками і хворими, являється, без сумніву, також кваліфікація, досвід і мистецтво лікаря і сестри. Результатом знань, які розширюються і поглиблюються в сучасній медицині виявилось підвищене значення спеціалізації, створення особливих відгалужень медицини, направлених на певні групи захворювань в залежності від їх локалізації, етіології і способів лікування. Проте, спеціалізація несе з собою небезпеку звуженого , “трубкового” або, інакше кажучи, мозаїчного погляду лікаря на хворого. Медична психологія і теорія вищої нервової діяльності може допомогти вирівняти ці від’ємні сторони спеціалізації завдяки своєму загальному синтетичному розумінню особистості хворого і його організму в зв’язку з оточуючим середовищем. Кваліфікація є тільки інструментом, застосування якого, з більшим або меншим ефектом, залежить від інших сторін особистості лікаря. Це витікає з певного довір’я хворого до лікаря, даного Гладким: “Довір’я до лікаря - це динамічне позитивне відношення хворого до лікаря, яке виражає попереднім досвідом обумовлене очікування, що лікар має здатності, засоби і бажання допомогти хворому найкращим чином"”

Для прояву довір’я має також значення і перше враження, яке виникає у хворого при зустрічі з лікарем, його актуальна міміка, жестикуляція, тон голосу, вираження, які витікають з попередньої ситуації і не призначені для хворого, а також і зовнішній вигляд: якщо хворий бачить лікаря неохайного, невиспаного з якої-небудь, що не відноситься до роботи причини, то він втрачає віру вважаючи, що людина не здатна турбуватися про себе, не може турбуватися і про інших і бути надійною в своїй роботі. Різні відхилення в зовнішніх проявах і у зовнішньому вигляді хворі скоріше схильні пробачити тим медичним працівникам, яких вони уже знають і до яких уже відчувають довір’я.

Медичний працівник здобуває довір’я хворих в тому випадку, якщо він як особистість гармонічний, спокійний і впевнений, але не пихатий, і якщо його манера поведінки – швидка, наполеглива і рішуча, яка супроводжується людським співчуттям і делікатністю. При кожному серйозному рішенні лікар повинен уявити собі результати його для здоров’я і життя хворого і підсилювати в собі тим самим почуття відповідальності. Особливі вимоги до нього пред’являє необхідність бути терпеливим і володіти собою. Він повинен завжди рахуватися з різними можливостями розвитку захворювання і не вважати невдячністю, неохотою або навіть особистою образою зі сторони хворого, якщо його стан не покращується. Нелегко поєднати в роботі лікаря в правильній і діючій мірі необхідну турботу і розсудливість з потрібною рішучістю, холоднокровністю, оптимізм з критичним відношенням і скромністю. Бувають ситуації коли краще проявити почуття гумору без тіні іронії і цинізму, за принципом: “сміятись разом з хворим, але ніколи – над хворим”. І так є такі хворі, які не переносять гумору навіть з добрим наміром і розуміють його як неповагу і приниження їх.

Врівноважена особистість лікаря є для хворого комплексом гармонічних зовнішніх стимулів, вплив яких приймає участь в його одужанні. Медичний працівник повинен виховувати і формувати свою особистість, по-перше, спостерігаючи за реакцією на свою поведінку безпосередньо(по розмові, оцінці міміки, жестів хворого), і, по-друге, посередньо, коли про погляд на свою поведінку він дізнається від своїх колег. Сам він також може допомогти своїм колегам поправити їх поведінку. Наявні факти, коли люди з неврівноваженими, невпевненими і розсіяними манерами поступово гармоніювали свою поведінку у відношенні до інших як шляхом власних зусиль, так і при допомозі інших. Звичайно. Це вимагає певних зусиль, певного критичного відношення до себе і необхідну міру інтелігентності, яка для медичного працівника повинна б бути як само собою зрозуміле.

Молодий медичний працівник, про якого хворі знають, що він володіє меншим життєвим досвідом і меншою кваліфікацією, знаходиться при пошуку довір’я хворих в певному невигідному положенні, в порівнянні зі своїми старшими колегами, але йому допомагає усвідомлення того, що це перехідний недолік, який можна компенсувати добросовісністю, готовністю в любу хвилину прийти на допомогу і скромністю.

Не дивлячись на те, що розвиток позитивних взаємовідношень лікаря до хворого можуть ускладнити також і деякі несприятливі риси темпераменту лікаря (невитримані прояви з надлишком емоційності, наприклад, гніву, або замкнутість зі слабкими емоційними реакціями і сповільненість); в дійсності головною основою цих відношень є властивості характеру особистості лікаря. В загальному можна сказати, що хворий втрачає довір’я, а медичний працівник втрачає авторитет в тому випадку, якщо у хворого складається думка, що медичний працівник є тим, що називають “поганою людиною”. Така думка може виникнути з різних спостережень. Наприклад, хворий чує, як медичний працівник погано говорить про своїх колег, бачить, як він гордовито відноситься до підлеглих і підлабузливо до начальства , відмічає, як він бере в своє користування що-небудь з казенного реманенту або їжу, яка призначена для хворих, спостерігає в ньому прояви гонору, недоступності критики, балакучості, злорадства. Гонор проявляється наприклад, в тому, що лікар не просить про консультації більш досвідченого колегу або перебільшує хворому важкість його захворювання, щоб отримати після видужання хворого більше визнання і захоплення. Більш серйозні особисті недостатки медичного працівника можуть привести хворого до припущення, що лікар або сестра з такими якостями не будуть добросовісними і надійними і при виконанні своїх службових обов’язків .