2. Введення резервного полку руських військ.

Натиск монголо-татар зупинили лише після введення в дію резервного полку руських військ. Мамай переніс головний удар на лівий фланг і почав тіснити руські полки. Та несподіваний потужний удар свіжих сил засадного полку в тил по флангах татарського війська і перехід у наступ інших руських полків привели до повного розгрому Мамаєвого війська, залишки якого руські війська переслідували ще 50 км від Куликова поля.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Вона зменшила розміри данини і визнала право московських великих князів передавати велике Владимирське князівство у спадщину.

3. Другий етап об'єднання руських земель - 80-ті рр. XIV ст. - 1462 р.

Характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмитров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вживав заходи, спрямовані на посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни мали виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусова).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирішувалося під час збройних сутичок, полягало у тому, кому з князів правити у Москві - визнаній столиці Північно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя П - Юрій, сини Юрія - Василь Косий і Дмитро Шем'яка), які виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували військовослужбові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру над Північчю стала провісником перемоги кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою, значно перевищувала за розмірами володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви змушений був визнати 1466 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як правило, стають бояри великого князя. З приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.

Бояри (старослов'ян. "бой" - воїн, боярин, великий, або тюрк, "бояр" - багатий, знатний) - верхівка панівного класу феодального суспільства в Київській Русі, Росії, Молдові та Румунії. Процес класоутворення сприяв тому, що широкий за змістом термін "боярин" спочатку стосувався лише багатих і знатних служилих людей, але з часом став означати не лише служилу знать, членів дружини, а й місцеву неслужилу знать. Уже в XI ст. диференціювалися на "великих" та "менших". Консолідація боярства та зростання економічної могутності в X-ХНІ ст. супроводжувалися значними грошовими нагромадженнями.

ВИСНОВОК

Отже, можемо зробити висновок, що суспільний вплив боярства зумовлювався також наявністю у них дружин із воїнів та слуготроків. Економічна могутність та високе суспільне становище сприяли активним виступам бояр проти князівської влади в Новгороді вже наприкінці XI - на початку XII ст., у Ростовсько-Суздальському та Галицько-Волинському князівствах у другій половині XII ст., що було виявом внутрішньокласового антагонізму, який розростався у міру становлення боярства як класу-стану.

В Росії під час правління Івана IV було значно підірвано політичну роль боярства, а на початку XVIII ст. Петро І остаточно ліквідував цей інститут. Після захоплення території України литовськими та польськими феодалами у другій половині XIV ст. частина великих боярів перейшла на бік завойовників, а деякі з них отримали титули князів. Середні бояри перетворилися на військових слуг, урядовців, а також одержали шляхетські привілеї та земельні пожалування. Отже, в XV- XVI ст. боярство втратило привілейоване становище.

В Румунії клас феодалів (з XIII-XIV ст.) було ліквідовано лише в 1946р. аграрною реформою.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких були започатковані ще "Руською Правдою". Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що становив військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи.

Певних змін зазнала судова система. Також було проведено монетну реформу і відновлено випуск загальнодержавної монети на великокнязівському дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя московського.

Третій етап об'єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462-1505) і Василя ПІ (1505-1533).

За Івана ПІ, що став співправителем Московської держави ще за життя батька, Василя Темного, тривало збирання земель "під руку" Москви. Він приєднав Ярославль (1463), Ростов (1474), Твер (1485), В'ятку (1489), ліквідував незалежність Великого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у центральні райони.

31476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді, а 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки - "стояння на Угрі", визначивши остаточне визволення Русі від васальної ординської залежності.

Іван ПІ став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а й укріпивши її політичний устрій та державний апарат, зміцнивши міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III з візантійською принцесою Софією Палеолог 1472 р. дали можливість великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву - столицею всього православного світу. Це відобразилося в концепції "Москва - третій Рим", сформульованій на початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем усієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вірність особливими "клятвеними грамотами". Московський государ міг позбавляти їх державних посад, конфісковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему - дарування служилим людям (дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися крім удільної три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка- керівника Казенного двору - і піддячих, що відали діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума - вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів - Судебник, що встановив єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-землевласника.

Судебник обмежував право селян іти від свого феодала на інші землі суворо визначеним терміном - за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тижня після нього з обов'язковою виплатою "пожилого".

Чинність Судебника означала початок прикріплення селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після перемоги над Литвою 1603 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів річок Ясен, Сож і Дніпра. Всього до складу Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р. після чергової війни з Литвою до Москви відійшов Смоленськ. І нарешті, 1521 р. припинило існування Рязанське князівство.

Отже, територія країни збільшилася настільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. "Московія", як раніше її називали іноземці, почала йменуватися Росією.

Ставши московським князем, Юрій відразу показав себе людиною заповзятливим і нерозбірливим у засобах. Він не тільки утримав у своїх руках отриманий його батьком за заповітом Переяславль, а й негайно зробив спробу ще більше розширити межі свого князівства і надати йому більшого значення. У самий рік батькової смерті Юрій з братами відправився на інше сусіднє князівство, Можайское: місто взяв, а князя Святослава Глібовича привів полоненим в Москву.

У 1323 році Юрій прогнав литву, яка зробила набіг на береги Ловати, а в 1324 водив новгородців в Заволочье і взяв Устюг. Тут Юрій назавжди попрощався з новгородцями; вони вирушили додому, а Юрій, доїхавши до Ками, поплив в Орду. Справа в тому, що Дмитро Тверській, скориставшись довгою відсутністю Юрія, поїхав в Орду і виклопотав собі ярлик на велике княжіння. Є звістка, що він пояснив Узбеку всю неправду Юрія і особливо Кавгадия і що хан наказав стратити останнього, а Дмитру дав велике князювання, довідавшись від нього, що Юрій збирає данину для хана і утримує її для себе. У 1324 ханський посол з'явився до Юрія звати його для розгляду. Дмитро не хотів пускати суперника одного до хана, знаючи його спритність, і сам поспішив слідом. Подробиці зустрічі двох ворогів невідомі. Літописець повідомляє тільки, що Дмитро вбив Юрія, а потім сам був страчений за наказом Узбека. Тіло Юрія було доставлено до Москви і поховано в церкві св. Архангела Михаїла.

СПИСОК ВИКОРАСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 2013. — 315

2. Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3 кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. : Республика, 2012.

3. Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 2010 – 2014 годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та экономики и финансов, 2011. — 135,[1] с.

4. Аграрная эволюция России и США в XIX - начале XX века: Материалы сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М. : Наука, 2014. — 358,[1] с.

5. Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV - XVI вв. / Подг.Л.В. Черепнин - М., - Л., 2014 - С.104.

6. Московский летописный свод к XV в. // Полное собрание русских летописей / в 25т.: Т. XXV. - М., 2013. - 464 с.

7. Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей. - Т. XI-XII. - М.: Наука, 2013. - 266 с.

8. Соборный приговор Стоглава 1551г. // Законодательные акты русского государства вторая половина XVI - первая половина XVII вв.: Тексты. - Л.: Наука 2014. - С.31-38.

9. Соборное уложение 1649г. Текст и коментарии. - Л. 2013 - 188 с.

10. Базилевич К.В. История СССР от древнейших времен до конца XVIII в. - М.: Высшая школа при ЦК ВКП(б), 2010. -498 с.

11. Борисов Н. С. Политика московских князей (конец XIII- первая половина XIV в.) - М.: Издательство МГУ, 2014. - 391 с.

12. Борисов Н. С. Русская церковь в политической борьбе XIV - XV веков. - М.: Издательство МГУ, 2013. - 205 с.

13. Борисов Н. С. Церковне деятели средневековой Руси XIII - XVII вв. - М. : Издательство МГУ, 2013. - 198 с.

14. Буганов В.И. Богданов А.П. Бунтари и правдоискатели в русской православной церкви. - М.: Политиздат, 2014- 526 с.

15. Буганов В.И. Мир истории: Россия в XVII ст. - М.: Молодая Гвардия , 2013. - 318 с.

16. Буганов В. И. Разрядные книги последней четверти ХV - нач. ХVII в. - М., 2013. - 229 с.

17. Вальденберг В. Древнерусские учения о пределах царской власти: Очерки русской политической литературы от Владимира Святого до конца XVII в. - Пг., 2014 - 260 с.

18. Великие государственные деятели России России / Под. ред. А. Ф. Киселева. - М. : ВЛАДОС, 2014. - 464 с.

19. Веселовский С. Б. Исследования по истории опричнины. - М, 2014. – 267.

20. Веселовский С. Б. Феодальное землевладение в Северо-Восточной Руси. Т. 1. - М. - Л., 2013. - 389 с.

21. Голубинский Е.Е. История Русской церкви - Т. ІІ. -М, 2013- 820 с.

22. Голубинский Е.Е. История Русской церкви - Т.ІІІ. -М, 2013- 744 с.

23. Греков И. Б., Шахмагонов Ф. Ф.Мир истории:Русские земли в XIII-XV вв. - М.: Молодая гвардия,2013. - 333 с.

24. Громов М.И., Козлов Н.С. Русская филосовская мисль X-XVIII веков - М.: Издательствово МГУ ,2014 - 288 с.

25. Дмитриев А.Д. Церква и идея самодержавия в России. - М, 2012 -286 с.

26. Зимин А.А. Опричнина Ивана Грозного.- М.: Мысль, 2014- 535 с.

27. Зимин А.А. Россия на пороге нового времени (Очерки политической истории России 1-й трети XVI в.) - М.: Мысль, 2014- 452 с.

28. Зимин А. А. Россия на рубеже XV - XVI столетий. - М.: Мысль, 2012. - 333 с.

29. История СССР с древнейших времен до конца XVIII ст.. /Под. ред. Рыбакова В.А. - М., 2012 - 540 с.

30. Каптерев Н.Ф. Патриарх Никон и царь Алексей Михайлович.- М, 2012 - 235 с.

31. Карамзин Н.М. История государства Российского / в 12 т.: Т.3-4, кн.2- М, 2013 - 327 с.

32. Карамзин Н.М. История государства Российского / в 12 т.: Т.7-8, кн.4- М,2013 - 327 с.

33. Карамзин Н.М. История государства Российского / в 12 т.: т.9-10,кн.5 - М, 2014- 397 с.

34. Карга лов В. В. Конец ордынского ига. - М. : Наука, 2010. - 152 с.

35. Каргалов В. В. Полководцы X - XVI вв. - М. : ДОСААФ СССР, 2014. - 334 с.

36. Каштанов С. М. Социально-политическая история Росии конца XV - пер. пол. XVI в. - М., 2014. - 379 с.

37. Клибанов А.И. Реформационные движения в России в XIV - в 1-й половине XVIв. - М.: АНСССР, 2010. - 411с.

38. Костомаров Н. И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. Кн. II. - М. : Книга, 2014. - 536 с.

39. Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научним сочинениям. - М.: Лучи Софии2013. - 688с.

40. Кубелиус А., свящ. Московское патриаршевство в его историческом развитии. - ЛДА, 2014. - 126 с.

41. Лебедев Л., прот. Москва патриаршая. - М., 2014. - 200 с.

42. Лихачев Д.С. Культура Русси эпохи образования русского национального государства (к. XIV- нач. XVI вв.)- М.: ОГИЗ, 1943 -160 с.