Закони як основні джерела земельного права

 

Основними джерелами земельного права є закони, які можна поділити на кодифіковані і некодіфіковані, а також на загальні і спеціальні. Це означає, що законами повинні бути врегульо­вані права і інтереси людини і громадянина щодо використання і охорони земель, механізм їх забезпечення і захисту.

ЗК є загальногалузевим кодифікованим актом і становить основу чинного земельного законодавства, яке його розвиває і доповнює. Метою ЗК не є забезпечення вичерпного регулю­вання усіх земельних відносин, які виникають на практиці.

Незважаючи на те, що значне місце в ЗК займають відсильні норми, більшість його норм є нормами прямої дії.

Головна особливість ЗК полягає в тому, що він є основою системи "супідрядності" норм усіх природноресурсових галузей права, де між однаковими за юридичною силою нормативними актами повинні бути виключені суперечності і дублювання. Таким чином, ЗК є базовим (стрижневим) актом, на якому ґрунтується вся система земельно-правових норм.

ЗК - це комплексний нормативно-правовий акт, що містить широке коло норм, які закріплюють основні положення, пов'язані з режимом використання і охорони земель, складом і цільовим призначенням земель, правами й обов'язками власни­ків землі і землекористувачів. Він регламентує питання набуття і реалізації права на землю, гарантії цих прав, визначає компе­тенцію органів управління і контролю у галузі використання і охорони земель, відповідальність за порушення земельного за­конодавства.

До внутрішньогалузевих кодифікованих актів системи джерел земельного права належать закони "Про плату за землю", "Про оренду землі" тощо. Поява зазначених законів зумовлена тим, що неупорядковане і значною мірою застаріле земельне законо­давство не забезпечувало за ринкових умов належної правової регламентації земельних відносин. Внутрішньогалузева кодифікація сприяла систематизації норм, що регулюють окремі інститути земельного права.

Проблема внутрішньогалузевої кодифікації, або кодифікації на рівні окремих інститутів земельного права не втратила своєї актуальності й нині. Аналіз змісту чинного ЗК свідчить про наявність у ньому низки недоліків. Це стосується обсягів, глибини і системи закріплення земельно-правових норм, що призводить фактично до унеможливлення реалізації більшості з його норм. Наочним доказом цього є наявність державного плану підготовки нормативно-правових актів, за допомогою яких буде забезпечуватися реалізація положень, закріплених у ЗК. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України", передбачено розробку законів, зокрема: "Про ринок земель", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про державний земельний кадастр", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про особисте селянське господар­ство", "Про особливості створення і діяльності іпотечних установ" тощо.

Необхідність прийняття таких законів свідчить про те, що застосування норм, що містяться в ЗК як норм прямої дії, неможливе без прийняття додаткових нормативно-правових актів.

Існують також загальні закони комплексного характеру, що характеризуються охопленням великого масиву суспільних від­носин, у тому числі і земельних. До таких законів відносяться, зокрема ЦК, закони України від 10 листопада 1994 р. "Про транспорт", від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", а також Закон "Про охорону навколишнього природного сере­довища" тощо.

Важливими джерелами земельного права є спеціальні за­кони. До них можна віднести, наприклад, закони України від 10 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України" , від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти", від 14 січня 2000 р. "Про меліорацію земель" тощо.

Відповідно до Закону України від 18 листопада 1992 р. "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повнова­жень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання", здійснення регулювання відносин у галузі раціонального ви­користання природних ресурсів і охорони навколишньої при­родного середовища тимчасово (на 6 місяців) було передано Кабінету Міністрів України. Таким чином у період з 21 грудня 1992 р. по 21 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України був наділений повноваженнями видавати нормативно-правові акти у формі декретів, що мали силу закону. Кабінет Міністрів України прийняв низку декретів, деякі з них є джерелами зе­мельного права і донині, наприклад, декрети від 20 травня 1992 р. № 56-93 "Про місцеві податки і збори" і від 21 січня 1993 р. № 7-93 "Про державне мито" тощо.

Прийняття декретів дало можливість не тільки оперативно врегулювати відносини власності, підприємницької діяльності, соціального і культурного розвитку, державної митної, науково-технічної, кредитно-фінансової системи, оподатковування, державної політики оплати праці і ціноутворення, але й призу­пиняти в цілому чи в окремих частинах дію кількох законо­давчих актів. Зокрема, було зупинено дію низки норм ЗК в редакції від 13 березня 1992 р. Специфіка декретів Кабінету Міністрів, як джерел права, полягає також у тому, що вони можуть бути змінені або скасовані лише на підставі закону.