2.3. Проблема творчості, кохання та дружби у новелі «Valse melancolique»

Письменниця знаходила душевну рівновагу також у малярстві та музиці, намагаючись «усіма силами заспокоїти в собі ненаситну жадобу краси». Роздуми про мистецтво вона певною мірою втілила в новелі «Valse melancolique» перекладі — меланхолійний вальс.

Твір викликає інтерес постатями нових жінок-інтелектуалок, що почали з'являтися в західноукраїнському житті на зламі століть. Пристрасна, неврівноважена художниця Ганнуся, що мріє про Італію, де зосереджені незрівнянні витвори мистецтва. Багата внутрішнім духом Марта, яка хотіла б бути вчителькою, вихователькою дітей, зрештою, доброю господинею в своїй хаті. Талановита піаністка Софія, мрії якої про навчання в консерваторії не здійснилися. Долі цих жінок яскраво відтінюються мелодією меланхолійного вальсу.

Новела засвідчує демократизм світоглядних позицій письменниці. Малярка з деякою погордою ставиться до Марти, яка, мовляв, може стати «стовпом родини», але їй не зрозуміти «нюанси артизму». Із твору випливає, що саме звичайна дівчина глибше сприймає все духовне, бо наділена якостями і жіночності, і високої інтелектуальності. Взагалі ж у новелі створено образи нових жінок, яких ще було небагато в тогочасній Буковині.

Розкриваючи таємниці творчої лабораторії, письменниця зазначала, що всі «дрібні поезії в прозі» — це «краплі» її крові. Виникали ті фрагменти, етюди, новели тоді, коли авторка гостро відчувала несправедливість не тільки в ставленні до себе, а й до інших. Правда, ніколи не висловлювала обурення, протесту, скарг, хоч їй часто кривди дуже боліли, а тільки «плакала поезіями в прозі».

3. Повісті «Земля» та «в неділю рано зілля копала»

Повість «Земля» (1901) — один із найвидатніших творів модерної української літератури межі століть. У ній письменниця майстерно поєднала реалії життя селян на Буковині із міфологічними й неоромантичними його вимірами. У повісті яскраво виявилося модерністське образне мислення авторки, яка фабулу братовбивства за землю висвітлила крізь призму загальнолюдських проблем: життя і смерті, гріховності і святості, злочину і спокути, любові і ненависті, влади землі над людиною.

Соціально-психологічна повість О. Кобилянської "Земля" — надзвичайно цікаве літературне явище, твір, який приніс письменниці славу і повагу. Цей найкращий твір Ольги Юліанівни був написаний протягом 1898-1901 років на місцевому матеріалі: в селі Димка нинішнього Глибоцького району Чернівецької області, що знаходиться за 27 км від Чернівців, стався нечуваний злочин: брат вбив брата. Ольга Кобилянська мала в Димці родичів, особисто знала старого Костянтина Жижіяна та його синів Михайла і Саву (правда, є інформація, що справжнє прізвище прототипів було Жижіяну і що вони молдавани за національністю) . Була знайома письменниця й з коханкою молодшого брата Маріукою Магас (утворі це Рахіра Чункач), а образ Анни списа¬ла з наймички, яка довгий час працювала у Кобилянських. Робота над повістю вимагала великого напруження нервів. Авторка сама зазначала: "Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала — ох, як хвилями ридала!.." Радянські дослідники повісті "Земля" перекручували її зміст, свідомо зміщували акценти, безапеляційно заявляючи, що брат убив брата виключно через землю. А тим часом конфлікт у повісті значно глибший, проблематика ширша. До того ж Ольга Кобилянська задумувала написати другу частину цього твору, який, навіть наявний у незначних уривках, цілком руйнує прорадянську версію злочину через приватну власність. Задум не здійснився.

"Земля" — соціально-психологічна повість, а це означає, що всі вчинки, помисли і дії героїв ґрунтуються не стільки на матеріальних факторах, скільки на психологічних. Ольга Кобилянська цілком сприймала ставлення селян до землі як до найбільшої цінності, поділяла їхні помисли. У творі вона висвітлила, що земля може не тільки годувати, а й виховувати, давати повагу від людей, авторитет в громаді.

Цікаво, що навіть легковажна Рахіра в другій частині була задумана як найкраща господиня й робітниця в селі. Так вплинула на неї одержана земля. Взагалі, життя прототипа Рахіри — Маріуки Магас — склалося дуже погано. Сава Жижіян поволі божеволів, не міг працю¬вати на землі, йому ввижалася кров і голос брата. Не витримавши тортур совісті, він задумав поїхати в Канаду, бо мріяв, що чужина дасть шанс забути про злочин. Старий Жижіян умовляв тепер уже єдиного сина не їхати, навіть віддав йому найкраще поле, але Сава емігрував, став шахтарем і загинув під час обвалу, Маріука мучилася з дрібними дітьми, була ображеною на Кобилянську, що та так непривабливо вивела її в творі. Але поле обробляла сумлінно і мала найкращі врожаї в селі. Коли прийшла радянська влада, Магас, погрожуючи виселенням в Сибір, примусили здати в колгосп худобу, поле та ще й написати заяву від імені Рахіри Чункач. Як тільки В. Василько інсценізував "Землю" О. Кобилянської, Маріуку почали возити в Чернівецький театр, перед виставою чи після виводити на сцену, змушували признатися в тому, що намовляла коханого заради землі вбити брата. До речі, Магас відмовчувалася або заперечувала. Цілком ймовірно, що ця жінка не мала жодного відношення до злочину, а версія письменниці була художнім домислом.

Існує легенда, що коли перед смертю Маріуку привезли в музей О. Кобилянської, вона захоплено розглядала експонати, а потім з жалем сказала: "Файна пані, файно жила, але на мене набрехала!" Ольга Кобилянська та сім'я її батьків були знайомі з Жижіянами ще до злочину Сави. Костянтин просив Кобилянського посприяти, щоб Михайла не взяли до війська, але батько письменниці відмовився це зробити, мотивуючи тим, що армія дасть молодому селянинові добру школу життя. Коли ж 12 листопада 1894 року Михайло загинув, старий Жижіян прийшов у Чернівці й вблагав Кобилянського допомогти врятувати сина-вбивцю, єдиного спадкоємця. Кобилянський розумів, що Саву жде шибениця, а тому порадив, щоб той мовчав і не признавався. Зробив це Юліан не заради вигоди, а заради старих батьків, які божеволіли від горя і розпуки.

За жанром цей твір - соціально – психологічна повість, а це означає, що всі вчинки та дії героїв ґрунтуються на психологічних факторах. Композиційно твір складається з тридцяти двох розділів. Відкривається вона картиною чарівної природи, що оточує убоге село Димки, де відбуваються події. В цьому першому розділі, що є експозицією, письменниця знайомить нас з життям і побутом родини Івоніки Федорчука, з характерами провідних персонажів. Розділ сповнений тривожного передчуття, що ніби віщує неминучість якогось лиха для цієї родини. Убогий селянин Івоніка Федорчук із своєю дружиною Марійкою, тяжко працюючи на залізниці, живучи впроголодь, збирали гроші, щоб придбати трохи землі. Ставши господарями, вони сподівались, що їм і їхнім дітям усміхнеться краща доля. Але жорстока дійсність руйнує надії Федорчуків. Земля не приносить їм щастя. Менший син, ледачий Сава, наперекір батькам задумав одружитися із злодійкуватою Рахірою, яка до того ж доводилася йому двоюрідною сестрою. Тому батьки обіцяли кращу землю віддати доброму й працьовитому старшому синові Михайлу, а Саві, якщо піде проти їхньої волі, не дати й грудки землі. Під впливом Рахіри Сава зажадав стати спадкоємцем всієї землі і застрелив Михайла. Події в основному розгортаються навколо двох братів і землі, що виступає у повісті, як самостійний образ, як вершитель людської долі. Найбільшого напруження дія досягає в картині братовбивства.

Кобилянська реалістично відобразила важке становище українського народу, уярмленого цісарською Австро-Угорщиною, показала дрібновласницьку психологію, що спотворювала душі людей. Втрата віри Івоніки в силу землі, повернення Сави з тюрми і одруження з Рахірою є розв’язкою твору. Незважаючи на трагічну долю героїв, повість закінчується оптимістичними рядками: письменниця висловлює віру в краще майбутнє молодого покоління – сина наймички, який стане господарем землі, а не її рабом.

Тематика повісті «Земля»: братовбивство; влада землі над людиною; селянська праця; життя, мораль села.

Провідна ідея повісті підкреслена О. Кобилянською в епіграфі німецькою мовою: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша».

Повість має три головні лінії: лінію життя старих Федорчуків; лінію Сави і Рахіри; лінію Михайла і Анни. У кожній з сюжетних ліній основною причиною конфлікту є земля. Письменниця не ідеалізує героїв, а виводить їх у екстремальних ситуаціях, дає змогу проявити себе, показати свій характер.

Перше десятиріччя XX ст. у творчій діяльності Кобилянської позначене листуванням і особистим знайомством з болгарським письменником Петком Тодоровим. Саме він зорієнтував Кобилянську на глибше вивчення народної поезії, на освоєння її скарбів у художній творчості. А побувавши на виставі драми Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», письменниця захопилася глибоким психологізмом однойменної пісні, що була покладена в основу твору. Мотив і образність пісні легендарної Марусі Чурай наштовхнули її на створення повісті «В неділю рано зілля копала» (1909).

У повісті простежується мотив пісні, власне, одна з її сюжетних ліній, пов'язана з коханням Гриця до двох дівчат і його трагічною смертю перед весіллям. Проте в повісті важливу роль виконує й життєва історія матері Гриця — циганки Маври, що дало авторці змогу висвітлити морально-етичні норми, якими керувалися в циганському таборі. Так у повісті переплелося життя двох народів — українських гуцулів і циган, і такий ракурс художнього бачення письменниці забезпечив новизну в інтерпретації відомого фольклорного сюжету, відмінність її повісті від інших, основаних на ньому літературних творів.

Повість Кобилянської побудована на буковинському матеріалі. «Особи,— як зазначала письменниця в автобіографії «Про себе саму»,— це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронатого, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія. Почування плили з власних грудей, чар природи робив своє, а думки укладалися самі з себе на папір».

Повість за характером окреслення персонажів, розгортанням конфліктів, змалюванням природи є твором романтичним, в якому широко використовується імпресіоністична поетика. Трагічність любові Гриця пояснюється роздвоєністю його натури, зумовленої циганською вдачею, душею, яка постійно «хитається». Парубок, що зріс у горах вільним, як птах, що успадкував од діда любов до музики, палко закохався в таку ж волелюбну дівчину. Та Гриць не зміг зрозуміти душевне багатство Тетяни, і в цьому — драматично-трагічне забарвлення образу.

Непостійність Гриця, роздвоєність його почуттів у ставленні до гордої, одчайдушної Тетяни і м'якої, ніжної Настки — ось ті причини, що привели парубка до передчасної смерті. Тетяна полюбила Гриця, бо вважала, що він гідний її високих почуттів. Однак сподівання не здійснилися, і дівчина, оберігаючи свою любов, намагаючись подолати те лихо, що «в нім сховалось», мимо своєї волі стала причиною загибелі коханого.

Помер Гриць, стали нещасними і його мати, й обидві дівчини. Своєрідним поясненням трагедії звучить у творі думка про «гріх», що зумовив нещастя, яке впало на всіх. Це «гріх» Маври, яка породила «незаконного» сина і каралася за нього все життя. Мати впродовж багатьох років нічого не знала про свого сина, вона ж певною мірою спричинилася до його передчасної смерті. Материн «гріх* позначився й на поведінці Гриця, бо зростав без її повчань, її науки, а отже, й не сприйняв понять про добро і зло, вироблених народною етикою.

Твори Кобилянської, зокрема й повість «В неділю рано зілля копала», засвідчують властиве літературі явище дифузії, тобто взаємопроникнення всіх трьох способів художнього зображення — епічного, ліричного і драматичного. В епічних творах, де предметом змалювання є безупинний рух життя, де все тримається на сюжетній організації художнього матеріалу, виразно виявляється лірична емоційність у показі поведінки персонажів. Автор переживає, змальовуючи події, які його схвилювали. Взаємопроникнення лірики й епосу особливо відчутне в авторських відступах, пейзажних картинах, при передачі почуттів і роздумів людей.

Важливу роль в епічному творі виконують також драматичні елементи — внутрішні монологи, діалоги, полілоги, їм може належати одне з чільних місць, але це кардинально не змінює жанрової природи розповідного твору, бо в ньому драматичні компоненти завжди підпорядковані особі автора, присутність якого й визначає належність твору до епосу. У творах Кобилянської, наприклад, за допомогою монологів, діалогів, полілогів передаються гострота соціально-психологічних конфліктів, складності й суперечності переживань персонажів, їхніх вчинків.