3.2. Коментар до питань, які винесені на самостійне опрацювання

3.2.1. Неоінституціональна економічна теорія прав власності

Головною проблемою трактування “права власності” [1] була та, що не у всіх розвинених країнах це право трактувалося однаково, а в країнах романо-германського права його по-різному трактували й різні розділи законодавства – загальне право та цивільне право. Тому неоінституціоналісти, застосувавши правові інституції, зробили певний прорив у його розумінні та тлумаченні.

Завдяки їм право власності у всіх ринкових країнах сьогодні розглядається на основі правомочності. Воно реалізується через систему правомочностей, у якій за кожною правомочністю стоїть чітко визначений власник і не існує єдиного і абсолютного власника об’єкта власності (ресурсу). Іншими словами відбулася специфікація права власності. До основних елементів системи прав власності ввійшли:

- право володіння (виключення із доступу до ресурсу інших агентів);

- право використання ресурсу та розпорядження ним;

- право на одержання доходу від ресурсу;

- право на передачу іншій особі будь-якої із цих правомочностей.

Найчастіше у дослідженнях використовується один із варіантів визначення пучка правомочності, який запропонував англійський юрист А. Оноре [2].

На відміну від традиційної неокласичної теорії, яка базувалася на ідеалізовані умови режиму приватної власності, неоінституціоналізм не обмежився визнанням неповноти реально існуючих прав власності, а здійснив глибокий всебічний аналіз спільної, приватної і державної власностей [3].

Примітки

1. Ідеологом теорії прав власності вважають А.. Алчіана, а її розробниками визнають таких економістів, як Р. Коуз, Г. Демсец, Д. Норт, О. Уільямсон та інші.

2. А.. Оноре виділив такі правомочності власника: право володіння; право користування; право управління; право на дохід; право на капітал (або капітальну вартість); право на безпеку, або імунітет від експропріації; право на передачу речі спадкоємцям; безстроковість; заборона на шкідливе використання; відповідальність у вигляді стягнення; право на залишок (Ткач А.А. Інституціональна економіка. Нова інституціональна економічна теорія. Навчальний посібник. – К. : Центр учбової літератури, 2007. – С. 109-110).

Для досягнення такого поєднання необхідно мати чітко визначені права доступу до обмежених ресурсів. Роль таких правил досліджується в неоінституціональній теорії прав власності, розробка якої пов’язана з іменами Рональда Коуза та Артура Алчіана.

Права власності трактуються як сукупність закріплених законами, розпорядженнями, традиціями, моральними і релігійними установками, відносин між людьми щодо володіння, розпорядження і використання рідкісних благ. Ці відносини становлять, насамперед, права, тобто повноваження, які визначають доступ до даних благ одних осіб і виключення доступу інших. Набір таких повноважень розглядається як «пучок прав», основними елементами якого є: 1) право володіння, тобто виключення доступу до блага інших суб’єктів; 2) право використання, тобто застосування для себе корисних властивостей блага; 3) право розпорядження, тобто рішення, хто і як буде користуватися благом; 4) право на отримання доходу; 5) право суверена, тобто можливості відчуження, зміни, знищення блага; 6) право на безпеку, тобто захист від вилучення і шкоди зі сторони зовнішніх факторів; 7) право на передачу повноважень; 8) право на відновлення порушених повноважень.

Володіння всім «пучком прав» забезпечує повну власність. У той же час «пучок» може розщеплюватися таким чином, що частина прав буде належати одним, інша частина – іншим, чим визначається різноманіття форм власності.

Важливою умовою ефективної реалізації прав власності є їх «специфікація», тобто чітке визначення і забезпечення надійного захисту. Якщо власник точно знає свої повноваження і впевнений у реальності їх застосування, він має можливість прийняти найбільш ефективне в даних умовах рішення. І навпаки, якщо права власності розмиті та погано захищені, це ускладнює пошуки найбільш раціонального вибору.

Специфікація прав власності здійснюється в процесі їх купівлі та продажу. Обмін є, по суті, обміном «пучками прав власності». Ті, хто вище цінує можливості, надані правами, які здобуваються, готовий платити за них більшу ціну. Таким чином права будуть придбані й скомбіновані так, щоб дозволена ними діяльність приносила найбільший ефект. Чим більш чітко визначені права власності, тим жорсткіша необхідність для господарюючого суб’єкта враховувати ті вигоди або збиток, які використання цих прав приносить іншим. Тому в процесі обміну права власності будуть зосереджені в тих, для кого вони є найбільшою цінністю. Таким чином забезпечується найбільш ефективний розподіл ресурсів, оскільки в процесі обміну вони переміщаються від осіб, які менше їх цінують, до тих, хто цінує їх більше. Однак таке переміщення буде відбуватися тільки в тому випадку, якщо витрати необхідних для цього трансакцій будуть меншими, ніж збільшена в результаті переміщення вигода. Це значить, що ефективність виробництва і його структура буде залежати від величини трансакційних витрат, які необхідно враховувати під час оцінки економічних результатів діяльності фірми. Якщо вони великі, то ефективність буде значною мірою залежати від розподілу прав власності, а якщо малі – поділ прав власності не буде мати істотного значення. Цей взаємоз’язок, що найбільш чітко проявився в ситуаціях, які породжують «зовнішні» ефекти» (екстерналії), отримав відображення в так званій «теоремі Коуза», суть якої було викладено ним у статті «Проблема соціальних витрат» (1960).

3. Капелюшников Р. Экономическая теория прав собственности (методология, основные понятия, круг проблем). – М. : МЭ и МО, 1991. – 211 с.