12) Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права

Роль і значення міжнародних міжурядових організацій у справі підтримки миру і безпеки, захисту прав і свобод людини, розвитку плідного співробітництва між державами неухильно зростає. У доктрині міжнародного права такі організації загальновизнано вважаються суб'єктами міжнародного права. Таке положення характерне і для самого міжнародного права, що підтверджується Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (п. 4 ст. 2) і Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (ст. 3). Статус міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права підтверджений також у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. "Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН", що відобразилося і в подальшій практиці Суду.

Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права на основі угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Такі угоди є засновницькими актами міжнародних організацій. У цих актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації з державами-членами.

На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її засновницькому документі - статуті (договорі, угоді). Відповідно до засновницьких актів міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у вказаних державах - відносно рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.

За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) у 1991 р. була розформована і втратила міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво щодо майна, фондів, деяких функцій. Проте такий інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

13) Правосуб'єктність націй і народів

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним. Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення.

Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.