18) Принципи суверенної рівності держав

Для класичного міжнародного права було характерним поширення принципу суверенної рівності тільки на цивілізовані держави. На нецивілізовані держави, в основному в Азії і Африці, цей принцип не поширювався, а тому цивілізовані держави вважали для себе правомірним втручатися в їх внутрішні справи, встановлювати над ними протекторати, створювати екстериторіальні сетльменти1, здійснювати консульську юрисдикцію і т. ін.

У сучасному міжнародному праві принцип суверенної рівності держав означає повагу їх суверенітету і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах. З цього випливає обов'язок кожної держави поважати право іншої держави здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з боку інших держав. І на цій основі самостійно реалізовувати свої права й обов'язки як суб'єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Принцип суверенної рівності проголошений у п. 1 ст. 2 Статуту ООН: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".

У Декларації 1970 р. визначені, зокрема, елементи поняття суверенної рівності:

a) держави юридично рівні;

b) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

c) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;

d) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканна;

е) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

і) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити в мирі з іншими державами.

19) Принцип незастосування сили або погрози силою

Безсумнівно, принцип незастосування сили або погрози силою займає центральне місце серед принципів міжнародного права. Історія показує жахливі наслідки, спричинені війнами, коли право на війну ("jus ad bellum") вважалося суверенним правом держави. Саме тому сучасна система міжнародних відносин немислима без дотримання вимог цього принципу.

Принцип незастосування сили або погрози силою як універсальна норма сформульований у п. 4 ст. 2 Статуту ООН.

Відповідно до принципу незастосування сили або погрози силою, кожна держава зобов'язана утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і іншим чином, несумісним з цілями ООН. Мова йде, перш за все, про недопустимість застосування сили чи погрози її." застосування з метою вирішення міжнародних спорів. Причому заборонене як пряме застосування сили (наприклад, вторгнення збройних сил однієї держави на територію іншої держави чи воєнна окупація), так і непряме застосування сили (наприклад, надання допомоги одній зі сторін у громадянській війні або в організації терористичних актів в іншій державі).

Статут ООН та Декларація про принципи міжнародного права не вказує, що потрібно розуміти під силою, однак, виходячи зі змісту інших норм Статуту ООН та згаданої Декларації, можна дійти висновку, що цей принцип спрямований на незастосування передусім збройних сил проти іншої держави, проте не обмежується тільки ними. Зауважимо, що за цим принципом заборонене застосування як самої сили, так і погроза її застосування.

Статут ООН передбачає можливість застосування сили тільки у двох випадках. По-перше, за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії. По-друге (ст. 39, 42 Статуту ООН), у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу, доки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів для підтримання міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН). Крім того, цей принцип не поширюється у випадку застосування сили у внутрішньодержавних відносинах (наприклад, для придушення повстання).