1. Передумови виникнення вчення про відмінності між людьми. Предмет, мета та зміст диференціальної психології.

Різноманітність і відмінність людей, навіть за зовнішністю, відома з давніх часів. Люди відрізняються будовою тіла (конституцією), поведінкою, діями, вчинками, бажаннями, сенсом життя. Люди живуть в різних історичних та суспільних умовах, а останні, як відомо, накладають свій відбиток на особистість. Усе це складає різноманітність індивідуальних відмінностей людей. Але люди не тільки відрізняються один від одного, вони схожі один на одного. Так, у кожної людини, в її психічному складі існують пізнавальні процеси: відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява. Пізнавальні процеси виявляються в поведінці, яка дозволяє людині адаптуватися до навколишнього світу.

Очевидно, що наявністю пізнавальних процесів в психічному складі ми схожі один на іншого, а проявом цих процесів в поведінці ми відрізняємося один від одного. В цілому можна сказати так: у психіці кожного індивіда є таке, чим ми схожі один на іншого, є таке, чим схожі. але в де яких проявах, є таке чим відрізняємося, але є і таке, чим ми ніколи не можемо бути схожими..

Індивідуальні відмінності прояву психіки в поведінці людей на якісному рівні були виявлені ще античними дослідниками, а на кількісному рівні ці відмінності були зафіксовані в експериментальних дослідженнях психічних процесів в лабораторії В. Вундта. Саме опис відмінностей за кількісним рівнем і можна вважати початком диференціальної психології. Але у межах історії психології вважається, що засновником диференціальної психології є англійський учений Френсис Гальтон, який першим організував Королівську лабораторію для вимірювання індивідуальних відмінностей людей на рівні сенсорної чутливості.

Індивідуальні відмінності психіки притаманні не тільки людям, але й всьому живому світу. Так, наприклад, розумний щур може в одній і тій самій ситуації навчитися діяти ефективніше, ніж не розумна мавпа, яка стоїть на еволюційній сходинці вище.

Диференціальна психологія — галузь психології, що вивчає пси­хічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини, наслідки тощо.

Предметом диференціальної психології є індивіду­альні, типологічні та групові відмінності між людьми, а також природа, джерела і наслідки цих відмінностей, закономірності психічного варіювання.

Охарактеризуємо ці види відмінностей більш детально, отже:

До індивідуальних (індивідуально-психологічних) відмінностей належать відмінності в психічних проце­сах (пізнавальних,емоційних, вольових), психічних властивостях особистості (самосвідомість, спрямова­ність, темперамент, характер, здібності й інтелект), психічних станах (прояви почуттів, уваги, волі, мис­лення, аномальні й патологічні стани тощо), що відріз­няють людей одне від одного.

Індивідуальні відмінності відображають багат­ство і мінливість людської природи, множинність і розмаїтість способів вираження загального в індиві­дуальному. Вони є одним із основних чинників, що пояснюють різноманітність форм поведінки індивідів в однотипних ситуаціях. До індивідуальних відмінно­стей належать базальні (властивості нервової систе­ми, темперамент, характер, здібності, інтелект, уста­новки) і програмувальні (мотиви, сенси, інтереси, сві­тогляд та ін.) властивості особистості, що визначають динаміку і зміст поведінки.

Типологічними є відмінності між типами особис­тостей за однією або кількома основними ознаками. Відомі типології темпераментів І. Павлова (критеріями типології є властивості нервової системи — сила, врівноваженість, рухливість); типології особистостей О. Лазурського (за критеріями активного пристосування до середовища, співвідношення ендо- й екзопсихікии), К.-Г. Юнга (за критеріями інтро- й екстраверсії, свідомої й підсвідомої установок), Г.-В. Олпорта і Р.-Б. Кеттела (за особистісними рисами) та ін. У цьому разі об'єктом дослідження є відмінності між певними типами особистостей (наприклад, інтровертами й екстравертами, шизотиміками й циклотиміками).

Групові відмінності проявляються між великими групами людей — статями (міжстатеві), расами (між- расові), етносами (міжетнічні), носіями різних куль­тур (міжкультурні).

Диференціальна психологія досліджує як психоло­гічну своєрідність конкретної індивідуальності, так і типологічні відмінності психологічних проявів у пред­ставників різних соціальних, класових, етнічних, віко­вих та інших груп.

Загалом же об’єктом диференційної психології може виступати окрема ознака (тривожність, гострота сприймання, профорієнтація тощо) або індивідуальність в цілому (показати відмінності горизонтального та вертикального напрямку дослідження).

Диференціальна психологія тісно пов'язана з інши­ми галузями психологічного знання. У сучасній психо­логії виокремлюють три споріднені галузі, що мають самостійний науковий статус: загальну психологію, диференціальну психологію (психологію індивідуаль­них, типологічних і групових відмінностей) і соціальну психологію. Цей поділ, як і багато наукових абстрак­цій, досить умовний: немає психічних (зокрема, психо­фізіологічних) процесів, на які не поширювалася б «влада особистості», а з іншого боку, не існує особистісних утворень поза психікою, бо всі особистісні риси зумовлені механізмами психічних процесів, впливом соціального контексту.

Основні положення, завдання і методи психології індивідуальних відмінностей першими описали фран­цузькі психологи Альфред Біне (1857—1911) і Віктор Анрі у статті «Індивідуальна психологія» (1895). По­глибив дослідження цієї тематики німецький психолог Вільям Штерн (1871—1938). Термін «диференціальна психологія», що вперше з'явився у 1900 р. як підзаго­ловок його книжок, у перевиданні став частиною назви: «Методологічні основи диференціальної психо­логії». В. Штерн основні завдання диференціальної психології вбачав у вивченні як психологічних відмін­ностей між конкретними індивідами, так і типологіч­них відмінностей психологічних проявів у різних соціальних, класових, етнічних, культурних, вікових, статевих та інших групах.

Подальший прогрес у дослідженні індивідуальних і групових відмінностей забезпечили розвиток психоло­гічного тестування, досягнення у суміжних галузях, особливо в генетиці, психології розвитку і кроскультурній психології.

Отже, у структурі диференціальної психології ви­окремилися основні підрозділи, що стосуються відповідно вивчення індивідуальних (похідних від аналізу загальнопсихологічних закономірностей), типологіч­них (власне диференційно-психологічних) і групових (що вивчаються у контексті антропологічних — біоло­гічних і соціальних — наук) відмінностей.

Зародження науки про індивідуальні відмінності

Психологія у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо – наукового пізнання і гуманітарної парадигми.

І. Донаукове знання характеризує через спостереження, нагромадження життєвого досвіду, воно характеризується невисоким рівнем узагальнення. Варто відзначити, що ще філософи давнього Сходу, грецькі філософи та лікарі у своїх трактатах зазначали прояви відмінностей (найвідоміша типологія темпераментів Гіппократа). До цього ж етапу відносяться і здобутки таких наукових та псевдонаукових галузей знання як хіромантія, фізіогноміка, астрологія (включали спостереження індивідуально-типологічних відмінностей).

В рамках донаукового періоду виникли певні ідеї, які перетинаються з сучасними дослідженнями. Так, науковою психологією хіромантія не визнавалась, проте вивчення ембріонального розвитку пальцевих узорів в зв’язку з спадковістю дало поштовх нової галузі знань – дерматогліфіка. На сьогоднішній день досліджується гіпотеза про те, що формування кожного малюнку долоні, як і розвиток мозку, відбувається на певному періоді внутрішньоутробного розвитку і обумовлено впливом генного набору батьків.

Також повертається інтерес ще до одного древнього напрямку дослідження індивідуальності – фізіогноміки. Варто зазначити, що перші спроби визначити характер людини, орієнтуючись на обличчя, зробив Арістотель ( Проте, історики сперечаються. Деякі з них вважають, що першим був Піфагор). Він пов’язував характер людини з характером подібного на нього за зовнішнім виглядом тварини. Так, людина, подібна на лева – безстрашна, благородна; людина подібна на вовка – активна, любопитна; людина,що подібна на кабана – хитра, жадна і т.д.. Дані продовжувались в епоху Відродження І.Г. Лафатер, а в 19 ст. – Ч.Дамброзо. На сьогоднішній день інтерес до фізіогноміки тримається на досить високому рівні.

ІІ. Природничо – наукове пізнання зосереджене на встановленні й узагальненні причино – наслідкових закономірностей і спирається на результати експеременту - підхід, що відображає загальні властивості явищ називається номотетичним (від грец. Nomos–закон). На генезис властивостей і закономірностей при цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих нау­кових «подій» розглядають як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити загальний принцип або законо­мірність. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання.

На даному етапі розвиток ДП відбуваєтся в рамках медицини і філософії ( праці Платона « Класифікація характерів», Теофраст «Етичні характери», праці Гіпократа, Галена, Галля. Спостереження за відмінностями в характері і моральних установок людей можна знайти і в працях Локка, Монтеля, Дідро).

ІІІ. Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосе­реджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивіду­альні особливості явища, називають ідіографічним (грец. іdios — своєрідний і graphō — пишу). Психоло­гічну систему або теорію, зорієнтовану на щось особли­ве, індивідуальне, називають ідіографічною.

Представником ідіографічного підходу вважають американського персонолога Гордона-Вілларда Олпорта (1897—1967). Він вважав, що психологія стане більш науковою (здатною робити прогнози про по­дальший розвиток особистості (дитини)), коли нав­читься оцінювати одиничні тенденції у всій їхній складності. За Олпортом, необхідний глибокий і постійний інтерес до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом трипалого проміжку часу, тобто лонгітюдного дослідження.

Ідіографічиий підхід зосереджений на вивченні універсальних феноменів, оскільки визнає кожну людину унікальною. Психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і ви­являють індивідуальні відмінності. Крім того, слід надати кожному випробовуваному можливість говори­ти його власною мовою, зберегти смисли, властиві кон­кретним людям, і зафіксувати смисли і суб'єктивні переживання за допомогою відносно неструктурованих, неформальних, проективних та ін- терпретаційних методів. У поєднанні з іншими мето­дами і підходами, зокрема непомітними і непрямими вимірюваннями особистості, використовують також особисті документи і біографії, що дає змогу провести потрійне вимірювання індивідуума. В ідіографічній психології віддають перевагу натуралістичним дослідженням, які проводять у пов­сякденних ситуаціях.

Домінування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тіль­ки в науках про суспільство і людину, а й у науках про природу. Отже, диференціальна психологія природно виокремилася із загальної психології, в межах якої вона існувала тривалий час під назвою психології інди­відуальних відмінностей. Оскільки значущість особли­вого у загальному стає дедалі більшою, то й метою ви­вчення стає індивідуальність.

Відтак, основні поняття:

• Індивід – людина як одинична природна істота, представник виду Homo sapiens

• індивідуальність - визначення людини з погляду своєрідності її психофізіологічних і психологічних якостей, що відрізняють її від інших людей і характеризують унікальність її можливостей у сфері взаємодії з навколишнім світом

• Особистість – особлива якість людини, набута в соціокультурному сереровищі у процесі спільної діяльності і спілкування

Категорії опису індивідуальних відмінностей

Індивідуальні відмінності - якісні і кількісні особливості стуктури, фізичних і психічних процесів, станів і властивостей, які відрізняють людей один від одного.

Окреслимо поняття, за допомогою яких характеризуються відмінності між людьми: тип, риса, вимір, чинник, як специфічне розуміння риси – стиль. Тип і риса – основні поняття опису індивідуальності.

Класичне визначення поняття ”тип” знаходимо у В.Штерна, згідно з яким тип – це ”домінуюча психічна чи психофізична диспозиція, яка служить для вирізнення на її основі груп людей, при цьому однак цю групу неможна однозначно відділити від інших груп”.

Зокрема заслуговує уваги типи людей запропоновані К.Г.Юнгом, автором найпопулярнішої у психології типології, в якій виокремлюються люди екстраверти та інтроверти. Згідно з ним, тип – це характерний спосіб повторення того, що є загальним.

Опис особистості завжди супроводжується виокремленням таких характеристик, як мудрий, бережливий, справедливий тощо (наприклад, у працях Оллпорта).

Найпопулярніша категорія опису індивідуальності є риса (синонім поняття властивість). У традиційній психології риса трактується як незмінна, детермінована предиспозиція відповідної поведінки.

Риси не можна безпосередньо спостерігати, вона має скритий (латентний) характер. Тому вводиться поняття величини та чинника, які відображають зміст рис особистості.

Розвиток дифе­ренціальної психології має важливе прикладне значен­ня для практики навчання, виховання, психіатричних і психотерапевтичних дій, визначення професійної придатності, профдобору та профорієнтації.

Диференціальна психологія як прикладна наука повинна перед собою поставити дві мети: пізнання людини (психогностика) і поводження з людиною (психотехніка).

1. Психогностика. Якщо ми практично взаємодіємо з людьми, то перш за все повинні знати їх, щоб вірно судити про них (піддавати оцінці, класифікувати) і правильно використовувати їх зусилля. В рамках певних завдань культури, наприклад, для професійного відбору, ціла система випробувань направлена на те, щоб пізнати хоч би одну сторону проявів людської індивідуальності, наприклад, працездатність претендента.

Існує дві умови отримання знання про людину: по-перше, наявність широкого круга знань, що стосуються досліджуваної області психіки, як передумови виявлення спектру можливостей для класифікації кожного окремого випадку, по-друге, існування надійних засобів обстеження для встановлення приналежності кожного конкретного випадку до певного типу або ступеня розвитку якості. Страшно бачити, з якими мізерними засобами сьогодні зазвичай приступають до вирішення цих двох завдань.

Що стосується першої умови, то примітивні уявлення про відмінності, що є між нормою і аномалією в прояві психічних властивостей, тисячі разів приводили вчителів, суддів і інших практиків до помилкових виводів. І якщо в питанні, що стосується аномальних форм поведінки, завдяки зростаючій участі лікаря в шкільній справі і в судочинстві найгірше, мабуть, подолано, то коли мова йде про явищах, що знаходяться в межах норми, практик, що виносить думки про індивідів (тобто що стоїть перед необхідністю віднести їх до відомих йому типів обдарованості, пам'яті, характеру), абсолютно наданий самому собі. Не знаючи про всю різносторонність наявних уявлень, він або схиляється до того, щоб розглядати своє Я як масштаб, по якому вимірюється все останнє, або вимушений покладатися на будь-який принцип класифікації, заснований або на випадковому досвіді, або на чиємусь авторитеті, або на апріорній конструкції.

Не краще йде справа і відносно засобів обстеження. Педагог використовує для своїх випробувань досягнення школяра, але не визначивши для себе, який ступінь участі в них засвоєного знання, загального інтелекту, особливої обдарованості, домашніх вправ, він насправді не доходить до виявлення дійсних властивостей психіки. Психіатр, що десятиліттями працює над методами вивчення інтелекту, при цьому чомусь зупинився на стадії випробування нижчих і елементарних функцій, що знаходяться лише в дуже невизначеному зв'язку з власне інтелектом. Графолог захищає ту ідею, що дивує нас, що зі всіх незліченних видів дослідження особи людини єдиний, якому може бути привласнене звання універсального засобу тлумачення характеру і так далі – це тільки почерк. Не вимагає подальшого обгрунтування приналежність названих вище завдань психогностики до області диференціальної психології.

2. Психотехніка має своїм предметом практичний вплив людини на людину. Вона потребує диференціальної науки про психіку по двох причинах.

Спочатку їй треба взагалі визначити можливість і зразкові межі впливу. Лише маючи можливість заглянути в причинність певної психічної властивості ми можемо зміряти резонанс впливів виховання, що приходять ззовні, покарання, соціальної освіти і тому подібне Так наприклад, криміналістська психотехніка залежить від того, чи сприймають злочинність як природжений нахил (диспозиція) або як результат дії оточує. Дослідження обдарованості покаже, які диспозиції (наприклад до музики, математики, малювання) повинне враховувати викладання, щоб взагалі бути успішним і так далі. Тоді, проте, вид дії має бути орієнтований на психічну диференціацію. "Викладання повинне індивідуалізувати!" - це вимога хоч і старо, проте все ще не виконується, особливо в умовах дії на колектив. Лише зараз ми починаємо розуміти ті психологічні крапки зір, яким при цьому слід керуватися.

Наприклад, при масовому викладанні диференціюючу психотехніку можна виконувати трьома способами: а) коли при вивченні окремого школяра враховується тип його навчання, записів, інтересу і так далі, що береться до уваги при оцінці успішності; б) коли при колективних формах викладання відмовляються від застосування односторонніх методів (наприклад, виклади учбового матеріалу тільки на слух), які дуже підходять для однієї групи учнів, але є неприродними для інших; у) коли грубі невідповідності в рівні і якісних характеристиках здібностей школярів одного класу усуваються шляхом розділення учнів на групи по ступеню і видам обдарованості.

Але всі ці заходи немислимі без попереднього або хоч би протікаючого одночасно з ними наукового дослідження психічного диференціювання.

Природно, що необхідно диференціювати виховання, адже боязкі і відважні, недбалі і педантичні, сангвініки і флегматики вимагають до себе різного підходу. Одночасно, так само як і при викладанні, тут завжди треба ставити питання: чи не слід для формування гармонійної особи доповнити однобічність природжених схильностей турботою про розвиток менш виражених властивостей, і якою мірою можлива вправа подібних психічних утворень.

При винесенні судової ухвали тепер починають інакше, ніж раніше, розглядати своєрідність людини; визначаючи міру і вид покарання, враховувати тип його внутрішньої мотивації, здібності до перевиховання. До того ж з юними слід обходитися інакше, ніж з дорослими людьми, і тому важко зрозуміти, чому в схемі кримінального права і кримінального судочинства майже повністю ігнорувалася ця найважливіша відмінність в душевному житті людини. Орієнтація, що все більш посилюється, на облік своєрідності людини, його здібності до спогадів, сугестії і так далі при допиті свідків також пояснюється в основному співпрацею з науковою психологією.

Диференціальну психотехніку у ряді випадків доцільно проводити психіатрам. Адже навіть при лікуванні чисто соматичних захворювань кожен лікар має бути більшою чи меншою мірою психіатром. Треба лікувати не хвороби, а хворих людей. Якщо раніше при пануванні, на жаль, системи домашніх лікарів, що вимирає сьогодні, близьке знайомство лікаря з особою пацієнта і її особливостями робило точні психологічні обстеження зайвими, то нинішня і особливо можлива в майбутньому ситуація пред'являють абсолютно інші вимоги; слід враховувати, що психологічна оцінка самого пацієнта і способів спілкування з ним з недавнього часу почала формуватися при використанні наукових, частково експериментальних, допоміжних засобів. При цьому можна сподіватися, що сучасні, і частково не зухвалі сумніви, психологічні підходи (наприклад, психоаналітичний метод Фрейда) з часом можуть бути замінені бездоганними диференціально-психологічними методами дії.

Висновки до 1-го питання:

Як видно з окреслених етапів, до недавнього часу психологія прагнула виявити загальні закономірності психічного. Але у пошуках загального втрачалась своєрідність унікального. Тому логіка науки привела до виокремлення диференційно-психологічного аспекту. Отже, диференціальна психологія - це галузь психологічних досліджень, у межах якої вивчаються індивідуальні відмінності суб'єктів, в їх психічному складі, поведінці, діях, вчинках, інтелекті і здібностях. Тому у змісті цієї наукової галузі представлені усі рівні індивідуального становлення.