Функції мистецтва:

• пізнавальна

• виховна,

• естетична;

• творча. (Сприйняття мистецтва вимагає співтворчості);

• комунікативна. (Ми сприймаємо думки, позицію автора, його оцінку зображеного);

• функція задоволення, естетичної насолоди (гедоністична);

• ідеологічна. (Сила впливу мистецтва завжди використовується для посилення й утвердження ідеології);

• прогностична (Е.Замятин «Мы», Дж.Оруелл «1984», твори письменників-фантастів).

Методологічні засади розуміння й вивчення культури

Матеріальні та духовні надбання, які вироблялися протягом віків на території, що охоплює сучасна Україна, вигартувались у самобутню українську культуру. Постійні контакти із сусідніми етнічними групами, державами давали можливість набути іншого, відмінного від власного досвіду, перейняти і творчо переосмислити досягнення сусідніх народів. Тож культура українців, що успадкувала культурні цінності своїх предків, творилася в контексті світового культурного процесу і зі свого боку зробила вагомий внесок у духовну і матеріальну скарбницю інших народів.

Проблема систематизації культури, як світової, так і етнічної (української зокрема), розкриття її структури та всебічне вивчення історії є досить непростою справою. Світова культура – це синтез найкращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдським надбанням. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними групами людей і класами окремого суспільства. Культурні надбання окремих етнічних груп можуть не збігатися як у просторі (культура українців суттєво відрізняється від культури чукчів чи індіанців), так і в часі (сучасна й середньовічна картини світу мають значні відмінності. При цьому європейсько-християнське (давньоруське) середньовіччя було чимось зовсім іншим, ніж арабо-мусульманське чи китайське даосько-конфуціанське). Крім специфіки, в культурах можна простежити й багато чого спільного, і такі знання допомагають дати відповіді на ще відкриті запитання. Тож доцільним є вивчення культури, зокрема української, в її історичному розвитку в контексті світового культурного процесу.

Досягти сформульованої мети можна за допомогою історико-культурологічних спостережень, які охоплюють систему різноманітних форм національного життя і здійснюються за допомогою ряду методів, чи підходів, – антропологічного (етнологічного), етноісторичного, етнопсихологічного, етносоціологічного, етноестетичного.

Антропологічний (етнологічний) підхід виходить з того, що культура включає в себе все, що створено людьми. Це специфічні для певного етносу комплекс звичаїв, вірувань, особливостей праці і побуту. Етноси існують у різних формах – рід, плем’я, народ, нація. У кожного з них є як спільні, так і особливі, специфічні інтереси й цінності, предмети вжитку тощо. Розглянувши будь-який матеріальний предмет, можна багато розказати про його власника. За характером побудови традиційної хати, розташуванням у ній предметів, прикрас, оберегів або ж за специфікою одягу можна дізнатися про уявлення конкретної етнічної групи щодо світобудови, простору тощо. Так, в українців здавна, заходячи у житлове приміщення, потрібно було зняти взуття, у єгиптян же, навпаки, взутися. А у японців для туалетів взагалі існують спеціальні капці. Перш ніж увійти в приміщення, наші предки обов’язково витирали ноги. Враховуючи, що долівка робилася глинобитною, таке витирання було пов’язане не з обтрушуванням пилу чи землі. Ступні людини весь час є у дотику із землею, а отже, через них духи й божества з підземного (потойбічного) світу можуть проникнути в хату. Тож звичай витирати ноги пояснює світогляд давнього українця, а вже потім – його уявлення про чистоту. Звичаї прийняття їжі – за столом або сидячи на долівці, з використанням столових приладів чи просто руками, безшумно пережовуючи чи плямкаючи та видаючи інші різноманітні звуки – все це специфічні характеристики, за якими можна отримати знання про традиції, способи спілкування між членами роду, родини тощо.

Специфіку культури окремої етнічної групи найдоцільніше простежувати саме у зіставленні з іншими етносами. Так, наприклад, вияв емоцій чи компетенцій (знань, умінь) може сприйматися як ознака відкритості, щирості, чулості чи, навпаки, нестриманості й невихованості. У культурах індивідуалістичних (наприклад, більшість західних країн й Україна також), де між людьми у повсякчасному житті відбувається постійна конкуренція, демонстрація знань і умінь зазвичай заохочується. У колективістських країнах, де цінуються міжособистісні взаємини, кооперація і скромність (переважно східних), така ж поведінка може сприйнятися як непристойна або груба.

Етнологічними дослідженнями української культури займалися М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Дашкевич.

Етносоціологічний метод розглядає культуру як етнонаціональну спільноту, яка складається із окремих осіб і соціальних груп (класів, прошарків тощо), має певну структуру й організацію, а також систему засобів, за допомогою яких організуються і регулюються спільне життя людей, інтереси, закономірності колективної поведінки, взаємодія етнічних груп, взаємозв’язки осіб, включених у ці групи і соціальні середовища. Специфіка соціальних груп та відносин між ними впливає на етичні норми, правила спілкування, і навіть цінності.

Так, наприклад, якщо порівняти соціальні відносини в українському та російському етносах, а також структуру соціуму, що вибудовувалася протягом багатьох віків, побачимо разючі відмінності. А.Л.Коган пише, що в Росії існує жорстка соціальна ієрархія (така ж, як і в багатьох східних країнах і деспотіях), що практично не порушувалася протягом віків. Соціальна стратифікація здійснювалося на основі вроджених ознак, що робило межі соціальних груп майже непроникними. З приходом в Росію ідей Просвітництва соціальна структура набула деякої гнучкості і лабільності, але поняття домінування соціальних еліт і підпорядкованості соціальних низів залишалися актуальними протягом всієї російської історії. Навіть Жовтнева революція, зруйнувавши старий, одряхлілий соціальний порядок, створила новий на основі таких же, традиційних для Росії, непроникних критеріїв соціальної стратифікації: соціальними, політичними, економічними та іншими привілеями користувалися тільки представники пролетарського походження. Такою ж ієрархічною строгістю відрізнялися інтернаціональні відносини Росії як у межах імперії, так і в складі Радянського Союзу. Підпорядкування по вертикалі сприймалося населенням як належне. Навіть за кріпацтва селяни сприймали пана як опікуна та вищу справедливість: "барин приедет, нас рассудит".

В українських землях соціальна ієрархія формувалася інакше: існував особливий склад еліти, до якого входили князі; нижчий шар еліти, який становили пани; громадські низи (як за походженням, так і за способом життя) – дрібна шляхта (переважно нащадки тих слуг, які відбували військову службу, виконуючи роль проміжної ланки між селянством і військово-служивим шаром); і власне селяни. З утворенням Січі виникає козацтво, яке за соціально-історичною суттю вважають приналежним до феодальної верстви суспільства. Водночас це була така верства, яка протистояла класичним феодальним станам: поміщикам, кріпакам, лихварям. Соціальна й економічна природа козацтва була налаштована на вільне сільськогосподарське виробництво, підприємництво і торгівлю, а військово-політична організація втілювала в собі засади демократії, що починали утверджуватись у процесі ранніх європейських революцій (С.Макарчук). Регулювання стосунків здійснювалося за допомогою звичаєвого права, що ґрунтувалося на родовій вірі й родовій моралі, які впорядковували всі взаємовідносини в суспільстві і захищали національний звичаєвий (родовий) лад. Його головним завданням було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я, майно, а судові – підставу до справедливого вироку. Норми Звичаєвого Права визначали суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві. З огляду на те, що право виникло зі Звичаю, тобто з волі народу, а не з волі державної влади, то влада просто не мала права змінювати право. Незважаючи на належність до соціальних прошарків суспільства, усі вільні люди перебували під опікою "Руської правди".

'Козацьке право" також ґрунтувалося на звичаєвому праві. Завдяки йому і склалася правова система Гетьманщини, зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яке не існувало у письмових джерелах. У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив із норм звичаєвого права та здорового глузду.

Досліджуючи специфіку українського етносу, Б. В. Антонович наводить приклад відмінностей у соціальних відносинах в українців, росіян і поляків. Об’єднуючись у спільні гурти для однієї роботи, українці створювали невеликі асоціації (чумацтво, рибальство, чабанство). При цьому стосунки між людьми будувалися на основі рівноправності. Там же, де був необхідний головуючий, такий призначався шляхом обирання. Якщо людина не виправдовувала довіри, то громада її переобирала. У таких групах усі мали рівні права, однаковий прибуток. Поляки ж не схильні об’єднуватись в асоціації, у них яскраво виражений індивідуалізм. У росіян же порядкує "большак". Він має вищий соціальний статус, на якому й тримається його авторитет, і виконує функцію розпоряджень та нагляду, має більше прав та більше заохочень. Громада ж потребує такого вожака, тому беззаперечно слухає його.

Етноісторичний підхід передбачає аналіз етнічних та етнополітичних процесів протягом усієї історії народу або ж на конкретно-історичному етапі його розвитку.

У процесі реконструкції минулого важливим є прочитання цілісного тексту культури, коли якась подія чи поворот у характері діяльності населення тягне за собою цілий комплекс змін. Так, наприклад, перехід до осілості, землеробства і скотарства став якісним стрибком в історії культури. Залежність від циклічності пір року, зумовлена землеробством, наклала відбиток на весь спосіб життя, зробивши його більш організованим, а також створила передумови для більш активного розподілу праці, а отже, підвищення суспільного добробуту. Це зумовило прогрес і в інтелектуальній, і в побутовій сфері. Завдяки землеробству вдосконалюється техніка обрахування часу (необхідність передбачити час сівби і збирання врожаю), а завдяки скотарству, що прив’язало людину до певного місця проживання, з’являється поняття про 'території', якого ще не існувало в кочових мисливців і збирачів. У побутовому ж плані – вдосконалюються житлові умови (на зміну землянкам йдуть глинобитні та каркасні житла), урізноманітнюється одяг (з'являються льняна, бавовняна тканина), кулінарія (нові продукти та способи їх обробітку).

В етноісторичних реконструкціях важливими є не лише великі події, що вплинули на повороти історії народу, як, наприклад, прийняття християнства, але й урахування повсякденності, життєвої рутини, яка зазвичай не помічається самим носієм культури. Це стосується і способів панування, і відправлянь релігійного культу, і особливостей спілкування, лікування, харчування, дарування, носіння одягу, навіть сповивання немовлят. Дослідження такого характеру здійснюють історики ментальностей (колективної свідомості, психології і т. ін.), які намагаються відтворити розумовий "горизонт" епохи.

Розвиток історії українського етносу цікавив як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Цій проблематиці присвячені праці сучасних дослідників Я. Р. Дашкевича, М. Ю. Брайчевського, Я. Д. Ісаєвича, В. Д. Барана, В. Г. Балушка та ін.

Українська культура, яка століттями розвивалась в умовах колоніальної залежності в лоні литовської, польської, російської культур, не мала власної держави, тому оцінювалась окремими дослідниками як провінційна й похідна. Ряд дослідників вважають її частиною колись єдиної культури. Так, наприклад, П. М. Мілюков вважав, що українці, білоруси і великороси – це єдність, що становить російський народ, чи "російське плем’я". А. Є. Пресняков розглядав Київську Русь як спільну основу історичного розвитку російського й українського народів. Схожих поглядів щодо етногенезу дотримувався К. Д. Кавелін: "Той самий матеріал – руське плем’я – поставлене тільки в різні умови, дає на заході й сході Русі зовсім різні результати, виробляється в різні форми, під якими ледве-ледве можна побачити спільну для всіх основу".

Заперечення єдиної давньоруської народності як колиски братніх народів знаходимо у роботах М. Ю. Брайчевського. В.Балушок вважає, що на слов'янських землях України на момент утворення Київської Русі вже створюється етнокультурна (сюди належить система землеробства, знаряддя, ремесла, типи поселень, житла, домашнє начиння і т. ін.), етноконфесійна, етнолінгвістична і етнополітична метаетнічна спільнота. До її складу входили племена полян, уличів, тиверців, волинян, певною мірою древлян і частково сіверян і дреговичів, які були окремими етносами у межах цієї метаспільноти. Це слов’янське населення відрізнялося від слов’янського населення на територіях Росії та Білорусі.

На думку М.С.Грушевського, предки українців – це древні племена антів, чиєю першою самостійною українською державою була Київська Русь.

Постійна увага до цінностей культури минулого є не просто даниною моді. Кризові моменти в житті суспільства змушують по-новому подивитися на себе в контексті історичного часу, переглянути соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації. Останні відкриття в археології, етнографії, історії у вітчизняній та зарубіжній науці вимагають вийти за межі звичних, підтримуваних силою традиції уявлень, по-новому прочитати власну культуру, відшукати шляхи подальшого розвитку.

Етнофілософський підхід ґрунтується на вивченні не лише проблем існування людства у цілому, але й дослідженні особливого, специфічного світосприймання, а також розуміння свого власного місця й ролі у цьому світі. Так, для українців з усвідомленням себе як етносу фундаментального значення набуває національна ідея. Вона розуміється не лише як прагнення бути господарем у власному домі, а й сповнюється цілком нового, конкретного суспільно-політичного, соціально-економічного, екологічного, етичного, смислостверджувального змісту й спрямованості.

Для російської культури онтологічного змісту набуває сфера ідеального (божественного або абсолютного). Л.І. Коган пише: "Вона завжди була ієрархічно недосяжною, трансцендентною, причому мала системний характер і була загальною. Для росіян неможливо було культивувати ідеал, якщо він не був єдиним для всіх. Маскулінна система значень російської культури чітко розподіляла смислові ролі й архетипи взаємодій: роль цілого могла належати тільки трансцендентній абсолютній цінності, природа і суспільство були лише частинами цього цілого, об’єктом дії Бога або комуністичного ідеалу, до яких російська людина і вся культура прагнули протягом всієї своєї історії". П.І. Смирнов вважає, що в основі національного російського характеру лежить службова, альтруїстична діяльність, причому служити можна як людині, так і Богові, і природі, і країні загалом. Для росіянина цінність індивідуального життя незначна порівняно із загальною цінністю. Православна покірність породила в росіянах жертовність, подвижництво, зневагу до цінностей житейського комфорту і благополуччя.

У культурному просторі США, зазначає Л.І. Коган, основоположними постають ідеї свободи та рівності, тобто гуманістична традиція. Людина сприймається як основна цінність. Традиція і сфера священного покликані лише забезпечити гідне життя рядового американця. Причому кількість церков, що мають пряме відношення до сфери сакрального американської культури, і відсутність їх будь-якої структурованості говорить про повну зневагу американського народу до системних цінностей, так що поняття абсолютної цінності для американської культури дуже індивідуальне. Абсолютна цінність настільки несистемного характеру знижується до рівня периферії, стаючи на один якісний щабель з іншими цінностями американців, покликаними здійснити американську мрію – жити в повному достатку, в психологічно і фізично здоровому організмі, реалізуючи за допомогою сім’ї та суспільства індивідуальні мрії, фантазії та ідеали.

Як бачимо, у межах філософського підходу обов’язково постають аксіологічні питання, тобто з’ясування цінностей певної культури. "У всіх явищах культури ми завжди знайдемо втілення будь-якої визнаної людиною цінності, заради якої ці явища або створені, або, якщо вони вже існували, викохані людиною", – говорив німецький мислитель Г.Ріккерт ("Наука про природу. Наука про культуру"). Для українця величезною цінністю завжди була земля. Особливе ставлення до землі мало велике як духовне, так і практичне значення. На відміну від росіян, чиєю онтологічною національною ідеєю було звільнення "братів менших" та об’єднання "земель Руських", для українців національною ідеєю ніколи не було звільнення інших народів, а лише прагнення мирно жити й працювати на своїй землі.

Розглядаючи історію культури із застосуванням аксіологічного методу, обов’язково слід пам’ятати, що не можна розглядати й оцінювати процеси і явища різних культур чи епох з єдиних морально-етичних позицій. Наприклад, така риса, як працьовитість вважалася цінністю і була загальнолюдською якістю (інакше й бути не могло). Проте комплекс історичних соціально-економічних і географічних умов та способу життя по-різному впливав на ціннісний сенс праці в тій чи іншій культурі або в ту чи іншу епоху. Так, праця з точки зору пізньосередньовічної дворянської і лицарської етики вважалася мало не втратою честі. Для лицаря меншим падінням було б пограбувати, щоб отримати їжу, аніж узятися до сільськогосподарської чи ремісничої роботи. Під впливом історичного чинника з проблемою вироблення трудової моралі свого часу зіткнулися й африканські держави, що звільнялися від колоніального гніту. Адже для населення праця протягом століть була підневільною, рабською, і аж ніяк не сприяла розвитку працьовитості.

Отже, вивчаючи історію культури з використанням етнофілософського (аксіологічного) методу слід пам’ятати, що події та факти тієї чи іншої епохи варто розглядати у сукупності всіх можливих чинників, і їх осмислення та оцінки можуть не збігатися з нашими сучасними. Е.Ренан, видатний французький етнолог, писав: "Щоб не спотворювати характер науки, звільнімо її від обов’язків висловлювати свій погляд щодо проблем, із якими пов’язано стільки інтересів".

Етноестетичний підхід до культури передбачає виявлення та вивчення явища краси, уявлення про яку формуються у межах якогось етносу або у визначений історичний період. Із позицій естетики культура розглядається як втілення краси і наповнення гармонією всіх видів людської діяльності. Варто зупинитися хоча б на уявленні про красу людину, щоб побачити, наскільки несхожими і навіть протилежними могли бути ідеали краси у різних етносів. Так, в українців завжди цінувались біла шкіри обличчя з виразними темними очима, чорними бровами, білі рівні зуби, невеликі вуха, стрункі міцні ноги. Обличчя завжди вважалося проявом емоцій і чутливості. Японці ж цінували продовгуваті, а в більш пізні часи вузькі очі. Обличчя могло штучно вибілюватись, а брови малювалися вище природних густою чорною фарбою. Чорним лаком фарбувалися й зуби. Антропологи пояснюють це тим, що на густонаселеній території для мирного співіснування необхідно було стримувати емоції, тож обличчя не мало їх відображати. Свідченням же чутливості вважалися маленькі відстовбурчені вушка. Традиція фарбувати зуби існувала і в Китаї, Індії, а в інків вони навіть інкрустувалися коштовними камінчиками та підпилювалися. Підкреслена жіноча тілесність, що так цінувалася в українців (повні груди, пишні стегна й тонка талія), прикривалася одягом, однак так, щоб складочки лише підкреслювали фігуру. Призначення японського кімоно – приховати всі опуклості фігури, вона має виглядати підлітковою. В Індії ж одяг взагалі був не обов’язковим, при цьому тіло мало бути неодмінно прикрашеним малюнками чи намистами, сережками, браслетами. Порядна жінка не вийде з дому без прикрас.

Протягом життя етносу моделі світу змінювались, що спричиняло й повороти в естетизації. Так, наприклад, повнокровне здорове тіло, засмага у ХІХ ст. стало розцінюватись як ознака нижчого соціального прошарку. Показником аристократизму вважалася білошкірість та блідість. У ХХ столітті, навпаки, засмага вважається красивою і навіть створюються солярії, які дають змогу засмагнути взимку.

Етнолінгвістичний підхід передбачає вивчення культури за допомогою мови, що відбиває світогляд етносу. Мова є своєрідним дзеркалом культури, в якому відбивається не тільки реальний світ, який оточує людину, не тільки реальні умови життя, але й суспільна самосвідомість народу, його національний характер, спосіб життя, традиції, звичаї, мораль, система цінностей, світовідчуття, особливе бачення світу. Так, наприклад словом "правда" в українській мові позначаються два поняття – поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас – вищий (небесний) закон.

Якщо мовна картина світу – це образ об’єктивної дійсності, відтворений засобами мови, то різні мови – це різні картини світу. Вільгельм фон Гумбольдт зазначав, що люди, які розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Так, наприклад, в українській культурі слово 'інтелект' означає розумові здібності людини. Для китайця ж це також старанність, відповідальність перед суспільством. Тобто вираз "інтелектуальна, але безвідповідальна людина" для китайця - нонсенс. Сприйняття світу часто відбивається в багатстві мовних засобів для вираження емоцій, у прагненні передавати всі відтінки, почуття, що виникають між людьми. Так, в японській мові є набагато більше термінів для передачі міжособистісних емоцій, наприклад, симпатії, ніж в англійській. Японці мають безліч слів для різних типів посмішок та сміху, розрізняючи їх як за звуками, так і за функціями (усмішка, за якою приховано печаль, пихата, невизначена посмішка, 'соціальна посмішка', яка зображується для дотримання благопристойності, професійна усмішка, задоволена усмішка людини у віці і т.п.). В українців емоційніні відтінки можуть закладатися у структурі слова – кіт, котик, кошеня, кошенятко, котенятко, кошеняточко, котеняточко, котусик, кицька, котисько, котяра, котище, котяка тощо.

Особливо цікавими є символічні значення. Так, наприклад, для українців калина – символ дівчини, дівоцтва, краси, здоров’я, кохання, України; калина в національно-мовній картині світу росіян символізує розлуку й невдале заміжжя. Психолінгвістичні експерименти переконливо доводять, що специфічні асоціації в межах тієї чи іншої національно-мовної картини світу можуть викликати навіть, на перший погляд, нейтральні в цьому плані слова на позначення явищ природи, спорідненості й свояцтва, частин тіла тощо. Так, наприклад, як свідчить експеримент, у більшості опитаних українців і росіян слово 'сонце' викликає переважно позитивні асоціації („тепло”, „світло”, „золоте”, „канікули”, „відпустка”, „пляж”), тоді як туркмени, світовідчуття яких сформувалося в інших природних умовах, пов’язують із сонцем певні неприємні відчуття (найчастотнішими виявилися асоціації: „спека”, „жарко”, „сховатися”, „парк”). Семантичний ореол слова не фіксується в лексикографічних працях, однак він значною мірою зумовлює реальне функціонування слова в певному соціумі. Цей ореол зумовлений всією історією слова, його етносоціальним і етнокультурним контекстом. Наприклад, навіть позначення такого, здавалося б, універсального поняття, як зелений колір, у різних мовах має різні конотації (відтінки значення): в українській мові вираз 'зелені очі', у російській 'зелёные глаза' звучить поетично, романтично, наводить на думку про чари, чаклування, очі русалки або мавки, а в англійській мові дослівний переклад 'green eyes' є метафоричним образом заздрощів і має яскраво виражену негативну конотацію.

Характер мислення етносу часто закладається в структурі самої мови. Наприклад, структура речення, яке відображає відчуття людиною холоду, в українській мові передбачає форму давального відмінка: 'мені холодно'; аналогічну конструкцію спостерігаємо в російській мові: 'мне холодно' та в німецькій: 'mir ist kult'. У французькій мові цій ситуації відповідає інша конструкція: 'j’ai froid', тобто буквально 'я маю холод' – мовець прямо й недвозначно проголошує себе головним суб’єктом дії. Майже такий самий перехід від „мені” до „я” відбудеться, якщо перекласти речення англійською мовою, тільки висловлюватись ця думка буде трохи інакше: 'I’m cold', тобто буквально 'Я є холодний'. Ідея відчуття холоду передається тут не через ідею приналежності (як у французькій мові), а через ідею властивості: якщо я відчуваю холод, то це означає, що я сам змінився, став іншим (холодним, точніше, таким, що мерзне). А в багатьох неєвропейських мовах (наприклад, у мовах Африки) про це ж відчуття буде сказано зовсім інакше, буквально 'Холод мене взяв'. У цьому випадку людина, яка відчуває холод, уподібнюється до пасивного об’єкта: не вона сама щось відчуває, а, можна сказати, 'її відчувають'.

Наскільки може відрізнятися структурування світу в різних етносів, показує Леві-Брюль на прикладі індійців понка. Фраза 'людина вбила кролика', мовою понка звучить так: 'людина, він, один, живий, стоячи, (в називному відмінку), зумисне вбив, пустивши стрілу, кролика, його живого, що сидів'. Для понка не існує узагальнюючих понять, типу дерево, птах, вбивство. Існує конкретно дуб чи береза, ворон чи ластівка тощо. Для європейця (українця) світ є дискретним, розчленованим, предмет уявляється як такий, а характеристики йому приписуються, дії над ним здійснюються, і в мові це відображається за допомогою іменників, прикметників та дієслів. Для індіанця предмет від початку вже наділений якостями, а в конкретний момент він якимось чином функціонує, і це закладено в слові. Якщо спробувати це перекласти на свідомість українця, то вираз в українській 'камінь лежить', 'камінь падає' у понка звучав би щось на зразок 'камнележник' чи 'камнепадник'.

У межах етнолінгвістичного підходу цікавими постають дослідження того, як у мові відбиваються різноманітні вірування. Наприклад, в українській мові є два слова на позначення явища смерті: 'помирати' та 'гинути'. Обидва слова позначають закінчення життя, але вимагають сполучуваності з різними словами: померти від старості і загинути в катастрофі. Смерть, за уявленнями праслов’ян, не була непрохідною межею існування між цим і потойбічним світами, а отже, не викликала страху. Померлий предок міг знову прийти у світ, до живих, а живий міг побувати у предків і повернутися у цей світ (саме мандрівка до могутніх предків лежала в основі обрядів переходу). Виконання усіх приписів ритуалу забезпечувало "правильну" смерть померлому, що у свою чергу давало можливість не тільки його майбутньої реінкарнації, але й добробуту іншим членам роду, які залишилися серед живих, на цьому світі. Отже, правильний перехід позначався словом 'помирати'.

Людина, що здійснила неправильний перехід (не прямий шлях, а зігнутий, "согбенний") через раптову, непідготовану смерть, називалася загиблою. Така душа не могла подолати межу між світами і викликала страх. Тому все, що було зігнутим, кривим, горбатим вважалося неправильним, лихим.

Інший приклад карбування у мові язичницького світогляду давніх українців можна простежити у фразеологізмах. Язичники вважали, що кожна річ, рослина, річка, гора чи поле мають свою душу. Явищам природи, стихіям надавалися людські властивості, тому дощ (сніг) іде, сонце сходить (лягає спочивати), місяць грає, зорі дивляться, вітер свище та ін. Християнство кардинально змінило картину світу й переосмислило багато слів і понять, пов’язаних із язичницькою вірою: жерти (приносити жертву), позорище (видовище), відьма, кощюна (прадавній народний музичний твір), кощюнити (співати кощюни), бовван та ін.

Етнопсихологічний підхід вивчає культуру як сукупність поведінкових стереотипів і мотивацій, що забезпечують соціальну комунікацію, духовне життя і поведінку представників різних народів. Психічні процеси людей (насамперед мислення) є продуктом історико-культурного розвитку спільнот. Вивчення способів і форм організації мислення людей, конкретних і образних картин світу, відбитих у свідомості, образів, уявлень, символів є ключем до розуміння логіки історичного процесу, окремих епох, подій або явищ. Так, наприклад, характер сповивання дитини – тісне пеленання чи надання можливості немовляті вільно рухатись – дає пошукачеві підґрунтя для роздумів. Адже, як припускають етнопсихологи, існує зв’язок між специфікою догляду за немовлятами та особливістю психологічного складу народів. Культурантропологи вважають, що саме тут можна шукати відповіді на питання про причини формування демократичного чи тоталітарного соціуму, стосунків по вертикалі, чи по горизонталі між дітьми й батьками, чоловіками й жінками, мотиви поведінки людей в побутовому житті чи в екстремальних ситуаціях тощо. Абрам Кардінер доходить висновку: якщо в культурі існує звичай раптового і різкого відлучення дитини від грудей, то вона на емоційному рівні переживає покинутість. Цей негативний досвід бути відкинутим призводить до формування таких рис особистості дорослого, як недостатня емоційна чуйність, низька самооцінка і відсутність великодушності.

Р. Бенедикт, досліджуючи японський національний характер, спробувала пояснити разюче протиріччя: витончене почуття прекрасного, що ґрунтується на спонтанності, природності, неструктурованості й одночасно фанатизм у відданості владі, а особливо – імператору. На її думку, причина жорстокості японських 'естетів' прихована в особливостях соціалізації в Японії, де з самого дитинства людина усвідомлює підпорядкованість своїх бажань інтересам групи і будь-якими способами прагне уникнути ганьби для себе і своєї сім’ї.

Отже, інтегративний підхід до вивчення культури, використання різноманітних підходів і методів дає можливість глибинного розуміння себе як представника етносу, всебічного розгляду нашого минулого, сучасності, а отже, й допомагає зазирнути в майбутнє.

Питання

1. На яких основних методологічних засадах ґрунтується курс "Історія української культури"?

2. У чому полягає сутність понять 'форми існування культури' й 'форми вияву культури'? Назвіть ці форми.

3. Яких дослідників історії української культури ви знаєте?

4. Прокоментуйте зміст основних методологічних підходів у вивченні української культури. Чому важливо використовувати різні підходи й методи?

Завдання

1.На конкретних прикладах розкрийте основні функції мистецтва в житті людини й суспільства.

2.Оберіть один із підходів у дослідженні культури й розкрийте його сутність на прикладах з української культури (не наведених у тексті лекції).

Примітка: Ця тема не виноситься на практичне заняття. Відповісти на питання (усно) й виконати завдання (письмово в зошиті самостійної роботи) слід для самоконтролю.