ТЕМА 1

Вступ. Предмет і завдання курсу.

Методологічні засади вивчення

Української культури

1. Методологічні основи курсу.

2. З історії розвитку знань про українську культуру.

3. Сутність поняття культура. Мистецтво як центральний елемент художньої культури.

4. Методологічні засади розуміння й вивчення культури.

Література

Див. рекомендовану літературу до цієї теми в "Історія української культури. Методичні матеріали", а також такі джерела:

1.Єфремов С.О. Історія українського письменства/С.О.Єфремов. - К.: Феміна, 1995. - 688 с.

2.Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті/Підг. тексту І.П.Чепіги. - К: Наукова думка, 1971. - 392 с.

3.Історія української культури/За заг. ред. І.Крип'якевича. - 4-те вид., стереотип. - К.: Либідь, 2002. - 656 с.

4.Лекції за редакцією Дмитра Антоновича/Упоряд. С.В.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед. слово М.Антоновича; Додатки С.В.Ульяновської, В.І.Ульяновського. - К.: Либідь, 1993. - 592 с.; іл. ("Пам'ятки історичної думки України").

5.Макарчук С.А. Етнічна історія України: навч. посібник/С.А.Макарчук. - К.: Знання, 2008. - Електронний ресурс: http://ukrlibrary.com. ua/books/16/2/index.htm

Завдання курсу – осягнути розвиток української культури від ранніх форм до нашого часу в загальносвітовому культурному контексті.

Методологічні основи курсу:

• вивчення культури України у контексті історичного руху і розвитку суспільства. Аналіз історичного процесу;

• розгляд культури України як частини світової культури, формування її у загальносвітовому культурному контексті;

• сприйняття нац. культури як цілісної системи;

• урахування всіх складнощів і суперечностей розвитку української культури, дискусійного характеру багатьох проблем, пов’язаних з історією укр. культури.

Основні джерела знань про укр. Культуру:

• археологічні знахідки;

• писемні пам’ятки.

Складність вивчення української культури зумовлена тим, що:

• тривалий час Україна перебувала у межах інших держав;

• мали місце процеси, спрямовані на знищення історичної

пам’яті, на уніфікацію культурних явищ.

З історії розвитку знань про українську культуру:

1. Перші відомості про українську культуру накопичувались у межах народознавства (етнографії).

Уже в „Повісті врем’яних літ" (поч. ХІІ ст.) міститься розповідь про походження, розселення, звичаї полян, деревлян та ін. племен слов’ян.

З Х ст. у творах давнього письменства поступово з’являються відомості про культуру і побут слов’ян і, зокрема, укр. народу. Важливими джерелами знань постають давні літописи, полемічні твори православного монаха, письменника І.Вишенського (1550-1621), вірші мандрівного ієромонаха, ченця-священика Климентія Зіновіїва, який створив єдину у своєму роді віршову енциклопедію тогочасних ремесел і промислів (кінець ХVІІ-поч. ХVІІІ ст.) (див. у списку літератури "Вірші. Приповісті посполиті" Климентія Зіновіїва). Одне із джерел відомостей про вітчизняну культуру – діяльність Г.Сковороди (1722-1794).

У 60 рр. ХІХ ст. укр. етнографія вже існувала як наука. При Харківському університеті діяв очолюваний І.Срезневським гурток „любителів української народності”. Важливі видання цього періоду:

І.І. Срезневський „Запорожская старина”;

П.О.Куліш „Записки о Южной Руси”;

М.І.Костомаров „Слов’янська міфологія”;

М.Драгоманов. Збірники фольклорних творів та ін.

У ХІХ- на поч. ХХ ст. активно розвивалася діяльність з етнографічних досліджень. Організовувались етнографічні експедиції (активну участь у їх роботі брав фольклорист, поет, історик Павло Чубинський); діяла Етнографічна комісія (її питаннями активно займався І.Франко. Було видано десятки томів етнографічних описів); виникали різном. наукові товариства і спілки; діяли спец. друковані органи („Етнографічний вісник”, „Киевская старина”). У музеях велика увага приділяється укр. культурі і побуту. Крім того, відомості з української етнографії знаходимо у творах українських письменників - П.Грабовського, Л.Українки, М.Коцюбинського та інших .

Поч. ХХ ст. позначений активною діяльністю у напрямі розвитку не лише етнографічного рівня культури, а й інших її сфер. Активізується діяльність українських вчених-мистецтвознавців, культурологів. Відбувається відкриття Інституту укр. фольклору-1936 р. (зараз – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського).

Відродження 20-х рр. тривало, як відомо, недовго. З початком сталінських репресій багато культурних діячів були репресовані або виїхали за кордон. До емігрантів належить український вчений-культуролог Іван Огієнко (дослідження „Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу”, 1918р.). Також емігрував Дмитро Антонович - історик мистецтва, український громадський і державний діяч, заступник Голови Центральної Ради УНР. Він є автором роботи "Українське мистецтво" (1923 р.). Д. Антонович виступив редактором цілісного дослідження, що складається з лекцій із історії української культури. Це була унікальна спроба вивчення української культури з найдавніших до новітніх часів, здійснена ще у 30-ті роки українськими вченими-емігрантами в Чехо-Словаччині. Лекції Дмитра Антоновича, Дмитра Чижевського, Дмитра Дорошенка, Володимира Січинського та інших непересічних фахівців дають ґрунтовне уявлення про розвій вітчизняної освіти та книгодрукування, філософії та релігії, різних видів мистецтва тощо.

Важливі й цікаві дослідження з історії укр. культури у радянський період не були загальнодоступними, оскільки або друкувалися за кордоном, або, надруковані один раз в Україні, більше не передруковувались. Наприклад, „Історія укр. культури” (за ред. І.Крип’якевича). Це ґрунтовна праця, створена видатними українськими вченими й мистецтвознавцями Іваном Крип'якевичем, Володимиром Радзикевичем, Миколою Голубцем, Степаном Чарнецьким та Василем Барвінським у 30-ті рр ХХ ст. У ній розглядається розвиток українського письменства, образотворчого мистецтва, театру та музики від княжої доби до першої третини ХХ ст. Відомо, що книга була видана Іваном Тиктором у Львові у 1937 р. Друге її видання було здійснене у Нью-Йорку у 1996 р., а у 2002 р була надрукована в Україні (м.Київ).

Видатним представником української інтелектуальної та політичної еліти був Сергій Єфремов (1876-1939). Історик української літератури, письменник, публіцист, політик, у 1922-1928 рр. - віце-президент Української Академії Наук. Його найвагоміша праця - нарис „Історія укр. письменства”, написана у 1911 р., в Україні не була видана. Це дослідження було надруковане у Лейпцигу (1919р.). Нарис охоплює український літературний процес від давнини до 20-х рр. ХХ ст. В Україні книга була надрукована лише у 1995 р. Життя С.Єфремова склалося трагічно. Він не емігрував, як багато хто з представників української інтелігенції, яка не прийняла новий, більшовистський режим, а продовжував жити в Україні і зробив багато корисного в галузі науки й культури. У часи репресій був заарештований у зв'язку з процесом Спілки Визволення України. Загинув у 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу.

За роки рад. влади не було створено цілісної концепції розвитку укр. культури в контексті європ. культур. Були спроби порівн. аналізу лише з культурами білор., польс., литов., рос. народів. Більше того, на теренах України не вдалося видати навіть коротенького курсу з історії укр. культури.

У 90-ті рр. ХХ ст. в Україні було надруковано цілу низку видань учених-емігрантів, а також репресованих діячів української культури. Вийшли друком першоджерела з історії української культури. Зокрема, "Літопис Самійла Величка", "Історія русів".

В останні десятиліття активно відбувається вивчення української культури. Надруковано наукові дослідження різних етапів її формування й феноменів. Наприклад, періоду бароко - Макаров А. "Світло українського бароко", Київ, 1994; давньоукраїнської освіти й науки - Микитась В. "Давньоукраїнські студенти і професори", К., 1994; козацького літописання - Соболь В. "Літопис Самійла Величка як явище українського літературного бароко", Донецьк, 1996; мистецтва українського модерну - "Українське мистецтво та архітектура к.ХІХ - поч.ХХ ст.", К., 2000. Але у вивченні української культури існує ще багато білих плям, що потребують дослідницької діяльності.