Історико-аналітичний аспект проблеми

Все різномаїття культурних проявів людської спільноти, не зважаючи на час їх історичного виникнення і відносну самостійність, створює цілісну систему. В ній надзвичайно важливе місце займає спілкування. Саме завдяки йому власне й відбувається розвиток суспільства в цілому, йде процес олюднення людини.

Наукою встановлено, що людське спілкування формується і розвивається на засадах спільної трудової діяльності. У процесі праці люди впливають не тільки на природу, а й один на одного, вони не можуть щось виробляти, не об`єднуючись певним чином для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. У зв`язку з цим можна стверджувати, що історія є система пов`язаних одна з одною форм спілкування (7,58). Ця система взаємодій і взаємних впливів, на думку К.Маркса, є тим соціальним процесом, суть якого на відміну від праці як виробництва речей (“обробка природи людьми”), складає виробництво людських відносин (“обробка людей людьми”).

Генеза спілкування, як феномену людського співжиття, надзвичайно яскраво і змістовно подана в найрізноманітніших пам`ятках історії та культури. Майже в усіх куточках нашої планети, де формувалась і розвивалася людська цивілізація.

Ці пам`ятки залишили нам Древній Египет і Шумер, Китай, Індія, Ассірія і Палестина, Персія і Древня Греція, Рим, Візантія, арабський світ і середньовічна Європа.

Перші згадки про те, як наші пращури, що жили на території сучасної України, спілкувалися при світлі вогнища, “казали казку”, “баяли байку”, залишив нам ще Геродот у Vст. до н.е.(12,7).

Цікаві свідчення того, як у стародавні часи жили люди на території нинішніх Поділля і Полісся, як вони захищали свою землю, розвивали землеробство і ремесла і, звичайно, як спілкувалися між собою містить знаменита Велесова книга (“Скрижалі буття українського народу” – збірка поліських пам`яток V-ІX століть).

А трохи пізніше, коли на території Київської Русі за княжої доби вже відкривалися перші бібліотеки, школи, розвивалося мистецтво, тобто закладалися підвалини культури слов`янських народів з`являються тепер широковідомі пам`ятки, які засвідчують прагнення тодішнього суспільства вплинути на людину, її думки та почуття, дати їй Християнські правила, норми поведінки і спілкування.

“Слово про закон і благодать” першого метрополита Київської Русі Ілларіона;

“Слово в новий тиждень після Пасхи” оратора і мислителя Кирила Туровського;

“Слово о полку Ігоревім”;

“Повчання…” Володимира Мономаха;

“Києво-Печерський патерик” і “Житлобуд” тощо.

У своєму змісті вони вчили людей діяти спільно, щоб надійно протистояти грізним силам як правильно, на засадах Християнської моралі, поводити себе з ближніми поважати їх, виявляти благочестя і милосердя, уникати грубощів при спілкуванні.

Одним із неперевершених прикладів психологічного впливу на супротивника є вже знамените “Іду на всі” великого київського князя Святослава. Адже тодішні часи ще не передбачали лицарської попередньої об`яви воєнного нападу на супротивника. Тому є цілком логічним стверджувати що основною метою такого послання було залякування об`єкта військового походу, його психологічне обезброєння ще до початку військової битви.

У добу української козаччини чи не найбільший вплив на людину, її взаємини з іншими, на формування культури спілкування мали центри духовної культури, видатні видатні військово-політичні діячі та духовні особи-мислителі: Львівська братська школа, Острожзький колегіум, Києво-Могилянська академія, П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа, П.Могила, Ф.Поханович, Г.Сковорода.

Завдяки зусиллям гуманістів ХVІІ-ХІХ століття культурне та наукове життя в Україні все більше набуває інтелектуального, філософсько-психологічного і національно-патріотичного забарвлення. В центрі знаходиться Людина з її почуттями, пристрастями, в оточинні інших та в спілкуванні з ними. Через душу, думки і дії людей ставляться проблеми самої людини, її розвитку, самовдосконалення, а також важливі проблеми багатостраждального українського суспільства в цілому. Поступово формується думка про те, що культура поведінки та спілкування залежить від соціального середовища, певних умов, від соціальної ролі та суспільного статусу індивіда.

Це знайшло своє відображення в кращих доробках українських письменників і мислителів: І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ`яненко, П.Куліша, М.Костомарова і насамперед в багатющій літературній спадщині Т.Шевченко, Л.Українки та І.Франко.

Т.Шевченко глибоко усвідомлював усю складність психічного життя людини, різноманітність його проявів (про останнє красномовно свідчать його глибоко психологічні твори образотворчого мистецтва).

Відображенням психічного стану людини, її культури у спілкуванні для Шевченка було Слово:

“…Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого

А серце б`ється – ожива,

Як їх почує!”

У словах, думках і почуттях такі велетні української культури, як Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбинський, М.Грушевський, В.Винниченко вбачали зв`язок однієї людини з долею інших, суспільством, громадою в цілому. У своїх творах вони намагалися пробудити в українському суспільстві національні гідність, патріотичні почуття, самосвідомість, за що їм так вдячні нащадки.

Зростання самосвідомості, звичайно, залежить від багатьох чинників – від рівня освіченості та культури народних мас, засвоєння ними наукових знань про історичне минуле Батьківщини. Чільне місце в цьому переліку відводиться і спілкуванню між людьми. Адже окремі індивіди, як виразники національної свідомості використовуючи такі психологічні феномени, як пізнання, взаєморозуміння, взаємовплив та взаємодія, поширюють свої ідеї у суспільстві, передають їх іншим. Це актуалізоване мислення окремих особистостей поступово стає об`єктивною формою суспільної свідомості мас.

Хто знає, яким би стало українське суспільство, якби не було в його історії тих жахливих сторінок?! Отого розстріляного розтоптаного, знищеного Відродження 20-30 – х, Голодомору, безлічі могил на просторах сталінського ГУЛАГУ, де покояться останки кращих синів і дочок багатостраждального українського народу?!

Зараз ми можемо тільки з великим сумом (чи не запізно?) відзначити про поступове повернення з темряви спецхрамів їх наукових і літературних надбань. Акумуляція та осмислення цього величезного масиву культури світового значення ще тільки розпочинається.

Проте, не зважаючи на всі перепони і труднощі ХХ сторіччя, розвиток культурної, філософської та психологічної думки в суспільстві сприяв становленню психологічної науки в Україні. Значний вклад у її розвиток зробив видатний український вчений-психолог академік Г.С.Костюк. Під його керівництвом в 1955-1959 рр. Здійснено видання фундаментальної праці “Нариси історії вітчизняної психології” в 4 томах. В подальшому ця робота продовжена в працях В.А.Роменця. В названих джерелах знаходимо системний огляд літератури, оригінальну концепцію історії психології, великий історико-психологічний та культурологічний матеріал. Він дає можливість розглянути проблеми спілкування в історичному контексті, шляхи формування людської взаємодії, взаємостосунків і взаємосприйняття в різні історичні епохи.

Поняття “спілкування” вживається в науково-психологічній літературі в різних значеннях:

• як обмін думками, почуттями, переживаннями

(Л.С.Виготський, С.Рубінштейн);

• як один з різновидів людської діяльності (Б.Г.Ананьєв,

М.С.Коган, І.С.Кон, О.М.Леонтьєв);

• як специфічна соціальна форма інформаційного зв`язку (А.Д.Урсул, Л.О.Рєзніков) та ін.

Така різноплановість у визначенні цього поняття пояснюється складністю проблеми, труднощами виокремлення спілкування як специфічного явища з інших сфер суспільного буття – виробничої, політичної, культурної, моральної тощо.

Проблема спілкування належить не тільки соціальній психології. Вона є предметом дослідження і в рамках інших психологічних дисциплін:

психологія праці – через вивчення спільної діяльності людей;

інженерна психологія – у плані вивчення процесів інформаційної взаємодії людей при управлінні складними технічними комплексами;

медична психологія – перш за все у психотерапії.

До цього переліку можна віднести психологію вікову, педагогічну, юридичну, військову, пропаганди, психолінгвістику тощо. Вона є однією з важливих складових теорії управління та теорії інформації.

Проблема спілкування вивчається не лише в спеціальних психологічних дисциплінах, але й в загальній психології. Як бачимо, спілкування – це багатомірний, багаторівневий феномен, який став предметом дослідження цілого комплексу соціально-гуманітарних наук.

Філософи, наприклад, аналізують спілкування як спосіб реалізації сусупільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб`єкт-суб`єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Саме вони вказали на необхідність усвідомлення значимого Другого і цінність звернення до нього як до рівноправного та відповідального суб`єкта. Дослідження проблем спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномену в інших наукових дисциплінах, в тому числі психологічних. Причому психологія спілкування не тільки черпає для себе щось із досягнень в цих наукових дисциплінах, але й, в свою чергу, впливає на їх розвиток, збагачує їх своїми теоретичними здобутками.

Цікаво, що в останні десятиріччя, в основному із розуміння ролі та знання механізмів спілкування виникла ціла низка нових галузей людського знання, зокрема психокібернетики, менеджменту, маркетингу, конфліктології та ін.

Особливістю досліджень російських та українських вчених на даному етапі є те, спілкування ними вивчається не лише з точки зору його форми (видів, рівнів), а й з урахуванням його змісту.При вивченні спілкування західна соціальна психологія основну увагу звертає на засоби комунікації, особливості контакту, на комунікативні дії, види взаємодії, зокрема, в конфліктних ситуаціях та під час переговорів. Іншими словами, в цих дослідженнях частіше вивчаються питання про те, ЯК спілкуються та взаємодіють суб`єкти, а не з приводу ЧОГО вони спілкуються. При цьому в різних концептуальних системах - біхевіорізму, гештальтпсихології, неофрейдизму, гуманістичної психології, тощо. Аналіз спілкування здійснюється за допомогою основних положень цих систем. У результаті процеси нерідко вивчаються окремо: або обмін інформацією, або взаємодія, або процес сприймання одне одного.

Сучасний стан розробки проблеми спілкування характеризується появою значної кількості робіт, багато з яких носять фундаментальний характер. Нерідко в них по-різному розкривається зміст основних характеристик феномену спілкування, іноді неоднозначно трактуються категорії, є відмінності в побудові психологічної структури спілкування як процесу. Становлення теорії спілкування, як наукової, таким чином являє собою послідовне узагальнення досягнутого рівня знань на основі тієї системи наукових понять, яка є загальноприйнятою на даному етапі.

Ще в 1969 році американський психолог Д.Депс нарахував 96 дефініцій спілкування. Можна гіпотетично уявити, що за остання десятиріччя XX століття, це число перевершено в декілька разів. Річ у тім, що кожен, хто розглядає цей феномен, аналізує та визначає його згідно із своєю чи сприйнятою ним концепцією. Ми будемо дотримуватися того визначення, яке є загальновизнаним у вітчизняній соціальній психології.

Отже, спілкування – це міжособистісна і міжгрупова взаємодія, основу якого становить пізнання одне одного і обмін певними результатами психічної діяльності – інформацією, думками, почуттями, оцінками, установками тощо.

Досить корисним і пройнятим практичними психологами є визначення такого відомого російського психолога, фахівця в галузі вікової та педагогічної психології, як М.Лісіна: спілкування – це взаємодія двох або більше людей, яка спрямована на узгодження та об`єднання зусиль з метою налагодження взаємин та досягнення загального результату.

Цікавими є підходи до визначення спілкування, у широкому та вузькому розумінні, етимологічний аналіз терміну спілкування, до розвитку спілкування в онтогенезі у відомому підручнику М.Корнєва і А.Коваленко .

Таким чином, будучи суттєвим боком будь-якого різновиду людської діяльності, спілкування відображає об`єктивну потребу людей в об`єднанні, співробітництві один із одним, а також є умовою розвитку самобутності, цілісності, індивідуальності особистості.

Історико-аналітичний підхід дозволяє розглянути генезу спілкування як феномен людської взаємодії на різних етапах розвитку людської цивілізації, його поступове втягнення у сферу наукового пізнання. Предметом останнього воно стало уже в XX сторіччя.

Перед психологічною наукою в плані формування у суспільстві культури спілкування між людьми постає ціла низка питань пов`язаних з гуманізацією міжособистісних відносин.

Досить актуальною є ця проблема для соціальної психології соціального управління, в рамках якої вона вивчається як управлінське спілкування, спрямоване на оптимізацію процесу управління і розв`язання проблем сумісної професійної діяльності.

Теоретичні та практичні аспекти проблеми ефективності управлінського спілкування, формування високих комунікативних здібностей у керівників потребують подальшого вивчення, а результати досліджень – активного впровадження в систему соціального управління - рекомендацій соціально-психологічної науки.