Джерела соціально-психологічної теорії. Впровадження експерименту в соціально-психологічне дослідження.

Друге десятиріччя ХХ століття вважається початком перетворення соціальної психології в експериментальну науку. Офіційною віхою послужила програма, запропонована в Європі В. Меде й у США Ф. Олпортом, у якій були сформульовані вимоги перетворення соціальної психології в експериментальну дисципліну. Основний розвиток у цьому її варіанті соціальна психологія одержує в США, де бурхливе становлення капіталістичних форм в економіці стимулювало практику прикладних досліджень і змусило соціальних психологів повернутися обличчям до актуальної соціально-політичної тематики. Особливе значення така практика здобувала в умовах економічної кризи, що розгорнулася. Безпорадність старої соціальної психології перед обличчям нових задач стала очевидною.

У теоретичному плані подолання старої традиції прийняло форму критики концепції Макдугалла, що найбільшою мірою відбивало слабості соціальної психології попереднього періоду. У розвитку психології до цього часу чітко позначилися три основних підходи: психоаналіз, біхевіоризм і гештальттеорія, і соціальна психологія стала спиратися на ідеї, сформульовані в цих підходах. Особливий упор був зроблений на біхевіористський підхід, що відповідало ідеалу побудови строго експериментальної дисципліни.

З погляду об'єктів дослідження головна увага починає приділятися малій групі. Деякою мірою цьому сприяє захоплення експериментальними методиками: застосування їх насамперед можливо лише при дослідженні процесів, що протікають у малих групах. Сам по собі акцент на розвиток експериментальних методик означав безсумнівний прогрес у розвитку соціально-психологічного знання. Однак у тих конкретних умовах, у яких ця тенденція розвивалася в США, таке захоплення привело до однобічного розвитку соціальної психології: вона не тільки утратила всякий інтерес до теорії, але взагалі сама ідея теоретичної соціальної психології оказалася скомпроментованою.

За свідченням ряду американських авторів, смак окремих учених до теоретичних робіт погрожував утратою віри в їх наукову компентентность, викликав жаль, а часом і презирство. Подібно тому, як це майже одночасно відбувалося й в американській соціології, дуже сильно стало звучати протиставлення дослідження як оптимальної форми організації наукового процесу спекуляції як простому міркуванню з приводу предмета. Сама по собі раціональна вимога — розглядати дослідження як основну форму організації наукового знання — обернулося відлученням від рангу досліджень теоретичних робіт, вони стали ототожнюватися з «спекуляцією». Тому експериментальний період у розвитку соціальної психології, в її американському варіанті (а саме цей варіант став домінуючим на Заході), дуже швидко став обростати цілим рядом досить гострих протиріч.

Усіїе це привело до того, що починаючи з 50-х рр. XX в. різко стали зростати критичні тенденції в соціальній психології. Одним з виражень кризового стану дисципліни (а констатації саме такого її стану в сучасній соціально-психологічній літературі більш ніж досить) з'явилося пожвавлення інтересу до теоретичного знання. Не можна сказати, що в період 30-х років, тобто під час найбільшого буму експериментальних досліджень, теоретичні дослідження взагалі зникли. Вони були непопулярні, нечисленні, але продовжували існувати. Зараз інтерес до них явно зростає. В основному вони концентруються навколо чотирьох напрямків: біхевіоризму, психоаналізу, так званих когнітивних теорій і інтеракціонізму.

Біхевіоризм у соціальній психології використовує зараз ті варіанти цієї загальпсихологічної течії, що зв'язані з необіхевіоризмом. Як відомо, у ньому виділяються два напрямки, що ототожнюються з іменами К. Халла (введення ідеї проміжних перемінних) і Б. Скіннера (збереження найбільш ортодоксальних форм класичного біхевіоризму). У рамках підходу Халла в соціальній психології розроблений ряд теорій, насамперед теорія фрустрації — агресії Н. Міллера і Д. Долларда. Крім того, у рамках цього ж підходу розробляються численні моделі діадичної взаємодії, наприклад, у роботах Дж. Тібо і Г. Келли. Характерним для робіт цього роду є використання, зокрема, апарату математичної теорії ігор. Особняком стоять у соціально-психологічному необіхевіоризмі ідеї так званого соціального обміну, що розвиваються в роботах Д. Хоманса. Весь арсенал біхевіористських ідей присутня у всіх названих теоріях, причому центральною ідеєю є ідея підкріплення (у варіантах класичного чи оперантного обумовлювання). Необіхевіоризм і в соціальній психології претендує на створення стандарту справді наукового дослідження, з добре розвинутим лабораторним експериментом, технікою виміру. Основний методологічний докір, що за звичай представляється біхевіоризму і який полягає в тому, що більшість робіт виконана на тваринах, соціальні психологи цього напрямку намагаються перебороти (А. Бандура, наприклад, виконав більшість досліджень, у яких випробуваними були люди).

Однак сама стратегія дослідження несе на собі риси принципової позиції біхевіоризму (зокрема, майже виключається аналіз групових процесів, а самі групи в кращому випадку розглядаються як діади). Тому саме в рамках цього плину найменше уловлюється «соціальний контекст», і соціальна психологія має меншою мірою «соціальний» вигляд.

Психоаналіз не одержав настільки широкого поширення в соціальній психології, як біхевіоризм. Однак і тут є ряд спроб побудови соціально-психологічних теорій. Звичайно в цих випадках називають неофрейдизм і, зокрема, роботи Е.Фромма і Дж. Саллівана. Разом з тим існує й інший ряд теорій, що більш безпосередньо включають в орбіту соціальної психології ідеї класичного фрейдизму. Прикладами таких теорій є всі теорії групових процесів: теорії Л. Байона, В. Бенніса і Г. Шепарда, Л. Шутца. На відміну від біхевіоризму тут починається спроба йти від тільки діадичної взаємодії і розглянути ряд процесів у більш численній групі. Саме в рамках цієї течії зародилася практика створення так званих Т-групп (тобто груп тренінгу), де використовуються соціально-психологічні механізми впливу людей один на одного. В цілому ж названі теорії не можна вважати системно реалізуючими основні ідеї психоаналізу: швидше за усе вони являють собою так називаємий розсіяний психоаналіз, тобто містять украплення його окремих положень у дослідницьку практику. Яскравим прикладом цього є робота під керівництвом Т. Адорно «Авторитарна особистість», де використана ідея фрейдизму про фатальну зумовленість особистості дорослого досвідом дитинства для виявлення психологічних передумов появи фашизму. Психоаналіз дав поштовх і порівняно новій психологічній течії гуманістичній психології (А. Маслоу, К. Роджерс), що у значній мірі спирається на теорію і практику груп тренінгу і будує на цій основі свою, досить розгалужену проблематику. В даний час гуманістична психологія претендує на одне з ведучих місць за своєю популярністю (Петровская, 1983).

Когнітивізм веде свій початок від гештальтпсихології і “теорії поля” К. Левіна. Вихідним принципом тут є розгляд соціальної поведінки з погляду пізнавальних, когнітивних процесів індивіда. Бурхливий розвиток когні-тивістської орієнтації в соціальній психології зв'язано з загальним ростом «когнітивних» ідей у психології, зокрема зі становленням особливої галузі психологічного знання, так називаної «когнітивної психології» (Величковський, 1982). Особливе місце в когнітивістській соціальній психології мають так звані теорії когнітивної відповідності, що виходять з положення про те, що головним мотивуючим фактором поведінки індивіда є потреба у встановленні відповідності, збалансованості його когнітивної структури. До цих теорій відносяться: теорія збалансованих структур Ф. Хайдера, теорія комунікативних актів Т. Ньюкома, теорія когнітивного дисонансу Л. Фестінгера і теорія конгруентності Ч. Осгуда і П. Танненбаума. Крім того, у загальному ключі когнитивізму працюють такі відомі американські дослідники, як Д. Креч, Р. Крачфілд і С. Аш.

В усіх цих теоріях зроблена спроба пояснити соціальну поведінку особистості. Однак специфіка основної пояснювальної моделі — ідея про те, що усі вчинки і дії відбуваються заради побудови зв'язаної, несуперечливої картини світу у свідомості людини, — робить цю модель вкрай уразливою. Абстрактне «відповідність», досягти якого прагне індивід, ніяк не зв'язано із протиріччями реального світу.

Разом з тим когнітивістська орієнтація в даний час одержує усе більш широке поширення. Це пояснюється тим, що на відміну від біхевіористськи орієнтованої соціальної психології вона підкреслює з особливою силою роль і значення «ментальних» утворень у поясненні соціальної поведінки людини. Ця позиція не проводиться досить послідовно, тому сам когнітивістський підхід попадає в складне коло протиріч, оскільки справді людські проблеми як проблеми суспільної активно діючої людини тут не поставлені. Однак увага до. проблем раціональної поведінки людини, ролі знання для пояснення навколишнього світу роблять когнітивістську орієнтацію також надзвичайно популярною і багатою на дослідження фундаментальних проблем соціальної психології.

Інтеракционізм як єдина соціологічна за походженням теоретична орієнтація :має своїм джерелом теорію символічного інтеракціонізма Г. Міда. Однак у сучасній соціальній психології інтеракціонізм включає не тільки розвиток ідей Міда (що здійснюється в двох школах: чікагській — Г. Блумером і айовській — М. Кунем), але і ряді інших теорій, об'єднаних під цим же ім'ям, а саме теорії ролей (Т. Сарбін) і теорії референтних груп (Г. Хаймен, Р. Мертон). У руслі інтеракціонізму розвиваються й ідеї так називаної соціальної драматургії Е. Гофмана. В інтеракціонізмі в більшій мірі, ніж в інших теоретичних оріентаціях, зроблена спроба установити саме соціальні детермінанти людської поведінки. Для цього вводиться в якості ключового поняття «взаємодія» (відкіля і назва орієнтації), у ході якої і здійснюється формування особистості. Однак констатацією «взаємодії» і обмежується аналіз соціальних детермінант поведінки. Широкий спектр справді соціальних причин виявляється виключеним з аналізу: індивід і тут власне кажучи не включений у систему суспільних відносин, у соціальну структуру суспільства. Тому велика «соціологічність» інтеракціоністської орієнтації виявляється в значній мірі зовнішньою, корінні методологічні проблеми включення «соціального контексту» у дослідження залишаються невирішеними і тут.

Хоча виділені тут чотири основні теоретичні орієнтації і мають різні джерела, границі між ними не є занадто твердими. Сьогодні особливо характерним для американської соціальної психології є теоретичний еклектизм, що особливо очевидний у практиці експериментальних досліджень, коли найчастіше в тому самому дослідженні переплітаються різні теоретичні орієнтації. І ця обставина, а також той факт, що багато експериментальних робіт як і раніше цілком ігнорують теорію, свідчать зайвий раз про явища глибокої кризи, що переживає соціальна психологія.

Важливою рисою сучасного розвитку соціальної психології на Заході є розвиток критичних тенденцій стосовно тому «образу» соціальної психології, що склався на американському ґрунті з властивої американської суспільної думки орієнтацією на філософію позитивізму. Ці критичні тенденції розвиваються як серед ряду американських і канадських дослідників, так і особливо серед їхніх колег у країнах Західної Європи (Шихірев, 1985). Особливе значення при цьому здобувають зусилля європейських соціальних психологів, об'єднаних у Європейську асоціацію експериментальної соціальної психології (ЄАЕСП). Саме для цього наукового співтовариства характерна ідея необхідності більшої орієнтації соціальної психології на реальні соціальні проблеми і тим самим забезпечення «соціального контексту» досліджень (Андреєва, Богомолова, Петровська, 1978). Ключові ідеї розроблені в працях таких видних європейських соціальних психологів, як А. Тешфел (Великобританія) і С. Московісі (Франція) і ін. А. Тешфел бачить вихід із кризи для соціальної психології на шляхах введення в її проблематику психології міжгрупових відносин. Її основою є розроблена Тешфелом теорія соціальної ідентичності, у рамках якої і розглядається питання про соціальну обумовленість усвідомлення людиною себе і своєї поведінки в соціальному світі. С. Московісі є главою французької школи соціальної психології, автором теорії «соціальних уявлень» (Донцов, Ємельянова, 1987). Як загальний аналіз стану соціальної психології (зокрема, американської), початий Московісі, так і розробка теорії «соціальних уявлень» служать тійже, наполегливо проведеній ідеї: соціальна психологія може досягти успіху тільки на шляхах її більшої «соціологізації», тобто відступу від канонів індивідуальної психології і посилення міри і ступеня її «соціальності» — вплетення в тканину реальних проблем суспільства. Питання соціальної психології задає суспільство, соціальна психологія лише відповідає на них, — таке сгеdо Московісі і всієї європейської школи соціальної психології. Така постановка проблеми представляється особливо близькою позиціям цієї науки і в Україні.