3.Спільні особливості Фашизму і Націонал-соціалізму. (15хв.)

Після війни в європейських країнах почали утворюватися організації, які за багатьма параметрами були подібні й їх можна віднести до фашистських. Отже, фашизм був явищем загальноєвропейським й існував у форматі ідеології/доктрини, політичного руху та форми правління/політичного режиму.

До головних положень, які відтворюють сутність доктрини, належать:

– антираціоналізм;

– націоналізм;

– боротьба і війна;

– вождизм та елітаризм;

– соціалізм.

Ідеї просвітництва, зокрема раціоналізм, спрямовував людину на звільнення від забобон, вірувань, страхів, які належать до світу нераціонального. Натомість перевага надавалася вільній, свідомій людині, здатній вирішити всі життєві проблеми. Тріумфом раціоналізму була Велика французька революція. Надалі раціоналізм став домінуючою складовою лібералізму, до нього активно зверталися представники соціалізму. В другій половині XIX ст. почали з'являтися концепції, які декларували, що поведінка людини зумовлена не лише раціональними, а й багатьма нераціональними чинниками. Зокрема, Ф. Ніцше довів, що поведінка людини значною мірою залежить від сильних емоцій, волі. Ж. Сорель наголошував на значенні "політичних міфів" як виявленні волі, що провокує емоції та спонукає до дії.

Доробок згаданих авторів активно використали ідеологи фашизму в своїй критиці раціоналізму. Зокрема, представники фашизму не бачили жодної необхідності в існуванні альтернативи: дія – попередня розумова підготовка, обдумування. Вони робили ставку не на розум, а зверталися до емоцій, інстинктів, які мають спонукати індивіда до дій. Муссоліні та Гітлер були не теоретиками, а успішними пропагандистами, агітаторами, які вміли виступати перед аудиторією, тримати її увагу, спрямовувати вербально маси до потрібних їм оцінок і дій. Відтак теоретичні положення/ідеї для них були лише інструментом, з допомогою якого можна було отримати бажані емоційні реакції.

Погляди Ч. Дарвіна на боротьбу між видами мали потужний вплив не лише на природничі, а й на суспільні науки. Застосування засади природного відбору/конкуренції щодо суспільства передбачало отримання висновку, що виживають сильніші, а слабші мають програвати. Фашизм сприйняв майже дослівно цю теоретичну конструкцію, наголошуючи, що боротьба є природною властивістю людського суспільства і характеризує внутрішньодержавне життя та сферу міжнародних відносин.

Конкуренція та конфлікт мали забезпечувати прогрес людства за рахунок перемоги сильніших, пристосованіших. Гітлер з цього приводу зауважував: "Перемога належить сильним, слабкі мають програвати". Внаслідок цього домінантою людського життя проголошували боротьбу (згідно з контекстом міждержавних відносин – війну). Подібне спрямування знайшло своє відображення і в системі цінностей фашизму, коли добро асоціювалося зі силою, а слабкість проголошувалась злом. Найповніше це виявилося в соціальній євгеніці, зокрема в законах, які були прийняті у націонал-соціалістичній Німеччині й спрямовані на вилучення зі суспільства фізично та розумово неповносправних, примусову стерилізацію та відправлення до концтаборів. Засади расової євгеніки були найбільш повною мірою застосовані до євреїв, яких з 1941 р. методично знищували, та до циган, слов'ян та ін. Соціальний дарвінізм значною мірою покладено в основу експансіонізму Гітлера, коли німці потребували для свого розвитку додаткового "життєвого простору", який за відсутності "вільних" територій можна було отримати лише внаслідок звільнення цих територій від населення, яке там прожи-вало. Загарбання обґрунтовували правом сильного.

Фашизм заперечував рівність між людьми, котрі від народження не є рівними за своїми здібностями, талантами. Людське суспільство мало складатися з трьох основних груп: 1) вождь, керівник, який покликаний керувати розвитком суспільства; 2) еліта "воїнів", до якої мали належати мужчини, котрі, на відміну від традиційної еліти, героїчні, здатні до жертовності; 3) маса народу, головною властивістю якої є підкорення.

У теорії фашизму значну увагу приділяли особі вождя. Він мав бути харизматичним правителем, а не конституційним керівником, тобто його влада повинна бути необмеженою.

Простежується цікава закономірність, яка була притаманна Італії за часів Муссоліні та Німеччині за часів Гітлера. В обидвох випадках при визначенні посади вождя відмовились від прийнятих традиційних назв глави держави ("президент"), або глави виконавчої влади ("канцлер"). Замість цього запровадили нові, які не відповідали чинним нормам – "дуче" і "фюрер". Навіть у назві посади намагалися обійти конституційні параметри і закріпити необмежену, абсолютну владу. В націонал-соціалістичній Німеччині було запроваджено поняття "фюрер – принцип", який передбачав, що вся влада в державі походить від фюрера, його особи. Вибори, політичні партії, парламент були скасовані або обмежені до суто символічної функції, щоби не заважати виявленню та реалізації волі верховного вождя. Саме він – лідер нації – мав монопольне право визначати долю власного народу й інших народів, навіть у питаннях життя та смерті.

Розвиток націоналізму німців і італійців багато дослідників пов'язують з результатами Першої світової війни. Передусім це стосувалося Німеччини, яка програла війну, вона була принижена умовами мирного договору, який їй нав'язали переможці (втрата колоній, частини територій, величезні репарації, заборона та обмеження щодо збройних сил тощо). Італія хоч і була на боці країн-перемож-ниць, проте не отримала жодної користі від загальної перемоги. Натомість людські та економічні втрати були надто відчутними, і вони породжували потужне відчуття незадоволення.

Обидва напрями послуговувалися ідеями месіанства у питаннях відродження національної могутності та величі. Для цього треба було подолати засади моральної деградації сучасного їм суспільства та реалізувати відродження власних народів під керівництвом фашистських партій на чолі з їхніми вождями (в Італії це було відновлення імперії, у Німеччині – побудова III Рейху). Національне відродження імпліцитно охоплювало встановлення влади над іншими народами, їхнє підкорення, що передбачало необхідність війни, зовнішньої експансії. Фашизм трактував інші народи як природних суперників у боротьбі за домінацію. Він не виявляв жодної поваги до інших культур, а навпаки, проповідував ідею вивищення одного народу над іншими.

Суттєва ознака фашизму – його зв'язок із соціалізмом. Муссоліні до початку Першої світової війни був впливовим членом Соціалістичної партії Італії, протягом 1912–1914 pp. очолював редакцію партійної газети "Аванті". Нацистська партія визначала свою ідеологію як "народний соціалізм". Відповідно засади, близькі соціалізму, були дуже популярними серед значної частини пересічних членів партії та її прихильників, особливо це було властиво штурмовикам Рема. Це пояснюється, з одного боку, привабливістю соціалістичних оцінок, гасел серед широких верств населення, особливо в умовах економічної кризи та постійного зростання безробіття; по-друге, необхідністю заручитися підтримкою міських робітників, які становили домінуючу частину населення німецьких міст, і від їхньої позиції значною мірою залежав успіх дій фашистів, які здебільшого були зорієнтовані на міста.

Подібно до соціалізму, фашизму властиві такі характеристики: колективізм – коли інтереси спільноти мали бути понад інтересами окремої особистості; державне регулювання економікою через інститут корпоративізму, часткової націоналізації власності, системи державного регулювання (в 1939 р. у Німеччині було прийнято чотирирічний план економічного розвитку). Водночас між соціалізмом і фашизмом простежуються суттєві відмінності:

1) розвиток економіки визначала не ідеологія, а прагматизм;

2) фашистська революція не передбачала заміну форми власності, а була спрямована на здобуття національної величі з допомогою формування нової людини – фашиста; фашисти не визнавали класових відмінностей, навпаки, виступали за єдність усього німецького народу;

3) важливою складовою фашизму був антикомунізм; боротьба проти більшовизму/комунізму і соціалізму перманентно поставала на порядку денному, інколи одночасно з прагненням мати союзницькі відносини з СРСР