1.2. Історичні дослідження.

Наприкінці XVII — на початку XIX ст. будь-які види обміну у світовій торгівлі були вкрай ускладненими: вся торгівля була обмежена великою кількістю податків і заборон, практично всі види експорту й імпорту суворо регламентувалися.

Меркантилісти цілковито виправдовували систему обмежень, що сформувалася насамперед щодо імпорту товарів. Увезення з-за кордону вважалося шкідливим і небезпечним: шкідливим через імовірний відплив за кордон грошей (золота і срібла) за від'ємного балансу експорту-імпорту; небезпечним через можливе припинення ввезення товарів, які стали необхідними, у випадку воєнних дій.

У будь-якому випадку вважалося, що імпорт слід обкласти високим митом, що захистить власне виробництво, створить нові робочі місця і збільшить прибутки держави.

Першим жорстко критикував концепції меркантилістів А. Сміт у праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776).

Однак найбільший внесок у розвиток школи "вільної торгівлі" зробив Д. Рікардо у "Началах політичної економіки й оподаткування" (1817). Його закон порівняльних переваг цілком зберіг своє теоретичне значення до сьогодні й у модифікованому вигляді використовується для пояснення сучасної структури міжнародної торгівлі.

Інтерпретація абсолютних та порівняльних переваг у контексті розвитку туризму дає цінний аналітичний матеріал для визначення рекреаційно-туристичної спеціалізації туристичних територій різного таксономічного рівня.

На початку XIX ст. розпочав дослідження й інший видатний теоретик Й. фон Тюнен. Його праця "Ізольована держава" (1826—1846) була присвячена теорії розміщення сільськогосподарського виробництва, а також пов'язаній із цим виробництвом проблемою розрахунку диференційної ренти на землю. Й. Тюнен уперше запровадив у аналіз безпосередньо економічний простір і уявлення про географічне положення як важливий елемент диференційної ренти та розміщення галузей аграрного виробництва.

Від тих часів дослідна програма Й. Тюнена стала однією з найважливіших для теоретичної географії та інших географічних дисциплін, у т. ч. є базовою для розробок, пов'язаних із впровадженням туристичної ренти.

Наступний важливий крок було здійснено в роботі А. Вебера "Теорія розміщення промисловості" (1909). У ній було виведено уявлення про найважливіші фактори розміщення виробництва, які визначають "штандорт" — оптимальне місце розташування певного підприємства або їх об'єднання.

Значну увагу А. Вебер приділив витратам на сировину, паливо, робочу силу і транспорт, визначивши їхній регіональний штандорний фактор, урахування якого необхідне для всіх галузей. До цього було додано ще один важливий фактор — агломерацію, який сприяє економії різних витрат унаслідок зосередження виробництв на відносно невеликій території — у великому місті, в урбанізованому ареалі, мегаполісі.

Розвиток теорії Вебера безпосередньо пов'язаний з аналізом процесів концентрації і деконцентрації у розміщенні виробництва, зрушеннях у галузевій структурі світового господарства, переміщенні галузей у країни нової індустріалізації тощо. У цілому, веберіанську, або факторну, систему розміщення розуміють як будь-яку територіальну структуру з чітко вираженою нерівномірністю і високою концентрацією цієї галузі або будь-якого виду економічної діяльності, що має свою відповідну специфіку в туризмі.

У межах географічної науки сформувалася протилежна веберіанській система регулярного, відносно рівномірного розміщення видів діяльності в економічному просторі.

Ця система безпосередньо пов'язується з теорією центральних місць В. Кристаллера та її модифікацією А. Льошем. їх основні праці відповідно "Центральні місця у Південній Німеччині" і "Географічне розміщення господарства" розділяє лише сім років — 1933 та 1940 р.

У першому варіанті теорії Кристаллера досліджувалося розміщення сфери обслуговування на однорідній рівнині з рівномірно розміщеним населенням.

З урахуванням інших умов було обґрунтовано формування правильної шестикутної системи розміщення з центрами різних рангів. А. Льош показав можливості використання теорії центральних місць для урахування відмінностей у зонах збуту й агломераційних ефектів.

У подальшому теорія центральних місць широко використовувалася не тільки для аналізу розміщення окремих галузей господарства, у т. ч. туристичної індустрії, а й систем розселення в цілому.

В епоху науково-технічної революції і переходу до постіндустріального суспільства постійно зростає роль нововведень в усіх галузях виробництва і збуту.

Один з важливих сучасних теоретичних напрямів пов'язаний з піонерною роботою шведського географа Т. Хагерстранда "Дифузія нововведень як просторовий процес" (1953). З нею у теоретичні й прикладні роботи ввійшли поняття і моделі, пов'язані з виявленням центрів нововведень та визначенням характеру їх поширення територією, ролі інформаційного поля та ймовірнісних мір, контактів, ефектів сусідства і бар'єрів.

У подальшому теорія Т. Хагерстранда отримала свій розвиток у численних роботах з моделювання дифузії нововведень у мережах, ієрархічних середовищах та ймовірнісних просторах, що є актуальним і для сучасного розвитку туризму.

Незважаючи на різну спрямованість зазначених теорій, різний час їх появи (початок XIX — середина XX ст.), різні наукові школи, у межах яких вони виникли, — всі вони мають одну важливу із загальнонаукового методологічного погляду рису — дедуктивний підхід. Як і у природничих науках побудова теорії починається з введення припущень і передбачень, м розвиток пов'язується з використанням "ідеальних об'єктів", подібно до ідеального газу у фізиці, а сам виклад і висновки формулюються у математичній формі. Не випадково А. Вебер у передмові до першого видання

"Теорії розміщення промисловості" писав: "Ця перша частина має пропедевтичне значення. Вона містить теорію; більше того — вона не містить нічого, крім "чистої" теорії, тобто теорії, яка відволікається від будь-яких конкретних побудов дійсності; і вона трактує до того ж цю дійсність математично, — подвійний злочин, який тяжко мене пригнічує".

Глобалізація економічних зв'язків і становлення глобальної економічної системи привели до розширення сфери вияву закономірностей розміщення всіх видів діяльності далеко за межі державних кордонів.

Теоретичні положення про порівняльні переваги розміщення виробництва, вперше викладені Д. Рікардо, теорії розміщення сільського господарства Й. Тюнена і промисловості А. Вебера, теорія центральних місць В. Кристаллера й

A. Льоша, теорія дифузії нововведень Т. Хагерстранда — усі вони корисні і необхідні для пояснення та розуміння географії світового господарства, того, як вона складається на усіх рівнях просторової ієрархії — від локального до глобального.

Так само корисні концепції, які ґрунтуються на методі індукції — детальному аналізі величезного емпіричного матеріалу щодо розвитку світового господарства та його географії — теорія довгих хвиль М.Д. Кондратьева; концепції міжгалузевого міжрегіонального балансу В.В. Леонтьева та B. Айзарда, полюсів росту Ф. Перру, світових економічних систем Дж. Валлерстайна та ін.

"Туристичний регіон" — поняття конкретне, параметри регіону мають свій вимір, однак навіть найточніші характеристики (площа, клімат, ландшафт тощо) не можуть дати про нього повне уявлення споживачеві, якщо не продемонструвати його відмінність від інших подібних регіонів. Адже саме на відмінних рисах, або на так званих конкурентних перевагах, формуються образ регіону та його споживча цінність.

У зв'язку з цим варто підкреслити відмінність у підходах до характеристики туристичних регіонів. Традиційна характеристика регіону враховує об'єктивні показники: площу, населення, обсяг валового регіонального продукту, основні галузі регіонального господарства тощо.

Основним фактором для туристичних регіонів є їх туристична спеціалізація: пляжний туризм, паломницький центр, історико-культурний центр та ін.

Деякі автори вважають, що всі туристичні регіони узагальнено представляють два типи, які відрізняються логікою і просторово-часовими правилами функціонування: регіони канікулярно-відпускні та святково-уїкендові.

Перші розвиваються, ґрунтуючись на цінностях високої якості й спеціалізації, що склалися, а другі, як найважливіші умови, висувають високу доступність туристичних цінностей для споживачів із найближчих міських агломерацій.

Такий підхід дає змогу більш глибоко дослідити спеціалізацію туристичних територій і досить обґрунтовано вважати, що всі території незалежно від кількості їхніх природних туристичних ресурсів можуть мати туристичну цінність.

Однак така цінність буде виявлятися (більше або менше) залежно від обраної туристичної спеціалізації. Так, у разі канікулярно-відпускної спеціалізації домінувати будуть високий ступінь освоєності туристичного регіону і туристичні цінності високої якості, а при святково-уїкендовій — фактор близькості міст.

Алє як у першому, так і в другому випадках регіонотвірним фактором стануть територіальні поєднання конкретних елементів (підсистем) з елементами навколишнього природного, соціально-економічного і культурного середовища, завдяки чому на цій території виникає туристична спеціалізація щодо "зовнішнього світу".

Туристична спеціалізація регіонів мас дуже важливе значення для успішного регіонального розвитку, формування іміджу й брендингу регіонів у процесі управління їхнім розвитком.

Розділ 2. ЗАСТОСУВАННЯ ПІДКОМПЛЕКСНИХ І СИСТЕМНИХ ПІДХОДІВ З ЕЛЕМАНТАМИ ГОСПОДАРСТВА В СЬОГОДЕННІ.

На сучасному етапі затверджується необхідність застосовувати комплексний і системний підходи до управління туристичними територіями як органічно цілісними рекреаційно-туристичними утвореннями з елементів господарства, населення, природи, що функціонують у певних просторово-часових параметрах.

Саме тому нині поняття "комплексний туристичний регіон" і споріднені поняття, такі як "рекреаційно-туристичний комплекс", "санаторно-курортний комплекс", є ключовими для менеджменту туризму.

Питання туристичної регіоналістики у наукових колах актуалізуються у 1960-ті роки. Перші праці, що були присвячені цій тематиці, зосереджували увагу на різних аспектах використання природних рекреаційних ресурсів.

Тільки у 1975 р. група вчених під керівництвом B.C. Преображенського запропонувала базисну модель територіальної рекреаційної системи (рис. 3.6).

Рекреаційну систему розуміють як соціально-географічну систему, яка складається з низки взаємопов'язаних підсистем: природних і культурних комплексів, інженерних споруд, обслуговуючого персоналу, органу управління і населення. Вона характеризується як функціональною, так і територіальною цілісністю.

Як територіальний об'єкт управління розглядають територіальні господарські комплекси, одним із видів яких вважають територіальний рекреаційно-туристичний комплекс. Необхідність використання такої просторово-територіальної одиниці пов'язана із забезпеченням умов раціонального використання соціальних, економічних, природно-ресурсних та інших потенціалів території.

Концепція рекреаційно-туристичних комплексів була розроблена Є. Котляровим. Її розвиток на сучасному етапі дає змогу визначити територіальний рекреаційно-туристичний комплекс як своєрідне ядро формування особливого територіального галузевого утворення, яким є рекреаційно-туристичний регіон (рис. 3.7).

Розробка ефективної системи стратегічного управління регіональними рекреаційно-туристичними комплексами вимагає глибоких знань у сфері галузевого районування, теоретичне підґрунтя якого сформоване працями B.C. Преображенського, М.С. Мироненка та ін. Районування — це поділ території на регіони, який завжди є цільовим, тобто здійснюється відповідно до поставлених цілей, і визначається такими основними поняттями як рекреаційно-туристичний район і туристичний центр.

Рис. 3.6. Модель територіальної рекреаційної системи за В. Преображенським:

1 — зовнішні зв'язки системи;

2 — зв'язки між підсистемами;

3 — команди управління;

4 — інформація про стан підприємств:

І — про задоволення потреб рекреантів;

II — про ступінь відповідності природних комплексів запитам рекреації;

III — про можливості технічних систем;

IV — про можливості обслуговуючого персоналу

Рис. 3.7. Схема функціонування територіального-рекреаційного комплексу:

Підсистеми: ТРТ — туристично-рекреаційна територія,

ТРГ — туристично-рекреаційне господарство,

ОП — обслуговуючий персонал,

ГВ — група відпочиваючих,

ОУ — орган управління.

Агенти зв'язку: (В) — виробництво,

(П) — природа, (С) — суспільство,

Рекреаційно-туристичний райок — це територія, сформована рекреаційним і туристичним попитом, яка має рекреаційно-туристичні ресурси, умови, необхідний рівень розвитку рекреаційно-туристичної інфраструктури і відрізняється від інших спеціалізацією на певних видах туризму і рекреації.

В адміністративно-господарській практиці рекреаційно-туристичні райони зазвичай називають територіальними (регіональними) рекреаційно-туристичними комплексами (ТТРК), на основі того, що рекреація і туризм ґрунтуються на інтегрованому використанні економічного потенціалу багатьох галузей суспільного виробництва: торгівлі, транспорту, охорони здоров'я, освіти тощо.

Успішне функціонування таких комплексів залежить від формування системи стратегічного управління, яке дасть змогу створити ефективний механізм, збалансувати діяльність усіх галузей, підпорядковуючи їхнє функціонування головній мсті — задоволенню туристичних і рекреаційних потреб населення.