1. Найважливі етапи життя та становлення особистості г.Сковороди.

Найважливішу роль у становленні Сковороди як ученого мала Києво-Могилянська Академія. Студентські роки, проведені в стінах Академії, стали етапом його формування як передового мислителя і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки найкращих представників Академії. Разом з тим, його світоглядні погляди істотно вiдрiзнялися від позицій наставників. За твердженням українського дослідника В. Горського фiлософiя Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманiстичнiй проблематиці, в той час як професори Києво-Могилянської академії акцентували увагу на онтології та гносеології.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на літературі XVІІ століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

2. Педагогічні погляди г.Сковороди та їх реалізація у практичній діяльності.

Українська народна педагогіка посіла вагоме місце в ідейному зростанні, педагогічній діяльності й творчій спадщині Григорія Сковороди. З нею він був нерозривно й кровно пов'язаний упродовж усього життя. Філософ щиро захоплювався педагогічною мудрістю народу. На формування світогляду, виховного ідеалу й педагогічної позиції видатного мислителя вона мала колосальний вплив. Фундамент його був закладений родинним вихованням.

Від народження і впродовж усього свого життя Г. Сковорода перебував в атмосфері української народної педагогіки найдосконалішого ?атунку. Адже козацька педагогіка – невід'ємний компонент української народної педагогіки у вершинному її вияві. Вона формувала в підростаючих українців синівську й дочірню вірність рідній землі, Україні. Це народна мудрість, що своєю провідною метою ставила виховання в сім'ї, школі й громадському житті козака-лицаря, стійкого громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю й самосвідомістю.

Варто відзначити, що козацька педагогіка, на яку широко спирався Г. Сковорода в своїй творчості, належить до унікальних явищ не лише східнослов'янської, а й світової педагогічної культури. Це феномен українського народного виховного духу. Завдяки йому традиційна українська родина виступає першою школою патріотизму, національного єднання, місцем прищеплення дітям і молоді здорових норм і навичок поведінки, кузнею пошанівку рідної мови, народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, символів, плекальницею історичної пам'яті поколінь, людської і національної гідності, головним фактором етнізації особистості. Наше етнопедагогічне прочитання творів Г. Сковороди, а також численних публікацій про нього, зокрема, праці Д. Багалія «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» (К., 1992, с. 472), переконали нас у тому, що великий мислитель презентував виховну мудрість нашого народу, як народну педагогіку – вироблені й застосовувані в народному середовищі знання, засоби і досвід виховання та навчання дітей і молоді, так і етнопедагогіку – науку про народну педагогіку. Це означає, що, з одного боку, через реальні життєві обставини, власний розум і допитливість, він черпав із педагогічної скарбниці народу його виховну мудрість і засоби, а з іншого, завдяки своїй високій освіченості, ерудиції і творчому таланту піддавав їх глибокому осмисленню, науковій обробці й повертав народові в новому, збагаченому вигляді. Цим уперше було зроблено помітний крок на шляху науково-теоретичного створення гуманної, демократичної педагогіки, через зближення її з виховними винаходами народу ті наочно перед усім світом переконливо продемонстровано належність народної педагогіки до невичерпних, вічних першоджерел педагогічне науки. Це можна побачити при зіставлена численних ідейних аналогів, висловлених в афоризмах української народної педагогіки та положеннях Г. Сковороди.

У неухильному дотриманні, пошануванні й подальшому розвитку виховних традицій українського народу Г. Сковорода вбачав надійний заслін бездуховності, невігластву й національному нігілізмові, одну з твердих запорук успішного економічного й культурного прогресу України. З ними він пов'язував ефективну реалізацію усіх провідних компонентів українського національного виховання – громадянського, тілесного, розумового, морально-етичного, господарсько-трудового, естетичного. На них видатний український мислитель покладав надію в забезпеченні природної гармонії національного і вселюдського. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні Г. Сковорода правдиво висвітлив суть релігійного виховання за народними традиціями. Ідею Бога він подав з позиції народної педагогіки як символ єдності українського народу, української нації, України, вселюдської взаємо-пошани й вершину життєвої досконалості. А Біблію розглядав як наймудрішу й найпотрібнішу книгу з усіх книг про Бога, Світ і Людину. Якщо дотримуватися народних традицій, то Біблію повинна мати й знати кожна українська родина.

Молитва Сковороди не була молитвою у звичайному формальному розумінні цього слова. Це було богомислення, тобто морально-етичні думки про Бога, вічність й невпинну потребу самовдосконалення, щира подяка Всевишньому за те, що «потрібне зробив неважким, а важке непотрібним»

Захоплення і шаноба у ставленні до української етнопедагогіки з боку Г. Сковороди були такі сильні, що навіть у назви своїх творів вплітав народні елементи, як-от: «Сад божественних пісень», «Байки Харківські», «Убогий Жайворонок». Усі вони, як правило, пройняті ідеями народної педагогіки. Наприклад, у притчах «Благородний Еродій», «Убогий Жайворонок» тощо він показав явну перевагу природної системи виховання, виплеканої народним генієм, над вихованням штучним, схоластичним, вигаданим в аристократичних салонах.