Характерні особливості п.

Памфлет оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інтонації, експресивність, іронія, згущена до сарказму. Памфлет, що спотворює факти, окарикатурює дійсність та опонентів, грубо порушує правила еристики, називають пасквілем.

Історія жанру

Жанр памфлету склався у добу Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський), розвивали його Дж. Свіфт, Вольтер, В. Гюго, Е. Золя, Г. Манн, Л. Толстой та ін. Українська література має свою памфлетну традицію, відому з часів полемічної літератури (Іван Вишенський), вона продовжилась і в 20 ст. (М. Хвильовий та ін.).

Пастораль. Бурлеск. Буфонада. Травестія. Панегірник. Притча

Пастора́ль (від лат. Pastoralis — пастуший) — жанр у літературі, театрі, музиці і балеті, сюжет яких пов’язаний з ідеалізованим зображенням сільського життя, відтворенням підкреслено простих, наївних переживань на лоні природи. Був популярний в 17—18 столітті в Італії і Франції

Бурле́ск — жанр гумористичної поезії, комічний ефект досягається тим, що героїчний зміст викладається навмисно вульгарно, грубо, або навпаки, тим, що про буденне говориться піднесено (наприклад, «Енеїда» Івана Котляревського).

Буфонада (іт. Buffonata) — блазенство, стиль комедії побудований на прагненні виконавця максимально підкреслити зовнішні характерні ознаки персонажа, схильність до різких перебільшень (гротеску). Для цього виду комедії характерна утрирувано-комічна манера акторської гри, яка дуже часто залучає фізичне насильство або дії. (Наприклад, коли актора б’ють сковородою по голові, або коли він наштовхується на повній швидкості на стіну). Такий стиль найчастіше вживався в мультфільмах, таких, як «Ну постривай!» , «Том і Джеррі» та інші. В повнометражних фільмах буфонада використовується для підсилення комедійного ефекту фільму і націлена, здебільшого на молодші аудиторії. Буфонада також поширена в циркових виставах клоунів. Хоча цей термін часто використовується в принизливому сенсі, виконання буфонади, заснованої на точному виборі часу, безпомилковому виконанню трюків і яке викликає сміх аудиторії, вважається одним з найтяжчих видів акторської гри. Буфонада виникла у 18 та 19 сторіччях в народному площадковому театрі мімів, скоморохів, використовувалася в італійській комедії дель арте, проникла в драматургію Ж. Б. Мольєра, Д. Ґольдоні, та інших.

Травесті́я (від італійської travestire — перевдягати) — один із різновидів бурлескної, гумористичної поезії, в якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.Першим явищем травестії вважається «Батрахоміомахія» — травестія на «Іліаду» Гомера,здійснена в античну добу Пігретом. Травестія як жанр з’явилася в Італії в 17 столітті. Найвідоміший майстер цієї форми — французький поет П. Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт». Зверталися до травестії і в російській літературі: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Верґілієва Енеїда, вивернута навспак».Найоригінальніший приклад травестії, що став подією не лише в українській літературі була «Енеїда» Івана Котляревського, в основу якої покладена героїчна поема Верґілія, героїв якої (з богами включно) Іван Котляревський перевдягнув в український національний одяг і гумористично зобразив на тлі українського національного побуту 18 століття. Твори такого ґатунку називаються «ірої-комічною поемою».До травестії вдавалися також послідовники Івана Котляревського (К. Думитрашко). В Україні травестія відіграла важливу роль у процесі відродження кін. 18 — поч. 19 ст., позначеного переходом літератури на народну мову.Однак травестія не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Юрка Андруховича.Травестія відмінна від пародії, в котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору.

Панегірик (дав.-гр. Πανηγυρικος) — поетичний жанр, найхарактернішою ознакою якого є захоплена похвала та уславлення визначної події чи подвигів видатної людини. У стародавній Греції та Римі панегрики використовувалися в якості надгробної промови, яка прославляла подвиги померлого. З часом став одним з літературних жанрів, прикладом ораторського мистецтва — використання різних словесних форм для возвеличення окремих осіб та подій.

При́тча — повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Притча відома за «Панчатантрою». Вона широко застосовується в євангелії, виражаючи в алегоричній формі духовні настанови, як, приміром, «притчі Соломона», що вслід за Псалтирем набули широкого вжитку за часів Київської Русі. Особливої популярності зазнала «Повість про Варлаама і Йосафа», що стала предметом наукової студії І. Франка. Цей жанр мав великий вплив на його творчість, недарма оригінальні притчі складають композиційну основу його збірки «Мій Ізмарагд» (1898). Звертаються до притчі і сучасні поети (Д. Павличко, Ліна Костенко та ін.). Позначився жанр притчі і на українському малярстві, зокрема на серії малюнків Т. Шевченка.В новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень. Тут притча не зображує, а повідомляє про певну ідею, покладаючи у свою основу принцип параболи: оповідь немовби віддаляється від даного часопростору і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті (Б. Брехт, Ж.-П. Сартр, А. Камю та ін.), як, наприклад, вчинив Кафка у своїх «Оповіданнях для хрестоматії». У такій новій якості спостерігається притча і в творчості сучасних українських письменників, зокрема В. Шевчука («Дім на горі», «На полі смиренному» та ін.