Водевіль. Мелодрама. Фарс

Водеві́ль (фр. vaudeville) — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику. Водевіль був жанром естрадного концерту, поширеного в Сполучених Штатах і Канаді від початку 1880-х до початоку 1930-х. Розвиваючись завдяки і черпаючи себе завдяки концертним барам, мистецтву менестрелів, дешевим музеям, і літературним пародіям, водевіль став одним з найпопулярніших видів розваги в Північній Америці. Видовище кожного вечора було складене з серій окремого висвітлення тем, незв'язаних актів. Види актів включали (серед інших) музикантів (як класичний, так і популярний), танцівників, комедіантів, навчив тварин, магів, жінку і чоловічих творців, акробатів, одноактні ігри або місця дії від ігор, атлетів, прочитавши лекцію знаменитостей, менестрелів, і короткометражних фільмів.

Історія жанру

Походить від французького слова vaudeville, яке утворилось від назви долини річки Вір (vau de Vire) у Нормандії, де в XV ст. були розповсюджені народні пісеньки — водевіри. У другій половині XVIII ст. водевіль став у Франції жанром професійного театру. В Росії він з'явився на початку XIX ст. Велике місце в російському водевілі отримала музика — не тільки куплетні пісеньки але й арії романсового типу, дуети іноді хори, а також увертюра. Багато водевілей того часу отримали назву опер-водевілів.Типовими зразками такихводевілів були «Козак-стихотворец» і «Ломоносов» О. О. Шаховського. «Козак-стихотворец», героєм якого є автор пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський особливо примітний тим, что першим вийшов на сцену під назвою водевіль.Проте, зазвичай водевілі перекладалися з французької, мови. «Переробка на російську вдачу» французьких водевілів обмежувалася переважно заміною французьких імен російськими. У другій половині XIX ст. водевіль витісняється зі сцени з одного боку реалістичною комедією, а з іншого оперетою.

Водевіль в Україні

В Україні водевіль має і свої національні джерела, передовсім — інтермедії. Відомі автори водевілів — І. Котляревський, («Москаль-чарівник»), М. Гоголь («Простак, або Хитрющі жінки, перехитрені солдатом»), С. Васильченко «На перші гулі», О. Олесь («По Мюлеру») та інші. У водевілі широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колізії («По-модному» М. Старицького). Подеколи водевіль трактується як чисто розважальний жанр («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка).

Мелодра́ма (грец. mélos — пісня, drama — дія) — у 17-18 ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера.

• Із середини 18 ст. — драматичний твір, у якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою («Пігмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1762; «Орфей» Є. Фоміна, текст Я. Княжніна, 1792 та інші).

• Різновидність європейської драми 19 ст., характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція, гіперболізоване зображення пристрастей («сльозливість»), прямолінійний поділ героїв на «добрих» і «злих». Як жанр драматургії бере початок в міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції 1789-94, суперечливо відобразивши потяг мас до мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість.Починаючи з ранніх робіт Й. Ґете і Ф. Шіллера, мелодрама широко популяризувалася у Франції; першою мелодрамою в Англії була «Історія таємниці» 1802 у вільному перекладі Т. Холкрофта. Мелодрами часто виконувалися на фоні гористих пейзажів чи зруйнованих замків. У Росії мелодрама з'явилась у 20-их роках 19 ст., проймалася монархічними тенденціями (п'єси Н. Кукольника, М. Полевого).В українській літературі 19 ст. побутово-етнографічні мелодрами писали Іван Гушалевич («Підгоряни»), С. Воробкевич («Гнат Приблуда»), Олекса Суходольський («Помста, або Загублена доля») та багато інших. Елементи мелодрами наявні і в деяких п'єсах Михайла Старицького («Циганка Аза») та Марка Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю»). За поверховість характерів і змісту мелодраму критикували Г.-Е. Лессінг, М. Гоголь, М. Щепкін, І. Франко, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. У сучасній критиці мелодрамою називають недосконалі п'єси, в яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей.

Фарс — театральна або кіно- комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами. Для фарсу характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, намірене використання абсурду та сильно стилізовані постанови.