Кантанта. Вірш. Поезія в прозі.

Канта́та (італ. cantata, від лат. canto — співаю ) - 1)Кантата (від лат. "cantare" ,що означає "співати" .Кантата - твір урочистого або лірико-епічного характеру, що складається з декількогх закінчених номерів, виконуєтьс співаками-солістами, хором в супроводі оркестру і ризначений для концертного виконання. На початку 17 ст. кантатою називали твір для співу з інструментальним супроводом. До жанру кантати звертались композитори різних епох. Бах - 300 духовних кантат, 24 світських("Кавова","Селянська","Мисливська") ; Рахманінов - "Колокола" ; Прокоф`єв - "Александр Нєвський" ;Вербицький - "Заповіт", Лисенко - "Б*ють пороги","На вічну пам*ять Котляревському" , "РАдуйся, ниво неполитая" ; Січинський - "Лічу в неволі" ,"Дніпро реве" ;Стецено "Шевченкові" і т.д.

Вірш (лат. versus — повтор, поворот) — 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму.

Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. Приміром, у доробку Василя Пачовського спостерігається такий випадок:

Так ходила по алеї, та зайняти я не міг! Чисто

ангел-білосніг… Млів я, дивлячись на неї, плили

сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг…

Поверталась, усміхалась —

та займати я не міг!…

При п'ятьох типографських рядках тут вбачається вісім елементів ритмічного мовлення зі схемою римування аббабба, що асоціюється з восьмивіршем. Трапляються моменти, коли віршових рядків значно більше, ніж віршів:

От і все.

Поховали хорошу людину,

Повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі? (Василь Симоненко)

При восьми рядках це звичайнісінький катрен, свідомо почленований на окремі рядки задля смислового та інтонаційного увиразнення поетичного мовлення, складається з чотирьох мовно-ритмічних елементів;

2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури, де особлива роль належить ритмічним акцентам, альтернанси, анакрузи, віршові розміри, клавзули, рими, строфи тощо. Властива віршованому мовленню емоційна піднесеність позначається на інтонаційній самостійності окремих фразових відтінків, підвищує функцію пауз, посилює милозвучність, увиразнює естетичну вартість поетичного твору. Звідси ще одне визначення вірша —

3) ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю. В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:

І звідкіль це питання: а що є вірш?

Дух? Матерія? Першооснова? Сльози?!

[…] душа, яка поряд, така наполохана, що

може вмерти від цокоту серця твого (Світлана Короненко).

Вірш прозою, поезія в прозі — короткий ліричний твір настроєвого характеру, наближений за формою тексту до прози і водночас за мелодикою, підвищеною емоційністю та ліричним сюжетом, навіть з фрагментами спорадичного римування — до поезії. Будучи помежовим жанром, вірш у прозі, на відміну від власне вірша, спирається на чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту, тяжіє до фонетичної упорядкованості та регулятивності мовлення, до «етюдності» чи філософської медитації тощо.

Вперше звернувся до вірша прозою Шарль Бодлер («Малі поезії у прозі», 1869). Згодом цей жанр, починаючи від Артура Рембо та І. Тургенєва, привертав увагу багатьох письменників, передовсім модерністів, спрямованих на пошуки трансцендентної сутності буття. Поширювалося також серед українських письменників на початку XX ст. (Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Гнат Хоткевич, Іван Липа, О. Плющ, Дніпрова Чайка, Ольга Кобилянська та інші), з'явилися «акварелі», «етюди», «шкіци» тощо, які збагатили літературу новими формами.