Елегія в українській літературі

Елегійним настроєм переймалася лірика українських романтиків (А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, С. Писаревський та ін.). Невдовзі елегія розмежувалася на елегію-сповідь (Степан Руданський), елегію-думу (Тарас Шевченко), елегію-пісню (Леонід Глібов). Зверталися до цього жанру І. Франко («Майові елегії» — елегійний дистих), Леся Українка («До мого фортеп'яно»), особливо символісти (О. Олесь, П. Карманський та ін.). Своєрідної тональності набула елегія у творчості Б.-І. Антонича, власне, у його другій збірці «Три перстні», де вона виповнювалася міфологемним змістом і водночас виконувала композиційну «циклізаційну» функцію видання («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання»).

Елегія в сучасній поезії узалежнюється від індивідуального стилю певного автора, не втрачаючи своїх домінантних ознак, тому вона кожного разу має свої відмінності у доробку А. Малишка, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Л. Талалая, І. Римарука та ін.

Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою против маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та інші).

У Росії вже в 19 століття існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка: «Очи черные…»). На межі 19-20 століття романс поширився в українській ліриці (Леся Українка, Агатангел Кримський та інші), маючи спорадичні прояви і в попередні роки.

Так, у поетичній спадщині Спиридон Черкасенка знаходимо чимало романсів («К. К-вій», «Ви не забули», «Не проклинай», «З квіток рожевих», «Хвилини щастя» та інші). В українській музиці також вживається термін «солоспів».

Акростих (грецьк. akros – зовнішній, крайній, лат. versus – повтор, поворот) – поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Зародився в античну добу, побутував в добу еллінізму, Ренесансу, бароко в період нової та сучасної літератури. Приклад А. – сонет А.Казки «Буря»:

Хуртовина скажена в’ється в полі.

Аж свище вітер. Вже нема доріг.

Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,

Жадання повний вдома буть, - ніколи!

Инакше, як до хаоса сваволі,

Вести не може божевільний сніг.

Елегій чарівних та знання любих втіх

Уже не знати нам у сніговім околі.

Кривавий розіп’явсь над світом смог,

Розпуста з голодом ведуть танок…

А нам?...Чи жде нас де краси країна?

І глас роздався, мов великодній дзвін:

«Надії промінь я – не труп, не тінь,

А край краси і правди – Україна!».

Ідилія. Медитація.

Медита́ція (лат. meditatio — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.

Медитація — різновид феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу.

На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтровертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчинається в душі поета, стає невідчутним:

Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почекає час, аби в безчассі

я вдруге міг постати… (В. Стус).

Медитація спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, символістів початку 20 ст. П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших.

У сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л. Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та іншим.

Іди́лія (грец. eidyllion — замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos — образ; мовою александрійських учених — поетичний твір) — одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (3 ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» — переважно гекзаметрами. Його ліричний герой — представник пастушого простолюду — контрастував із зіпсованим городянином, характеризується надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (2 ст. до н.е.), в Римі — Вергілій, Кальпурній (1 ст. до н.е), Немесіан (3 ст. н.е.). В новоєвропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви — безтурботне, щасливе життя дітей на землі, їхнє гармонійне світовідчування.

В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів:

Верби гойдались над ставом і тихо дзвонили в повітрі.

М'яко котили хвилі над полем у злотому морі,

Коник дзюрчав у волошках, і сивий старенький корівник

Десь на леваді в сопілку, пасучи корову, дударив.

Раптом прийшло, зашуміло, мов буря осіння у пущі,

Й птиця, жар-птиця залізна майнула… Ревіли корови,

Плакали верби і вже не дзвонили в повітрі,

Плакало лунко сопілка — в сумі сивенький дударик (О. Влизько).