Риторичні фігури. Асинтедон та полісинтедон

Риторичні фігури – особливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, яскраво-емоційним забарвленння, посилюють увагу читача,невимагаючи від нього відповіді.

• Запитання:

„За що кара? За що мені муки? Кому я що заподіяв?”

• Оклик:

„Село! Село! Село! Великі хати!”

• Звертання:

„І вам слава, синій горе, кригою окуті!

І вам, лицарі великі, богом не забуті”.

Асиндетон ( грец. asydeton – безсполучниковість) – будова переважно поетичного мовлення , з якого усунені сполучники задля увиразнення та стислості виразу. Прикладів цього стилістичного прийому в українській ліриці достатньо: «Зимовий вечір. Тиша. Ми» (П.Тичина); «Зима. На фронт, на фронт!... а на пероні люди…» (В. Сосюра); «Зціпив зуб. Блідий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину – йди! / - Вас чимало!» (Є.Плужник); «Пропало, пройшло, пролетіло, / Минулося, щезло, спливло, лишень головешками тліло, / Лишень попелищем цвіло» (І.Драч).

Полісиндетон ( грецьк. poly – багато і syndeton – зв’язане) – одна з фігур поетичного мовлення , виповнення повторюваними сполучниками задля посилення ліричної виразності чи медитативності. Цікавим прикладом П. сприймається сонет Б. -І. Антонича «І», насичений сполучником «і» в анафоричній та епіфоричній поезії :

І вітер, що жене на руннім полі ,

і дощ, що жне руді хмар руна в млі,

і злотий усміх зір на синім тлі,

і долі спів пшеничної в стодолі.

І виноград, і водоспад удолі,

і сад, і дзвінкодзвонні солов’ї,

і їх пісні, немов фонема «і»,

і гай, і водограй, і край на волі.

І сон на сіні й сонні лісу тіні,

І смерк в руїні, і казки в країні,

і чалі коні, й чвал баский по степі.

І грунь, і рунь, і завтра у вертепі,

і гарний світ удень і серед ночі,

найгарніший, як лиш замкнеш очі.

П. як засіб градації використовується також у прозових творах, надаючи їм напруженого експресивного колориту, як, приміром, у новелі Ю. Яновського «Подвійне коло» з роману «Вершники».

Алітерація. Асонанс

Алітера́ція (al < ad — до і litera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку (П. Тичина «Рокотання-ридання бандур»). Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами (Т. Шевченко: «Гармидер, гамір, гам у гаї»).

«Хто се, хто се по сім боці //Чеше косу? Хто се?» (Т. Шевченко)

Подеколи поети, звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В. Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с», елегантно перемежованою з асонансами:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток — срібний сніг, —

Смутно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, —

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, —

Срібно стеляться сніжинки —

Спить самотній сад.

Також існує поняття як алітераційний вірш — це старогерманський вірш, в якому приголосний звук, що стояв на початку піввірша, повторювався в другому піввірші.

Асона́нс (лат. assonare — співзвучати) —

• 1) Повторення у рядку, фразі або строфі однорідних голосних звуків, напр.: «Сонце гріє, вітер віє...» (Т. Шевченко).

• 2) Неточна рима, в якій співзвучні лише голосні звуки, напр.: гомін — стогін.

Була гроза, і грім гримів,

Він так любив гриміти,

Що аж тремтів, що аж горів

На трави і на квіти.

(М.Вінграновський)