Анафора та епіфора. Симплока. Кільце, рефрен

Ана́фора (грец. αναφορα — виділення) — єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Як стилістичний прийом градації анафора подеколи близька до анаколуфа. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті:

Ти мусиш танцювати аркан.

Хоч раз.

Хоч раз ти повинен відчути,

Як тяжко рветься на цій землі

Древнє чоловіче коло,

Як тяжко зчеплені чоловічі руки,

Як тяжко почати і зупинити

Цей танець.

Хоч раз

Ти стань у це найтісніше коло,

Обхопивши руками плечі двох побратимів,

Мертво стиснувши долоні інших,

І тоді в заповітному колі

Ти протанцюєш під безоднею неба

Із криком по-звіриному протяжним.

Щоб не випасти із цього грішного світу,

Хоч раз

Змішай із ближніми

Піт і кров.

Сину людський,

Ти стаєш у чоловіче коло,

Ти готовий до цього древнього танцю

Тільки тепер.

З хрестом за плечима.

З двома розбійниками.

Тільки раз.

(В. Герасим'юк)

"Чому я так страждаю?..

Чому любов до тебе відчуваю?..

Чому тебе забути я не в силах?..

Скажи мені, о милий!

(Маша Ришитюк).

Епі́фора (грец. epiphorá — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі. Вживається задля увиразнення художнього мовлення. Особливого значення епіфора набуває у поєднанні з анафорою (див. симплока):

— У тебе задовгі руки, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгі ноги, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгі вуха, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе задовгий язик, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий.

— У тебе завелика голова, — сказав Прокруст, —

Відрубаємо — і ти будеш щасливий. (…) (Надія Кир'ян).

У поетичному творі епіфора часто зливається з римою, зокрема в ліриці народів Сходу

Си́мплока (грец. ἡ συμπλοκή — сплетіння), або Сплетіння — складна синтаксична конструкція, в якій граційно поєднується анафора з епіфорою. Широко вживається у фольклорі:

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрілки-яничарки постріляли, що і вас?

Властива симплока і поезії:

Я сьогодні не прийду додому —

Де я?

Я сьогодні в Київ не приїду —

Де я?

Я сьогодні не дивлюсь на тебе —

Де я?

Я сьогодні — вчора й позавчора —

Де я? (М. Вінграновський).

Кільце – композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немов би змикаються анафора та епіфора. Надзвичайно багата на цей прийом лірика П. Тичини, в якій спостерігається звукове кільце ( «Здаля сміялась струнка тополя»), лексичне ( «Ой не крийся, природо, не крийся»), строфічна («закучерявилися хмари»). Подеколи стилістичну фігуру, в якій наявне повторення початку і кінця вірша, називають епістрофою ( від грецьк. epistrophe – крутіння), що надає композиційної стрункості не лише класичній строфі, а й астрофічній віршовій формі:

Останні троянди,

Білі троянди.

Вересневі троянди.

Вони одяглися

В ризи невинності,

В шати дівочої чистоти,

Вони крізь осінній туман

Ледве пригадують літо,

Сонце і грози,

Краплисті дощі і веселі веселки

Ночі душні і поранки рожеві,

Вони, як вві сні,

Бачать весни колихання зелене,

Чують безсмертні слова солов’їні,

Дотики вітру щасливого ловлять.

Рефре́н (фр. refrain), або При́спів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Подеколи набуває жанрових ознак, як-от в «Елегії з рефреном» В. Підпалого:

(…)А втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

трава забуяє вгору:

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

научать літати листя;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

повіє весняний вітер;

а втім, мені легко-легко,

бо знаю: вернулись птахи —

у гніздах пташата будуть…

Повторення однієї і тієї ж теми, спостережене у наведеній «Елегії…», наявне і в складних строфічних конструкціях (рондо, рондель тощо). Такий рефрен у пісні має назву приспіву, вживається як повтор наприкінці куплетів або після кожного куплету.