2.3 Подібності та відмінності прямого і непрямого умислів

Прямий і непрямий умисел - це різновиди однієї і тієї ж форми вини, тому між ними багато спільного. Інтелектуальний елемент обох видів наміру характеризується усвідомленням суспільної небезпеки вчиненого діяння і передбаченням його суспільно небезпечних наслідків. Загальним для вольового елемента прямого і непрямого умислу є позитивне, схвальне ставлення до настання передбачуваних суспільно небезпечних наслідків. Проте мова йде про різні види умислу, кожен з яких має свої особливості.

Різниця між прямим і непрямим умислом з утримання інтелектуального елемента полягає в неоднаковому характері передбачення наслідків. Якщо прямий умисел характеризується передбаченням, як правило, неминучості, а іноді реальної можливості настання суспільно небезпечних наслідків, то непрямому наміру притаманне передбачення тільки реальної можливості настання таких наслідків. Але основна відмінність між прямим і непрямим умислом полягає в тому, що вольове ставлення суб'єкта до наслідків проявляється в різних формах. Позитивне ставлення до них при прямому умислі виражається в бажанні, а при непрямому умислі - у свідомому допущенні або в байдужому ставленні.

У злочинах, вчинених з прямим умислом, свідомість і воля винного безпосередньо спрямовані на вчинення суспільно небезпечного діяння та заподіяння шкідливих наслідків. Тому суспільна небезпека таких злочинів зазвичай більше, ніж злочинів, вчинених з непрямим умислом.

Слід також зазначити, що різниця між прямим і непрямим умислом корениться і у вольовому моменті. Для прямого умислу характерне бажання, а для непрямого - свідоме допущення злочинних наслідків або байдуже до них ставлення (ч. 3 ст. 24 КК). Діючи з непрямим умислом, особа свідомо допускає злочинне наслідок, проте воно не є ні метою, ні засобом її досягнення, ні етапом на шляху досягнення мети. Винний у цьому випадку займає пасивну позицію по відношенню до наслідків, тому злочини з непрямим умислом (за інших рівних умов) прийнято вважати менш небезпечними, ніж вчиняються з прямим умислом.

Роблячи злочин із непрямим умислом, особа може вважати, що наслідки чого-небудь не наступлять (надія "на авось"), може сподіватися і на певні обставин, що дозволяють розраховувати на запобігання наслідків.

При непрямому умислі винний може байдуже або негативно ставитися до наслідків або сподіватися, що вони не настануть, - все це різновиди відношення до злочинних наслідків, які властиві непрямому наміру. При цьому необхідно встановити, що особа передбачала злочинні наслідки і розраховував їх запобігти.

Наведемо один з таких прикладів. М. супроводжував автобуси, занурені на платформу поїзди. На шляху прямування при під'їзді до станції поблизу від полотна залізниці М. помітив групу підлітків, які грали в м'яч. При наближенні платформи деякі з них почали кидати в автобуси каміння. М., щоб перешкодити псування автобусів, став кидати в підлітків підвернулися під руку предмети. Металевою деталлю значної ваги, кинутої М., підлітку Б. був заподіяна тяжка шкода здоров'ю.

У цьому випадку М. мав на меті запобігти псуванню автобусів, але заради досягнення цієї мети (позитивної) він внутрішньо погоджувався з можливістю заподіяння можливих злочинних наслідків. М., передбачаючи можливість настання злочинних наслідків, не бажав, але свідомо допускав їх настання (непрямий умисел).

Свідоме допущення як вольовий момент непрямого умислу в літературі найчастіше пов'язують з байдужим ставленням винного до злочинних наслідків.

Звернімося до іншого прикладу з судової практики. Н., перебуваючи в п'яному вигляді, відкрив безладну стрілянину в кімнаті, повній людей, в результаті чого убив одного з присутніх і трьох поранив. Н. в даній ситуації усвідомлював, що його дії небезпечні для оточуючих, передбачав реальну можливість настання злочинних наслідків, але поставився до них байдуже, свідомо допускаючи в числі наслідків смерть кого-небудь з присутніх.

Однак далеко не завжди винний, що діє з непрямим умислом, відноситься до злочинних наслідків з повною байдужістю. Важко бути байдужим до можливих злочинних наслідків своїх дій, якщо з їх настанням настає загроза кримінальної відповідальності. Тому частіше особа до злочинних наслідків ставиться негативно, бажає їх ненастання.

Непрямий умисел передбачає певне психічне ставлення особи до можливості настання злочинних наслідків (свідоме їх допущення), а тому область вчинення злочинів з цим видом умислу обмежена тільки так званими матеріальними складами злочинів, об'єктивна сторона яких містить наслідки як обов'язковий ознаки.

У формальних складах злочинів наслідки не входять до числа обов'язкових ознак об'єктивної сторони і для вирішення питань про юридичну оцінку (кваліфікацію), про відповідальність не грають ніякої ролі. А отже, і не потрібно встановлення до них психічного ставлення. Що ж стосується провини щодо самої дії, що становить об'єктивну сторону формальних злочинів, то вона може бути виражена тільки в прямому умислі, так як воля особи в цих випадках спрямована на вчинення дій, особа бажає вчинити ці дії.

Отже, прямий і непрямий умисел по вольовому моменту розрізняються тим, що при прямому умислі особа бажає настання передбачуваних наслідків, а при непрямому воно лише свідомо допускає настання таких наслідків (не бажає їх настання і ставиться до них або байдуже, або негативно, бажаючи їх ненастання ).

Розподіл умислу на прямий і непрямий має практичне значення. По-перше, щоб встановити навмисну форму провини, необхідно виявити ознаки прямого чи непрямого умислу (різновиди даної форми вини). По-друге, ряд злочинів відбувається тільки з прямим умислом; їх обов'язковою ознакою є мета злочину. Відсутність ознак прямого умислу не дозволяє притягнути особу до кримінальної відповідальності. Приготування і замах на злочин можливе лише при наявності прямого умислу.

Таким чином, підрозділ умислу на прямий і непрямий, засноване на відмінності в їх психологічному змісті, крім суто теоретичного, має чимале практичне значення. Суворе розмежування обох видів умислу необхідно для правильного застосування ряду кримінально-правових інститутів (приготування, замах, співучасть тощо), для кваліфікації злочинів, законодавче опис яких припускає лише прямий умисел, для визначення ступеня вини, ступеня суспільної небезпечності діяння і особи винного, а також для індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання.