35

МІНІСТЕРСТВО ОСВТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

Кафедра гуманітарних наук

Залікова робота з інформатики

Тема:

«Умисел та його види»

Виконав: студент II курсу ПБ-23

Чередніченко Сергій Дмитрович

Київ 2011

Зміст

Вступ 4

Розділ 1. Умисел в теорії кримінального права і його класифікація 7

1.1 Поняття умислу 7

1.2 Класифікація умислу 9

1.3 Інтелектуальний елемент умислу 10

Розділ 2. Види умислу в кримінальному законодавстві 11

2.1 Прямий умисел 11

2.2 Непрямий умисел 14

2.3 Подібності та відмінності прямого і непрямого умислів 17

2.4 Інші види умислу 20

Висновки 32

Список використаної літератури:  34

Вступ

Розбудова демократичної, соціальної, правової держави України передбачає якісно нове формування сучасної правової системи. Таке формування має ґрунтуватися на загальновизнаних правових принципах, таких, зокрема, як верховенство права, гуманізм, презумпція невинуватості, відповідальності лише за наявності вини тощо. Останні два принципи нерозривно пов’язані з визначенням правового змісту умислу як форми вини.

Розуміння форм вини як правової категорії є загальнотеоретичним питанням, що має велике значення для різних галузей права. Особливе значення таке розуміння має для кримінального права.

Основним джерелом кримінального права України є Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. (далі — КК України). Однією з його особливостей є те, що в ньому вперше в історії національного кримінального права дається законодавче визначення поняття вини. З однієї сторони передбачена в ст. 23 КК України норма-дефініція є відносно самостійним елементом змісту кримінального права (традиційний підхід щодо цього сформульований С.С.Алексєєвим, Т.В.Кашаніною та іншими представниками загальної теорії права). З іншої сторони така норма-дефініція системно зв’язана з положеннями інших кримінально-правових норм, для багатьох з яких вона має бути своєрідним загальним орієнтиром. Термін “вина” вживається також в Конституції України (ст. 62), в багатьох нормах Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України). Таким чином, наука кримінального права має сформулювати теоретично обґрунтовані і практично прийнятні рекомендації щодо розуміння змісту ст. 23 КК України, а також визначити наскільки цей зміст узгоджується з розумінням вини в межах інших галузей права. Не виключено, що в процесі вирішення цього завдання можуть бути сформульовані пропозиції щодо вдосконалення норм Конституції України, КК України, КПК України.

У минулі роки питання умислу як форми вини піддавались ґрунтовному дослідженню, що породжувало існування великої кількості цікавих та цінних думок, окремих кримінально-правових теорій. В останні роки (зокрема, після набрання чинності КК України) питання умислу в основному розглядаються лише на рівні науково-практичних коментарів до КК України, підручників та навчальних посібників. Однак аналіз відповідних положень КК України та кримінальних кодексів окремих зарубіжних держав свідчить про те, що ці питання потребують нових досліджень, в яких могли б бути використані ідеї, сформульовані вченими-криміналістами в ХІХ-ХХІ століттях.

В юридичній літературі питанням умислу в кримінальному праві приділялась увага в працях: 1) науковців Західної Європи — Е. Белінга, Г. Вельцеля, Р. Маураха, Т. Риттлера, Р. Франка та інших відомих вчених; 2) вчених-криміналістів Російської імперії, радянських вчених та сучасних науковців Російської Федерації — Л.С. Білогриць-Котляревського, С.В. Бородіна, А.А. Герцензона, І.Т. Голякова, П.С. Дагеля, Ю.А. Демидова, М.Д. Дурманова, Г.А. Злобіна, М.М. Ісаєва, К.А. Камкадзе, В.Є. Квашиса, О.Ф. Кістяківського, Д.П. Котова, Г.А. Кригера, В.М. Кудрявцева, Н.Ф. Кузнєцової, В.В. Лунєєва, Н.В. Лясс, В.Г. Макашвілі, А.Г. Мікадзе, Б.С. Маньковського, А.В. Наумова, В.А. Нерсесяна, Б.С. Нікіфорова, І.С. Ноя, А.А. Піонтковського, А.І. Рарога, Ф.М. Решетнікова, Т.Л. Сергеєвої, М.С. Таганцева, К.Ф. Тихонова, А.Н. Трайніна, М.Г. Угрехелідзе, Б.С. Утєвського, І.Г. Філановського, І.Я. Фойницького, Т.В. Церетелі, В.М. Чхіквадзе, М.Д. Шаргородського, О.Ф. Шишова, М.П. Чубинського та інших; 3) українських вчених-криміналістів — М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, Я.М. Брайніна, Ф.Г. Бурчака, Ю.А. Валової, П.А. Воробея, С.В. Гончаренка, В.П. Ємельянова, М.Й. Коржанського, О.М. Костенка, І.П. Лановенка, П.С. Матишевського, С.І. Нежурбіди, А.О. Пінаєва, О.Я. Светлова, В.В. Сташиса, С.А. Тарарухіна, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка, Н.Н. Ярмиш, С.С. Яценка та інших відомих вчених. Окремі праці названих вчених стали класичними.

Водночас ціла низка питань щодо розуміння умислу як форми вини залишаються спірними. Вони вимагають подальшого дослідження, в тому числі із використанням окремих нових підходів з урахуванням новел, закріплених КК України.

Метою курсової роботи є комплексне дослідження змісту ст. 24 КК України як окремого елемента (норми-дефініції) змісту кримінального права України. У зв’язку з цим курсова робота була зорієнтована на постановку і розв’язання наступних задач:

1) дослідити особливості визначення поняття умислу в кримінальному праві;

2) визначити співвідношення видів умислу та їх значення;

4) вирішити питання характеристики інтелектуального і вольового моментів прямого та непрямого умислу тощо.

Об’єктом дослідження є окремі норми Конституції України, КК України, КПК України, положення науки кримінального права, що стосуються обраної теми курсового дослідження.

Предметом дослідження є умисел як форма вини в теорії кримінального права України.

Основою курсового дослідження є діалектичний метод пізнання. Крім цього загального методу пізнання для досягнення поставленої в курсовій роботі мети були використані наступні методи: 1) формально-догматичний (юридичний); 2) системно-структурний; 3) історичний; 4) метод порівняльного правознавства; 5) статистичний метод тощо.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що положення, які містяться в курсовій роботі, можуть бути використані в навчальному процесі юридичних вузів та факультетів при викладанні нормативного курсу “Кримінальне право України”, для розробки спецкурсів кримінально-правового циклу

Розділ 1. Умисел в теорії кримінального права і його класифікація

1.1 Поняття умислу

Умисел як форма вини передбачається законодавцем набагато частіше, ніж необережність. Це обумовлено, перш за все, традиційним уявленням про більшу тяжкості умисних діянь, які криміналізовані законодавцем. В юридичній літературі зазначається, що в реальному житті питома вага умисних злочинів становить більше 90%.

Умисел - це психічне ставлення, при якому особа усвідомлювала суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності), передбачала можливість або неминучість настання суспільно небезпечних наслідків і бажала їх або свідомо допускав настання цих наслідків або байдуже до них відносилося (ч. 2 і 3 ст. 24 КК ).

Така характеристика умислу в чому обумовлена попередніми дослідженнями російських криміналістів. Так, Н.Д. Сергіївський на початку минулого століття писав, що «суб'єктивна винність» має місце, якщо особа «дійсно розуміло властивості скоєного, дійсно передбачала або передбачала наслідки, дійсно усвідомлювала заборона закону і дійсно мало можливість прийняти цю заборону в керівництві своєю діяльністю».

Більшість криміналістів вважають, що змістом наміру є відображення психікою винного протиправного характеру діянь. Однак свідомість протиправності не можна ототожнювати із свідомістю заборони діяння тієї чи іншої нормою.

Свідомість кримінальної протиправності означає, що особа знала про кримінальну відповідальність за діяння, які воно здійснювало (хоча б у загальних рисах), знало, що його діяння заборонені під страхом покарання.

Свідомість ознак, що характеризують самого суб'єкта, не входить у зміст умислу. Так, якщо п'ятнадцятирічний вважав, що відповідальність за розбій настає з шістнадцяти років, він все ж буде нести відповідальність за вчинення розбійного нападу. Однак умисел включає свідомість властивостей спеціального суб'єкта, які є обов'язковими ознаками злочину (наприклад, посадового злочину). У цих випадках свідомість ознак спеціального суб'єкта є необхідною передумовою свідомості кримінальної протиправності вчиненого діяння, оскільки вони пов'язані з порушенням спеціальних обов'язків, покладених на винного.

З свідомістю протиправності пов'язано свідомість, нехай навіть у загальних рисах, ознак об'єкта злочину. При вчиненні умисних злочинів вчинене слід кваліфікувати відповідно до тим об'єктом, який зізнавався винним, хоча реально посягання було направлено на інші суспільні відносини. Наприклад, якщо винний усвідомлює, що він зазіхає на життя співробітника правоохоронного органу, а реально вбиває громадянина, не перебував на службі в цих органах, він буде відповідати за замах на життя співробітника правоохоронного органу.

Передбачення наслідків свого діяння (дії або бездіяльності) включає передбачення їх настання і передбачення їх протиправного характеру.

При цьому свідомістю охоплюються наслідки не «взагалі», а певного характеру, які є ознакою злочину.

При умислі передбачення наслідків може носити характер усвідомлення неминучості або ж реальної можливості їх настання.

Суб'єкт передбачає неминучість наслідки, коли між діяннями і наслідком є однозначна причинний зв'язок. Передбачаючи реальну можливість настання наслідків, він усвідомлює, що своїми діями створить умови, які можуть спричинити, але можуть і не спричинити наслідки. Останні не пов'язані однозначно з дією (бездіяльністю), а є наслідком збігу низки умов, у тому числі і не залежать від винного. Передбачення наслідків припускає усвідомлення суб'єктом, хоча б у загальних рисах, розвитку причинного зв'язку між діянням і наслідками.

Вольове зміст умислу у чинному законодавстві визначається як бажання або свідоме допущення наслідків злочину.

Бажання як ознака умислу полягає в прагненні до певних наслідків, які можуть виступати в якості кінцевої мети проміжного етапу, засоби досягнення мети і необхідного супутнього елементу діяння.

Бажання як прагнення до певних наслідків має місце, коли наслідки доставляють винному внутрішнє задоволення, коли при внутрішньо негативному ставленні до наслідків суб'єкт прагне заподіяти їх, так як вони є неминучими на шляху до задоволення потреби, що стала для нього спонукальним мотивом. Наслідки визнають бажаними і у випадку, коли вони подаються для винного неминуче супутніми діяння.

При скоєнні злочину, в якому наслідки не є обов'язковою ознакою (формальні злочини), вольовий елемент умислу визначається вольовим ставленням до самих протиправних діянь.

Свідоме допущення наслідків припускає, що винний своїми діями обумовлює певну ланцюг подій і при цьому свідомо, тобто навмисно, допускає об'єктивний розвиток викликаних ним подій і настання наслідків.