Розділ II характеристика іронії на лексичному та стилістичному рівнях

Явище іронії завжди привертало увагу мовознавців, оскільки воно має різне вираження як у синтетичних, так і в аналітичних мовах. Існує безліч різноманітних прийомів, за допомогою яких іронію можна відобразити в тому чи іншому тексті. В цьому розділі будуть детально розглянуті лексичні та стилістичні засоби, за допомогою яких іронія реалізується в англійській мові та літературі. Також будуть представлені засоби вираження іронії в українській мові у порівнянні з англійською.

2.1. Стилістичні засоби вираження іронії.

Комічне є філософсько-естетичною категорією, яка пов’язана із певним протиріччям, що виникає або внаслідок властивостей об’єкта комічного сприймання, або у свідомості суб’єкта, тобто не лише міститься в об’єкті, але й залежить від особливостей світогляду суб’єкта й соціальних чинників. Комізм існує у вигляді двох типів – простого та складного, а у вербальних текстах реалізується як ситуативний або мовний комізм. Комічний ефект може створюватися будь-якими мовними засобами за певних умов їх уживання.

З’ясування специфіки іронії як лінгвістичного явища вимагає розмежування двох її проявів: стилістичного прийому іронії й іронічного смислу як вияву суб’єктивно-авторської модальності. Іронія як стилістичний феномен належить до явищ вторинної номінації, що найповніше реалізуються в мові художньої літератури та в розмовному мовленні як спосіб вираження авторських інтенцій, причому інтенсивність емоційної насмішки може варіюватися від добродушної до в’їдливої. Поєднання різних лінгвістичних підходів до вивчення іронії (логіко-семантичного, прагматичного та когнітивно-семіотичного) дозволило з’ясувати механізм утворення іронічного смислу та специфіку його компонентів. Особливістю вербального вираження іронії є співіснування двох смислових планів – прямого експліцитного й імпліцитного, що суперечить прямому. Кодування іронічної інформації здійснюється через вказівку на контекст, який дозволяє правильно декодувати позицію іронізуючого суб’єкта [10: 68]. Тому іронічний смисл має складну структуру, яка включає експліцитні та імпліцитні компоненти. Імпліцитні компоненти іронічного смислу такі:

1) конотативний (емоційність, оцінність, експресивність);

2) контекстуальний (елементи інформації, які виникають завдяки контексту: вербальному, ситуативному, фоновим знанням);

3) імплікативний (виникає внаслідок взаємодії з експліцитними елементами);

4) інтернаціональний (це організуючий компонент – мовленнєва настанова автора).

Функції іронії в розмовному мовленні зумовлені комунікативними потребами мовців у взаєморозумінні, стійкому емоційному контакті, самовираженні, економії мовних засобів та ін. У художньому мовленні іронія виконує ряд специфічних функцій: характерологічну, композиційну, художню і стилетворчу. У зв’язку зі складністю іронії як об’єкта дослідження та різноманітністю її проявів, функцій та сфер використання, існує проблема вироблення єдиного критерію при її класифікації, чим пояснюється велика кількість типологій іронії. Для дослідження мовностилістичних проявів іронії на різних мовних рівнях найдоцільнішим є застосування поділу іронії залежно від контексту, котрий необхідний для її адекватного декодування, на ситуативну та асоціативну, які виконують у художньому тексті специфічні функції [10: 70].

Щодо стилістичних засобів створення іронічного ефекту в англійській мові серед найчастотніших виділяють такі [14: 195-199]:

1. порівняння (співставлення різних предметів або якостей), e.g.: «In Miss Jemima’s eyes an autograph letter of her sister, Miss Pinkerton, was an object of as deep veneration as would have been a letter from a sovereign»;

2. зевгма (вживання паралельних конструкцій з різними значеннями; одночасне відтворення цих значень однієї полісемантичної одиниці в одному контексті). Цей засіб сприяє імплікації іронічного змісту, e.g.: «It is truly delightful to a philanthropic mind to see these gallant men staggering along under the influence of an overflow both of animal and ardent spirits»;

3. оксиморон (різновид тропа, в основі якого лежить зведення абсолютно протилежних слів та словосполучень, що взаємовиключають одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу). Оксиморон як один із засобів вираження прихованої насмішки має іронічне забарвлення, розкриваючи при цьому людські недоліки й вади, висміює слабкості та манеру поведінки, e.g.: «Good-bye, Colonel. God bless you, honest William! Farewell, dear Amelia. Grow green again, tender little parasite, round the rugged old oak to which you cling!»;

4. гіпербола (перебільшення існуючих предметів або якостей), e.g.: «...and looking at Mr. George Osborne's pall interesting countenance she thought in her little heart, that in His Majesty's army, or in thewide world there never was such a face or such a hero»;

5. антономазія (різновид метонімії, по­будованої на вживанні власного імені замість загального), e.g.: «Не was only good enough to be a fairy prince and oh, what magnanimity to stoop to such a humble Cinderella!».

Проте найбільш уживаним стилістичним прийомом створення іронічного ефекту визнано каламбур. Каламбур – стилістичний прийом, що базується на полісемії, омонімії, фонетичній подібності для досягнення іронічного ефекту [14: 197-198]. Застосовуючи такий прийом, мовець насправді намагається переконати слухача побачити не очевидне значення, а приховане.

Обов’язковим компонентом структури будь-якого каламбуру є ядро (два елементи, що об’єднані однаковою або схожою фонетичною чи графічною формою, але різні за змістом) та базисний контекст, який створює мінімальні умови для реалізації елементів ядра в каламбур [20: 71].

У своїй книзі «Введение в переводоведение» В. С. Виноградов розглядає каламбур як двочленне утворення, кожен з компонентів якого може бути словом або словосполученням. Перший компонент є своєрідною лексичною основою каламбуру, опорним елементом, так званим «стимулятором». Другий член конструкції – це слово-«перевертень» , який ще називається результантою і являє собою вершину каламбуру. Лише після реалізації в мовленні другого компонента і співвіднесення його зі словом-еталоном виникає комічний ефект.

Стимулятор не обов’язково розташований якраз біля результанти. Він може з’являтися у ширшому контексті, бути у постпозиції або матися на увазі [17: 105].

На перший погляд схема проста, але вона дає лише приблизне уявлення про каламбур як одиницю перекладу. Термін «стимулятор» не зовсім підходить для назви першого, опорного компонента, адже він є усього лише передумовою для створення каламбуру. Стимулятором доречніше  назвати  другий компонент, який діє на зразок пускового механізму і активізує опорний, виводячи його зі стану нейтральності. Наприклад: «When two egotists meet, it’s an I for an I». Опорним елементом є початок фрази «when two egotists meet», а стимулюючим, таким, що надає висловленню каламбурного забарвлення, –«it’s an I for an I». В науковій літературі можна зустріти різні класифікації каламбурів. З точки зору перекладу найзручніше розглядати каламбури на трьох рівнях: фонетичному, лексичному та фразеологічному.

Фонетичний рівень характеризується переважанням звучання над сенсом. Часом це переважання є настільки помітним, що виникає сумнів чи насправді такий зворот належить до каламбурів. Тому  доречніше розглядати переклад каламбурів двох типів: лексичних і фразеологічних [18: 292].

Іншим стилістичним засобом вираження іронії є парадокс, тобто висловлювання або судження, що розходиться із загальноприйнятою традиційною думкою. Використання цього лінгвістичного феномену було досить популярне серед англійських авторів, наприклад Оскара Уайльда, Бернарда Шоу, Льюїса Керролла, Гілберта Честертона, Уільяма Шекспіра, e.g.: «The earth that’s nature’s mother is her tomb; What is her burying grave, that is Rainbow in her womb». В художньому тексті, коли парадокс використовується в мові персонажа, він слугує засобом його характеристики, e.g.: «I must be cruel to be kind». [19:127].

Таким чином, іронія може передаватися в художніх текстах за допомогою різноманітних художніх засобів, найпопулярнішими з яких є ті, що базуються на лінгвістичній двозначності, оскільки вони найбільш точно передають комічність та виражають прихований зміст.