2.3. Аналіз психічного складу українців

Щодо психічного складу українців, то спроби дати його аналіз як етносу і як нації були здійснені в працях видатних представників української думки Г. Ващенка, М. Костомарова, О. Кульчицького, І Мірчука, Д- Чижевського, М. Шлемкевича, Я. Яреми та ін. їхні спостереження та праці сучасних дослідників (А. Деркач, О. Дончен-ко, П. Гнатенко, В. Крисько, Л. Орбан-Лембрик, В. Павленко, М. Пірен, В. Янів та ін.) дозволяють окреслити найбільш узагальнені риси, притаманні українському національному характеру.

Майже всі дослідники, колишні й теперішні, виокремлюють такі типові риси українського національного характеру, як демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляються у музичності, наближеності українців до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності тощо. Більшість дослідників схиляється до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертивність (лат. іпїго - всередину і уєгзіо - повертати). Ця особливість виявляється в певній спрямованості (установці) людини на свій власний внутрішній світ, на проблеми перш за все власного соціуму, у миролюбності, несхильності до агресії та насильства, в зосередженості на своїй внутрішній свободі. Підкреслюючи інтровертивність українського національного характеру, вчені часто протиставляють йому екстравертивність (лат. ехіга - поза) росіян. Як характерологічна риса вона зумовлює більший, порівняно з українцями, колективізм (общинність), товариськість, відкритість зовнішньому світу.

М. Костомаров, зокрема наголошував, що національному характерові українця не відповідає деспотизм, що справжній українець почитає Бога. Основною рисою українця він вважав перевагу особистого над загальним. Порівнюючи українця з росіянином, М. Костомаров стверджував, що у останнього, навпаки, переважає загальне над особистим. Щодо громади, то в українців - це ''добровільне товариство людей", тоді як російський "мир" - це абстрактний вислів загальної волі, котра проковтує особисту самостійність кожного [15, 10].

Підсумовуючи спостереження М. Костомарова, українським дослідник - етнопсихолог В. Янів зауважує, що в його працях українському індивідуалізмові протиставляється російський колективізц [15, 11]. Якщо ж це перевести на мову етнопсихології, то в її термінології різниця між українцями та росіянами корениться в протистав ленні двох основних прямувань: до самовияву (в українців) та д₀ підпорядкування (в росіян). Українець, на думку В. Яніва, це інтро-вертивна людина з сильним відчуттям свого "Я" і бажанням самовияву назовні, що свідчить про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, українець прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи, у тому числі до нівелювання соціальних перегород. Вчений підкреслює, що в українця спостерігається небажання коритися волі іншого. І це небажання йде так далеко, що прямує до самовияву. Водночас нахил до підпорядкування в нього від природи слабо розвинений. Українська людина співчутлива до долі ближнього, вона - альтруїстична, має бажання нести допомогу насамперед тому, який стоїть нижче, бо до успіху сильнішого українець, як зауважує В. Янів, "нерадо спричинюється". При неагресивності в українця все ж таки залишається дух бунту проти несправедливості, який є ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби. Український інтровертизм не є замкненням у собі, "він радше є тільки спрямуванням на себе". А велика чуттєвість, на яку звертає увагу В. Янів, навіть при інтровертизмі потребує контакту. До шукання контакту спонукує також охота самовияву, бо самовияв має зміст тоді, коли є визнаний [15,88].

Отже, самовияв мусить мати спрямування на певний зовнішній об'єкт, тобто українець шукає соціального резонансу, тому "в нього є потреба вислову", щоб якнайскоріше вплинути на соціального партнера. А це, у свою чергу, сприяє рівночасному зверненню українця до кількох сфер. Звідси сполука слова й музики у відомій пісенності українців, бажання естетичного вислову. Водночас спрямована на себе людина має трудність нав'язувати зовнішні контакти і тому вона здебільшого самотня. Однак самотня людина в той же час співчутлива до інших, чуттєва і вразлива. Вона мусить відчувати потребу соціального резонансу - розуміння й співчуття у інших. І оскільки вона важко знаходить контакт з іншими, то тоді така особа шукає контакту з найближчими, насамперед з родиною. Саме тому родинне почуття в українця надзвичайно розвинене. І чим більш він самотній, ізольований від зовнішнього світу, тим більше тепла й любові він шукає серед своїх близьких. Разом з тим інтровертизм, який не заперечує шукання контакту з оточенням, послабив в українців здібність адаптації [15, 90]. Говорячи про інтроверсію українця, О. Кульчицький також стверджує, що українська селянська звичка відповідати питанням на питання - це не що інше, як одна з рис інтровертивної замкненості. Український інтровертизм має певне соціальне забарвлення, без тенденції до ізоляції. 1 це особливо стосується малих гуртів, як зауважує О. Кульчицький [15, 190].

Багатьма дослідниками відзначається така характерологічна риса українців, як індивідуалізм. В. Янів стверджує, що саме цей компонент (індивідуалізм) найміцніше зв'язує нас з Європою. Водночас індивідуалізм, неконтрольований розумом, неопанований волею, керований надмірно почуваннями, "мусить довести до згубних наслідків" [15, 138]. В окремих розвідках висловлюються міркування з приводу того, що ця риса є небезпечною для побудови державності України, адже індивідуалізм може виявлятись у схильності до непокори, що у граничних своїх виявах веде до заперечення будь-якої влади, до анархізму. Здатність до саморегуляції є ще однією важливою рисою характеру як конкретної особистості, так і етнічної групи. Названа риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості, самоконтролю, відповідальності за своє життя.

Без конкретних емпіричних досліджень неможливо достовірно стверджувати, яка з цих рис домінує в українському національному характері. Інтровертивність, заглибленість у свій внутрішній світ повинні виробляти критичне ставлення до себе, своїх дій, вміння брати відповідальність за все зроблене на себе. Однак тривала відсутність в Україні державності не сприяла формуванню в нації відповідальності за власну долю, породжувала політичну пасивність, очікування, що хтось інший допоможе розв'язати її проблеми.

Емоційність - одна з провідних рис українського національного характеру, яку відзначає більшість дослідників. Йдеться про підвищену чутливість української душі, її вразливість, схильність ображатися і, відповідно, слабку вольову регуляцію. В. Янів підкреслює, що "українська почуттєвість" проявляється у невизнанні авторитетів: до визнання авторитету українець приходить радше під впливом настрою, хвильового захоплення, ніж у результаті холодного аналізу заслуг цілого житт* людини [15, 90]. І звідси - часта пошана авторитетів малого формату при рідкій (нечастій) пошані справжніх історичних авторитетів великого масштабу. Під впливом "почувань", на думку В. Яніва, відбувається вростання у спільноти. Українець -це людина "малих гуртів", малих спільнот (родина, громада). Щодо належності до великих груп, то тут розуміння їхнього призначення асоціюється в українців передусім з такою формою організованого життя, як держава.

Бажання жити у власних спільнотах зумовило розвиток державних форм, що виявлялося у намаганні зберегти свою державу, у почутті державної єдності, у засудженні тих князів, які заради задоволення власних амбіцій розбивали єдність земель і єдналися з ворогами. Водночас з історії відомо, що не маючи змоги домогтися державності, українці прагнули створення власної форми життя в чужій державі ("держава в державі"). Створювалися братства, військові організації, власний уряд, власна армія, наукові, студентські, молодіжні об'єднання. Прикладом можуть служити і сучасні українські діаспори в Канаді, США, Австралії та ін. країнах, де представники української нації не "розчинилися" в інших культурах, не втратили свою національну самобутність і специфіку, а збереглися, вижили й набули авторитету за нових умов. Загалом, пошана до традиції, яка виконує важливу дисциплінуючу функцію, до авторитету ідеалу, який є в українців багато сильніший за авторитет конкретної людини, є тими чинниками, що консолідують українську націю.

Я. Ярема, ставлячи у центр українського духовного життя інтровертизм, пов'язує його з почуттєвістю. На думку вченого, українська духовність є за своєю природою глибоко християнська, український дух ніколи не виявляв потягу до насилля [15, 48-51]. Підвищена чутливість до оточення, зокрема й до взаємин з іншими людьми, інколи поєднується з певною амбіційністю ("гоноровитістю"), що може знаходити свій вияв у зовнішніх атрибутах, яким надається більшого значення, ніж самій суті явищ. Дослідники вказують на недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи реалізовувалися не так, як були задумані. А неадекватність вольової регуляції відбивається в такій характерологічній рисі, як упертість, що також підкреслюється в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч розумним доказам чи порадам.

Всі зазначені якості не є специфічно українськими, вони притаманні й іншим народам, хоч і можуть мати у них інші форми вияву. Важливо при цьому також підкреслити, що жодна з рис характеру сама по собі не визначає його суті загалом, а відображає лише певний спосіб реагування на обставини, форму переживання навколишньої дійсності. Щодо власне України, то це велика, багатонаціональна держава, на території якої можна виокремити не один, а кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних регіонах: Закарпатті, Галичині, Центральній, Південній Україні та ін. Оскільки етнічний характер мешканців кожного з регіонів складався під впливом різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних, соціально-психологічних та інших умов, то говорити про завершення формування цілісного українського національного характеру не приходиться. Цей процес далекий від свого завер-иення, він тільки починається і потребує часу.