6.1. Основи етнолінгводидактики

У центрі етнолінгводидактичних студій знаходяться проблеми взаємодії мови й культури, вивчення впливу етнокультурних, етнопсихологічних чинників на функціонування й розвиток мови. Етнолінгвістика кваліфікується як проміжна комплексна дисципліна, що за допомогою лінгвістичних методів опрацьовує широке коло питань народної культури, народної психології, міфотворчості, включає в сферу свого аналізу різні об'єкти позамовної дійсності - побут, природу, традиції, міфічні образи тощо через їхнє словесне вираження. Із цих позицій історія кожної мови розглядається в тісному сполученні з етнічною історією носіїв цієї мови, а народний світогляд, народне світобачення оцінюється в категоріях мовної системи.

Етнолінгвістичний підхід забезпечує єдність поглядів на мову й народний характер, мову й народну психіку. Завдяки такому аналізу стає можливим наукове проникнення в глибини мовної свідомості, співвідношень мови і особистості, особистості й народної культури. Дослідження народної свідомості в мовних явищах у свою чергу виводить у галузь народної етики, естетики, філології, зумовлюючи опрацювання комплексної лінгвокультурологічної проблематики.

Етнолінгводидактика визначає принципи і прийоми вивчення мови на основі етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних даних із урахуванням даних етнолінгвістичних студій. Обґрунтовуючи умови засвоєння рідної або чужої мови через призму становлення й розвитку особистості, етнолінгводидактика має враховувати етнічний чинник як вихідний, самодостатній для вироблення потрібного обсягу знань, умінь і навичок школярів. Очевидним стає, що у відриві від етнопсихологічних засад, без урахування впливу етносу на мову, без опрацювання принципів формування національно-культурного компонента неможливо створити ефективну модель навчання мови.

Провідним завданням національної освіти стає формування "мовного типу особистості", який характеризується набором психолінгвістичних, лінгвокультурологічних властивостей, орієнтованих на знання рідної мови як одного з визначальних чинників творення картини світу. Зосередження уваги вчителя, викладача на мовній особистості учня як основного об'єкта мовної освіти дає змогу перенести "центр тяжіння" з вивчення граматичних правил на тексти, що містять історико-культурологічний, етнолінгвістичний матеріал.

Формування української мовної особистості в процесі навчання є важливою складовою виховання національного характеру, що відповідає національному ідеалу, усвідомлення українства як окремі-шності з притаманними їй психолінгвістичними, етносоціальними ознаками. При цьому йдеться не лише про прищеплення молоді таких традиційно закріплених рис, як працелюбність, волелюбність, прихильність до народної пісні, звичаїв і обрядів тощо, на чому звичайно наполягають дослідники "української душі" [34], а й про вироблення нових потягів, таких як прагнення демократичних свобод, прав людини, відповідальність за суспільні процеси, громадське життя.

Вивчення українського лексикону на етнологічних засадах створює передумови для виділення значного за обсягом і ґрунтовного за змістом національно-культурного компонента мови. Розгляд етнокультурного словесного масиву в свою чергу відкриває широкі можливості паралельного розгляду розвитку мови й народної культури, етнічних процесів з урахуванням історичної долі української нації. Через слово, образ прийти до пізнання народного обряду, ритуалу, уявлення, духовних цінностей, з'ясувати їхню сутність і форми реалізації, побачти в них особливості національного єства українців - одне із важливих завдань етнолінгводидактики. Виконати його можна шляхом побудови ланцюжка "слово-поняття-образ-обряд (традиція)", де саме слово в його численних сполученнях і трансформаціях є вихідним, визначальним чинником.

Береться до уваги й те, що вплив національно-культурного компонента на мовленнєву діяльність позначається не лише на безпосередньому використанні етнічно орієнтованих слів і виразів, а й на самих способах словотворення й слововживання, на процесах метафоризації, розвитку образності, експресії лексичних одиниць. Як наслідок національно-культурний компонент "стає заголовком певного тексту, його словесним символом" [32, 22]. Звідси випливає доцільність вивчення етнічно визначених мовних одиниць через систему лексико-семантичних полів і парадигм, структурованих цими елементами текстів.

Очевидно, вивчення фонових, попередніх відомостей про слова, предмети, образи, їх інтерпретації в народній свідомості само собою не забезпечить вільне користування багатствами народного слововживання. Потрібно пройти довгий шлях від ознайомлення з етнологічними фактами до їх глибокого й всебічного засвоєння, і головне - шлях усвідомлення цих даних як власних, особистісних, переходу від сприйняття знань до вироблення переконань, що свідчать про національну орієнтацію мовця. Скажімо, можна пояснювати учням зміст прислів'я "Без верби і калини нема України", але ще важливіше, аби самі школярі могли витлумачити, прокоментувати зумовленість цього виразу етнопсихологічними чинниками. Осмислені в такий спосіб загальнонародні слова й вислови за цих умов здобувають національно-культурне забарвлення, той етнопсихологічний додаток, який зрештою і дозволяє спілкуватися "на рівних", без суттєвих розходжень в уявленнях і оцінках.

Засвоєння етнолінгвістичного матеріалу особливо успішно здійснюється на етапі поглибленого вивчення мови, на ґрунті вже опрацьованого теоретичного курсу, широких фактологічних даних. Проте не менш раціональним є звернення до етнолінгвістичних особливостей в процесі опанування мовою впродовж усього періоду її вивчення, починаючи з дошкільного віку дитини. Отож методи й форми ознайомлення із етнолінгвістичними відомостями будуть змінюватись у залежності від рівня володіння мовою та етапу навчання, завдань підготовки учнів тощо.

У коло національно орієнтованої лексики, що складає основу етнолінгвістичних спостережень, входять численні тематичні групи слів, що відбивають умови життя, особливості світобачення й світосприйняття українців, відтворюють загальну картину їхніх поведінко-вих стереотипів тощо. Об'ємним масивом входить у це коло діалект-но забарвлена лексика, що несе виразні ознаки територіальної прив'язаності, а також регіоналізми, екзотизми й інші словесні утворення з рисами місцевого слововживання. Важливим складником цього етнолінгвістичного матеріалу стає практично неозора сфера різного роду стійких сполук - фразеологізмів, приказок, прислів'їв, загадок, крилатих слів, примовок, казкових формул тощо.

Проте помилково було б вважати, що єдиним джерелом етно-лінгводидактичних студій є етнографізми. Переважна більшість стилістично немаркованих слів і зворотів в умовах національне орієнтованих контекстів набуває виразних рис забарвлених в етнічному, психологічному, соціальному плані одиниць, стає вагомим чинником формування етнологічних мовних утворень. Саме текст, передовсім художній, виявляє можливості переосмислення, образного слововживання, а воно в свою чергу розкриває національне зумовлений потенціал слів і словесних сполук.

У пошуках опосередкованих зв'язків етнічно відмічених мовних елементів з урахуванням особливостей психіки, традицій, звичаїв і вірувань, властивих українцям, неабияке місце посідають твори національної класичної літератури, кращих письменників сучасності. Українська художня проза й поезія за довгі століття свого існування набули загальнонародного, загагальнонаціонального характеру, пода­ли високі зразки мистецької майстерності, виявили глибинні, часом потаємні, часом до кінця не пізнані особливості українського психо-типу. Тому у пошуках адекватного сприйняття українства в усіх його надбаннях і традиціях варто не знизити увагу до першоджерел -творчості Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, інших видатних провідників національної ідеї. Творчість Олеся Гончара, Максима Рильського, Ліни Костенко, Євгена Маланюка, Уласа Самчука, інших письменників, що створили неповторний образ українського народу, органічно входить у скарбницю етнолінгвістичних студій.

Невичерпним джерелом мовних спостережень над життям українства є усна народна творчість. В історичних думах, піснях, народних казках і легендах, приказках і прислів'ях міститься не лише фактологічний матеріал - опис народних традицій, звичаїв і обрядів, а й знайшли відтворення духовно-моральні цінності, що їх нагромадив український народ за свою багатовікову історію. Неабияку зацікавленість викликають тексти, в яких зосереджено безпосередньо етнографічні відомості - публікації провідних українських етнографів, таких, як М. Максимович, П. Чубинський, Ф. Вовк, В. Шухевич, І. Франко та інші.

Використання словникових запасів має на меті не лише одержати відомості з історії, походження та сучасного стану українського лексикону, а й навчити молодь широко використовувати словники як джерело знань про свій народ, його духовне й матеріальне життя. Особливої ваги набуває в цьому плані онайомлення не лише з сучасними, але й з історичними, етимологічними, синонімічними, фразеологічними й іншими словниками. Великий фактологічний матеріал може бути одержаний при опрацюванні, наприклад, видатної лексикографічної праці - 4-томного "Словаря української мови" за редакцією Б. Грінченка [7] або неперевершеного зібрання українських приказок і прислів'їв "Українські приказки, прислівья й таке инше" М. Номиса (СПб., 1864; перевидана 1992 року). Загалом принаймні часткове опрацювання численних словників - тлумачних, історичних, фразеологічних, етимологічних, синонімічних тощо, звичайно, в силу наявності об'єктивної можливості для їхнього використання, має стати складником всієї лінгвокультурологічної роботи словесника.

Орієнтація на етнолінгвістичні аспекти вимагає значної активізації вивчення народної фразеології - коротких стійких зворотів, утворених на народному ґрунті. Адже саме вони найбільш яскраво відображають специфічне в мові, вносять у лінгвістичну картину світу ті елементи, що найповніше характеризують життя кожного народу. Скажімо, лише українцям відомі вислови пекти раки, вхопити на кутні, накрити мокрим рядном, на руку ковінька, вискочив як Пилип з конопель і безліч інших. Кожному вислову передує народна традиція, кожен несе внутрішній зміст, потаємну образність, і розкрити їх - значить показати, як мислити, спостерігали, сприймали дійсність українці. В аналізі цих коротких, концентрованих висловів нашої мови особливо важливо по можливості встановити їх первинний зміст; показати численні переносні значення; визначити оцінне значення, емоційний заряд кожного з них; з'ясувати синонімію; вивчити потенції їх використання у художньому мовленні, побуті тощо.

У складі стійких зворотів чимало слів-компонентів, значення яких розкривається лише за умов знання історико-культурних обставин їх виникнення. Ще складніше пояснити, чому саме виник той чи той застиглий вислів. Але скільки відкриттів може зробити для себе молода людина, досліджуючи за допомогою викладача чи самостійно стійкі вирази!