1.4. Компоненти народної педагогіки

За основними напрямками виховного впливу на формування зростаючої особистості В. Струманський виокремлює такі складові української етнопедагогіки: фамілогія, дитинознавство, батьківське виховання, материнська школа, етнодидактика, педагогіка добросу-сідства, педагогічна деонтологія, українознавча едукція, козацька педагогіка, січова педагогіка, педагогіка дитячих гуртів, педагогіка народознавства, народна характерологія [85, 14]. Інші дослідники проблем національного виховання (В. Кузь, Ю. Руденко, 3. Сергійчук, М. Стельмахович) структурують етнопедагогіку наступним чином: народна фамілістика, народне дитинознавство, народна дидактика, народна педагогічна деонтологія [82; 46].

Розглянемо детальніше зміст цих понять.

Українська фамілістика (лат. familia - сім'я, рід, родина) - вивчає набуті в процесі багатовікової історії розвитку родинного життя знання і практичний досвід українського народу в галузі організації шлюбу та створення міцної, здорової, щасливої сім'ї [82, 43-44]. Українську фамілістику М. Стельмахович виокремлює як невід'ємний та основоположний компонент народної педагогіки. ,

Національні традиції, менталітет етносу через міжособові взаємини сім'ї та стереотипи поведінки дорослих передаються дітям. Саме у сім'ї, в родинному соціумі дитина успадковує генетично й соціальне дійсні та вдавані цінності, що стають її життєвим надбанням. "Як від яблуні соки у свої гілки, так батьківський дух і норов переходить у дітей, поки відлучаться й заново вкоріняться", - небезпідставно вважав український філософ Г. Сковорода [77, 436]. У теорії 3. Фройда стверджується, що "основний механізм - це ідентифікація, тобто присвоєння якостей і стандартів поведінки інших людей, у першу чергу - батьків. Це присвоєння є настільки сильним, значущим, що дитина немов ідентифікується із своїми "значущими іншими", вміщує їх у собі" [43, 80].

Водночас сім'я уподібнюється соціальному мікрокосму: її структура представляє мікромодель суспільства, в ній сконцентрована палітра суспільних відносин (соціальних, економічних, культурних, політичних). Разом з тим своєрідні особливості кожної родини, коріння яких у глибині віків перепліталися, притаманні нації, народу в цілому, як говориться в прислів'ї, "родина до родини - народ". Невипадково до фамілістики, предметом дослідження якої е життєвий цикл сім'ї та взаємини між її членами, прикутий інтерес сучасних дослідників, особливо за рубежем.

Упродовж XIX ст. питання виховання дитини в українській сім'ї не посідали належного місця в етнографічних дослідженнях, лише у 20-х роках минулого століття вони зазнали наукового узагальнення та систематизації. В цей час з'явились тези про родильну обрядовість (О. Малинка, О. Онищук, Д. Успенський), народну виховну практику (І. Барвінський, Д. Лепський, Ю. Яворський) [17, 94]. У 1929 році побачила світ книга Н. Заглади "Побут селянської дитини", де представлено традиційні засоби народного виховання в селянській родині на Поліссі.

Як засвідчують сучасні дослідження (М. Стельмаховича, Р. Скульського, Є. Сявавко, В. Постового), у минулому родини були міцнішими, як правило, багатодітними, в них більше уваги приділялось вихованню дітей. Причину низки проблем, зокрема зростання кількості розлучень, знижування народжуваності, вбачають в "атомізаціГ сучасної сім'ї. Інші автори (3. Соопіг) заперечують такі думки. Приміром, .1. Оіііз засвідчує: до початку XIX ст. материнство не було в пошані, дітей виховували здебільшого чоловіки. Більше того, дослідникам не вдалось знайти жодної книги з проблем виховання дітей, яка була б адресована матерям, а не батькам і датована раніше 1800 роком. Поняття біологічних батьків не використовувалось, оскільки матір після народження дитини могла передати її на виховання іншій жінці. Так, у 1890 році середній вік вступу до шлюбу для чоловіків і жінок у США становив 26 років, що характерно й для нашого часу [94]. Цього не можна сказати про країни Східної Європи, зокрема Україну, де у XIX - на початку XX ст. дівчата виходили заміж у 15-16 років. У народі стимулювали ранні шлюби серед молоді: "Рано, встане - діло зробить, рано жениться - дітей до розуму доведе" [92, 205].

Незважаючи на поліетнічні відмінності в структурі та функціонуванні сім'ї в історичному аспекті, науковці не виділяють якогось домінуючого періоду в її розвитку. Перші зародки української фамілістики простежують ще до заснування Київської держави в середовищі племен, де культивувались окремі елементи цивілізованого, так званого "правильного" шлюбу: родичі наречених на гуманних засадах домовлялись про весілля, дотримувались прийнятих звичаїв та обрядів (сватання, оглядини, заручини, дарування та ін.), лише після виконання яких у присутності всіх членів громади й церковного вінчання молоді вважались чоловіком та дружиною. У народі вважали, що без батьківського благословення неможливо створити щасливу сім'ю, та останнє слово було за молодими. Шлюб грунтувався на добровільній основі (раніше наречену викрадали чи відвойовували на іграх), пропагувалась народна мудрість - "Силою не будеш милою". Поступово шлюбні взаємини набували ознак справедливості, духовності, взаємної згоди та довіри. Однак важливою проблемою залишалось "забезпечення спадкоємності поколінь як у духовно-моральному, так і в майновому відношенні" [82, 44].

В Україні, за свідченням етнографічних джерел, існував принцип .соціальної ендогамії: обранця найчастіше шукали рівного за походженням і матеріальним станом. Таким чином у майбутній сім'ї чоловік та жінка почувалися рівноправними й ніхто не мав підстав для відповідних докорів. Водночас у XIX - на початку XX ст. поширився принцип національної ендогамії: українці, як правило, одружувалися з українцями й надзвичайно рідко - з представниками інших національних меншин (росіянами, поляками, євреями та ін.) [92, 205].

Мета як ідеальне відображення кінцевого результату виховання в українській етнопедагогіці споконвіку зводилась до плекання здорової, доброї, розумної та працьовитої людини, а головним критерієм її вихованості слугувала повсякденна поведінка та діяльність. Батьки особливо дбали про виховання дітей, оскільки "добрі діти - спокійна старість, лихі діти - старість стає пеклом", переконливо доводивши, що "життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши", "життя прожити - не поле перейти". Водночас батьки прагнули передати нажите ними майно в "надійні руки" своїх спадкоємців, тому відповідально ставились до підготовки дітей до подружнього життя.

Сімейне життя українців супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, які відображали провідні стадії розвитку родини: створення сім'ї, народження дитини, її хрещення, повноліття, сімейні ювілеї, смерть когось із членів сім'ї. Традиції сім'ї, цінності її побутової культури є способом акумуляції й передачі спадкоємцям знань про родину, її ідеали, духовні пріоритети, основним механізмом стабілізації стосунків.

Вивчаючи українську сім'ю в історичному ракурсі, можна переконатися, що кожне попереднє покоління єдналося між собою гене-тично через зовнішні характеристики (спосіб організації побуту, господарсько-виробничої діяльності, культурно-виховного досвіду) та внутрішні (духовні цінності, світоглядні уявлення, стереотипи мислення тощо). Українська нація ідентифікувалась передусім на спільній морально-етичній та культурно-виховній основі, передаючи у спадок визнані цінності від родини до родини:

Родина, родина! Від батька до сина,

Від матері доньці добро передам.

Родина, родина - це вся Україна

З глибоким корінням, високим гіллям.

(В. Крищенко).

Отож традиційні цінності нашого народу глибоко пронизують українську фамілістику, для якої характерні такі особливості:

- облагородження шлюбних взаємин між чоловіком і дружиною (батько слугує взірцем шанобливого ставлення до жінки-матері, яка здебільшого терпляча, слухняна, сором'язлива, ніжна, працьовита): "Нема в світі, як родина", "Без сім'ї, без роду - хоч з моста та в воду", "Сім'я міцна - горе плач";

• святе дотримання взаємної подружньої вірності (вірність українських жінок здавна славилась в усьому світі): "Куди голка, туди й нитка, куди чоловік, туди й жінка", "З ким вінчатися, з тим і кінчатися", "Батько стереже доньку до вінця, а муж дружину - до кінця";

• спільне ведення господарства, вміле виконання своїх домашньо-побутових обов'язків (господарем в домі вважали чоловіка, до якого ставилися з неабиякою повагою): "Коли ти мені муж, тоді будь мені дуж", "За добрим господарем і свиня господиня", "Добрий чоловік надійніший кам'яного моста";

наявність демократичних внутрішньосімейних стосунків, що грунтувались на звичаєво-спадковій системі (рівномірний розподіл батьківського майна між синами та доньками); рівноправність становища української жінки в сім'ї: "Чоловік один кут в хаті тримає, а жінка - аж три", "Чоловік - голова сім'ї, а жсінка - шия: куди поверне, туди й дивиться ";

-забезпечення духовно-емоційного комфорту в сім'ї, створення домашнього затишку: 'Торе тому, в кого нема ладу в господі", "Як у сім'ї згідливе життя, то й виросте дитя до путтія", "Дружна сім'я гори зрушить", "Нащо клад, коли в сім'ї лад", "Як зайдеш між реп'яхи, то й реп'яхів наберешся";

-належне виконання батьківських обов'язків щодо виховання дітей, привчання їх до самостійного життя й праці: "Як бавитимеш дитя, так воно й виросте";

-збереження та примноження родинних звичаїв, реліквій, трудових династій: "Коли батько рибалка, то й діти в воду дивляться".

Традиційна система виховання дітей в українській сім'ї, яка сьогодні є предметом активного відродження, сформувалась приблизно сто років тому, оскільки в радянські часи була фактично забороненою. Ідеї народної фамілістики, орієнтовані на родину кінця XIX -початку XX ст., природно понесли у своєму розвитку значні втрати й сьогодні в "чистому вигляді" вже практично не зустрічаються. Тому прогресивним явищем у теперішніх умовах виховання є поєднання ідей науково-педагогічної теорії з етнопедагогічною практикою, внаслідок чого збагачується сучасна наука та підвищується педагогічна культура народу.

В останнє десятиліття, період відродження національного шкільництва, з'явилась перша програма з української фамілістики для учнів загальноосвітньої школи, автором якої є М. Стельмахович [83]. У ній розкрито предмет і завдання шкільного курсу родинознавства, народні знання про рід, родину, її минуле й сучасне, ідеали та цінності, духовно-моральні пріоритети тощо. Вивчення означеного змісту є запорукою підвищення духовності старшокласників, дотримання традиційних етичних норм щодо створення шлюбу та сім'ї.

Завдання української фамілістики полягає в тому, щоб слугувати надійною основою для відродження традиційного статусу української родини з її подружньою вірністю, відданістю святому обов'язку народження й виховання дітей, християнською мораллю, повагою до батьків та їхнього непорушного авторитету. Саме народна фамілістика відображає механізми й традиції створення здорової, м іцної, духовно багатої, трудової родини, яка свято береже й примножує національні раритети, її знання об'єднують старші й молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей в українську націю, слугують запорукою побудови державної демократії. Згадаймо слова митрополита Андрея Шептицького: "...Слаба та й нещаслива така суспільність, що складена з нещасливих родин" [92, 239].

Ставлення до дитини як суб'єкта виховання потребує глибокого знання її особистості, які сконцентровані в дитинознавстві.

Народне дитинознавство (від. грец.πάίς - дитина і λογος -вчення) - це система різнобічних знань про дитину (психологічних, анатомо-фізіологічних, біологічних, соціологічних) та особливості її формування й розвитку, що збереглась у виховній практиці народу і передається від покоління до покоління. Український педагог К. Ушинський зазначав: "Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, вона повинна перше пізнати її також в усіх відношеннях" [94, 199].

Народне дитинознавство слугує невичерпним джерелом етнопедагогіки, зокрема дошкільної. Невипадково в українському дитинознавстві пріоритетне місце належить психолого-педагогічній характеристиці дітей від народження до п'яти років. Означений віковий період є вирішальним у формуванні й розвитку особистості, яка в невимушеній атмосфері сім'ї "всмоктує" специфічні риси свого етно-середовища: "Від п'ятирічної дитини до дорослої людини - один крок, а від новонародженого до п'ятирічного - велика відстань", "Звички трирічного зберігаються до 80 років".

Концепцію різнобічного розвитку дітей з раннього віку сучасна психологічна наука пояснює пластичністю психіки дитини, її інтелекту: "З молодого, як із воску: що хоч, те й виліпиш*', "Вчи, коли дитя впоперек лавки лежить", "Коли дитини не навчиш у пелюшках, то не навчиш і в подушках". За переконанням Г. Домана, до трьох років мозок дитини досягає 80% свого дорослого потенціалу, до цього віку розвивається фундаментальна здатність мозку приймати сигнали ззовні та запам'ятовувати їх, тобто закладаються основи подальшого інтелектуального розвитку дитини [26, 201].

Виховна сила українського народного дитинознавства зосереджена в повазі до дитини як найвищої цінності, глибокому знанні її духовного світу, здібностей, талантів, анатомо-фізіологічних особливостей віку. Цінні знання народу фіксувались шляхом довготривалого спостереження за зростанням дітей, динамікою їх емоційного світу, психологічними особливостями, зокрема специфіки мислення, мотивів діяльності, духовних потреб та інтересів, світорозуміння.

Важливим етапом соціалізації дитини слугував обряд одягання на хлопчика пояса, коли йому виповнювалося три (подекуди чотири) роки. Вранці, після сходу сонця, батьки промовляли молитву й наказували хлопчикові повторювати її, після чого підперезували тканим поясом, спеціально підготовленим для цієї події, висловлюючи побажання: "Даруй тобі, Боже, щастя, здоров'я і многії літа. Дай; Боже, щоб ти той сходив і на кращий заробив" [32, 79]. Приміром, на Буковині підперезували не лише хлопчика, а й дівчинку, коли їй виповнювалося три роки [105, 117]. Цей обряд здійснювали на свято Чуда Михайлового й брали в ньому участь рідні та хрещені батьки дитини.

Дорослі, спостерігаючи за етапністю становлення майбутнього трудівника, брали до уваги те, чим дитина грається, як грається, якого змісту гра, які цінності вона утверджує тощо. В українській етнопеда-гогіці має місце статева ідентифікація дітей за їхньою участю в ігровій діяльності. Так, до семи років дівчатка та хлопчики здебільшого гралися спільно (ігри "Гуси-лебеді", "Квач"). Хлопчики надавали перевагу таким іграм, як "Журавель", "Коні", "Пастухи" та ін., а дівчатка захоплювалися іграми в "ляльки", "маківочки" тощо.

Коли ж хлопчикові виповнювалося сім років, на нього одягали штани як ознаку погонича (з цього моменту його залучали до випасання телят, овець, роботи по господарству). Семирічній дівчинці пов'язували поверх сорочки запаску і починали вчити мистецтву прядіння, залучали до хатньої роботи, догляду за молодшими братиками і сестричками [32, 79]. Отже, одяг (пояс, штани, сорочка, запаска) слугував засобом статевої диференціації особистості, з чим значною мірою пов'язана її участь у трудовій діяльності родини.

Українські етнографічні джерела засвідчують виокремлення символічних обрядів переходу від дитинства до дорослості. Приміром, пострижини як традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. Так, малюку до року не можна підрізати волосся, вперше, за народним звичаєм, це повинна зробити хрещена мати, коли йому виповниться перший рік (на Уманщині, Тернопільщині, у деяких регіонах Івано-Франківщини), по другім році життя дитину підстригають (на Полтавщині та околицях Києва). ^иЯк сповниться дитині два роки життя, батько простеляє кожуха вовною догори посеред хати, садовить на кожух дитину і ножицями зрізає пучки дитячого волосся навхрест: над чолом, потилицею та з обох боків над вухами..., з нагоди пострижин батьки скликають близьких родичів та сусі-дів-гостей" [16, 524]. У три роки життя пострижини відбуваються на Чернігівщині, а на Херсонщині - на сьомому році життя, коли дитина дістає нові зуби, а тому "ніби відроджується та переходить з віку дитячого у вік юнацький" [Там само, 525].

Дівчата завжди носили довге волосся. Дівочий різновид пострижин - це обряд заплітання (на Закарпатті воно проводилось через п'ять років після народження, в інших регіонах України, - коли дівчинці сповнювалось шість років), урочисте плетення навхрест перших кісок [27, 331]. Традиційним етапом українського народного весілля є розплітання дівочої коси. Стародавній звичай стинати волосся дівчини перед шлюбом ще й досі зберігається в гуцулів. У бойків, а частково і в лемків, жінки ховають усе волосся під "чіпець" [16, 509].

Стародавній звичай першого підстригання хлопця - від чотирьох до шести років. Урочисте гоління бороди, яке було обов'язковим для кожного юнака, відбувалося, коли він досягав 16-річного віку. При цьому голили тільки бороду, а вуса, як ознаку зрілості, чоловічої гідності, погорди залишали ("У кого чорний вусок - тому рибки шматок, в кого сива борода - тому юшки шкода"). Образно-символічне значення поняття вуса знайшло відбиток у стійких зворотах із загальним наповненням "розум, стриманість, спокій, увага": "...Та ну, мене не поведеш! І ми - з усами" (Панас Мирний) [40, 169]. Обряд першого гоління бороди яскраво описано в повісті "Пан Халявсьщй" Г. Квітки-Основ'яненка. Якщо підстригання вважають символічним обрядом переходу від дитячого віку до юнацького, то перше гоління -це перехід від юнацького віку до дорослого чоловіка.

Наступний етап етнічної соціалізації - це визнання юнака чи дівчини "парубком" чи "дівкою", у зв'язку з чим змінюється їх сімейний та громадянський статус. В народі обов'язково зважали на думку парубка, його також звільняли від усіх хатніх робіт, які доводилося виконувати раніше [32, 79]. Як засвідчують етнографічні джерела, хлопців 16-17 років і дівчат 15-16 років приймали до молодіжної громади, оскільки вважалося, що в цьому віці вони вже оволоділи достатнім виробничо-господарським досвідом. У давні часи були "дівочі громади", а наприкінці XIX ст. вони злилися з парубочими [86, 406]. Молодь збиралася в хаті вдови чи самотніх літніх людей на вечорниці, де поєднували розваги з виконанням певних робіт (прядінням, вишиванням, плетінням). Хлопці спостерігали й оцінювали дівчину як господиню у комплексі з притаманними їй духовно-моральними цінностями.

В. Струманський виділяє такі етапи виробничо-трудового становлення особистості:

ігровий, що охоплює засвоєння дитиною (2-6-7 років) найпростіших знань, оволодіння нескладними вміннями й навичками. Цей період характеризується її прагненням самостійно апробувати набуті знання в певних конкретних діях, допомагати дорослим. Оскільки дитячі фізичні сили здебільшого ще недостатні для самостійного виконання певних господарських доручень, цей період ще називають помічниковим;

професійно-орієнтаційний (з 7-8 років) - всіма членами родини дитина вже визнавалась як справжній помічник по господарству, її залучали до самостійного виконання певних доручень, що уможливлювало глибше пізнання змістової своєрідності різних виробничо-господарських процесів й орієнтацію особистісних сил на опанування одним із них. Як бачимо, даний етап господарського становлення виділений на основі кінцевого педагогічного результату в становленні трудівника, а не від змісту праці. З семи років діти починали пастушити. Як засвідчують етнографічні джерела, наймолодші пасли гусей, старші - овець, а 10-12-річні - корів і коней [16, 258];

виробничо-кваліфікаційний - охоплює віковий період з 15 до 20 років. У народі вважали, що парубки та дівчата до цього часу вже визначились стосовно сфери професійної діяльності, тобто знають, "до чого серце лежить", і потребують лише утвердження як висококваліфіковані робітники, майстри [85, 68-70].

Чільне місце в народно-виховній практиці приділяють психо-логчкпедагогічному діагностуванню дітей на предмет виявлення їхніх індивідуальних особливостей та професійних запитів, оскільки головним завданням родинного виховання була підготовка до самостійного дорослого життя. Ось як розповідає нам про це український переаз:

"Один верховинець мав дванадцятеро синів. Від бідності аж скрипів, але дітей у найми не віддавав. Довго думав, який спосіб знайти, щоб діти здобули добре ремесло.

Коли найстаршому з них виповнилось сім років, верховинець повів його до лісу й запитав:

- Що було б з цієї сосни? -Ліжко, - відповів син.

-Будеш столяром, - сказав батько й віддав його вчитися до столяра.

Через рік повів молодшого сина до лісу.

• Що було б з цієї смереки?

• Дошки.

• Іди на тартак різати дошки.

Ще через рік повів третього сина.

• Що було б з цього дуба?

• Бочка.

• Будеш бондарити...

І всі дванадцятеро синів знайшли місце в житті" [72, 185].

Універсальною особливістю народного дитинознавства щодо профорієнтаційної роботи є те, що в ньому ефективно використовують два головних напрями спрямованості дитини, які визначають її поведінку, - наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу. В народній педагогіці, на відміну від офіційної, здебільшого немає помилок у профорієнтації дітей.

Методом індивідуальної бесіди батьки вивчали особистісні цінності своєї дитини, коректували її поведінки. Спостереження та аналіз результатів посильної дитячої праці, рівень активності, самостійкості та ініціативності її суб'єктів слугували важливим джерелом інформації щодо поліпшення процесу виховання, критерієм сформо-ваності відповідних якостей. Глибоке вивчення психіки дитини потребує затрат часу, вольових зусиль вихователя, як кажуть в народі, "щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти".

У народному дитинознавстві виховання підпорядковане наступним принципам: природовідповідності ("Гни дерево, поки молоде, вчи дитя, поки мале"), індивідуалізації виховання ("У всякої пташки свої замашки", "Що голова, то розум"), гуманізації ("Діти, як квіти: полий, то ростимуть"), націоналізації ("Хоч і по кістки в воду, аби до свого роду"). Значна увага приділяється впливу спадковості на процеси формування особистіших цінностей дитини ("Яке коріння, таке й насіння", "Яка гребля, такий млин, який батько, такий син", "Яблуко від яблуні далеко не відкотиться") та середовища ("Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти", "З ким поведешся, того й наберешся").

Отже, народне дитинознавство синтезує різнобічні знання про дитину (погляди на дітність сім'ї, знання внутрішнього світу дитини, особливості вікового розвитку, методи та засоби виховання), що уможливлюють організацію та корекцію її поведінки й діяльності. Ці знання представлені здебільшого в художній формі з традиційною українською емоційністю та без прийнятої наукової термінології, зате їх пронизує щира любов та глибоке розуміння потреб, мотивів, інтересів і домагань молодої особи.

Наступною складовою етнопедагогіки слугує народна дидактика, етнодидактика. Дидактику як структурний компонент етнопедагогіки виокремлюють М. Стельмахович, Р. Скульський, В. Струман-ський, Н. Лисенко, В. Костів, М. Хайруддінов та ін., використовуючи терміни "народна дидактика", "етнодидактика".

Поняття "етнодидактика" в педагогічній науці визначив М. Стельмахович: "Народна дидактика - це та частина народної педагогіки, яка відображає здобутки певного народу в галузі освіти і навчання, Що виражаються в поглядах на принципи, зміст, методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, уміннями й навичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей" [79, 225]. У ній відображені погляди етносу на знання та їх роль у житті людини, школу, книгу, природу, навколишнє середовище, стосунки між людьми тощо.

Своїм ідеалом український народ визначив розумну, працьовиту людину, що яскраво відображено в усній народній творчості (прислів'ях, приказках, казках та ін.). Показником ефективності етнодида-ктики слугує інтенсивний розумовий розвиток особистості, котрий передбачає: формування у дітей правильних уявлень про явища навколишнього життя, розвиток пізнавальних, психічних процесів (відчуттів, сприймання, пам'яті, уявлення, мислення, мовлення), розвиток допитливості, кмітливості, розумових здібностей, інтелектуальних умінь і навичок [79, 227].

Народ чітко визначає систему освітніх знань, необхідних молодому поколінню для засвоєння. Зміст етнодидактики постійно змінюється з урахуванням суспільної значущості знань, умінь і навичок. Вона охоплює надбання народу з медицини (методи подання допомоги при кровотечах, травмах, опіках); фітотерапії (знання про лікарські рослини: терміни збирання, форми зберігання, методи застосування при лікуванні захворювань); ветеринарії (способи запобігання та лікування захворювань тварин, захист людей від зараження хворобами тварин); агрономії (відомості про вирощування рослин, розведення тварин, переробку сільськогосподарської сировини); краєзнавства (систему знань про рідний край, його історію, культуру, громадське життя, структуру національної державності, про природу, рослинний і тваринний світ) тощо.

У багатовіковій практиці навчання підростаючих поколінь народ чітко визначив систему дидактичних принципів: природовідпові-дності, науковості, доступності, свідомості й активності, послідовності й систематичності, наочності, зв'язку навчання з життям тощо, котрі сприяють формуванню особистості відповідно до народного ідеалу.

Основною освітньою ланкою етнодидактики визначено сім'ю (в педагогічній літературі зустрічається термін "родинна дидактика" [44, 34]). Батьки прагнуть передати своїм дітям найцінніші знання, якими володіють самі. Здавна у межах однієї родини передавалися секрети ремісничих професій, сільськогосподарської праці. Тому й були на Україні спадкові бондарі, ковалі, теслярі, шевці та ін. Кожен такий народний умілець відрізнявся оригінальним, неповторним виконанням роботи, тобто володів професійним секретом, відомим тільки його родині, адже такі секрети ретельно приховувалися.

Проте навчаються діти не тільки в сім'ї. Підростаючи, вони потрапляють у ще одне освітнє середовище, яким є громада (родичі, сусіди, односельці). В кожному українському селі жили люди, котрі вміли цікаво розповідати казки, історії, перекази. Вечорами, у святкові дні біля таких сповідальників збиралися юрби дітей, молоді та й старше покоління. Таким шляхом передавалися знання народу з астрономії, географії, історії тощо.

Серед основних чинників етнодидактики слід відзначити мову, працю, природу, гру тощо.

З перших днів свого життя дитина починає вивчати рідну мову, яка розвивається й удосконалюється впродовж усього її життя. Все, що дитина пізнає, знаходить своє відображення у мові. Етномовні знання становлять основу народної дидактики. Мова слугує засобом спілкування, передачі етнокультурного досвіду, пізнання й розвитку особистості, вираження й самовираження, вивчення й оцінки різноманітної діяльності дітей тощо.

Народна дидактика передбачає навчання дітей у процесі праці, яка є одним із основних чинників етнодидактики і передбачає: суспільну значущість виконуваних доручень, приклад старших, єдність слова й діла, творчий підхід до справи. Батьки навчають дітей не шляхом виконання дитячих поробок чи методом відпрацьовування окремих операцій. З раннього віку діти залучаються до виконання важливих справ: навчаються ремеслу, веденню домашнього господарства, доглядають молодших братів і сестер тощо. Вони спостерігають за вчинками та працею старших, намагаються їх наслідувати. За таких умов доцільне використання стимулюючих методів навчання (педагогічна вимога, суспільна думка, орієнтація на очікувану радість, змагання, заборона, застереження, навіювання, заохочення й покарання).

Невід'ємною складовою етнодидактики є дитяча гра. Це своєрідна репетиція життя для дітей. Саме в грі вони відображають помічені особливості стосунків між людьми, їхні вчинки, поведінку. Нерідко дорослі, спостерігаючи за дитячою грою можуть впізнати себе в одному із персонажів рольової гри. До словесних ігор належать загадки, скоромовки, запитання, задачі, головоломки, шаради, небилиці, лічилки, колискові пісні, забавлянки, заклички, примовки, прозивалки, дражнилки, безкінечні пісеньки, діалоги, звуконаслідування. Ігрові методи навчання викликають у дітей зацікавленість у знаннях, розвивають допитливість, кмітливість тощо.

Велику увагу народна дидактика приділяє і самоосвіті молоді. Зокрема, важливе освітнє значення має природа. Дитина вчиться в полі, в лісі, біля річки, де спостерігає, аналізує побачене, робить свої висновки, тобто вчиться жити в гармонії з природою. Чільне місце в розвитку інтелектуальних здібностей особистості належить народним прикметам та повір'ям.

На відміну від наукової дидактики, де основним джерелом знань є книга, в етнодидактиці освітнє значення має все, що оточує дитину. Вона забезпечує вільний творчий вибір джерел знань, які змінюються відповідно до навчальної ситуації. Нерідко народ віддає перевагу таким могутнім освітнім джерелам, як навколишнє середовище, стосунки між людьми, спілкування з мудрими людьми тощо.

Серед безлічі етнодидактичних засобів особливої уваги заслуговують загадки. Загадка - це короткий алегоричний опис подій, які потрібно впізнати, відгадати. Українська загадка настільки відбила в собі всі засоби одержання знань, усі атрибути шкільного навчання, що по ній можна читати історію народної освіти, - вважає Є. Сявавко [91]. Об'єктами художнього відтворення в них є весь навколишній світ: явища природи, рослинний і тваринний світ, духовне життя людини, її трудова діяльність тощо. В них предмети чи явища змальовані за допомогою кількох найхарактерніших ознак. Загадки бувають віршованої чи прозової форми, деякі містять запитання, завдання, їх відгадування вимагає від особи певного досвіду спостережливості, інтелектуальних зусиль, порівнянь, узагальнень, широкої обізнаності відгадувача в різних галузях знань, розраховані на розвиток уяви, творчого мислення тощо. Тому в етнодидактиці вони були й залишаються засобом розумового розвитку й акумуляції народно-виховної мудрості людей.

Кожна виховна система окремо взятої країни світу базується на моральних принципах власного народу. Аналізуючи моральне виховання українця, варто виокремити етноетику, яка з'ясовує співвідношення моральних універсалій і національне специфічних уявлень та норм, особливостей відбиття в них взаємолюдських моральних вимог [63, 8]. Етноетика конкретизує і доповнює етику, що розглядає вихо вання як духовне насичення людини в діалозі, в спілкуванні, в діяльності, спрямованих на розвиток вільної й відповідальної особистості [54,31].

Якщо заглибитись в історію розвитку східних слов'ян, то в первісному суспільстві праця була основним способом життя людей, його філософією, найвищою його цінністю. Вже в цей період можна говорити про зародження певних характерних тогочасному суспільству етичних знань, оскільки спосіб життя людей трактував свої правила. Дорослі члени общин займалися сільським господарством, дітей залишали зі старшими людьми, а ті в свою чергу вчили менших, як правильно користуватися певними знаряддями, як поводитися під час спільної діяльності тощо. Ще одним важливим етапом у вихованні став процес розподілу праці за статтю: жінка виховує дітей до восьми років, а далі дівчатка залишаються з матір'ю, а хлопчики переходять на виховання до батьків. Так формувався досвід передачі знань від батька до сина, від матері до дочки. Обов'язки батька й матері перед своїми дітьми з часом ускладнилися, вони зобов'язані були навчити їх культури поводження зі старшими людьми, вияву поваги до них, допомоги тощо.

Саме з утворенням сім'ї (сім'я - осередок виховання особистості) можна говорити про зародження народної педагогіки та психології, народної етики взаємовідносин людей. Тут набирають вагомості та дієвості моральні принципи, що виникли значно раніше, тобто люди створили таку виховну систему, в якій відображаються вимоги народу та його соціальні відносини, де провідним виховним засобом є поведінка й вчинки батьків, рідна мова, праця, фольклор, родинно-побутова культура, народні звичаї й традиції, мистецтво, ремесла й промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри та іграшки.

Існують і інші погляди на предмет етноетики, зокрема її характеризують як "вчення, що розглядає проблеми обов'язку, сферу належного (того, що повинно бути), всі форми моральних вимог та їхнє співвідношення називають деонтологією. Цей термін запровадив у 1834 році І. Бентам для позначення теорії моральності в цілому [20, 86].

Українськими вченими, такими, як М. Стельмахович, В. Стру-манський, В. Кузь, Ю. Руденко, 3. Сергійчук, важливе місце у структурі етнопедагогіки відводиться народній педагогічній деонтології, яка обстоює сферу обов'язкового в думках і вчинках кожної людини; це те обов'язкове, без чого неможливе виховання справжньої людини, чого "неодмінно треба дотримуватися в інтересах розвитку особистості, її етнізації" [61, 1051. Відзначаються такі критерії, як любов до рідної мови, культури, історії; повага до праці та людей праці; повага до батьків, сім'ї та рідної землі; ставлення до себе; цінування таких рис і якостей, як совість, доброта, чесність, щирість, скромність, справедливість, милосердя, співчуття, ввічливість тощо, а також повага до пам'яті померлих. Ідеї народної деонтології сприймаються як "заповіді предків, закони життя, без яких воно втрачає смисл, гуманну сутність" [61, 106]. Завдяки її принципам людина змалку відчуває свою належність до рідного народу, його мови й культури, землі, у неї формується почуття гордості за свою батьківщину, вона прагне виховати своїх дітей свідомими українцями.

Народна виховна мудрість стверджує, що в усіх діяннях людини верховенством має бути мораль, а за народною педагогікою високоморальною може бути та людина, яка живе з власної праці, є чемною, доброю, правдивою, щирою і скромною. Моральне виховання має важливе значення у підготовці молоді до самостійного життя й передбачає врахування прикладу батьків і старших членів родини, громадської думки, поділу (і посильності) праці в сім'ї за статтю, обрядовості, звичаєвості, використання настанов, переконань, заборон, покарань [91, 91].

Етноетика охоплює принципи й норми ставлення не лише до людини, але й до живої та неживої природи. В. Сухомлинський зазначає, що "із ставлення до світу речей і живих істот починається людська культура, починається ставлення до людини" [90, 183]. Тільки тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини як позитивну чи негативну (добру, справедливу, відповідальну чи навпаки), мораль вступає в свої права [77, 19].

У моральному вихованні завжди йдуть поряд такі поняття, як добро й зло, дружба й лицемірство, повага й нехтування, відповідальність і байдужість, милосердя й скупість тощо, які можна виявити та проаналізувати лише в процесі спільної діяльності та спілкування, результат морального виховання, на думку М. Фіцули, характеризується такими поняттями: мораль, моральність, моральна свідомість, переконання, моральні почуття, моральні звички, моральна спрямованість [103, 54], які більш детально розглянуті в наступних розділах.