4. Розвиток етнолінвістичної культури студентів.

Відомо, що навчати рідної мови означає водночас розвивати духовні засади молодої людини. Формування мовної особистості відбувається на грунті національних традицій, національного типу характеру, що є продуктом довготривалого історичного розвитку, засвоєння досвіду попередніх поколінь. Національно-культурна мотивація мовленнєвої поведінки визначається національною приналежністю мовної особистості, комплексом рис, що виділяють її як глибоко національний феномен.

Вихідним положенням у формуванні національної свідомості молодої людини стає опанування принаймні загальними відомостями щодо української психіки, українського національного характеру [32; 15; 34; 71; 75; 77; 67]. Вочевидь, без урахування історичних, геопсихологічних, культурологічних, духовних умов, за яких складалась національна спільнота, способу життя українців неможливо пізнати всієї складаності й суперечливості "української душі", а без усвідомлення притаманних їй рис і властивостей - засвоїти ті особливості мови, які зрештою й відображають її національну специфіку й ідентичність.

Студенти мають глибоко усвідомити, що рідна мова є основним засобом відображення дійсності в її національному виявленні, вироблення системи понять і суджень, на фунті яких формується національне орієнтована мовна картина світу. В процесі оволодіння мовними категоріями розвивається національна самосвідомість молодої людини. Оскільки в основі етнолінгводидактичного підходу лежить урахування взаємодії національної мови і культури, впливу етнологічних, етнопсихологічних чинників на функціонування й розвиток мови, зростає увага до вивчення національне специфічного у мові, традиціях, звичаях українців.

Виникає потреба комплексного підходу до опрацювання мовних явищ у сув'язі з розглядом широкого кола питань народної культури, народної психіки, міфотворчості, етнічної історії, народного світобачення. Отож етнолінгводидактика визначає принципи і прийоми вивчення мови на підвалинах етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних досліджень, з одного боку, І етнолшгвістичних студій, з іншого. Очевидним стає, що у відриві від етнологічних чинників, без урахування впливу етносу на функціонування мови, а самої мови - на етнос, без опрацювання ролі і місця національно-мовного компонента неможливо створити ефективну модель навчання як рідної, так і чужої мови.

Джерельна база забезпечення етнолінгводидактичних засад виключно багата й різнобічна. Неозорим полем для етнолінгводидактичних спостережень стає національне орієнтований лексикон, Ідо включає тематичні групи слів на позначення природного довкілля, умов життя, традицій і звичаїв українців. Діалектно забарвлена лексика, численні етнографізми і регіоналізми допоможуть відтворити особливості місцевого колориту, скажімо, побут і обряди гуцулів, бойків, покутян на Прикарпатті, поліщуків на Житомирщині тощо. Важливий складник відомостей про етнічну спільноту - народна фразеологія, приказки, прислів'я, примовки і под. Проте і граматичний матеріал являє скарбницю національне специфічних форм і конструкцій, що опосередковано відбивають національний тип мовної особистості.

Окремого розгляду у етнолінгвістичних пошуках вимагають словники української мови. Поряд із загальновідомими і визнаними зібраннями української лексики і фразеології, такими, як академічні "Словник української мови" в 11-ти томах (К., 1970-1980 рр.), "Фразеологічний словник української мови" в 2-х томах (К., 1993 р.) тощо, на особливу увагу слугують словники, видані в кінці XIX - на початку XX ст. Адже саме вони на відміну від офіційно скерованих словників часів тоталітаризму містять невичерпні скарби народної мови.

Серед тлумачних зібрань такого характеру найбільш ґрунтовний з етнолінгвістичних позицій матеріал, зосереджений у "Словарі української мови" В. Грінченка (К., 1907 - 1909 рр.).

Опрацювання "Словаря" Б. Грінченка дасть змогу відповісти на численні запитання студентів щодо старовинних побутових предметів, видів одягу, харчів, народних ремесел тощо, Можна, скажімо, запропонувати знайти в "Словарі" назви національного одягу й пояснити на цій основі їхнє призначення. Студенти дізнаються, що запаска - жіночий одяг, що замінює спідницю; вона складалася з двох шматків вовняної матерії, що пов язувалися червоним с.76); плахта - теж жіночий одяг замість спідниці, складалася з двох зшитих шматків вовняної тканини (т.4, с.76); дерга - так називалась і товста груба тканина, і жіночий вовняний одяг, що носили старі жінки замість плахти, але чорного кольору (т.1, с.368) і под. Можна доручити студентам скласти на матеріалі цього "Словаря" свій словничок назв народного одягу - жіночого чи чоловічого.

Зацікавлений розгляд прикладів походження тих чи тих етно-графізмів викличе природне бажання скористатися етимологічним словником. Видання "Етимологічного словника української мови" (Т.1-4, К., 1989 - 2004) дасть змогу винайти сотні слів із виразним етнічним наповненням і прослідкувати за їхніми коренями. Вагомий фактичний матеріал щодо походження багатьох українських назв містить "Зтимологический словарь руського язьїка" М. Фасмера (Т.1-IV, М., 1971; інші видання). Бажано запропонувати студентам самостійно вибрати десять-п'ятнадцять етнічно позначених слів із цих словників і навести приклади. Особливу зацікавленість можуть викликати випадки розходження етимологічних тлумачень у різних словниках і різних мовознавців.

Як важлива складова етнологічних знань слугують словники-енциклопедії; звернення до них має стати невід'ємним компонентом національної освіти. Скажімо, "Універсальний словник-енциклопе-дія" (К., 1999) містить статтю гопак: укр. народний танець, виконується в колі або парами з розмахом і раптовими оборотами; у чоловічих кроках багато прискоків і присідань: випади, плазунець, човганець; г. чоловічий груповий або танець - соло виконується в балетах Тарас Бульба, Лускунчик та ін.; у наші часи - спроби відновити г. як забуте бойове мистецтво українців" (с.344). Здавалося б, кожному мешканцю України добре відомий цей запальний танок. Але з пояснень, що їх містить енциклопедичний словник, дізнаємося чимало нового, скажімо, як називалися окремі елементи гопака (випади, плазунець, човганець), що танець використаний у балетних партіях, що походженням гопак із давнього бойового мистецтва.

Великий етнолінгвістичний матеріал містять праці відомих українських етнографів минулого, досить назвати П. Чубинського, В. Гнатюка, Ф. Вовка, В. Шухевича, І. Франка, О. Воропая й інших. Їхні детальні описи побуту, обрядів, звичаїв і вірувань українців вводять читача в світ слів-понять, узятих із народного життя, утворених на народній основі. Ознайомлення з працями етнографічного спрямування є водночас і школою проведення досліджень із народної культури.

Значна увага в етнолінгвістичних студіях має бути приділена українській міфотворчості, демонології, бо саме в ній - попри дальші трансформації і зміни в народних поглядах і віруваннях - закладено підвалини світобачення українців. Тут у пригоді студентам стануть такі праці, як "Слов'янська міфологія" М.Костомарова (1994 р.), "Світогляд українського народу. Ескіз української міфології " І. Нечуя-Левицького (перевидання 1992 р.), "Дохристиянські вірування українського народу" митр. Іларіона (1965 р.) та інші. З них постануть перед читачем образи язичницьких богів, демонологічних істот, але водночас і постаті наших прадідів з їхнім світоглядом, уявленнями й почуттями.

Опрацювання художнього тексту, народної творчості в етнолі-нгвістичному плані грунтується на визначенні його ідейно-естетичних засад у комплексі з аналізом виявів етнокультурних цінностей. Обмежуватись фіксацією етнографічних ознак значить не показати етнічне в його взаємодії з мовленнєвим планом оповіді загалом. Головне зрештою - передати самий дух народного мистецтва слова. Форми і методи цієї роботи різноманітні. Тут у пригоді можуть стати, з одного боку, художні твори з народного життя, на історичну тематику, з часів національно-визвольних змагань, з іншого - публіцистичні, наукові і науково-популярні (історико-культурологічні, етнографічні, фольклористичні) праці. Добір уривків, що яскраво відтворюють національний колорит, може бути здійснений силами самих студентів, їх аналіз передбачає врахування багатьох параметрів, зумовлених етнолінгвістичними чинниками, але в основі його має лежати передо­всім мета виявлення в слові, звороті, висловлюванні тих елементів, які б засвідчували позицію, самоідентифікацію етносу.

Етнолінгвістичний аналіз художнього твору, усної творчості вимагає від студента розвинутого почуття народності, національного світосприйняття. Йдеться не про замилування деталями народного побуту, а про глибоко органічне проникнення, в тому числі і через окремі ознаки етнічності, в саму сутність народного менталітету.

Формування етнолінгводидактичної культури студента - майбутнього вчителя вимагає забезпечення ряду передумов, передбачає опрацювання широкого кола питань загальнофілологічного, загальнокультурного спрямування. Основний чинник, що сприяє достатній етнолінгводидактичній підготовці, - це досконале володіння молодими фахівцями рідною українською мовою. Звичайно, багатства нашої мови невичерпні, однак прагнення знати найбільш вживані, національне вагомі слова, фразеологізми, конструктивні можливості мови має бути поштовхом до постійного мовного самовдосконалення. Високий рівень проникнення в мовну стихію, зокрема, знання народної лексики і фразеології, глибоке розуміння мови художньої літератури, і в першу чергу класичної, засвідчує мовні запаси читача. Опрацювання словників, довідників із культури мовлення має сприяти дальшому становленню студента як високоосвіченої мовної особистості.

Неабияке місце у підвищенні етнолінгводидактичної культури студента займає ознайомлення з основами етнолінгвістики як проміжної комплексної дисципліни, що вивчає взаємодію мови і культури, вплив етнокультурних, етнопсихологічних, міфотворчих чинників на функціонування і розвиток мови. Перед студентом стоїть подвійне завдання - з одного боку, навчитися оцінювати історію рідної мови в тісному поєднанні з історією етносу, носіїв цієї мови, з іншого аналізувати народний світогляд, народне світорозуміння в категоріях мовної системи. На розгляд майбутнього фахівця виносяться питання співвідношень мови і народної культури, мови і народної етики, естетики, філософії. На семінарських заняттях можуть бути опрацьовані теми "Національна мова і українська народна культура", "Українська мова і народне світобачення", "Національна мова і психічний склад українців" і под.

Важливим чинником забезпечення етнолінгводидактичного підходу стає вивчення етнографії (в широкому розумінні цього поняття). Знайомство з народним побутом, народною творчістю, народними уявленнями про світ тощо стає необхідним для розуміння значення багатьох слів-понять, проникнення в народну психіку, отож і в народну мову. Прилучення студентів до краєзнавчих студій, збирання фольклору, участь у діалектологічнихекспедиціях тощо, створює підґрунтя для науково-теоретичних узагальнень. Немалу роль у етно-лінгводидактичній підготовці відіграє вміння використовувати в навчальній діяльності етнографічний ілюстративний матеріал - записи розмовного мовлення, кольорові зображення народного життя, кінострічки, предмети ужиткового мистецтва - вишивки, вироби з дерева, шкіри і вовни, писанки тощо. Ознайомлення із зібраннями етнографічного музею, музею народного мистецтва сприятиме закріпленню цих навичок.

Підготовка студентів до запровадження етнолінгводидактичних методів і прийомів викладання проходить декілька стадій. Передувати цій роботі має їх ознайомлення з основами і вихідними принципами української етнолінгводидактики. Поступово, крок за кроком, здобувають слухачі знання мовнетх етнографізмів. Розширюється розуміння етнолінгводидактичного підходу як запоруки викладання мови на національному фунті, з урахуванням його можливостей як чинника національного виховання . Поступово через мовні категорії і засоби в свідомомсті молодих людей утверджується українська національна ідея.

На більш високих стадіях опрацювання етнолінгвістичного матеріалу поряд із зверненням до окремих положень і прикладів на повний зріст постають питання студіювання текстів із виразною національно-патріотичною спрямованістю. Наявність у тексті етнографізмів, національне орієнтованих лексем, тропів, інших засобів вираження народного духу стає основою для ґрунтовного аналізу, поглиблених висновків, роздумів і міркувань. Зрештою, саме пошукова робота самого студента має стати в пригоді організації етнолінгвіс-тичних студій. Підсумком творчих зусиль майбутніх фахівців мають бути самостійні дослідження проблеми (написання рефератів, курсових і дипломних робіт).

У процесі послідовного опрацювання лексико-фразеологічного матеріалу виявляють себе широкі можливості впровадження етнолінгводидактичних принципів. Особливо плідними стають навчальні заняття, що мають на меті розширити знання тематичних і лексико-семантичних груп. Адже саме звернення вчителя, викладача до назв українського одягу, предметів побуту, обрядових дійств і под. Має супроводжуватися вивченням традицій і звичаїв свого народу, а звідси відкривається шлях до висвітлення різних сторін життя, історії, культури й психіки українців.

Наведемо приклади. Знання змісту народних свят і обрядів складає нині компонент сімейного виховання, що підтримується побутовою практикою. Без розуміння основ народної звичаєвості молода людина втрачає комфортні умови співжиття, а відтак і віддаляється від свого народу, відчуває свою відчуженість. Вища школа має закріпити одержані відомості поясненнями щодо походження народної обрядовості, назв календарних свят, характеру пісенної творчості, зв'язку народних традицій із християнським літургійним циклом. Відомо, що до календарних свят українського селянина входили обрядові дійства, зумовлені річним колом аграрного виробництва. В підґрунті святкової обрядовості лежали прагнення хлібороба одержати високий врожай, забезпечити добробут сім'ї, відвести злі сили.

Почесне місце серед народних свят і обрядів займають святвечір, коляда, маланка, водохреща, Великдень, купала, зелені свята, маковія, Спас, покрови. Вже саме ознайомлення з назвами цих звичаїв засвідчує їхнє глибинне значення в житті етносу: свят-вечір - від святий вечір, коляда - від назви пісень-колядок, маланка - від імені святої Мелани, день якої за церковним календарем припадав на 31 грудня; водохреща - від хрещення водою, освячення води; великдень - від великий день, свято на честь воскресіння Ісуса Христа; купала, очевидно, від назви тотема, якого в цей день топили (купали) у воді; зелені свята - вияв культу рослини, зелені як запоруки наступного врожаю; маковія - обряд на честь святих мучеників Маккавеї (спрощена народна назва); Спас - від імені Спасителя, Ісуса Христа; покрова - від назви Покрови Божої матері ( за релігійною оповіддю, вона захистила (покрила) Константинополь, визволивши його від сарацинів).

Варто згадати історичні події, пов'язані з цими святами. Скажімо, Покрова святої Богородиці вважалася покровителькою запорізьких козаків, ім'я святої Покрови мав головний храм на Січі. Як пише Д. Яворницький, "під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії, ні морської бурі" [76, 223].

Етнологічне значення мають і свята, зумовлені трудовою обрядністю, хоч відділити їх від календарно-релігійних дійств неможливо, бо й ті, й ті мають ще дохристиянські традиції, й ті, й ті мають на меті за допомогою вищої сили досягти добробуту та щастя.

Так, закінчення жнив святкуеться у вигляді обжинок (від обжинатися, тобто завершувати жнива). Під час обряду в'язали останній сніп і співали обжинкової пісні [68, 204].

При опрацюванні теми "Народні свята" бажано було б, щоб студенти розповіли, як саме відзначаються ці свята. Для кращого опрацювання матеріалу варто залучити наочний матеріал, зокрема репродукції картин (Т. Шевченка, М. Пимоненка, 1. їжакевича і ін.) на теми народних обрядів. Студенти можуть навести слова пісень, колядок, щедрівок, гаївок, веснянок, що є складником народної звичаєвості. Кілька таких творів можна записати і вивчити напам'ять.

Вивчення української обрядовості дасть змогу поглибити знання не лише форм проведення свят, а й самого їх сенсу, внутрішнього вмісту, тих додаткових міфотворчих, символічних, асоціативних і інших нашарувань, що їх вносить міфологема в життя українства. Звернімося, скажімо, до традиції використання писанок.

Писанки - від писати (яйця розписують спеціальними пензе-льками) мають давню традицію поклоніння яйцю як символу життя, відродження. Яйце здавна відтворювало образ сонця, що підтримує все живе на землі. Яйце - це і таїна, яку можна пізнати, якщо його розбити. У відомій казці "Яйце-райце" саме з розбитого яйця з'являється на світ усяка худоба. Яйця - основний атрибут найбільшого свята - Великодня. Яйця широко використовують у народних гаданнях. Тому писанка, як і крашанка, ховає в собі глибокий містичний зміст. До того ж і самий малюнок на писанці може бути "прочитаний", бо теж не випадковий, а має своє призначення.

Розмова про писанки як ознаку української обрядовості й продукт художніх традицій повертає до пояснення символіки яйця, зашифрованих малюнків. Водночас згадуються пов'язані з цими поняттями слова. Те ж яйце-райце нагадує про такі слова, як рай, раю-, вати. Саме яйце чарівне, а до того ж вбране таємничим малюнком чи орнаментом - взагалі загадка.

Великий потенціал послідовного й всебічного вивчення слів-понять і словосполук, які характеризують життя народу, що дав назву державі, закладений в опрацюванні тематичних груп лексики на позначення предметів побуту, видів страв, напоїв, різновидів тваринного й рослинного світів. Чимало цих найменувань можна розглядати як етнографізми, тобто слова з виразною етнологічною забарвленістю. Проте не менш важливу роль у створенні національне орієнтованої картини світу займають найменування звичайних, поширених понять, які своїм внутрішнім змістом передають національні ознаки часом навіть більш послідовно й опукло, аніж етнографізми. Таке додаткове смислове нашарування створюється внаслідок етнопсихологічних чинників, що зумовлюють виникнення супровідних уявлень.

Відомо, що українська мова багата на синонімічні ряди, що відкривають широкі можливості вибору слів із помітним історико-культурним компонентом. Щоправда, такі ряди мають включати не лише літературно упорядковані, але й розмовні, діалектні, застарілі слова. Чимало таких прикладів містить "Практичний словник синонімів української мови" С. Караванського (К., 1993). Скажімо, до слова солдат у словнику подається стрілець, вояка, воїн, рядовий, комбатант, ратник, жовнір, пішаниця й інші. Звичайно, до кожного з цих синонімів потрібні коментарі. Слово стрілець має не лише значення "той, хто вміє стріляти", але й "той, хто належав до січових стрільців", що його не фіксує 17-томний Словник української мови; слово вояк, хоч і виявляє нюанс застарілості, однак сприймається як основна назва до позначення вояків УПА. Жовнір - назва історична, застаріла, комбатант - назва, яку не фіксує Словник української мови, але яка вживалася на позначення тих же вояків УПА. Такі слова вимагають детальних тлумачень їх значення, цитування текстів із їх використанням. Можна запропонувати студентам самим підібрати або скласти приклади їх уживання.

Ряди синонімів дають змогу побачити розмаїття побутових назв, їхню диференціацію за функціями або сферою вживання. Той же "Словник" С. Караванського містить, наприклад, такі паралелі до слова млин, (ручний) жорна, (вітряний) вітряк, (водяний) коречний млин, коречник, корчак; тут же наводяться й вешняк, драч, крупорушка, круподерня. Не всі ці слова підлягають активному засвоєнню, але принаймні ознайомити студентів із невичерпними можливостями українського лексикону було б доцільно.

Скарбницею народної мудрості є сфера стійких зворотів - фразеологізмів, що відтворили національний дух, життєві пріоритети, невичерпні джерела рідної мови. За звичним, ледве не механічним уживанням нерідко ховається глибокий внутрішній смисл, прихований натяк, несподівані асоціації, своєрідні оцінки.

У цих коротких висловах чимало народного гумору, дотепних обігрувань, несподіваних пасажів. Звернімося, скажімо, до фразеологізмів зі стрижневими спіймати - впіймати - вхопити: спіймати вовка за вухо (зробити це, природно, не просто, а за приказкою можна: Він вміє піймати вовка за вухо (Номис); навіть допустимо спіймати (вхопити) Бога за бороду (приблизно з тим самим значенням): Ще й радіє, наче Бога за бороду вхопив (М. Стельмах); впіймати гаву, ворону (дія протилежна попередній - упустити що-небудь, проґавити); спіймати (вхопити) леща (ляпаса, мордаса, помордаса) (дорівнює зазнати прочухана); спіймати (впіймати, вхопити, скуштувати) облизня (втратити, лишитися без чогось, облизень те, що облизують, тобто ніщо): Ледар літо спав, восени облизня спіймав (прислів'я); вхопити шилом патоки (зазнати невдачі; і дійсно, скільки в такий спосіб можна чогось отримати?) і под. [72, 149; 73, 849]. Можна, зрештою, облизати макогона (зазнати невдачі: на самому макогоні немає чого облизувати) і под. [27].

Вже в фонетичному складі української мови спостерігаються явища, що забезпечують її неповторність, мелодійність і плавність. Скажімо, саме наша мова має найбільшу поміж інших слов'янських кількість приголосних, причому їх характер створює специфіку мовотворення, яка відповідає закономірностям довгого історичного розвитку. Українські африкати дж, дз тверді й відповідні м'які надають вимові присмаку звуконаслідування: бджола, джерело, дзвін, джміль, дзюрчати; довгі шиплячі у словах на кшталт збіжжя, ніччю пом'якшуються, що знижує різкість їхнього тонування. Прикметно, що маючи велику кількість приголосних, українська мова характеризується найнижчим показником їх уживання стосовно голосних, а це суттєво додає голосу у вимові. Інтонаційний малюнок українського речення не знає різких перепадів - підйомів і падінь. Отож м'якість, мелодика нашої рідної мови - не данина сталим твердженням, а доведена да-ність.

Вивчення граматики з позицій етнолінгвістики має виходити з того, що "лише за допомогою мови створені граматичні категорії і паралельні їм загальні розряди філософської думки; поза мовою вони не існують і в різних мовах різні. Самий зміст думки відноситься до цих категорій різно в різних мовах навіть народів споріднених, що живуть у подібних фізичних умовах" [49, 84]. Отож, простежуючи вияви національне специфічного в таких категоріях, як, скажімо, рід, число, відмінок, вид тощо, варто простежити їх внутрішній зв'язок із поняттєвою сферою, що характеризує національний тип мислення.

Чималі можливості із позицій етнолінгвістики відкривають, зокрема, спостереження над родовими відмінками іменників. Чому, наприклад, в українській мові - на відміну від багатьох слов'янських і неслов'янських мов - назви малят, як правило, середнього роду (немовля, хлоп'я, дівча, теля і под.)? Ці іменники виділяються за відмінюванням, формами узгодження тощо. А головне - віднесення цих слів до іменників середнього роду свідчить про дещо відмінне бачення живих істот, що передаються цими назвами. Вочевидь, за цими формами стоять уявлення про дітей як про ще не сформованих дорослих і разом із тим - дещо знижене і водночас доброзичливе ставлення до них: По дорозі дівча ішло... (пісня).

Інший приклад. Чому в українській мові окремі назви жінок за характером діяльності утворюються значно легше, природніше, аніж, скажімо, в російській? Адже свинарка, доярка, авторка, лікарка, акторка, бібліотекарка і навіть поетка - слова широкого вжитку. Чи не говорить це, бодай опосередковано, про більшу незалежність української жінки від чоловіка, про більшу терпимість щодо її незалежного становища в суспільстві? Принаймні російські відповідники звучать як просторічні, знижені або як книжні, вичурні (врачиха, позтесса).

Сучасна українська мова зберігає, зокрема, давній кличний відмінок. Якщо в більшості слов'янських мов клична форма практично не використовується, замінюється називним відмінком, то в українській міцно утримується вживання особливого способу звертання, що поширюється на назви не лише осіб і тварин, а й неживих предметів: батьку, Дніпре, юносте. Це свідчення давності української мови, завершеного характеру її парадигм. У дидактичних цілях доцільні вправи на творення форм кличного відмінка з обов'язковим введенням їх у тексти, в діалог. Зрештою виявиться, що чимало таких звертань, скажімо, з суфіксами зменшувальності й пестливості, типу козаченьку відповідають народнопоетичній традиції.

Між іншим, доцільно було б силами студентів провести серед різних верств населення обмежене в обсягах соціолінгвістичне дослідження щодо сучасних звертань в офіційному і побутовому спілкуванні. Предметом обговорення мали б стати, зокрема, вживання звертань пане, пані, панове\ добродію, добродійко, добродії тощо. Варто обговорювати з студентами і питання звертань у школі, коледжі, університеті і под. (пане професоре, пане докторе тощо).

Ще один граматичний фрагмент. Українська мова зберегла старі форми присвійних прикметників на -/е, -ова (-ева), -ове (-еве), -ин (на відміну від російської, де подібні утворення неможливі або вживаються лише як просторічно-розмовні). Наприклад: Не так було у нашої Марусі, Наумової та Настиної дочки (Г. Квітка-Основ'яненко). Такі форми були поширені ще в староукраїнській мові, "Слові о полку Ігоревім". Звідси випливає, що у зворотах, де належність визначається власним іменем, повну перевагу має давня традиція, отож утворення на -ів, -ова, -ева, -ин\ Шевченкова поезія, Дарвінова теорія.

Звичайно, якщо говорять поезія Тараса Шевченка, то без родової належності не обійтися, бо власна назва - це поєднання двох слів. Як методичний прийом можна запропонувати студентам написати невеликий за обсягом твір про українську поезію XX ст. з вимогою - вжити прізвище Тичини, Рильського, Маланюка, Антонича, Ольжи-ча з використанням різних форм присвійності.

Із архаїчних дієслівних утворень, що збереглися в українській мові, варто згадати форми давноминулого часу ( плюсквамперфекту) типу був ходив. Вживаються вони переважно в народному мовленні, більш широко -- в західноукраїнських говірках. Так, у новелах В.Стефаника такі форми - поширене явище, причому очевидно, що вони усвідомлюються саме як назви дії, що відбувалася давніше, передувала іншій дії. Силами студентів доцільно зробити вибірковий аналіз уживання форм давноминулого часу, зокрема в класичній і сучасній прозі, причому з обов'язковим встановленням часових співвідношень різних дієслів у текстах, стилістичної маркованості форм тощо. На семінарське заняття можна було б винести обговорення теми "Архаїчне і сучасне в граматиці: стан, проблеми, перспективи". Ця проблематика має стати предметом вивчення при написанні курсових і дипломних робіт.

Звернення до українського словотвору відкриває можливості простежити його невичерпні можливості, подальші перспективи формування нових і нових назв на позначення будь-яких предметів і явищ.

Можна згадати типові щодо словотворення назви традиційних народних страв, таких як вареники (на -еник від варити, порівняйте крученики), деруни (на -ун від дерти), картопляники (на -яник від картопля), капусняк (на -няк від капуста), кров'янка (на -янка від кров), варенуха (на -уха від варити) тощо [68].

Якщо звернутися до історичних назв, то й там знайдемо чимало прикладів словотворення, що відповідає народній традиції. Д.Яворницький, наприклад, пише, що козаки-запорожці "на стіл (си-рно) звичайно ставили соломаху, або саломат, тобто густо зварене на воді житнє борошно; тетерю, тобто не дуже густо зварене на квасі житнє борошно чи пшоно; щербу - так само рідко зварене борошно на риб'ячій юшці...; братко - також пшоняна каша з додатком, замість кислого житнього, пшеничного чи якогось іншого прісного тіста" ("Історія запорізьких козаків", т. І, с. 183). Ці назви їжі - соло-маха, тетеря, щерба, братко, незалежно від тлумачень походження кореневої частини, мають виразне українське оформлення - на -аха, -еря, -ба, -ко.

Прикметним є поширення в українській мові утворень із зменшувально-пестливими позначками. Сама природа таких назв засвідчує такі риси національної вдачі, як підвищена емоційність, поетичність, деяка меланхолійність, сентиментальність. Великий вплив на вживання голубливих форм мала усна народна творчість, передовсім українські пісні й думи. Навіть ритміко-мелодійні особливості пісні сприяли широкому використанню утворень у народному дусі на кшталт козаченько, дівчинонька, матусенька, яворонько, зозуленька і под. Мета такого слововживання - викликати співчуття, наблизити слухача чи читача до персонажів із їх здебільшого нещасливою долею. Порівняйте:

Тая дівчинонька,

Та й біле личенько,

Подай же, дівчино, подай же, гарная,

На коня рученьку.

(Народна пісня)

У поле пестливості потрапляють не лише іменники, а й слова інших частин мови - прикметники, відприкметникові прислівники: Не хилися, явороньку, ти ще зелененький, Не хилися, козаченьку, ти ще молоденький.

Сонце низенько, вечір близенько. Вийди до мене, моє серденько.

(Народна пісня)

Яскравий приклад - численні утворення зі зменшувально-пестливими показниками на позначення власних імен, що передають звертання до дітей, родичів, друзів тощо. До історично зумовленого імені Іван українська мова виробила довгий ряд "пом'якшених" варіантів, зокрема Іванко, Іванонько, Іваночко, Іваненько, Іванечко, Іва-нець, Іванина, Іваник, Іванчик, Іваночок, Іванцьо, Іванько, Іваньо, Івасечко, Івасик, Івасьо, Івасюнь, Івасюненько, Івасюнечко, Івасюнь, Івашко, Івашенько, Івашечко тощо [55, 61]: - Це ти, Івасю, сину мій? / - Це я, - говорить, - мамо (А. Малишко); Поклади Іванчика, на білу

подушку (Народна пісня).

Нашарування пестливості, ґречності можна проаналізувати не лише на прикладах народної творчості, а й у творах красного письменства, в побутово-розмовній практиці. Звичайно, зловживання елементами пестливості може сприйматися як фальшування, нещирість, але там, де це виправдано, скажімо, в розмові з дітьми, коханими тощо вони сприймаються як природні, закономірні.

Етнолінгводидактична підготовка студентів вимагає системного підходу. Від ознайомлення з основами етнолінгвістики до здобуття необхідних етнолінгводидактичних навичок і вмінь - такий шлях має пройти студент - майбутній педагог, аби стати в рівень із вимогами комплексного забезпечення викладання української мови на фунті етнології. Забезпечення етнолінгводидактичної обізнаності можливе лише на принципах загальної етнопедагогічної освіти. Отож кожний студент має бути достатньо підготовлений до ведення навчально-виховної роботи з урахуванням народного досвіду, народних традицій, родинної педагогіки. Застосування набутих ще в сім'ї, в дитинст­ві первинних уявлень про оточуючий світ, свій народ, родовід, тради­ції і звичаї дасть можливість практично використати цей досвід у процесі викладання мови на етнолінгвістичних принципах.

Зрештою, оволодіння навичками етнолінгводидактичного підходу безпосередньо пов'язується із курсом методики викладання мови. Традицій - не читання цієї дисципліни ґрунтується на лінійному принципі вивчення мови, що передбачає ознайомлення спочатку з фонетичною структурою, далі - з словотвором, лексичним складом, морфологією і синтаксисом. Щоправда, в ході такого опрацювання передбачається звернення до конкретних текстів різного стильового призначення, але передовсім до художнього, виконання творчих завдань тощо. Етнолінгводидактичні основи вивчення мови аж ніяк не руйнують відпрацьованої багаторічної практики, хоч така побудова курсу й викликає серйозні застереження. Йдеться про використання загальновизнаних методичних прийомів у поєднанні з етнолінгводидактичними принципами, з опорою на знання рис і особливостей українського національного характеру, народних традицій, народного світосприймання в їх національно-мовному вираженні.

Етнолінгводидактика ґрунтується на даних суміжних дисциплін - етнографії, етнопсихології, етносоціології, антропології, фольклористики, міфології тощо. В умовах незалежності сформувався ще один важливий напрям наукових досліджень - етнодержавознавство, що має на меті опрацювання принципів державотворення на основі національної історії і культури, з орієнтацією на провідну національну ідею. Знання основ цих галузей знань забезпечує науковість і системність етнолінгводидактичного підходу, його теоретично й методологічно вивірені основи.

Опрацювання наукових засад має бути наріжним каменем етнолінгводидактики. А безпосереднім об'єктом етнолінгводидактики стає слово, словосполука, речення, текст із помітним національно-культурним забарвленням. Наявність національно-культурного мовного компонента є не лише ознакою етнічно орієнтованої особистості, а зрештою - й виразником природи самої мови. Водночас вивчення етнолінгвістичного матеріалу додає суттєві дані для паралельного студіювання етнокультури, пізнання народних традицій і звичаїв. Фонові знання, побудовані на народних уявленнях, стають необхідною передумовою пізнання національної психіки, народного характеру як такого.

Особливо важливо за цих обставин прослідкувати за впливом національно-культурного мовного компонента на формування мовного оточення, тексту загалом. Суттєво встановити, зокрема, як за участю національно-культурного мовного компонента здійснюються процеси метафоризації, символізації, розвитку образності, підвищення експресії. Це означає, що одне із завдань - прослідкувати, в який саме спосіб виявляє себе центральна позиція національне орієнтованої одиниці.

Вочевидь, створюється система асоціативне пов'язаних мовних одиниць, серед яких домінують національне забарвлені слова і форми. Завдяки семантичній зумовленості національне виразний компонент "притягує" до себе слова етнічно окреслені й не окреслені, але загальне враження "національного духу" текстових утворень зберігається. Порівняйте, скажімо: "На краю села стояла невеличка хатка Біля неї пишався рясний садок. У садку були бджоли. Там була пасіка. У хатці жив старий дід Данило. Колись він козакував, був у неволі турецькій, але визволивсь відтіля. Тепер жив дома, пасічникував¹ (Б. Грінченко). Здавалося б, прикмети національного буття тут не дуже помітні. Хата, садок, бджоли - ознаки українського села. Щоправда, наводяться відомості з часів козацтва - козакував, був у неволі турецькій. Ще багато фактів залишається "поза кадром". Та схоп­лене основне: створене уявлення про українське село за часів боротьби козацтва з поневолювачами.

Значний етнолінгвістичний матеріал містять асоціативні ряди слів, сталих зворотів. Постійне звернення до асоціативного, образного мислення стає запорукою успішного опрацювання етнолінгвістичного масиву мови. Скажімо, доцільним уявляється опрацювання асоціацій, побудованих на словах із національне виразним "обличчям".

До слів-домінантів, що породжують асоціативні ряди із збереженням національної специфіки, відносяться, зокрема, козак, рушник, червона калина, гопак, шабля і багато інших. Використання асоціативного словника української мови не виключає самостійне опрацювання асоціацій, що їх викликають слова з національною орієнтацією.

Суттєве значення для етнолінгвістичного дослідження набувають спостереження над мотивацією назви, її "внутрішньою формою", тим образним стрижнем, що ліг в основу номінації. Отже, саме через образне мислення можна визначити належність мовця до національної спільноти. Саме внутрішня форма слова дасть можливість у багатьох виявах встановити той культурний компонент, який і визначає національну ідентифікацію мови. За участю студентів можна провести серію спостережень над образною мотивацією слів, зокрема на позначення рослин, тварин, птахів, одежі, їжі тощо. Етнологічні розвідки мають дати чималу кількість запозичень, проте їхнє освоєння українською мовою нерідко свідчить про її силу, національну специфіку, можливості нового осмислення тощо.

Зрештою, аналіз внутрішньої форми ряду слів із національною орієнтацією засвідчить самі принципи називництва, що вирізнюють українську мову серед споріднених і неспоріднених мов, визначить особливості світосприйняття, отож покаже мовну специфіку й неповторність у єдності з етнокультурними чинниками. Скажімо, спостереження над образною основою слова соняшник дасть змогу встановити уявлення українців про сонце, оцінні чинники називання тощо.

Неабиякий інтерес викликає етнолінгвістичний аналіз назви сузір'я - Чумацький шлях (Чумацька Дорога). Виникнення номінації пов'язане з давніми подорожами чумаків по сіль. Відомі історичні пісні і думи, перекази і легенди, приказки і прислів'я, де згадується важка доля чумаків. Розповідь про далекі часи чумацтва, стародавні звичаї, народне бачення постаті чумака стане у пригоді при опрацюванні поетичної назви - Чумацький Шлях.

Особливої ваги в цих студіях набуває опрацювання різного роду текстів - народної творчості, художньої літератури, публіцистики. Потрібно навчити студента в межах короткого уривку побачити національне вагоме слово, значення, зумовлене народнопоетичною традицією, народно-розмовні елементи. Добір текстів такого спрямування стає важливою передумовою успішного опрацювання етнолінгвістичного підходу. Звичайно, бажано було б створити збірник вправ із етнолінгвістичними завданнями, проте українська література, зокрема творчість класиків - Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, В. Стефаника, О. Гончара і інших надає достатній мовноілюстративний матеріал (до речі, доцільно під час вивчення творчості цих письменників звернути увагу слухачів на етнолінгвістичні явища і факти).

Етнолінгвістичний підхід має оновити курс української мови, відкрити в ньому нові, ще не пізнані грані, ввести в навчальний обіг ще не використаний етнокультурний шар.

Заняття з використанням даних етнолінгвістики будуть сприяти урізноманітненню системи мовознавчих студій, нададуть нового імпульсу в пошуках зацікавленості студентів і учнів у поглибленому вивченні курсу. Засвоєння принципів етнолінгводидактики дозволить майбутньому вчителеві поставити викладання української мови на рейки науковості й системності, поєднати їх вивчення з іншими науковими дисциплінами, досягнути високої ефективності навчального процесу.

Водночас створюються додаткові можливості для виховання молодого покоління в патріотичному дусі, на національних традиціях, з позицій народного світосприймання. Етнолінгвістичний матеріал дає в руки вчителя, викладача важелі для формування в молоді кращих рис українського національного характеру, почуття відповідальності перед історією, народною пам'яттю за свою працю в ім'я розбудови незалежної України, утвердження національної ідеї.