8.2. Особливості роботи майбутніх педагогів з народнопедагогічними джерелами

У працях з української етноподагогіки головна увага приділена використанню виховних можливостей фольклору та інших народних традицій. На нашу думку, це завдання було би більш ефектним, якби вчителі, класні керівники і вихователі були особисто причетні до роботи з джерелами етнопедагогіки: добирання, опрацювання і подальшого використання усної народнопоетичної творчості в навчально-виховному процесах.

Тому важливо мати загальне поняття про етнопедагогічні джерела та особливості роботи з народно-педагогічною творчістю. Джерела етнопедагогіки - це сукупність органічно пов язаних між собою різних видів знань, виражених найчастіше в художньо-образній формі або в різних видах мистецтва. Щоб грамотно й ефективно працювати з джерелами етнопедагогіки потрібно враховувати його багатофунк-ціональність і багатозначність. Характерною рисою джерел є їх традиційність, що проявляється в стійкості, повторюваності, застосуванні в одних і тих же художніх засобах і випадках, збереженості і слабкій змінюваності впродовж відносно довгого періоду. Разом з тим традиції не тільки засвоюються, але й змінюються. Це дає змогу наповнювати їх новим змістом, використовуючи в нових обставинах часу.

З давніх-давен (за деякими даними від первіснообщинного ладу) збереглись трудова пісня, календарно-обрядова і побутово-обрядова поезія, у формі прислів'їв, казок, байок про тварин, вірувань. Пізніше розвивається героїчна та історична пісня, балада, тощо спочатку у формі уснопоетичної творчості, потім рукописно і ще пізніше друкованої літератури.

Таким чином, працюючи з джерелами етнопедагогіки, треба враховувати період виникнення і розвитку джерела, його основні ознаки. Переходячи з покоління в покоління, пісні, казки, прикази та ін зазнавали певних змін. Виховні можливості їх то посилювались, то послаблювались. Основну роль у змінах джерела відігравали носії передачі - виконавці. В результаті змінюваності усної народної творчості її твори доходять до нас тільки у варіантах, що певною мірою відрізняються один від одного. Це важливо врахувати в процесах збору етноподагогічних даних і роботи з ними. На відміну від писемної літератури, основою життя фольклорних джерел є усна форма. Щоб використати її в навчально-виховних цілях, треба, щоб народна творчість була доступною кожному учителеві, вихователеві, батькові.

Кожен з нас володіє десятком-двома прислів їв, приказок, казок та ін, але цього занадто мало для їх активного використання у виховній роботі з дітьми. Стоїть завдання, щоб їх збирати, ретельно записувати, а в ідеалі ще й публікувати. Це розширить виховні можливості педагогів і сприятиме збереженню від загибелі безцінних джерел української етнопедагогіки, що необхідно не лише сьогодні, але і для наступних поколінь. Збирання місцевих народнопоетичних творів необхідно ще й тому, що навчально-виховним закладам надається змога поряд з державним компонентом змісту освіти використовувати шкільний. Звідсілля, зрозуміло, місцевий матеріал має бути грамотно зібраний, оброблений і використаний.

В процесі проведення уроків народознавства та в інших випадках, збираючи і використовуючи народну творчість, важливо разом з учнями простежити, як живе і які зміни переніс той чи інший текст, які варіанти його існують. Традиційна народнопоетична творчість "шліфувалась" століттями і навіть тисячоліттями. Тому різні варіанти текстів - це ознака цього відточування, відбору найбільш доцільного. Записувати і опрацьовувати треба всі живі в народі народні твори. Використовувати ж потрібно найбільш високохудожні і лише ті, які найбіліше підходять для досягнення конкретної виховної мети.

На відміну від фольклористів, які виявляють і фіксують матеріал на певну тему чи розшукують і записують твори народнопоетичного змісту одного жанру, вчителям необхідно виявляти, фіксувати і використовувати матеріал всіх фольклорних жанрів, що панують у конкретній місцевості. Це дозволить скласти загальну картину стану народної творчості, серед якої знаходяться і під впливом якої виховуються діти. Такий тип збирання фольклорного матеріалу ставить перед збирачем конкретну мету: в межах певного населеного пункту зустрітись з найбільшою кількістю жителів і записати від них відомі їм твори. Ще краще, якби вони могли прийти на урок народознавства чи інпгу виховну годину і виступити перед дітьми.

При підготовці певного тематичного вечора, бесіди, уроку проводиться тематичний збір фольклорного матеріалу. Тематичний пошук і фіксація народних творів передбачає, що збирач має ознайомитись з представниками різних соціальних груп і записати від них якомога більше фольклорних текстів певної тематики. В межах заданої теми важливо врахувати твори різних жанрів і незалежно від їх збережності - повністю, у частинах чи коротких переказах, записувати почуте. Тут учителю потрібні будь-які фольклорні тексти, в яких знайшли би відображення події та факти тієї теми, яку він розробляє.

Існує дві форми збору (фольклорного матеріалу - стаціонарна та експедиційна. Учителі найчастіше використовують стаціонарну форму збору. Довгий час працюючи в одному і тому ж населеному пункті, вчитель систематично спостерігає, вивчає, сам доторкається до панівних тут народнопоетичних творів. На відміну від інших жителів сіл (міста, містечка) учитель детально фіксує фольклорні твори, спостерігає за змінами в тексті, намагається проаналізувати причини цих змін.

Як правило, стаціонарна форма збору триває впродовж ряду років, без поспіху. Це дозволяє більш точно відтворити особливості етнопедагогічних джерел, краще підмічати ті процеси, які проходять з ними і всередині них. Стаціонарна форма збору матеріалу дає найбільш позитивні і тати в тому випадку, коли учитель ставить перед собою завдання зафіксувати і використати весь фольклорний матеріал даної місцевості. Проведення уроків народознавства, де знаходять місце практично жанри народної творчості - пісні, казки, загадки, перекази, а також вироби художньо-прикладного значення. Спонукають учителів до комплексного збору матеріалів та використання різноманітних джерел етнопедагогіки.

Для збору і обробки матеріалів учителям варто залучати не лише учнів, батьків, але й робити це спільно з працівниками будинків культури, народних домів, бібліотек та ін. Всіх осіб залучених до збирання етнопедагогічних матеріалів, необхідно проінструктувати про необхідність дотримуватися точності записів, вимог програм-питальників, паспортизації записів. Паспортизація зібраних даних необхідна як для документального підтвердження їх достовірності так і для більш ефективного використана зібраного матеріалу у навчально-виховній роботі.

Паспорт на кожного виконавця повинен мати такі дані:

1. Прізвище, ім'я, по-батькові, рік і місце народження. Соціальне становище, професія, освіта.

1. З якого часу проживає в даній місцевості, де проживав раніше?

2. Де і ким працює тепер?

3. Чи є в сім'ї виконавці народних творів; від кого перейняв своє мистецтво?

4. Адреса виконавця.

5. Дата запису.

В процесі бесіди важливо попросити виконавця розповісти про себе, про те, як часто виконувався той чи інший твір і наскільки змінився його зміст і форма. Аналіз записів етнопедагогічних джерел у переважній більшості носить тематичний характер: вибирається те, що має найбільший виховний потенціал, що можна використати в родинній педагогіці чи у виховній роботі з учнями в школі.

Сам процес збору матеріалів носить навчально-виховний характер. Ведення щоденника записів вимагає від учителя, учнів, інших залучених до цієї роботи постійної уваги до предмету пошуку, доброї пам'яті, гострої спостережливості, вміння швидко, точно й логічно фіксувати свої спостереження. Все це, безумовно, розвиває комунікативні, інтелектуальні, рухові, вольові та ін. якості особистості.

В процесі збору і записів етнопедагогічних матеріалів важливо дотримуватись ряду вимог морально-психологічного плану: простоти в розмові, шанобливого ставлення до співбесідників з обов'язковим звертанням на "Ви", подяки кожному хто повідомив поговірку, заспівав пісню, розповів казку та ін. Ні в якому разі не можна висловлювати свого незадоволення або байдужості до почутого, якщо воно навіть і не являє собою певної цінності. Тут краще перехвалити, ніж недооцінити.

Треба пам'ятати, що запис народних творів різних жанрів має свої специфічні особливості. Якщо прислів'я, приказки і пісні розповсюджені скрізь, то легенди, народні драми, історичні пісні і навіть оригінальні казки можна зустріти далеко не завжди. Тому потрібно добре розумітись в жанрах, находити талановитих виконавців.

Не можна допускати помилок при зборі народнопоетичних творів. Перша з них полягає в тому, що збирач хоче "олітературити" записувані ним твори: пом'якшує народну мову, виправляє мовні неточності, відкидає малозрозумілі або грубі висловлювання. Друга помилка полягає в добавленні до текстів своїх виразів, огрублені текстів. Уникнути них помилок можливо лише тоді, коли текст записується з уст носія, "з голосу", а не пізніше "по пам'яті".

Важливою вимогою до запису є дотримання фонетики і синтаксичної будови мови, діалектних особливостей і наголосів, які не завжди відповідають нормам української літературної мови. Тут мова йде не лише про дбайливе ставлення до народної творчості, але й про намагання отримати точну інформацію про особливості існування і виховного впливу на дітей того чи іншого тексту і вислову. Для більш реального відтворення записаних текстів рекомендується звертати увагу на прийоми виконання, що характерні для кожного носія народної творчості або й для цілої етнічної спільності. Це не лише фіксація особливостей міміки, пози, жестів, пауз, але й врахування хореографічних і драматичних супроводів, що використовуються під час виконання. Театралізація сімейно-побутових і календарних обрядів справляє великий вплив на виховання дітей і продовження народних традицій.

Недивлячись на значну спільність джерел етнопедагогіки, кожне з них має свої особливості. Робота з ними вимагає глибокого знання кожного окремо взятого жанру.

Прислів'я і приказки - малі жанри усної творчості. Дана форма вислову вкладається в одне граматично й логічно закінчене речення, часто ритмізоване і скріплене римою. У простоті слова - велика мудрість. Прислів'я й приказки завжди короткі, а розуму й почуття вкладено в них на цілі книги. Прислів'я й приказки відрізняються великою змістовністю, чіткими судженнями й виразом певної думки, узагальненням, висновками з життєвих спостережень і Соціально-іеторич-ного досвіду народу. Завдяки цим якостям прислів'я і приказки мають великої сили виховний заряд: "Гірким лічать, солодким калічать" "Що посієш, те й пожнеш". Форми прислів'їв відточені, відшліфовані.

У порівнянні з іншими жанром фольклору пр_Ислів я і приказки мають ряд особливостей, які роблять їх найбільш Широко використовуваним джерелом етнопедагогіки.

1. Прислів'я і приказки, на відміну від інших жанрів охоплюють різноманітні сторони дійсності. Якщо інші жанри мають певний предмет відображення (історичні пісні стосуються історії народу сімейно-побутові твори - особистих відносин між людьми байки - незвичних подій, то прислів'я й приказки вживаються в живій розмовній мові повсюдно і не обмежені тематично.

2. В прислів'ях і приказках яскравіше виражена колективність творчості. Вони вживаються великою кількістю людей.

3. Вони більш стійкі в своєму тексті, менше варіативні. Основою традиційної стійкості прислів'їв і приказок є важливість висловленої в них думки, що грунтується на життєвих спостереженнях людей. Народ цінить, береже і активно використовує прислів'я і приказки як одне з джерел етнопедагогіки. Однією з причин стійкості прислів'їв і приказок є стрункість їхньої форми, завдяки чому вони легко запам'ятовуються.

4. Прислів'ях й приказках з питань виховання людини мають велику силу узагальнення: "Вік живи - вік учись", "Життя прожити – не поле перейти" та ін.

Завдяки тому, що в прислів'ях і приказках загальне виражається через конкретне, вони можуть застосовуватись д₀ багатьох однотипних явищ, вживатись у переносному значенні: "Кожна пташка своє гніздечко в'є", "Яке корівня - таке й насіння". Тут пряме значення співпадає з переносним, якщо мова йде про господарювання, виховання дітей.

Однією з виховних ознак прислів'їв і приказок є те, по вони в основному спрямовані на формування позитивних ідеалів сміливості, чесності, почуття дружби, за основу прикладу беруть високоморальну поведінку і оперують поняттям добра і зла, честі і безчестя. Багато прислів'їв і приказок з явно вираженою мораллю: "Бережи честь змолоду", "З ким поведешся, від того і наберешся". Багато українських народних прислів'їв і приказок присвячені темі патріотизму: "За рідний край хоч помирай", "Рідна земля, що рідна ненька", "Любов до України сильніша смерті". Українські прислів'я відзначаються оптимізмом: "Не такий страшний чорт, як його малюють".

Категоричність ствердження чи заперечення прислів'ї і приказок пояснюється тим, що вони виражають загальну думку. Судження прислів'їв і приказок, ґрунтуючись на досвіді, не потребують доказів. В них втілена мудрість багатьох поколінь. Звідси точність і правдивість умовисновків прислів'їв і приказок. Чого немає в досвіді народу, того не може бути в прислів'ях та приказках. Ті з них, що стосуються проблем виховання і навчання, часто сприймаються як безумовна істина. Сила прислів'їв та приказок - в силі народної практичної думки.