1.3. Етнокомунікація та мовна особистість в етнопедагогічному процесі

Формування мовної особистості на різних етапах навчання -від початкової до вищої освіти - має на меті не лише прищеплення молодій людині на грунті рідної мови інтелектуальних, духовних, культурних цінностей, але й вироблення національного характеру, способу мислення, що відповідає національному світорозумінню. А це в свою чергу означає, що українська мовна особистість відрізняється від мовної особистості, що належить іншому етносу, не тільки знаннями, вміннями й навичками, потрібними для користування рідною мовою, а й тим лінгвокультурологічним, психолінгвістичним компонентом, що засвоюється носієм мови як природний продукт, обов'язкове фонове знання.

Відомо, що існують різні підходи до визначення самого поняття "мовна особистість¹'. Є підхід, згідно з яким мовна особистість описується лише з позицій мовної компетенції - "готовності виробляти мовленнєві вчинки, створювати й приймати вироблене мовленням" [7, 1]. Таке розуміння, по-перше, виключає чинники, що впливають на вироблення зазначеної "готовності", по-друге, не передбачає, що людина може мати здібності "створювати й приймати вироблене" різними мовами, а звідси бути водночас не однією, а кількома мовними особистостями, що навряд чи вірогідно, по-третє, не визначає ролі й функцій першої, рідної мови в формуванні особистості. До того ж це тлумачення поняття мовної особистості виходить із того, що йдеться не про модельне представлення мови як системного утворення, а про абстрагування від індивідуальних відмінностей людей і від відмінностей відомих цим людям мов, тобто про абстрактне, поза конкретними мовами й їхніми носіями поняття, яке важко співвіднести з конкретикою мовленнєвої діяльності.

Інший підхід полягає в тому, що мовна особистість має розглядатися з позицій суспільно-історичних, філософських, етнопсихологічних, з урахуванням специфіки національної мови, тобто як явище комплексне, багаторівневе, із властивими кожному рівневі одиницями; як абстраговане від конкретної індивідуальності синтезоване поняття. Таке бачення відкриває можливості виділяти в базовому понятті мовної особистості аспекти, що безпосередньо орієнтовані на природну національну мову й обставини формування національної мовної особистості.

Поняття мовної особистості виникло в розвиток теорії мовної свідомості, пов'язаної з мовленнєвою діяльністю; цю концепцію розглядають із позицій "образу світу", як рівень у структурі цілісної картини світу людини, необхідної для здійснення комунікації [33, 92-93]. Якщо кваліфікувати мовну свідомість як обов'язкову умову існування й розвитку всіх форм свідомості, то виявиться, що в мовній свідомості має відбитися його національно-культурна (етнокультурна) специфіка [29], яка не може не позначитися на мовній особистості. Отож через мовну свідомість, мовну компетентність, орієнтовану на національно-культурні цінності, людина пізнає світ, формується як мовна особистість.

Скільки б мов не засвоювала людина (здебільшого у межах мови - 1 і мови - 2), її мовна свідомість ґрунтується на засадах мови - 1, тобто рідної мови, а звідси саме її освоєння, а далі й поглиблене вивчення через національну-культурну специфіку забезпечать опанування різними формами свідомості, пізнання всього обширу "образу світу".

При цьому враховується чинник поступовості в набутті мовної компетенції, що дає змогу поставити ще одне питання: вродженими чи прижиттєво здобутими є ті мовні знання, що їх має дитина вже в ранньому віці. Відомо, що існують протилежні точки зору: одна з них не виключає, що від народження людина вже має попередні базові знання мови, що передаються у спадок (Н. Хомський), інша заперечує вроджений характер знань мови, пояснюючи їх лише як наслідок відтворення основних відношень об'єктивної дійсності (Л.С. Виготський). Не вдаючись до детального аналізу аргументації обох підходів, що вимагають, вочевидь, підтверджень нейрофізіологічними дослідженнями, звернемо увагу на те, що в обох концепціях ідеться про мовні знання, одержані внаслідок переймання досвіду дорослих (вродженого й набутого пізніше), здобутого в культурно-історичному середовищі, за участю національно-культурних чинників. Тобто для рідної мови, без її формованого впливу людина не може здобути необхідні для комунікативної компетенції знання; поняття "особистість" стає невід'ємним від визначення "мовна".

З іншого боку, постає ще одна проблема: якщо мовний досвід набувається, а мовна особистість формується, з'являється нагальна потреба вироблення прийомів і засобів сприяння розвиткові мовної свідомості, підвищення мовної компетенції, а відтак і становлення та вдосконалення мовної особистості.

Процес становлення й розвитку мовної особистості відбувається впродовж всього періоду її навчання й самовдосконалення, але основи світобачення через рідну мову закладаються вже в перші роки життя дитини разом із пізнанням навколишнього світу. Якщо, скажімо, дитина виховувалась у сільській родині, то її уявлення, закріплені в мові, про традиції, звичаї, обряди, вірування залишаються в свідомості у вигляді первинно сприйнятих реалій. Інтелектуальний потенціал людини поступово розширюється, поглиблюється, але не стільки він, скільки світ емоцій, переживань, соціокультурні й психолінгвістичні чинники продовжують впливати на мовноособистісні орієнтації.

Мовна особистість живе в конкретному соціопсихологічному й етнокультурному середовищі з властивими йому формами спілкування, і її комфортне співіснування забезпечується загалом однорідною мовною ситуацією. Міжмовні взаємини, навіть при достатньо високому рівні знання мови співрозмовника, стикаються з ускладненнями, викликаними як не досить чітким розумінням принаймні мовних тонкощів, так і - головне - не повним накладанням лінгвокультурологічного матеріалу двох мов, різними фоновими й іншими етнонаціона-льнісними відмінностями. Навряд чи, скажімо, мешканець України -носій іншої мови не розуміє, що українське вродливий має значення "гарний, красивий", але його психолінгвістична парадигма може поставити слово в один ряд із російським уродяивьій, "некрасивий" що знизить його емоційно-ціннісний план. Відносини ускладнюються, коли представники різних етномовних спільнот висловлюють ставлення до національне вагомих понять, наприклад, таких суттєвих для української душі , як народна пісня народна дума ("наша пісня, наша дума не вмре, не загине"), поезія Тараса Шевченка, червона калина ("без верби і калини нема України"), Українські Січові Стрільці тощо, що вимагають осмислення з позицій людини, що поділяє -безпосередньо або інтуїтивно - національну ідею.

Розгляд місця й ролі мовної особистості в творенні мовної картини світу, формуванні національного характеру, інтелектуальному й соціальному розвої здійснюється з погляду етнопсихології, етнолінгвістики, лінгвокультурології, лінгводидактики. За думкою Ю. Караулова, вищий рівень аналізу мовної особистості "включає виявлення й характеристику мотивів і цілей, що рухають її розвиток, поведінку, керують її текстотворенням і в кінцевому підсумку визначають ієрархію смислів і цінностей у її мовній моделі світу" [37, 37].

Але оскільки в будь-якому аспекті мовна особистість є категорією формованою, розвивальною, а її структура й функціонування визначаються певними соціально-психологічними умовами, лінгво-Дидактичний принцип найбільше відповідає завданням опрацювання достатньо ефективних і продуктивних прийомів втілення мовних умінь у процеси становлення й духовного розвитку особистості [Там само, 49]. Звернення до лінгвістичних основ формування україномовної особистості засвідчило, що опертя на дані самої мови без врахування психологічних, етнологічних й культурологічних особливостей особистості не призводить до створення ефективної моделі навчання мови, так само як не забезпечить формування повноцінної мовної особистості [64].

Україномовна особистість - явище, зумовлене історичними, соціально-психологічними й власне лінгвістичними чинниками, що формували українську націю й національну самосвідомість. Спільність походження, історичної долі, культурних цінностей і традицій, спільність мови й побудованих на її основі символічних і емоційно-сенсорних уявлень створюють ті передумови формування мовної особистості, а звідси й певний психологічний тип, національний характер. Разом з тим мовна особистість і національний менталітет не ідентичні поняття, адже в мовній особистості первинне - опертя на народну мову як запоруку загалом сприйняття мовної картини світу, а національний характер - категорія переважно соціально-психологічне.

У морально-етичному, духовному плані поняття мовної особистості зближується з категорією національного ідеалу, але не збігається з нею; якщо мовна особистість породжена передусім психолінгвістичними передумовами, то національний ідеал як продукт національної ментальності дещо вищий, абстрактні ший, скоріше пси-хокультурологічне, ніж психолінгвістичне явище. Позаяк чітке визначення рис і особливостей українського національного ідеалу годі було б чекати; легше пропонувати приклади історичних діячів, велетів духу, що їх можна зараховувати до національного ідеалу, аніж конкретизувати його вияви; порівняйте, скажімо, думки Г. Ващенко: "Традиційний ідеал людини - це не вишивана сорочка, яку можна скинути і все ж таки залишитись українцем. Ідеал людини - це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особистості та її призначення" [10, 103].

На формування мовної особистості так чи так впливають етнічно-регіональні особливості, місцеві традиції, звичаї, обряди, що не можуть не позначатися на мовленнєвій практиці, отож опосередковано і на психолінгвістичній парадигмі особистості. Проте ці передусім етнокультурологічні відмінності не можуть змінити статусу основної домінанти мовної особистості - її орієнтації на сучасну літературну мову з її нормами, з її орієнтацією на загальноукраїнський мовленнєвий стандарт, а тому мовно-регіональні, діалектні вираження лише збагачують, а не руйнують загальнонаціональну мовну особистість.

В умовах українського суспільства, де поряд з українською мовною особистістю виявляє себе продукт інших національних менталітетів, постає проблема співіснування в межах єдиної територіальної спільноти кількох мовних особистостей. Звичайно, своєрідність кожної такої особистості визначається мовою, проте єдині соціально-економічні умови, переважання українського мовно-культурного простору створюють ситуації комфортного спілкування при можливому використанні однієї або двох мов (залежно від знань, культури й етики мовців).

Зрештою, титульна нація має переваги в користуванні українською мовою як державною, отож і українська мовна особистість формується в школі, через засоби масової інформації, в україномовному середовищі частково й щодо особистостей іншої національної приналежності. В той же час навряд чи можна погодитись із думкою, що вплив іномовних жителів може суттєво позначитись на формуванні української мовної особистості. Мовна інтерференція, тобто вкраплення в рідну мову елементів чужого мовлення, є явищем поверхневого рівня, що зникає внаслідок підвищення загальної освіченості й культури, в своїй несистемності, незначній комунікативній вазі не в змозі змінити сутнісні характеристики україномовної особистості.

Міжмовні взаємини, до того ж за умов загальної глобалізації, масового вивчення чужих мов, а відповідно й лінгвокраїнознавства, інших мовних картин світу, корегує мовну особистість у бік розширення концептуальної сфери уявлень про світ, але водночас - і частково виводить її за межі звичного мовного простору, створюючи деякий дискомфорт міжсвітоглядного спілкування. Ще складніший перехід людини на чужу мову, що призводить до втрати, як кажуть філософи, "дому буття духу"; здійснюючи комунікацію на іншій мові, мовна особистість не осягає певною мірою знання всієї сукупності реалій, зумовлених контекстом життя в конкретному культурно-історичному середовищі, спеціальним визначенням, "прецедентними текстами", тобто показниками приналежності до даного етносу і його культури.

Находження контактів між різними етносами з урахуванням мовних особливостей, визначених особистостями, стає можливою за умов орієнтації на провідний національний мовний тип, в нашій державі - на українську мовну реальність у єднанні з процесами самоіде-нтифікації, дотримання мовних пріоритетів. Така орієнтація створює достатньо міцний грунт "для загального добра" - комфортного співіснування всіх етносів; у свою чергу представники українського мовного типу мають бути психологічно й культурологічне готовими до спілкування - передусім рідною мовою - з мовними особливостями іншого мовного типу.

Окремого розгляду вимагає відтворення національного мовного типу в творах красного письменства. Звичайно, як носій високої мовної, психологічної й культурної ідентифікації письменник не може не відбити в нормах рідної мови структуру й своєрідність мовної особистості, принаймні на прикладі власного світорозуміння, системи власних поглядів і уявлень. Але якщо вважати, що мовна особистість - при всій зовнішній парадоксальності такого висновку - не стільки конкретно розглянута людина з властивими їй особистісними рисами, а певна абстракція, узагальнений образ, письменник не в змозі в конкретно зображену в художньому творі постать носія рідної мови вмістити глибинну природу певної особистості як такої.

Вплив художнього мовлення на формування мовної особистості доцільно проілюструвати на прикладах стандартних ситуацій, звернувшись до загальновідомих в українстві текстів. Скажімо, знамените Шевченкове "Реве та стогне Дніпр широкий" та ще у музичному супроводі викликає в носія української мови уявлення не лише про могутність центральної річки України, а й асоціативні паралелі з нездоланністю, міццю самого українського народу; разом з тим виникає враження краси рідного краю, пробуджується почуття своєї причетності до болей, страждань і перемог народу - носія цієї мелодійної мови. Так сприймати ці слова, цю пісню може лише людина, вихована в традиціях українського національного характеру, тобто українська мовна особистість.

Очевидно, в кожному персонажі свого твору - попри їхню індивідуалізацію за характером і мовними прикметами - в той чи той спосіб виявиться мовна особистість автора, наратора. Тому вивчення художньої літератури є лише шляхом осягнення національної мовної особистості, а не її доконечної кваліфікації. З іншого боку, звернення до художніх текстів додає все нових і нових параметрів до створення узагальненого образу української мовної особистості (йдеться, як зазначалося, не про національний характер, хоч і його відтворення в усьому просторово-часовому й культурно-історичному вимірі через конкретний мистецький твір видається вельми проблематичним).

Лише національне орієнтована мовна особистість у повному обсязі сприймає той символічно-метафоричний образний світ, ціннісні характеристики, той внутрішній "підтекст", приховані пресупози-ції, що відтворюють народне бачення загальнолюдського, архетипно-го, котре суттєве для людини як такої. Якщо, скажімо, В. Стефаник пише: "Заплакала за мнов хата. Як дитина за мнов заплакала". ("Синя книжечка"), то в мовній свідомості українця виникає образ хати як уособлення рідної домівки, родинного вогнища, щасливого дитинства; коли така хата плаче, то в зажурі начебто все те, що людину пестило, підтримувало, що вболівало за нею; образ матері продовжує лінію найдорожчої людини як символу доброти, моральної чуйності тощо. Створюється картина українського життя, національного ментального світу.

Не менш виразне зіставлення конотативних, тобто додаткових значень лексем різних мов, що знаходить історико-культурне пояснення, але водночас характеризує асоціативні зв'язки національної мовної особистості. Скажімо, для українця бандура - народний музичний інструмент, оспіваний у піснях, оцінюваний виключно позитивно; для росіянина бандура - передусім громіздкий предмет, призначення якого чітко не окреслено. Російські мовці вважають, що це слово з "неясно вмотивованим кононативним значенням" [42, 242]; а чи не ця сама українська бандура лягла в основу російського найменування ?

Показовим щодо проникнення не лише в глибини лексикону, а й у психолінгвістичну сутність первинних текстових утворень є, зокрема, природне сприйняття мовцем приказок, прислів'їв, примовок, загадок й інших стійких образних висловів, побудованих на звичних для даного етносу уявленнях, що не вимагають додаткових витлумачень, а становлять невід'ємний культурний компонент мовленнєвої діяльності. Звичайно, серед цих зразків народної мудрості можуть зустрітися невідомі широкому загалу носіїв мови, однак вони не лише їх швидко засвоюють, а й починають самі безпомилково їх уживати: далеко куцому до зайця (мотиваційною базою звороту може бути асоціація з полюванням, тоді куций - собака, або казковий сюжет, в якому куций - чорт [41, 176-177]; проте незалежно від усвідомлення "внутрішньої форми" носії української мови розуміють зворот як посилання на щось таке, чого не можна досягнути).

У серіях побутових фразеологізованих метафор типу облизня схопити, макогона з'їсти, голова як макітра і под. виявляє себе не лише схована "внутрішня форма", що без перешкод усвідомлюється мовцем, а й національна риса - гумористичне сприймання багатьох життєвих ситуацій.

При всій складності структурної і системної організації мовної особистості можна виділити, по-перше, різні рівні її внутрішньої побудови, по-друге, описати передумови творення кожного рівня, по-третє, здійснити класифікацію чинників, що діють у межах рівня, тощо. Основою визначення мовної особистості є її достатньо повне володіння рідною мовою на всіх ярусах мовного континуума - лексичному, фразеологічному, фонематичному, словотвірному, морфолого-синтаксичному.

На іншому рівні структуралізації мовної особистості розміщуються емоційно-ціннісні й морально-етичні компоненти буденної самосвідомості, тобто чинники світосприйняття, світооцінки. Звичайно, людська особистість має численні параметри характеризації, темпераменту, емоційного стану. Йдеться, однак, не про конкретно виражені особистісні ознаки, а про узагальнення на грунті загальнонаціонального менталітету, етнопсихологічних показників. Скажімо, дослідники українського національного характеру відзначають підвищену емоційність, навіть певну сентиментальність у поведінці й світооцінках, властивих представникам цього етносу. Формується національний тип, в психології почувань якого закладений міцний фундамент традиційності, тяглості емоційно-ціннісного світосприймання.

Психолінгвістичне, соціально-філософське осмислення поняття "мовна особистість" передбачає, що конкретний носій мови, власне текстотворець при цьому не нівелюється, не розчиняється в своєму особистісному мовному баченні, хоч і зберігає той загальний мовноп-сихологічний, ціннісний компонент, який об'єднує його з іншими одномовцями. Більше того, як засвідчують психологи й психіатри, кожна людина в межах мовного типу створює свою "суб'єктивну картину світу (картину світу для суб'єкта), що відбиває в собі і його (суб'єкта) особистісно-маніпулятивні особливості" [2, 3]. Зрештою, йдеться про індивідуальні властивості суб'єкта, його особистісні взаємовідношення зі світом, котрі грунтуються на національне опрацьованих словесних значеннях. Співвідношення загальнонаціональної мовної особистості й конкретного носія мови в їхньому сприйманні картини світу виявляє себе в численних формах і реалізаціях.

Наведемо приклад. Етнологія вважає за можливе виділення так званих етнографічних рослин, які особливо поціновуються в народному вжитку. Розглядаючи українські традиції використання рослин у побуті, в обрядах і ритуалах, можна прослідкувати національне вагомі, закріплені в мовній свідомості засади народного сприймання тієї чи тієї квітки. До таких рослин відносяться, зокрема, мальва, барвінок, любисток, пижма, васильок, м'ята, рута, ромашка, чорнобривець тощо [28, 492-493; 40, 113-114, 122-128]. Саме ці рослини найчастіше згадуються в народних піснях, казках, легендах, у творах українських поетів. Звідси й витоки переосмисленого, образного, а відтак і символізованого використання назв цих квітів у мовленнєвій Діяльності. Але водночас визначаються й суб'єктивні - асоціативні, емоційно-оцінні коди цих об'єктів. Для одного мовця, скажімо, квітка молодості, кохання, шлюбу передовсім барвінок, для іншого - васильок, ще для когось - любисток і под. Так індивідуальні смаки й бачення переплітаються з загальнонародними, риси конкретного носія мови - з мовною особистістю.

Виділення національно-культурної специфіки мовної особистості висуває питання комунікації не лише в межах лінгвокультурної спільноти, а й поза нею, зокрема в сфері міжнаціональних взаємин, при вивченні інонаціональних культур, компенсації "лакун" при перекладі з чужих мов тощо [ЗО, 6-15]. З урахуванням того, що в кожному національно-культурному середовищі є загальні й локальні, належні лише йому компоненти, в тому числі на рівні асоціативних, ціннісних полів, є елементи діахронічні й синхронічні, можна було б наголошувати на складностях взаєморозуміння на рівні різних національних мовних особистостей. Але теорія і практика міжнаціональних контактів визначає реальні шляхи подолання тих "перешкод", які зумовлені національно-культурною специфікою мовного спілкування. Виходячи з того, що "текст культури являє собою найбільш абстрактну модель дійсності з позицій даної культури" [52, 549], можна дійти висновку, що необхідність заповнення національномовних лакун буде неоднорідною для різних національних культур і мов.

Українська національна культура, українська мова в силу своєї відкритості, орієнтації на загальнолюдські цінності, на загальноєвропейський контекст не є закритою сферою спілкування. Постійні міжмовні зв'язки в межах України, широкі міжнародні контакти, масове вивчення іноземних мов створюють передумови для виходу за межі національної замкненості. Лінгвокраїнознавство як наука, методичні рекомендації як реалізація її фундаментальних положень доповнюють вивчення інокультур і чужих мов. Однак ця цілеспрямована, підтримана державою, школою, засобами масової інформації праця не лише не знімає проблеми мовної особистості, а й посилює доцільність опрацювання шляхів її формування. Адже на тлі національно-специфічного яскравіше виявляє себе своєрідність інших етносів, їхніх культур і мов, а пізнання власного національно-культурного досвіду піднімає людину у власних очах як носія великого історичного доробку, представника історичної нації.