1.2. Матеріальнопобутова культура та педагогічні засади її застосування

Матеріальна культура як конкретно-історичне явище, продукт тривалого й складного розвитку українського народу є важливим засобом виховання молодого покоління, її окремі елементи об'єднуються в комплекси відповідно до екологічних та суспільних умов, тому вони глибоко й різнобічне відображають естетичні, етичні уявлення й норми життєдіяльності українців. Оскільки матеріальна культура тісно пов'язана з духовною сферою, вона слугує як утилітарним, так і духовно-символічним цілям.

Матеріальна культура різних народів активно вивчається етнографами та представниками інших наук. У сучасному суспільстві вона виконує ідеологічні функції - естетичну, знакову, ціннісну, освітньо-виховну й інші.

Поняття "матеріальна культура" передбачає поняття "побутова культура", але вони не тотожні. В широкому значенні під побутом розуміють культурне (передусім матеріальне) середовище, в якому протікає життєдіяльність людей. Його диференціація може бути достатньо розмаїтою, зокрема вирізняють побутові групи населення за соціальними, фаховими, віковими, статевими та іншими характеристиками [76, 352, 357].

Етнопедагогіка трактує "побут" як сукупність предметів, способів і явищ, що, задовольняючи матеріальні й духовні потреби людей, визначають уклад їх життєдіяльності. Отож, побут - це мовби форма, зовнішня оболонка, яку наповнюють різні елементи матеріальної культури.

Сфера і значущість побуту в життєзабезпеченні українців надзвичайно широкі, тому варто зосередити увагу на використанні таких складових матеріальної культури, як житло, одяг, їжа, посуд, у навчально-виховному процесі учнівської та студентської молоді. У зв'язку з цим важливо зауважити, що зникнення з традиційно-побутової культури якогось утилітарного компонента не спричиняє автоматичного витіснення зі свідомості її носіїв відповідних стереотипних уявлень і образів, які в історичній пам'яті можуть зберігатися значно довше, ніж сам предмет. Це значною мірою відбувається завдяки органічному вплетенню елементів матеріальної культури в обрядово-ритуальну систему, які таким чином починають відігравати вагому виховну та соціонормативну роль.

Широкий комплекс характеристик матеріально-побутової культури пов'язаний з її регіональністю, яка проявляється в самобутності окремих етнографічних груп українського народу. Знакова символічність еталонних образів української етнокультури передусім пов'язана із Середньою Наддніпрянщиною, оскільки саме цей регіон став ядром його формування.

Зміст і структуру використання матеріально-побутової культури в шкільному народознавстві дослідники оцінюють із двох позицій. Перша вказує на оволодіння молоддю соціально-культурним досвідом, необхідним для організації її життєдіяльності. Друга спрямовує її на оволодіння етнографічними знаннями про цей досвід [107, 35].

Виходячи з цього, частина педагогів нерідко керується хибними уявленнями про процес національно-культурного відродження, розгядаючи його як повернення до минулого: до колишніх способів і засобів виробництва, організації та використання різних елементів побуту тощо. Внаслідок цього головною ідеєю проведення народознавчих заходів стає ідеалізація та заклики повернутися до способу життя наших прадідів. Пропагуючи серед дітей давні засоби землеробства, традиції житлобудування, одягу, предметів побуту тощо, їхні організатори не враховують новочасних здобутків людської цивілізації.

Зважаючи на це, варто акцентувати увагу на пізнавальному аспекті традиційної матеріально-побутової культури українського народу. Немає підстав сподіватися, що сучасне молоде покоління відмовиться від благ цивілізації, але воно повинно мати якомога глибші знання про життєдіяльність наших пращурів. Це повинно давати усвідомлення того, що рівень їхньої культури на тлі світової був доволі високим, що, не володіючи сучасними технологіями та джерелами енергії, вони мали досвід, який допомагав їм вижити у складних умовах. Це, зрештою, має формувати переконання того, що і в сучасних умовах лише ціною наполегливої праці можна забезпечити достойний добробут, але при цьому слід розумно використовувати та всіляко зберігати природні багатства. Отже, йдеться про пізнання та примноження найкращих традицій і здобутків матеріально-побутової культури нашого народу, а не про повернення до архаїчних форм життя. Вивчення традицій матеріальної культури має чималий потенціал для морально-духовного виховання молоді.

Вірогідно, не варто заперечувати, що окремі елементи традиційно-побутової культури українців не втратили своєї значущості в сучасному житті. В домашньому господарстві селяни продовжують використовувати серп, косу, плуг; при вирубці й транспортуванні деревини, особливо у гірських місцевостях Карпат, не можна обійтися без коня, якого поки що не замінить сучасний агрегат. Отож, не втрачає актуальності й прикладний аспект відродження української традиційної культури. Це спонукає не тільки до пізнання, але й до раціонального використання спадщини минулого з урахуванням сучасних умов організації матеріального й духовного життя людини, оволодіння деякими елементами практичного досвіду наших пращурів.

Одним із консервативних елементів традиційної матеріально-побутової культури українців є житло, яке завжди знаходилося у примиренні з природним середовищем і було пов'язане зі способом жит-^х тя людини. Оптимальним варіантом використання цієї складової у навчально-виховному процесі є висвітлення комплексу самобутніх рис українського житлобудування, які проявляються у конструюванні, плануванні, інтер'єрі, декоративно-монументальному розписі стін. При цьому вчителеві важливо наголосити на їхній еволюції, ужитковій та сакрально-символічній значущості, застосовувати давні автентичні назви тощо.

Головну самобутню рису східнослов'янських народів визначає каркасна ("стовпова") та зрубна конструкції (пов'язані з рубкою й горизонтальним укладанням колод) стін, які з середини, а іноді й з-зовні обмазувалися глиною. За цією ознакою воно відрізняється від глинобитного житла з плоским дахом середньоазіатських народів, від юртоподібного житла кочовиків тощо. Давньослов'янське житло являло собою наближену до квадрату або чотирикутну однокамерну напівземлянку, заглиблену в землю на 30-80 см, що зумолювалося природно-кліматичними особливостями: за умов холодних зим та спекотного літа це сприяло збереженню теплового балансу. Важливою тенденцією еволюції житлового планування стало збільшення кількості житлових кімнат, що називалися "хата", "велика хата", "хижа", та їхнього відокремленого розташування щодо сіней ("хором") і комори ("комірчина", "хатчина", "клітчина") [45]. До речі, підлога (долівка) у традиційній українській хаті спочатку була земляною, а приблизно з XII - XIV і аж до початку XX ст. - глиняною.

Під інтер'єром традиційного житла розуміють взаєморозташування та культурно-символічну (побутово-ужиткову й сакрально-обрядову) значущість розміщених у внутрішньому просторі предметів. Його визначальним елементом є печі, найдавніші знахідки яких на території України сягають близько 45 тисяч років тому. Поступово витіснивши вогнище, піч розташувалася переважно в північному куті давньослов'янського житла. Здебільшого печі були кам'яними (складалися з валунів), хоча у волинян переважали глиняні, а в полян і білих хорватів також існували кам'яно-глиняні. Конструкція печі постійно змінювалася і вдосконалювалася, спосіб виведення диму був настільки важливим, що ще до початку XX ст. визначав тип хати: "курна" або "чорна", "напівкурна", "біла" [45,43].

Піч значною мірою визначала весь внутрішній інтер'єр житла. Вже у ранньослов'янські часи (VI - VII ст.) склалася традиція розташовувати діагональне від неї "красний" кут ("покуть", "покуття"), де було місце для спання. Біля печі, що ототожнювалася із північчю чи заходом, зосереджувалися різні демонічні сили, тому протилежне від неї південно-східне покуття вважалося святим місцем, тут знаходилися християнські предмети культу, зокрема й ікони, які у світські оселі проникають уже в XI - XII ст. Ця риса інтер'єру до XX ст. залишалася однією із самобутніх етновизначальних прикмет української хати, що вирізняла її серед інших народів. Упродовж останнього тисячоліття традиційний інтер'єр українського житла зазнав незначних змін, його головними елементами залишилися піч, що поступово перемістилася до ближнього від входу кута, низька лежанка-піл, що займала простір між піччю і протилежною стіною, мисник біля входу тощо.

Самобутного характеру українській хаті також надавала архаїчна традиція декоративно-монументального розпису стін, в якому відображалися найбільш значущі для людини елементи довколишнього світу. Варто нагадати, що найдавніші його зразки дають глиняні моделі трипільського житла, що фіксують декоративну насиченість розпису стін, долівки, віконних і двірних отворів. Учені виявили генетичну наступність обмазування й побілки давньослов'янського зрубного житла з орнаментикою давньоруських рукописів, фресковим живописом храмів та настінними розписами української хати XVIII -XIX ст., де також переважали композиції рослинного характеру. В інших народів не зустрічається таких самобутніх стильових ознак, як білі стіни з малюнками, що несли знакову інформацію про мешканців хати. Наприклад, квіти або зооморфні зображення означали, що в оселі є дівка чи парубок на виданні, вони могли означати й більш абстрактні явища, пов'язані з календарними святами, релігійним чи сімейним життям тощо [45, 44-49; 34, 277].

Так поступово учні підводяться до з'ясування центральної проблеми українського традиційного житла, яка полягає у визначенні комплексу властивих йому самобутніх рис. їхні коріння слід шукати в будівельних традиціях Київської Русі, що проявилося в структурі житлового планування (хижа й неопалювані сіни); у використанні будівельних матеріалів (глина, дерево, солома), у способах їхньої обробки тощо. Відтак до XVII ст. сформувався український житловий стиль. Його канонізованим символом стала традиційна для центральних районів України хата-мазанка з оштукатуреними глиною, чисто побіленими стінами, чотирисхилим солом'яним дахом та симетрично розташованими обабіч вхідних дверей комори й житлового приміщення з двома вікнами. Попри всі етнокультурні зміни і трансформації, українська "біла хата" залишалася найбільш образним і рельєфним символом української етнонаціональної самобутності. Олександр Довженко оспівав її як "білу, з теплою солом'яною стріхою... архітектурну праматір пристанища людського, незамкнену, вічну відкриту для всіх...".

З українською хатою пов'язаний комплекс світоглядних уявлень, що проявляється у складній цілісній системі традиційних звичаїв та обрядів. Низка обмежень і заборон, з одного боку, та прикмет і рекомендацій, з іншого, регламентували процес її зведення (від вибору місця під забудову до новосілля). Житло не ставилося на дорозі або там, де було знайдено кістки, де відбувалися збройні сутички чи стояли жертовники; табу накладалося і на місця, що асоціювалися з пошестями та різними антисоціальними явищами, зокрема шинками. Помешкання було завжди зорієнтоване на певні сторони світу, зокрема вхід переважно розташовувався з південної або східної сторони, навпроти сонця [24, 5].

Житло тісно пов'язане із сакральним (духовним) світом людини. Воно завжди служило символом життя, тому серед багатьох спільнот побутувало розуміння, що живі повинні входити до нього через один вхід (двері), а мерці "виходити" через інший (вікно, спеціальний пролом). Пов'язані з цим звичаї й ритуали зустрічаємо в окремих регіонах України, хоча загалом вони не були поширеними. В культурах різних народів житло асоціюється з жінкою, тож побутуючий в українців сучасний стереотип, що вона є оберегом домашнього вогнища, має глибокі історичні коріння. На цій основі жінка протиставлялася чоловікові, який був тісніше пов'язаний із дорогою.

Важливе місце в матеріально-побутовій культурі українців належить одягу - народному костюмові, який, будучи знаковим символом суспільних відносин та своєрідним етносоціальним паспортом, містить інформацію про національну приналежність, місце походження, стать, вік, сімейний статус людини [106]. Виконуючи низку життєво важливих функцій - захисну, естетичну, соціальну, статево-вікову, оберегову, обрядову та інші, він слугує джерелом вивчення матеріальної й духовної культури народу. Така багатофункціональність одягу набрала виразних рис уже на рівні родоплемінних об'єднань. За часів Київської Русі були закладені основи етнічного костюма українців, а за доби Гетьманщини, передусім у межах Запорозької Січі, визначилися його національні характеристики, які ввібрали чимало іноземних елементів [58, 5-7].

Головними складовими, що становлять цілісну характеристику одягу, с матеріал (сировина), техніка виготовлення (плетення, в'язання, ткацтво), конструкція (способи з'єднання деталей крою) та техніка шиття (ручна, машинна), способи носіння. Учням буде цікаво знати, що поряд із терміном "одяг" часто як синонімічне вживають поняття "костюм", яке насправді ширше за змістом, бо, крім тканинного вбрання людини, охоплює ще й такі його елементи, як прикраси, зачіску, косметику тощо. Слово костюм французького походження, в українській мові його відповідниками є поняття "стрій", "шати", "ноша", "вбрання". За способом носіння та матеріалом виготовлення етнографи виокремлюють такі групи одягу (костюма): натільний, поясний, нагрудний, плащовий, а також верхнє вбрання з тканини й хутра.

Сировиною для виготовлення традиційного українського одягу слугували рослинні волокна, вовна й шкіра, також використовувалися дерево й метали. При її виборі вирішальну роль відігравали природні умови, які значною мірою визначали етнографічні особливості костюма окремих регіонів України. Неменш суттєвий вплив на ці процеси мала багатотисячолітня традиція ткацтва, основи якого були закладені ще в період трипільської культури. Його розвиток засвідчують такі давньоруські терміни, як полотно, шерсть, ткань тощо. Прикметною архаїчно-самобутньою рисою української традиційно-побутової культури стала присутність майже в кожній селянській родині саморобного ткацького верстата.

Нагрудний одяг (закриває верхню частину тіла) поширений у двох формах - з рукавами і без рукавів. До кінця XIX ст. на всій території України він був представлений виключно сорочкою, довжиною до колін, її носили навипуск, підперезавшись поясом. У Давньоруській державі вона означала верхнє убрання чи одяг взагалі, тому назва сорочка набрала загального поширення. Ще з ранньослов'янських часів традиційно-еталонним кольором сорочки став білий. Орнамент сорочки виразно відображає оберегові функції одягу, його розміщення на горловині, грудній частині, манжетах рукавів, тобто в місцях, що відкривали доступ до тіла, підтверджує намагання захистити таким чином людину від небажаних впливів [58, 59-67].

Основу жіночого поясного одягу складала спідниця. Відсутність у ньому безрукавого одягу яскраво свідчить про різні напрями еволюції цього давнього виду костюма. Прикладом безрукавного нагрудного вбрання українців слугують західноукраїнська камізелька, наддніпрянські корсетки. Існування в Україні такого безрукавого одягу пов'язують із впливами кавказьких народів [106, 80-81; 58, 74-77].

Самобутні риси мав і чоловічий поясний одяг. Поширені до XV ст. дещо вузькі штани ("гачі", "ногавиці") були помітно ширшими, ніж західноєвропейські штани-панталони (шосси). Тенденція до їхнього розширення зумовлювалася впливом козацьких шароварів (термін перського походження), так що широкий крій залишався панівним у Східній Україні до кінця XIX ст. [59, 81-85].

Неповторна самобутність хутряного одягу, який на території України почав використовуватися ще за доби палеоліту, яскраво виявилася у традиційних виробах з овчини, які відзначаються широкою варіативністю конструкцій та художнього декору. Довгий час шуби носили хутром усередину, звідси й походить назва кожух. Як і в багатьох інших, особливо північнюс народів, хутряний одяг в українців наділявся багатьма магічними функціями, ставши невід'ємним атрибутом різних обрядів. Вивернутий кожух вважався символом урожаю і достатку, тому на ньому благословляли молодих. Хутряні речі передавалися з покоління в покоління, символізуючи безперервність традиції народного костюма.

Чи ненайбільш цікавим для молоді є пізнання багатої традиційно-побутової символіки головного убору українців, зокрема його сакральної значущості. Це насамперед проявляється у такій його конструктивній особливості, як вмісткість, що в енергетичному плані пов'язана із внутрішнім тілом людини. Наприклад, в ірано-вірменському та елліно-скіфському світі головний убір сприймався як "хатина для волосся", в українців схожі асоціації викликають такі його типи, як кучма (циліндрична хутряна шапка), малахай (кругла хутряна шапка з навушниками) тощо [106, 105-112; 58, 97-101].

Еволюція головного убору нерозривно пов'язана з волоссям і зачісками, їхня символічна функціональність має багато спільного у різних спільнот. Символіка волосся як "відокремлюваної" частини організму передусім вказує на зміну соціально-статевого статусу особи. У багатьох народів воно також асоціюється з плодючістю, тому у фольклорі поширене порівняння волосся з хлібним колоссям. Попри все розмаїття дівочих і жіночих зачісок та головних уборів, вони вирізняються однією закономірністю. Дівочість здебільшого асоціюється з розпущеним або ж заплетеним у косу волоссям, а також відкритою маківкою голови, що в різних натурфілософських традиціях пояснюється тим, що через тім'я енергетична субстанція проникає у молодий "дозріваючий" організм. Так, серед кавказьких, середньоазіатських та інших народів побутують дівочі головні убори без дна, а в українській традиції -дівочі вінки. Вважалося також, що формування тіла заміжньої жінки вже завершилося, тому вона має носити підібране волосся під закритим головним убором [106, 105-112; 58, 97-101].

Протягом тисячоліття українські дівчата носили розпущене, розділене посередині волосся, лише в другій половині XIX ст. його почали заплітати в коси. У той же час "засвітити волосся" заміжній жінці вважалося великим гріхом, з яким пов'язували неврожаї та пошесті. Водорозділом між статусом дівчини й жінки можна вважати обряд весільного "покривання", що має дуже давнє походження. Традиційними дівочими головними уборами були начільні стрічки зі шкіри чи тканини, а також налобні вінкоподібні убори, які символізували цнотливість. Вінкоподібне вбрання, вірогідно, зародилося зі звичаю "квітчатися", тобто вкладати квіти за коси чи зачіску. З поширенням у другій половині XIX ст. хусток дівчата пов'язували їх навколо голови, щоб було видно тім'я.

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи з сукна чи овечого хутра. Під впливом південних й азіатських народів серед українців набули популярності солом'яні брилі з широкими крисами та зрізаним конусоподібним верхом. Самобутня традиційність та іноетнічні елементи почергово переважали і в чоловічих зачісках. Перша риса проявлялася у високо підрізаному волоссі навколо голови ("у кружок", "під макітру"). Іншими поширеними типами зачісок були "підворота", коли на потилиці запищали довше волосся та "чуб" (перське "чоб" - китиця, пасмо) - китиця волосся спереду. Це було відлунням традиції залишати на поголеній голові славнозвісний "оселедець", якого закручували за вухо [106, 102-105; 58, 97-101]. До речі, цей елемент козацької культури доволі архаїчний, схожі зачіски зустрічаємо серед багатьох народів світу -стародавніх єгиптян, вірменів, осетин, скандинавських вікінгів, різних релігійних груп Індії тощо.

В еволюції одягу відзначається одна важлива закономірність: ускладнення головного убору відбувалося паралельно з модернізацією взуття, яке вважається найбільш консервативною складовою костюма. Історично взуття почали досить пізно поділяти на ліве та праве, а також на жіноче та чоловіче. Проте воно завжди несло велике символічне навантаження, що проявлялося у весільних, похоронних, польових та інших ритуальних обрядах. З часів Київської Русі в традиційному орнаменті взуття були присутні солярні знаки у вигляді кіл, прошви з темних ниток і зелених завитків, що, відповідно, символізувало дорогу та життя. Техніка його виготовлення з кори і стебел рослин та шкір домашньої худоби зберігала багато архаїчних елементів [58, 101-103; 55, 557].

З-поміж різних елементів матеріальної культури одяг найбільше пов'язаний із сакральним світом людини, завдяки чому його знаково-символічне навантаження охоплює мало не всі сфери життєдіяльності. Ця властивість виразно виявляється при переході від повсякденної до святкової ноші, а відтак до обрядового строю. В українській, як і в традиціях інших народів, вкорінився стереотип, що відтворення архаїчних властивостей одягу надає йому більшої магічної сили. Слов'яни теж вірили, що вона зростає за умови, якщо одяг був виготовлений власними руками.

Учнів повинен зацікавити той факт, що в українців, як і в багатьох інших європейських народів, не існувало розуміння дитячого костюма, тому від дорослого він відрізнявся лише за розмірами. Вчені це явище часто пояснюють відсутністю в середньовічній ментальності поняття про дитинство, але таке розуміння лише частково пояснює проблему. Ймовірно пояснення цього слід шукати у нерозвинутості знакової символіки, яка б могла передати конкретне функціональне навантаження дитячого костюма.

Для оптимізації навчально-виховного процесу перед учнями чи студентами доречно поставити проблемне запитання: чому символічною моделлю національного костюма стало не селянське вбрання, а козацький стрій, який ввібрав у себе як елементи не лише традиційно українського вбрання, а й іноземні компоненти. Це явище пояснюється насамперед історичною роллю козацтва, яке стало головним символом незламної боротьби за волю і незалежність України. Одяг запорожців ніколи не був одноманітним, а його наслідування в різних регіонах України, нашаровуючись на місцеві традиції, викликало ще більше розмаїття козацького костюмного комплексу. Завдяки фольклорній традиції він отримав виразне втілення в образі козака Мамая, головними елементами якого стали розшита сорочка, яскравого кольору широкі шаровари, підперезаний поясом жупан та інша символічна атрибутика - довгі вуса, люлька, "оселедець" на голові [59, 83-86].

З XVI XVII ст. під впливом мануфактурного виробництва серед міського населення починають ширитися уніфіковані моделі одягу, які істотно відрізнялися від традиційного українського вбрання. Політика європеїзації побуту, яку починаючи від Петра І проводили московські володарі, призводила до поглиблення відмінностей між різними соціальними верствами та послаблення міжпоколінних зв'язків. Так, під тиском соціального чинника костюм заможної верхівки дедалі більше позбавлявся традиційних етнокультурних рис. Яскравий приклад таких швидких змін дають родиннні козацько-старшинські портрети: на одному з них полковник Семен Сулима зі своєю дружиною зображені як представники заможного козацького роду в барвистих коштовних строях, а на іншому їх син із невісткою вже вбрані у типовий дворянський костюм. За таких умов дотримання народної традиції часто сприймалося як вияв етносоціального протесту (згадаймо Т. Шевченка: "щирий пан" "у свиті ходить між панами, Та п'є горілку з мужиками, Та вільнодумствує в корчмі"). З кінця XIX ст. традиційний костюм починає виходити з ужитку і в масі українського селянства, хоча продовжує використовуватися в ритуальній сфері та обрядових дійствах.

Свої особливості має використання у навчально-виховному процесі такого елементу матеріально-побутової культури, як керамічні вироби, передусім посуду. Ознайомлення з його традиційними зразками та вивчення історії розвитку й застосування має не лише пізнавальне значення, але й відкриває можливості для раціонального використання спадщини минулого з урахуванням сучасних умов організації матеріального й духовного життя людини, оволодіння елементами практичного досвіду наших пращурів. Традиційні керамічні вироби яскраво відображають ужиткові та сакральні функції предметів матеріальної культури, зокрема технологічну еволюцію гончарства, зміни у світосприйнятті та естетичних самках українського народу тощо.

Технологія ліпної кераміки на українських землях залишалася майже незмінною впродовж двох-трьох тисячоліть до часу виникнення Давньоруської держави. За таких умов гончарний посуд (гончарний круг винайшли шість тисяч років тому) пережив складну суперечливу еволюцію, почергово переважаючи та поступаючись ліпній кераміці. Показ процесу виготовлення посуду дозволяє пояснити, як у тих чи інших елементах традиційно-побутової культури переплелися технологічна й сакральна сфери. Згідно з давніми уявленнями Бог часто постає у вигляді першого гончаря, який створив людину з глини (землі). Він вдихнув у неї душу, як творець-майстер через вогонь вдихає душу (оживлює) у зроблений ним посуд. Так у "народженні" керамічних виробів відобразилася міфологічна картина світотворен-ня, про що свідчить і східнослов'янський фольклор. У свідомості людини допускалася можливість оживлювання виліплених майстром посуду, тому його поява і час існування уподібнювалися з людським народженням й існуванням. Посуд міг "жити" і приносити користь доти, доки служив умістилищем для "душі", а втрата "фізичної"" цілісності означала і її втрату. Розбитий посуд, як і померла людина, потрапляв у землю, отже, вони поверталися туди, звідки прийшли [69, 306-311].

Глина наділялася універсальною магічною силою, що захищала людину як за життя, так і по смерті. Ця властивість проявлялася в архаїчній традиції обмазування нею стелі, стін і долівки житла, що таким чином утворювало замкнене внутрішнє середовище, яке оберігало людину від небезпечних зовнішніх сил та створювало сприятливі умови для її життєдіяльності. Вірогідно такий же сакральний зміст мали поховальні обряди: щоб покійник зміг знайти спокій після смерті, його клали в домовину у вигляді глиняної камери. З язичницьких часів важливе обрядово-ритуальне значення мало додавання до глини різних органічних домішок (вовни, зерна, соломи), що через стіни помешкання або через посуд мало сприяти збереженню добробуту та посиленню родючості. Щоб захиститися від злих духів, зцілитися та зміцнитися, був поширений звичай намазувати глиною тіло людини [69,306-3081.

Народження й смерть знаходили символічне втілення у глиняному посуді, що, з одного боку, уособлювався з материнським лоном, а з другого, - з магічною оболонкою, куди, згідно з поширеним серед землеробських народів обрядом трупоспалення, ховали покійників. Таким шляхом, за архаїчними уявленнями, протікав процес безперервного розвитку й оновлення світобудови: людина була зроблена з глини та ставала нею після смерті.

Сакральна символіка посуду має багато спільних рис з іншими видами матеріальної культури. Його тричленний поділ - шийна горловина, тулуб, низ - викликає відповідні аналогії з будовою людини: голова й шия, тулуб, ноги. Це позначилося й на розписуванні посуду, в якому знаходимо прямі асоціації з традиційними канонами орнаментування одягу. Будучи певною знаковою системою, орнамент глечика, як і сорочки, відіграє роль оберегу, захищаючи найбільш уразливі частини "тіла".

Спонукаючи учнів до осмислення символічно-сакральної системи розташування і зберігання посуду, слід звернути увагу на те, що багато її елементів і до сьогодні зберігається у сільських оселях. Кожен предмет столового інвентаря мав своє, закріплене звичаєвою практикою призначення, тому в інших цілях не використовувався. Зокрема, традиційний етикет забороняв їсти страву з посуди, в якій вона готувалася, не допускав того, щоб миски й горщики постійно знаходилися на столі, засуджував господиню, яка залишали їх на ніч непомитими, тощо. Остерігалися ставити посуд відкритим, щоб через отвір не проникли лихі демонічні сили, тому в миски їжу накладали лише для трапези, а якщо її залишали на довший час, то зверху накривали другою мискою. У внутрішньому просторі хати посуд уявлявся як найбільш рухомий елемент, але його переміщення (перевертання, підвішування) мало не хаотичний, а усталений характер. Навіть розвішування горщиків і глечиків на встромлених у тин палицях (що, до речі, є важливим доповненням до традиційно-символічного образу української хати") мало обереговий зміст, а також символізувало акт запліднення, бо вважалося, що через палиці посуд набирається від землі сили й достатку. Нехтування віками усталених норм використання хатнього начиння та необережне поводження з ним у народних уявленнях могли накликати в оселю різні біди та нещастя. Таким чином, наші пращури виробили самобутню систему етикету користування посудом, яка на підсвідомому рівні забезпечувала дотримування необхідних гігієнічних норм та сприяла якнайкращому зберіганню продуктів харчування [76, 400-401].

Порівняно з іншими елементами матеріально-побутової культури традиції приготування та споживання їжі не втрачають актуальності в сучасному житті. Сьогодні навряд чи доцільно пропагувати давню технологію житлобудування чи носіння традиційного одягу в повсякденному житті замість їхніх сучасних моделей. Утім, учнівській і студентській молоді варто показувати й доводити переваги української кухні та традиційного раціону харчування українського народу, які якнайкраще відповідають місцевим природно-географічним умовам та базуються на простих здорових наїдках.

Людство завжди турбувалося про "хліб насущний", тому проблему їжі слід розглядати як складову матеріальної й такою ж мірою духовної культури, її з'ясування пропонується здійснювати у двох аспектах. Перший пов'язаний зі складом і традиційними способами приготування їжі, а також із режимом, особливостями й обмеженнями її споживання тощо. Другою складовою системи харчування є сформовані на цій основі певні смакові стереотипи та самобутні звичаї й обряди. При цьому слід сказати і про типологізацію їжі, яка здійснюється на різних рівнях: на природному визначається їжа рослинного (хліб, каша, овочі тощо) та м'ясо-молочного походження; на соціальному вона поділяється на буденну, святкову, престижну тощо [4, 7-17].

Упродовж п'яти-шести тисячоліть в ієрархічній системі харчування українського етносу постійно зростала роль хліба, що став її головним предметом-символом. Учням цікаво буде знати, що вже на межі нової й старої ери основною їжею праукраїнських племен були каші та прісні коржики. Важливі зрушення в їх харчовому раціоні відбулися в II - III ст., коли під впливом провінційно-римської культури Подунав'я та Північного Причорномор'я на зміну старим глиняним дискам (коржечникам) прийшли ручні млинки, які в три-чотири рази ефективніше перемелювали зерно на борошно. Це істотно розширило обсяги споживання хліба (кислого, виготовленого на заквасці). Внаслідок наступного збільшення посівів пшениці та жита вже за часів Київської Русі всі верстви населення могли постійно вживати хлібопродукти. Писемні джерела свідчать про великі державні багатства збіжжя; його значущість і доступність засвідчує покарання, пов'язане з обмеженням в їжі, коли особу утримували лише на хлібі та воді.

Українці по праву можуть претендувати на пальму першості у виготовленні хлібних виробів. Така самобутність проявляється як в унікальних технологіях, пов'язаних із додаванням до борошна різноманітних домішок (висівки, картопля, буряки, жолуді, горох, товчена кора дуба, сосни тощо), так і в широкому асортименті традиційних борошняних продуктів - хліб, коровай, калач, паска й ін. Винайдені тут технологічні прийоми були перенесені на приготування страв із картоплі (млинці, картопляники, деруни, галушки тощо), яка, з'явившись у харчовому раціоні українців у XVIII ст., незабаром здобула статус "другого хліба".

За двох останніх століть українська кухня та уявлення про неї зазнали суттєвих змін, на основі чого почали формуватися нові стереотипи про "традиційні національні страви". Протягом тисячоліття їх основу складали хліб, каша, борщ, що доводить частота згадування про них у фольклорних матеріалах. М'ясо споживали головно на свята, а, якщо зважити на суворе дотримання тривалого посту, то стане зрозумілим, що за салом статус "суто українського продукту" закріпився відносно нещодавно. У XIX ст. воно стало символом добробуту, про що свідчить народна приказка: "Якби я був паном, то сало б їв і салом закусував". Тоді ж "земляне яблуко" (картопля) витіснила ріпу, що за часів середньовіччя була головним овочевим продуктом, а по всій Україні поширилися кукурудза, цукровий буряк, розвинулося промислове садівництво. У XX ст. сюди з Європи потрапили томати (помідори) та багато інших овочів і фруктів.

Асортимент продуктів, що складає основу української кухні, мало чим відрізняється від європейського; самобутнього характеру їй надають передусім технологічні прийоми приготування їжі, що, власне, й витворює феномен традиційних народних страв. Кулінарним смакам українців відповідала триєдина функціональність печі (випікання хліба, приготування їжі, опалення житла), тоді як у багатьох слов'янських народів існувала окрема двірна "хлібна піч", а їжа готувалася на відкритому вогнищі. Українська піч за допомогою ферментації забезпечувала приготування різноманітних каш, а також юшок, кисилів тощо. Завдяки давнім рецептам квашення й соління статус "українських національних страв" здобули квашена капуста, капусняк, голубці, "ніжинські огірки" тощо. Але перше місце серед них посідає борщ, який готується з кількох десятків компонетів. У кухні народів світу етнічним символом із прикметником "український" відзначаються "український борщ", "українські вареники", "українські галушки", "українські гречаники", "українська горілка" тощо. Це ж можна сказати й про ковбасу, сальцесон, кров'янку та інші м'ясні страви, що вироблялися на основі специфічних прийомів обробки кишок свиней та копчення (вудження) [5, 127-130].

Народні страви несуть різне символічно-сакральне навантаження. Головне місце у звичаєво-обрядовій сфері українського народу належить хлібові, який посідає чільне місце в системі традиційних цінностей. Будучи ідеальним знаковим символом благоденства, він виступає і як результат утіленої праці, і як атрибут, з яким пов'язують надії на майбутній добробут. Внаслідок поширення за часів Київської Русі житнього хліба, слово "жито" було перенесено на всю іншу їжу, так що воно стало ототожнюватися з поняттям "жити". Самобутнім етнокультурним явищем є система харчових обмежень і заборон, що відображає комплекс історично сформованих світоглядних уявлень українців. Первісне трактування багатьох пов'язаних з ними звичаїв уже забулося, тому нині вони мають лише символічне значення.

Харчові заборони та обмеження передусім стосуються приготування й вживання страв. Так, "нечиста", або вагітна, жінка не мала права пекти хліб, особи "нечистих професій" (шкуродери, ловці собак, кішок та ін.) не допускалися до спільної трапези. Одна з найдавніших заборон стосувалася вживання в їжу крові забитих тварин, так що вже згадувана кров'янка стала однією з небагатьох страв, яка збереглася, незважаючи на заборони християнської церкви. Харчові обмеження регламентувалися християнсько-церковним календарем у вигляді посту (заборона споживати їжу тваринного походження), що охоплював понад півроку [5, 131-132]. Визначний французький інженер і картограф Гійом Боплан був вражений тим, як українці ревно постили: "Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок (їхньої душі) залежить від зміни їжі" [9, ЗО].

Сучасне розширення харчового асортименту визначається двома головними тенденціями. Проникнення у харчовий, здебільшого святковий, раціон українського населення страв із кухні інших народів відбувається через їхнє пристосування до традиційно усталених канонів. Наприклад, при приготуванні шашлику, плову, харчо та інших страв кавказької кухні українські господині обмежують використання гострих приправ, натомість, до них додають більше часнику та борошняних компонентів. З іншого боку, в щоденному меню сучасної української сім'ї зменшується споживання страв із пшоняної, кукурудзяної, гречаної круп, а також із бобових, сочевиці й інших продуктів, які ще в XIX - XX ст. слугували джерелом поповнення енергетичних запасів і збереження здоров'я.

Вивчення традиційної культурно-господарської системи українців повинно бути не тільки предметом пізнання, але й засобом підготовки молодого покоління до практичної діяльності. Важливу складову господарськоткультурного комплексу становлять сільськогосподарські знаряддя праці, поява і поширення яких здебільшого відбувалися шляхом запозичення іноземних зразків та їхнього вдосконалення й пристосування до місцевих умов. Учні та студенти повинні розуміти, що це був складний тривалий процес. Так, під впливом античної культури Північного Причорномор'я ще в IV - III ст. до н.е. серед праукраїнців Подніпров'я з'являються чотирикутні жорна, згодом таким же шляхом запозичили залізні наральники, мотики, серпи, коси. Втім, вже в УІ-УІІ ст. відбувається модернізація цих та інших знарядь, які пристосовуються до місцевих умов праці. Відома в Україні з кінця І тис. до н.е. соха вдосконалювалася в напрямі глибшої оранки важких фунтів (завдяки залізним наральникам із плечиками). Серпи, що, вірогідно, з'явилися ще за скіфських часів, стають довшими й набувають відігнутої прямої ручки, тобто стають схожими на сучасні знаряддя.

Справжню агрокультурну революцію знаменувала поява плугу, перші примітивні форми якого були відомі вже в другій половині І тис. Цс забезпечило перехід від техніки розпушування до обертання і перемішування шарів фунту. В процесі подальшої модернізації сформувався традиційний український ("степовий", "новоросійський") тип плуга, який домінував до середини XIX ст. Його специфічною рисою стало існування поряд із робочою частиною (власне плугом) тяглового двоколісного передка. Це доволі громіздке знаряддя, яке тягнули одна-дві пари волів, забезпечувало розорення дернистих степів Півдня України. Плужна оранка спричинила глибокі зміни в усьому господарському комплексі: застосування органічних добрив (гною), перехід до трипілля, зростання посівів жита тощо [93, 34-47].

Знаряддя і способи провадження різних видів промислу також еволюціонізували від інтеретнічних (запозичених в інших народів) до "самобутньо українських". Багатство фауни зумовило застосування широкого комплексу мисливської зброї і пристроїв. З-поміж них до розряду "українських винаходів" можна віднести стріли зі спеціальними кістяними наконечниками, які мінімально пошкоджували хутро, а також прищемлювальні пастки ("тризуби", "трійні"), багатопетельні сільця на птахів тощо. Серед інших народів фактично не зустрічаємо аналога такому популярному виду полювання, як "боброві гони". У рибальстві суто давньослов'янським винайденням вважаються поплавці з берести й кори [21].

Глибокі традиції на українських землях має бджільництво, яке У давніх слов'ян існувало у вигляді природно-дуплового бортництва, в києворуський період - стійлового бортництва, а з середини XIV ст. розпочався етап "домашнього" розведення бджіл у вуликах. Завдяки нагромадженому впродовж віків досвідові була виведена високопродуктивна "українська порода" бджіл. В уявленнях українців вулик став одним із символів умиротворення, спокою, а особа пасічника користувалася великою повагою у сільській громаді [22].

Самобутнім, поширеним у XVI - першій половині XIX ст. ет-носоціальним явищем стало чумацтво, яке також можна вважати одним із символів українського етнокультурного комплексу. Його назва вірогідно походить від слова "чума" - хвороба, яку завозили з Криму в Україну. В традиційних уявленнях чумацтво постає у вигляді перевезення солі й риби (хоча доставляли й інший товар) на спеціальних возах ("мажах"), що рухаються "валками" (караваном) у супроводі обмазаних дьогтем (щоб захиститися від пошесті) перевізчиків [87]. Молодь приваблює це романтизоване й опоетизоване народною творчістю явище. Тужною, але оптимістичною піснею чумаки пов'язували себе з важким і славним минулим:

Ой хвортуно, хвортуно,

Послужи нам, як служила:

Служила в бурлацтві,

Служила в козацтві,

Вослужи ще й у чумацтві.

Учнів і студентів можна задіяти до пошуково-дослідницької діяльності, запропонувавши віднайти предмети старовинного побуту, наприклад знаряддя для прядіння й ткацтва, адже ще в XIX ст. мало не кожна селянська родина мала ручну прялку - веретено. Цей традиційний і найпоширеніший в Україні промисел має глибокі традиції: їхні коріння сягають ще трипільської культури. Внаслідок нагромадженого досвіду усталився традиційний цикл робіт, пов'язаний з обробкою волокна й вовни та виготовленням тканини. Він супроводжувався численними ритуальними дійствами, а також мав багато регіональних відмінностей. Прядіння й ткацтво вважалося суто жіночим заняттям, тому від майстерності та кмітливості дівчини часто залежала перспектива її одруження [31, 294; 21].

Іноземні впливи та місцеві традиції тісно переплелися в розвитку металургії, яка завдяки своїй технологічній специфіці на межі старої й нової ери почала першою виокремлюватися в самостійну галузь ремесла. При використанні відомостей щодо цього складового матеріальної культури в навчально-виховному процесі слід активніше застосовувати наочні матеріали, які, зокрема, стосуються технології металоливарної справи, асортименту виготовленої продукції, професійних якостей ковалів тощо. Роблячи короткий історичний екскурс, слід зазначити, що вже наприкінці І тис. до н. е. на території України широко застосовувався метод залізодобування у сиродутних печах, де при температурі 1100-1300 градусів із болотних руд отримували кричне залізо. Про технологічні особливості цього процесу свідчить існування горнів із наземною або частково заглибленою в землю шахтою, ямних горнів одноразового використання. Вже у НІ - IV ст. виготовлялося близько 60 найменувань продукції, значну частину якої представляли знаряддя праці, призначені для землеробства, мисливства, ремесла [76, 413-415].

Відгомін давньої металоливарницької традиції спостерігається в кузнях, що збереглися в багатьох селах. Сакралізація металургійної справи знайшла прояв у встановленні біля виробничих центрів кам'яних ідолів, залишки яких ще й до сьогодні можна зустріти в Наддніпрянській Україні. Оповита легендами особа коваля також є залишком язичницьких часів, коли він уявлявся як чаклун та жрець язичницького бога Сварога.

Ще глибших часів сягають промисли, пов'язані з обробкою дерева та каменю, технологія яких удосконалювалася паралельно з розвитком металоливарництва. Вже на початку нової ери на території України поширюється "токарний верстат", вироби якого мали компе-нсовувати нестачу глиняного столового посуду. Тоді ж у побут її людності ввійшли вапнякові, туфові ручні жорна, які в другій половині І тис. замінили ручні ротаційні млини. Здобутки праукраїнської кам'яної архітектури засвідчило зведення язичницьких богів у Сере-дьому Подніпров'ї. Після екскурсу в історію учням варто наголосити, Що ці глибокі столітні традиції активно плекаються в багатьох регіонах України. Так, на Прикарпатті існують цілі династії різьбярів по дереву, вироби яких високо цінуються не лише в Україні, а й за кордоном [76, 414-415; 31, 298-300].

Ювелірне ремесла, теж пройшло тривалу й складну еволюцію. Вже на межі старої і нової ери на території України існували виробничі центри, де шляхом простого кування, рідше відливання виготовлялися фібули, кільця, каблучки, підвіски та інші прикраси. Слід звернути увагу учнів на те, що саме з тих далеких часів зберігається такий яскравий елемент традиційного ювелірного комплексу, як пальчасті та зоо- й антропоморфні фібули. До нього входили прикрашені зерню і сканню (напаяний на пластинку орнамент із дроту) браслети, кільця, сережки, орнаментовані поясні аксесуари тощо. Незабаром внаслідок скандинавських впливів на Русі поширилися 5-подібні браслети, фібули із латуні та срібла. Учені вважають, що значною мірою під впливом культури ісламського світу до нас прийшов звичай дарувати жінкам дорогі прикраси, тканини, посуд, який спершу побутував серед київської знаті [76, 415-516].

Отже, матеріально-побутова культура українського народу має великий пізнавальний та виховний потенціал, який варто активніше використовувати в навчально-виховному процесі, її традиції і здобутки потребують ретельного осмислення педагогами для формування в учнів господарської та екологічної культури, виховання працелюбст-ва, дбайливого ставлення до національних традицій та готовності їх всіляко плекати й примножувати. Водночас оволодіння ними у прикладному плані може стати передумовою включення молоді у сучасну життєдіяльність.

Українське народознавство має служити не тільки предметом пізнання, а й засобом підготовки юнаків і дівчат до практичної діяльності.