5.3. Етнопедагогічні засади оновлення методів навчання

В процесі організації навчально-виховного процесу педагоги часто звертаються до виховного потенціалу народної педагогіки, зокрема вони широко використовують традиційний фонд (народні прислів'я, приказки, примовки), які тією чи іншою мірі пов'язані з навчанням, розвивають і стимулюють пізнавальну активність. Однак така практика використання народної педагогіки на уроці нерідко призводить до дещо спрощеного та однобічного розуміння сутності народної дидактики. Наведення одного-двох вдалих народних висловів щодо методів навчання чи научіння ще не є показником оновлення методів навчання як важливої педагогічної проблеми. Досвід останніх років показує, що у використанні народно-педагогічних знань ще є багато декларативності, історичних спогадів, солодкої ностальгії за далеким минулим.

Ідеалізація минулого, надмірне його прикрашання лише гальмують розвиток сучасної педагогіки. Це певною мірою, стосується як розвитку освітньої системи взагалі, так і оновлення методів навчання, зокрема. Так, автори багатьох історико-педагогічних досліджень, виконаних на Прикарпатті до 1939 року, нерідко діяльність громадських освітніх осередків, хат-читалень, розглядають роботу окремих учителів, директорів шкіл і гімназій, які працювали в селах і містечках Галичини, як вершину педагогічної думки. На жаль, у цих дослідженнях ні теоретично, ні практично не розкривається проблема оновлення методів навчання під впливом народно-педагогічного досвіду українського народу.

Народна дидактика - це та частина народної педагогіки, яка стосується змісту, принципів і методів навчання та освіти дітей і молоді. Народна дидактика, на думку В.Онопи, визначає загальні, спільні для всіх епох освітні елементи [37, 37]. На думку автора, таких елементів п'ять: засвоєння материнської мови; засвоєння знань про природу, людину, суспільство; опанування досвідом здійснення відомих людям способів діяльності; набуття досвіду перетворювальної діяльності; засвоєння норм моралі, естетики, емоційно-чуттєвого досвіду [37]. Це далеко неповний перелік народно-педагогічних освітніх елементів. Зрештою, річ не в тім, назвати всі чи частину цих складових. Головне полягає в тому, що метою народної дидактики є розумова освіта, формування у дітей правильного ставлення до знань та їх засвоєння.

Оновлюючи традиційні методи навчання як словесні (розповідь, пояснення, лекція, бесіда, дискусія, диспут, драматизація), наочні (ілюстрації, демонстрації), практичні (вправи, практичні і дослідні роботи), ми опираємось на народно-дидактичні вимоги - подолати у дитини страх перед навчанням. Народна дидактика пройнята оптимізмом і безмежною вірою в інтелектуальні можливості людей. "Не святі горшки міняють", "Не кажи не вмію, а кажи навчусь", - так звертався і звертається народ до дітей та тих, хто навчається, щоб підтримати, активізувати їх емоційно-чуттєву сферу, допомогти подолати труднощі пізнання.

Оновлення методів навчання на етнопедагогічних засадах не означає введення нових, невідомих етнопедагогічній науці методів. Сьогодні не існує спеціальних народних методів навчання. В кожному "нормативному", унормованому педагогікою і наукою методі є значна частка народної мудрості: "Вік живи - вік учись", "Краще один раз побачити, ніж сто разів почути". В науці - це наочні методи навчання, дидактичний принцип наочності.

З позиції формування у дітей бажання вчитися суть народно-педагогічного генію полягає в тому, що наукові поняття, принципи, методи навчання стають доступними і зрозумілими у коротких, майже афористичних народних висловлюваннях. Саме тому, як справедливо писав Р. Скульський, "народна педагогіка радить використовувати казки, оповідання, прислів'я, поговірки та інші фольклорні твори, які завжди були й надалі залишаються привабливими для дітей" [45, 62]. Автор виходить із того, що на відміну від науки, яка намагається дати наукове визначення понять, найважливіших ознак явища, етнопедагогіка найскладніші наукові категорії виражає доступними дітям фактами, художніми засобами тощо. Завдяки цьому вони стають простими й доступними для засвоєння і, як правило, цікавими. В цьому також полягає один із шляхів оновлення методів навчання. Невипадково, що Державна національна програма "'Освіта" зазначає, що "... національне виховання є органічним компонентом освіти, головний шлях до якої пролягає через організоване навчання" [12, 15].

Оновлення методів навчання на етнопедагогічних засадах переслідує не лише мету національного відродження і виховання. Проблема ця значно глибша. Нині в освіті й навчанні відчувається помітний струмінь практицизму. Знання набувають все більшого прикладного значення. Відповідно методи навчання наближаються до народної прикладної педагогіки. Дітей приваблює можливість не лише пізнавати науково-теоретичні основи засвоєння знань, але й в особистій активній діяльності втілювати у життя отримані знання.

Методи навчання, що застосовуються у народній дидактиці, тісно пов'язані з особистою активною діяльністю дітей. Сьогодні на засадах етнопедагогіки використовуються такі методи навчання, які не лише зводяться до актуалізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, але й до особистісно-прикладної, коли учень має змогу переконатись у потребі міцних повноцінних знань. Тут реальною стає народна мудрість: "Не для школи, а для життя ми навчаємось". Прикладна суть оновлених методів навчання полягає в природній нерозривності знань і практичних умінь та навичок. Так поглиблене вивчення народних ремесел і промислів (ткацтва, килимарства, в'язання, художньої обробки дерева, шкіри, металу, лозоплетіння тощо) дає змогу не лише отримувати наукові знання про особливості матеріалів, з якими працюють діти, але й набути певних технік і технологій, умінь і навичок роботи із згаданими матеріалами. В цьому одна із привабливих сторін оновлених методів на засадах етнопедагогіки.

Оновлення методів навчання відбувається і шляхом залучення учнів до досліджень, доступних їм за віком. Учні спроможні записувати народні пісні, легенди, перекази, оповідання, прислів'я тощо. Вони є активними збирачами різноманітного етнографічного матеріалу. Саме для особистісно-активного навчання необхідно оновлювати пошукові і частково-пошукові методи. Вони мають бути насичені не лише проблемами, які потребують розв'язання, але й новими технологіями активізації учнівської творчості. Оновлюючи традиційні методи навчання, враховуємо специфіку учнівської творчої діяльності. Суть її полягає в тому, щоб творчість дитини захопила її повністю, активізувала як інтелектуальні, так і вольові зусилля. Тому особистий творчий підхід у будь-якій галузі знань чи сфері практичної діяльності небезпідставно розцінюємо як необхідний елемент оновлення методів навчання і дієвий чинник навчання і виховання школярів.

Школа має необмежені можливості щодо розвитку творчості учнів. Це і згадувані дослідження етнографічного характеру (збір, запис і систематизація етнографічного матеріалу), і посильна господарська діяльність за місцем проживання, і робота в гуртках художньої самодіяльності, фольклорних ансамблях тощо.

Оновлення методів навчання на засадах етнопедагогіки реалізується на ряді дидактичних принципів. Своє бачення їх значення у розробці та використанні українознавства показав дослідник даної проблеми Р. Скульський [44, 51-54]. Ми дозволимо собі, виходячи з предмету нашого дослідження, дещо по-іншому підійти до класифікації принципів з огляду на методичну складову їх використання. 1. Принцип народності. Використання будь-якого методу навчання вимагає органічного поєднання наукових знань з побутово-емпіричним досвідом учнів, учителів, батьків. Методична доцільність у взаємозбагаченні наукових знань практичним досвідом. Дотримання даного принципу дозволяє учням зрозуміти логіку науки: багато закономірностей, відкритих емпіричним шляхом, підтверджуються науковими знаннями.

2.. Принцип системності. Будь-який метод має цінність, якщо знання, які за його допомогою здобуваються, належним чином систематизовані. Принцип системності як в розробці змісту навчального матеріалу, так і у використанні системи методів навчання вимагає цілісності як інформаційного (змістового), так і методичного компонентів.

3. Принцип спрямування методів навчання на життєві потреби людини. Суть його у взаємозв'язку соціально-культурної спадщини минулого з реаліями сьогодення. Як методично правильно погодити традиційні методи навчання із сучасними технологіями. Розробляючи новий зміст навчання, необхідно забезпечити його подання і засвоєння новими методами.

4. Принцип науковості в розробці змісту, форм і методів навчання. Орієнтація на науково-достовірні знання. Спростування тих емпіричних народних уявлень, які суперечать науковим знанням

5. Принцип історизму в розробці змісту й методів вивчення етнопедагогічного матеріалу. Дотримання даного принципу сприяє розвиткові пізнавальних інтересів учнів. Методичною суттю даного принципу є те, що учні бачать етимологію будь-якого знання. Вони простежують основний історичний зв'язок - як, чому і за яких обставин певне явище виникло, які головні етапи у своєму розвиткові пройшло, яким є у теперішній час і які можливі перспективи його подальшого розвитку.

6. Принцип дослідництва й особистої творчості в оволодінні навчальним матеріалом. Пізнання не є чисто "споживацький" процес. Його методи повинні сприяти організації різноманітної практичної діяльності школярів.

Дослідження етнопедагогічних засад оновлення методів навчання особливо необхідне для їх використання в навчальній роботі з молодшими школярами. В процесі навчання вони вивчають як українську мову, так і математику, природознавство, розвивають мовлення, знайомляться з навколишнім світом через комплексний предмет "Я і Україна". Тут трудове навчання часто-густо переплетене з реальною корисною продуктивною діяльністю, школярі припадають до золотих скарбів народної мудрості.

Молодші школярі набагато більше і природніше усвідомлюють себе продовжувачами звичаїв, традицій своїх батьків, свого народу, ніж їх старші одношкільники. Вони ще близькі до сім'ї, батьківської і народної педагогіки. Народна дидактика на періоді раннього дитинства займає значне місце, а часом і провідне у порівнянні з нормативною. З віком діти переходять на вищий ступінь розвитку, потужно оволодівають основами наук у концентрованому виді окремих навчальних предметів.

Особливу роль у розвитку молодих школярів відіграє рідна мова. Вона найдорожчий скарб нашого народу, бо в ній "цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина..." [55, 123]. Ці слова пам'ятає кожен учитель, який відкриває дітям чарівний світ мовного багатства. Ми повністю поділяємо думку С.Домбровського, який писав: "Не важко навчити дітей азбуки, читанню. У десятки разів складніше навчити культури мовлення, а звідси любові і пошани до мови свого народу. Тому учителю з перших днів роботи з молодшими школярами треба розробити свою систему, яка допомагала б дітям оволодівати культурою рідної мови" [16, 93]. В дану систему входить і оновлення методів навчання.

З метою збільшення активного словникового запасу учнів учителі широко використовують народні пісні, прислів'я, скоромовки тощо. З прислів'їв і приказок учитель дає своєрідні народні заповіді про культуру мовлення, повагу і пошану до слова. Засвоюючи їх, діти проймаються почуттям поваги до народних думок про мову, усвідомлюють, як вимогливо народ ставиться до кожного слова, як дбає про чистоту і культуру рідної мови. Тут у пригоді стають такі зрозумілі дітям прислів'я: "Птицю пізнати по пір'ю, а чоловіка по бесіді", "Коли праве діло, то говори сміло". Учитель має підкреслювати думку, що мова, збагачена народними висловами, приємна, багата й соковита. Сприймається легко, ... і сказане надовго запам'ятовується. Вивчаючи теми "Мова і мовлення", "Культура мовлення", "Текст", "Речення" тощо, вчителі пропонують учням найрізноманатніші письмові і усні вправи з використанням різноманітних фольклорних текстів (казки, пісні, легенди, прислів'я, приказки, загадки).

Для прищеплення навичок естетики мови, вмінь висловлювати свої думки чітко, логічно і зрозуміло вчителі широко використовують такі народні вислови, в яких висміюються ті, хто не має мовної культури або, як в народі кажуть, "маку в роті": "Бесіди багато, а розуму мало"; "Верзе, що й купи не тримається"; "Наговорив сім мішків гречаної вовни, та всі неповні".

Особлива увага приділяється роботі самих дітей зі словом. Опрацьовуючи у 2-3 класах великий розділ "Слово", вчителі пропонують учням підбирати народні прислів'я і приказки про значення слова, його силу і вплив на співбесідника. Діти добирають такі вислови: "Словом можна злічити і скалічити", "Бджола жалить жалом, а чоловік словом" та ін.

Творчий підхід до роботи зі словом полягає і в тому, що учні до окремих слів самостійно добирають синоніми чи антоніми. Наприклад, до слова "говорити" можна запропонувати такі синоніми, що мають місце в народному вжитку: балакати, базікати, воркотіти, казати, варнякати, плести, лепетати, щебетати, городити, гомоніти, теревенити, торочити, точити ляси, розповідати байки тощо. За допомогою вчителя добираються ще приповідки такого змісту: "Каже їдко, та рідко"; "Плети, плети, я чув таких як ти"; "Лепече, що на рот лізе" та ін.

Досліджуючи проблему використання народознавства у навчанні молодших школярів, С.Домбровський багато уваги приділяв підвищенню пізнавальної активності учнів у процесі роботи із загадками. Діти люблять відгадувати загадки. Тут панує дух змагальності, вправляння у кмітливості тощо. Вчений наводить такі цікаві для дітей загадки:

Чорні, криві, від роду німі. А встануть вряд -враз заговорять.

(Літери)

Біла рілля, чорне насіння: Хто його вміє, той розуміє; Хто його знає, той назбирає.

(Письмо)

Зважаючи на те, що не всі учні молодших класів безпомилково розрізняють слова, які означають назви предметів, їх ознаки або дію, С.Домбровський пропонував, щоб в процесі вивчення теми "іменник" були використані такі речення з народного синоптичного календаря: "Місяць заходить червоно - на вітер"; "Небо темніє - дощем посіє"; "Червоні хмари вранці - на вітер". До таких народних прикмет не лише сприяє кращому визначенню іменників, але й спонукає дітей до аналізу явищ природи.

Такий методичний прийом можна використовувати і в процесі засвоєння теми "прикметник": "Східний вітер сухий і дощу не приносить", "Кішка качається - гарна погодп передбачається"; "Сильна тяга у печі - на мороз" тощо.

Тему "Дієслово" найкраще опрацьовувати з використанням текстів з усної народної творчості. Наприклад, для ознайомлення з категоріями дієслова учням пропонуються речення: "За рідний край життя віддай"; "До свого краю кожного чоловіка тягне".

Методи навчання потребують оновлення щодо наповнення кожного з них проблемно-пошуковими завданнями. Читаючи з дітьми народні казки, аналізуючи вчинки позитивних і негативних персонажів, необхідно обмінюватись з дітьми думками з таких питань: Що вам найбільше сподобалось в казці? Чи схвалюєте дії головного героя? Як би ви поступили в подібній ситуації"? Чого навчає Вас ця казка?

Такі запитання, на думку С. Домбровського, допомагають розкрити дітям сутність моральних чеснот, їх загальнолюдський характер [16, 96-97].

Певне методичне оновлення на засадах етнопедагогіки відбувається і на уроках читання. Так при вивченні з другокласниками тем: "В колі рідної родини", "Зима-білосніжка", "А вже весна, а вже красна", "Рідна мати моя" широко використовуються колискові пісні, щедрівки, веснянки, гаївки, пісні про матір ("Ой ну, люлі, люлі", "Віє вітер на долину", "А в неділю рано-ранесенько", "Ой роде наш красний" тощо).

Як на уроках рідної мови, так і на уроках читання вчителі дбають про розвиток мислення у дітей. Так, читаючи з дітьми народну казку "Ходить гарбуз по городу", дітям пропонують відповісти на такі запитання: Як ставиться гарбуз до своїх родичів? Яке відношення огірків, жовтої дині, моркви, буряків, бобу до голови родини -гарбуза? Що повинні пам'ятати діти, звертаючись до старших у своїй сім'ї? Скажіть, чому в сім'ї панувати повага до старших, дружба і взаємодопомога? Які відносини у Вашій сім'ї?

Наведений С. Домбровським приклад роботи із такою, здавалось б, власне дитячою казкою свідчить про потужні можливості народної дидактики щодо організації розвивального навчання з дітьми.

Значний потенціал щодо навчання і розвитку дітей має використання етнопедагогічних засад в процесі вивчення математики. Народна математика ще у дошкільний період дає дітям перші поняття про рахунки, розвиває кмітливість, ощадливість і бережливість, знайомить дітей з одиницями вимірювання тощо. Оновлення методів вивчення математики на засадах народної дидактики полягає в першу чергу в тому, що вчитель знайомить дітей з давніми (народними) способами й мірками об'єму, довжини, ваги (гелетка, аршин, пуд, корець, дека тощо).

Ігрові елементи, задачі народознавчого змісту, "лічилки" роблять уроки математики цікавими, спонукають дітей думати, проявляти кмітливість. Молодшим школярам особливо цікаві народно-математичні загадки типу: "П'ятеро хлоп'яток розійшлись в п'ять хаток (Рукавичка)", "Скільки було: дві матері, дві дочки і онука?"

Народно-математичні загадки, на думку М.Стельмаховича, "міцно вкарбовуються у дитячу пам'ять, збагачують знання і разом з тим перевіряють рівень інтелектуальної підготовки, спонукають до різноманітних розумових операцій (аналізу, синтезу, індукції, дедукції), вчать думати, логічно обґрунтовувати свої міркування, будять емоційні переживання, виробляють уважність, спостережливість, кмітливість, збагачують мову, привертають увагу до матеріальної і духовної культури народу" [46, 39].

"Народно-дидактичні ігри, на думку В. Кононенка, викликають інтерес до знань, розвивають допитливість і кмітливість. У грі нудне і нецікаве стає легким, захоплюючим" [25, 116]. Автор дає цікаву і детальну класифікацію народно-дидактичних ігор: творчі (сюжетно-рольові, ігри-драматизації); ігри з правилами та народні ігри - дидактичні, рухливі, ігри-розваги, ігри-забави; словесні ігри -народні загадки, скоромовки, задачі, головоломки, небилиці, лічилки, колискові пісні та забавлянки, примовки, дражнилки тощо [25, 116].

Народна дидактика широко використовується у трудовому вихованні школярів. На уроках праці учителі наголошують, що український народ здавна відзначався працьовитістю і старанністю в роботі. В народних казках, піснях, прислів'ях, приказках, іграх він опоетизував працю і людей праці. Учні молодших класів за завданням учителів підбирають і виписують прислів'я типу: "У праці - краса людини", "Землю прикрашає сонце, а людину - праця", "Щоб людиною стати, треба працювати" тощо.

Оновлення методів навчання на засадах етнопедагогіки включає добір таких текстів казок, оповідань, в яких добро перемагає зло, правда на боці роботящих, чесних і сумлінних героїв.

У роботі з папером і картоном, у процесі вивчення таких тем, як "Виготовлення об'ємних виробів", "Вироблення виробів з використання шаблонів" та ін., учні не тільки навчаються виконувати роботу швидко і якісно, але й оволодівають уміннями по-господарськи еко-номно використовувати різні матеріали. Бережливість, ощадливість, господарність - це традиційні риси українців. Наш народ в усі часи висміював тих, хто не цінує продукт праці: "Косо-криво аби живо"; "Стук-грюк аби з рук"; "Зробив - курям на сміх" тощо.

В практиці роботи багатьох учителів в процесі трудового навчання не лише використовуються елементи народної дидактики, але й її засобами формуються дисциплінованість, акуратність, точність, наполегливість в праці, уміння довести розпочату справу до кінця.

Оновлюючи методи навчання, учителі знайомлять учнів із магнітними записами народних пісень "Грицю, Грицю до роботи", "Ой служив я в пана" та ін. Під звуки цих веселих, жартівливих мелодій діти дружно працюють, зникає невпевненість, проявляється зацікавленість у роботі. В багатьох школах до роботи з дітьми залучаються живі носії народнопедагогічного досвіду - майстри народної творчості, старожили села й міста. Такі зустрічі не лише цікаві дітям, але й глибоко повчальні.

Оновленню методів навчання на етнопедагогічних засадах сприяє дидактика українського народного календаря. З цього приводу дослідники В. Кузь, Ю. Руденко, 3. Сергійчук пишуть: "У процесі дотримання звичаїв і обрядів народного календаря учнями засвоюється культура дідів і прадідів, тобто справжня народна культура, яка лежить в основі сучасної української національної культури. Народна культура сконденсована в календарних традиціях, звичаях і обрядах -це те життєдайне коріння, яке живить духовність, зокрема ідейність, моральність, естетику кожного учня" [39, 11]. Дидактика українського календаря, писав С. Домбровський, відображає "сутність змін у природі, їх характер та особливості впливу на трудову діяльність людини, її духовний світ, побут і дозвілля" [15, 108].

Дидактичні можливості народного календаря полягають в тому, що учні особисто залучаються до спостережень за змінами в природі в залежності від пори року, відчувають себе частиною живої природи, вчаться прогнозувати (передбачати) зміни у природі та їхні можливі наслідки, проймаються любов'ю й пошаною до нашого мудрого, кмітливого й працьовитого народу.