3. Українські родинні цінності

Проблеми соціальної політики держави у сфері сім'ї набувають важливого значення в усьому світі. Такими проблемами для більшості країн світу стали: нуклеаризація й малодітність сімей; руйнування природної, що складалася віками, структури повної сім'ї і поява різних типів сімей із порушеною структурою (переважно сімей неповних); занепад моногамної сім'ї, легковажне створення і наступний розрив сімейних стосунків (що відбувається в окремих випадках неодноразово); статеве життя сімейних партнерів поза сім'єю тощо. У свою чергу, ці проблеми спричинюють нові труднощі: занедбаність дітей та підлітків, їх девіантну поведінку, активізацію негативного середовища неспроможних сімей (з батьками, опікунами та дітьми, хворими на алкоголізм, наркоманію, СНІД, недієздатними, з асоціа­льною поведінкою тощо) і, відповідно, необхідність соціальної реабілітації, адаптації та соціалізації дітей, які перебувають в особливо складних морально-психологічних умовах.

Сьогодні у багатьох випадках ми є свідками виразного погіршення стану сім'ї і певного руйнування подружніх цінностей. Це неминуче викликає соціальне занепокоєння: чи дійсно готовий до сімейного життя той, хто укладає шлюб?

Головна доктринальна мотивація ґрунтується на переконанні про цінність подружжя, що закорінена в людській природі. Християнське подружжя як запорука нового життя, завжди виражає правду подружньої любові і є наче пророчим свідченням потреб людини. Чоловік і жінка від початку були покликані жити у сопричасті життя й любові та доповнювати одне одного через виконання своїх обов'язків, що допомагало б їм осягати повноту людської гідності, чинити добро для дітей і суспільства, виконувати місію "захисту і опіки життя, ... що є завданням і відповідальністю всіх" [23, 200-201]. Місія зберігання і передачі ЛЮБОВІ - основного фундаменту родинних відносин -покладена сьогодні, передусім, на родини.

Родина як спільнота любові, що є "домашньою Церквою" й школою самовідданого служіння один одному, може і повинна прийти на допомогу українському суспільству. Через формування та виховання автентичних цінностей: любові до Бога та ближнього;

- пошани та любові до батьків; пошанування гідності й права на життя людської особи; власної християнської самосвідомості; святості та величі родинного життя; любові до своєї землі та народу; відповідальності перед батьківщиною - родина створює передумови для майбутнього Української держави.

У Концепції державної сімейної політики сказано: "У Концепції визначаються шляхи розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем України - стабільного існування та розвитку сім'ї, поліпшення її життєвого рівня, створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого визначення, інтелектуального, духовного, фізичного розвитку особистості, починаючи з дитячого віку" [3]. Тобто ця Концепція базується на прерогативі подружжя, сім'ї й родини в житті демократичного суспільства, її можливості та ролі у гуманістичному вихованні нового покоління.

Основними родинними цінностями, що випливають з Концепції державної сімейної політики України, є:

"формування у свідомості людей розуміння важливості ролі сім'ї у житті суспільства, виховання нового покоління, забезпеченні суспільної стабільності та прогресу;

сприяння відродженню традиційно міцної, працьовитої, економічно спроможної сім'ї на основі нових соціально-економічних відносин, національних традицій та впровадження кращого світового досвіду; пропагування й забезпечення наступності поколінь; створення умов для повної реалізації економічних, соціальних і демографічних функцій сім'ї; вжиття заходів для захисту інтересів сім'ї і дітей, їх, соціальної підтримки в період соціально-економічної трансформації суспільства;

формування у населення культури планування сім'ї, народження бажаної кількості дітей з урахуванням сучасного розвитку медицини, налагодження ефективної системи підготовки молоді до сімейного життя, пропагування авторитету шлюбу; усебічна соціально-економічна підтримка молоді; сприяння поширенню сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, профілактика дитячої безоглядності, жебракування, запобігання правопорушенням;

- створення у державі єдино соціальної інфраструктури з метою обслуговування сім'ї та виконання завдань, пов'язаних з її життєзабезпеченням" [3].

Згідно з основними принципами Концепції державної сімейної політики, а саме суверенітету й автономії у прийнятті рішень щодо свого розвитку, якими виключається втручання у суто сімейні справи держави, громадських організацій, політичних партій, релігійних конфесій, крім випадків, які передбачені законодавством створюються умови для безпеки наших українських родин. За цим принципом Концепція державної сімейної політики у співзвучності з Хартією прав сім'ї передбачає вироблення в українському законодавстві гарантій безпеки, захисту родини перед зафозою модерного явища - псевдо-релігійних, тоталітарних сект і харизматичних рухів, які підривають і руйнують міжособистісні родинні стосунки й цінності.

Ще папа Пій XI в енцикліці "Непорочне Подружжя" (1930 р.) каже про можливість співпраці Церкви і держави у сфері сім'ї: "Однак (цивільна) влада повинна дбати не лише про те, що стосується матеріальних благ, але й про все, що стосується духовних благ подружжя та сім'ї. Тобто влада має видавати справедливі закони на захист подружньої вірності, взаємодопомоги тощо, оскільки, як свідчить історія, процвітання держав та дочасне благо фомадян не можуть бути забезпеченими та неушкодженими там, де розхитано фундамент, на якому воно базується, тобто моральний порядок..." [3].

Важливе значення у спільній взаємодії представників влади і церкви є безпосереднє просвітництво молодих сімей із питань родинних взаємовідносин, відновлення християнських цінностей подруж-ності, материнства й батьківства у практиці родинних стосунків. Батьки повинні самі знати принципи сімейного життя, використовувати їх на практиці і бути прикладом для оточення.

Відомо, що перевірений віками традиційний засіб, що може вилікувати людину, котра потрапила в складні перипетії життєвих обставин, - це духовне спілкування з Творцем. Підмічено, що відбуваються зміни в житті людей, котрі відвідують церкву: заспокоюється бешкетник-підліток, просить прощення "блудний син", сором'язливо потуплює очі дочка, уважно розглядає церковний живопис невіруюча людина, прислухається до слів священика про покаяння й спасіння людської душі злодій тощо.

До святого храму батьки йдуть разом з дітьми. Сприймаючи Божі заповіді разом з найріднішими людьми, вони спільно намагатимуться їх не порушувати, адже в серці їх оживає віра, прагнення до первісної чистоти і святості. Таким чином здійснюється взаємовплив, перехід людських знань у ранг внутрішнього морального закону: чинити для людей і рідної землі добро, очищувати навіть помисли свої від зла.

Невипадково основним елементом релігійного життя в родині, її типовим знаком виступає молитва. Вона служить найкращим засобом розвитку духовного життя батьків і дітей, формує атмосферу віри довкола домашнього вогнища, а також допомагає повніше переживати батьківство, виховувати дітей у визнанні присутності Бога й особистого молитовного діалогу з ним.

Велику виховну дію справляють обряди, пов'язані з релігійними святами, читання релігійних книжок, відвідування дітьми разом із батьками недільних шкіл (де можуть бути присутні й вчителі).

Однією з головних умов ефективної підготовки молоді до сімейного життя є впровадження етапності у відновленні християнських цінностей родинного життя. При укладанні єпархіальних і парафіяльних профам, в яких надається перевага пастирській опіці сім'ї, передбачається, що обов'язок дошлюбного формування займає свою нішу і знайде подальший розвиток. Для складання таких програм важливо знати наявні форми катехизації й виховання підлітків і юнацтва, а також розглянути можливості залучення подружніх пар, які відзначаються християнською вірою, у процес дошлюбного виховання.

У процесі дошлюбного виховання слід розрізняти три етапи, або три основні моменти підготовки до подружжя - віддалена, попередня й безпосередня підготовка. Цілі, властиві кожному з цих етапів, будуть досягнуті тоді, коли наречені пізнають основний зміст кожного з цих підготовчих етапів. Наречені, намагаючись пристосувати своє життя до пізнаних цінностей, здобудуть справжнє виховання, яке необхідне для подальшого подружнього життя.

Підготовка до подружнього життя передбачає проникнення християнського духу у розум і поведінку кожного громадянина, у законодавство і в суспільні структури, де живуть християни. Саме дошлюбна підготовка є "завданням подружніх пар, котрі покликані передавати життя на підставі щораз кращого усвідомлення значення прокреації. Воно сприймається як важлива подія, що вказує: людське життя є даром, який ми приймаємо для того, щоби знову його дати як дар" [23].

Віддалена підготовка охоплює дітей, юнацтво і молодь. Здійснюється передусім у сім'ї, а також у школі та в спеціальних групах освітньо-виховного характеру, що є ефективною допомогою сім'ї. Це період, коли слід передати і прищепити повагу до загальнолюдських цінностей як у сфері вузькоособистісних, так і суспільних стосунків, що, в свою чергу, передбачає формування характеру, самоповаги і самоконтролю, відповідне впорядкування своїх нахилів, виховання поваги до осіб статі.

Віддалена підготовка до подружжя досягне своєї головної мети, коли будуть успішно засвоєні основи, необхідні для кращого розпізнавання ієрархії цінностей. Любов може бути завдяки Божій ласці оздоровленою, зміцненою та підсиленою необхідними цінностями, що тісно пов'язані з самопожертвою, самозреченням і самопосвятою, якими живе людина. Уже на цьому етапі вихователі повинні потурбуватися, щоб моральні переконання випливали з віри. До такого християнського стилю життя може заохочувати приклад батьків, який часто стає справжнім свідченням для дітей, котрі колись укладуть подружжя, і в майбутньому може підтримувати й допомагати їм вистояти в труднощах.

Віддалена підготовка покликана сформувати ментальність молодої особистості так, щоб вона була спроможною не піддатися концепціям, що противляться єдності й неподільності подружжя. Тому другою метою цієї підготовки є прояв виховної місії батьків. Бо ж у сім'ї християнські батьки є першими свідками і вихователями дітей, як у тому, що стосується зростання у "вірі, надії, любові", так і у виявленні, формуванні особистого покликання кожної дитини.

Щоб зреалізувати це завдання, батьки потребують належної і адекватної допомоги. Таку допомогу повинні надати передусім загальноосвітні школи, парафіяльні та інші виховні інституції, рухи, спільноти, товариства, а також асоціації християнських сімей. Цей духовний провід повинен зміцнювати у молоді почуття належності до суспільства і насамперед до власної сім'ї, й скерувати їхні ідеали на сім'ю, яку вони в майбутньому створять.

Попередня підготовка повинна базуватися передусім на пізнанні глибин віри й особистого свідоцтва вірності в реальному житті.

Сімейна інтимність не є інтимність, замкнута сама в собі, але, навпаки, можливість інтеріоризації людських і християнських цінностей, пов'язаних із подружнім життям. Сімейне життя - згідно з концепцією відкритої сім'ї - вимагає від чоловіка й дружини усвідомлення того, що вони мають не тільки права, але й обов'язки щодо суспільства і щодо церкви.

У навчальній програмі різних предметів закладені великі можливості для родинного виховання дітей та юнацтва. При вивченні курсу літератури вчитель, використовуючи приклади з класичних творів, може переносити цінності на сучасний етап, проводити порівняльну характеристику інтимних відносин у минулому з сучасними тосунками молоді. Вивчаючи предмет "Основи держави і права країни", вчитель має можливість розкрити моральний зміст закону про сім'ю і шлюб. Уроки біології мають служити основою для проведення бесід з питань санітарно-гігієнічної підготовки до шлюбу і сім'ї; статеве виховання відкриває очі на найпотаємніше. Уроки фізичного виховання допомагають гармонійному розвитку організму, покращенню здоров'я майбутніх батьків. Уроки праці покликані зміцнити навички вести господарство. Математики допомагають вести підрахунки домашнього бюджету, вчителі іноземної мови забезпечують паралель між сімейними стосунками, модою, інтер'єром в тих країнах, мову яких учні вивчають. Вчитель предмету "Етика і психологія сімейного життя" (й інших предметів) зможе легше знайти спільну мову з підлітками, проте, на жаль, вчителі-предметники майже не здійснюють на практиці таких дій, перекладаючи на плечі цьому вчителеві, який часом навіть не компетентний з тих чи інших питань.

Найбільша кількість часу, відведеного на проблематику статевого виховання, міститься в курсі валеології. У методичних рекомендаціях до цього курсу говориться, що "основна мета неперервної валеологічної освіти в Україні - збереження і зміцнення здоров'я українського народу шляхом формування валеологічного світогляду, виховання свідомого та дбайливого ставлення до власного здоров'я як до головної умови якомога повнішої реалізації творчого і фізичного потенціалу особистості" [37, 8-9].

Проте у цьому курсі, як і у вище згаданих, основний акцент зміщується не на формування родинної культури учнівської молоді, в тому числі не на постановку в центрі родинних відносин любові, а на профілактику вагітності й абортів, венеричних захворювань і СНІДу. Головне для українських валеологів у сфері статевості - це здоров'я людини "будь-якою ціною" аж до відкинення особистісного виміру людини, через заперечення суті любові (безкорисливе самодарування іншому) та зведення її до егоїстичного задоволення власних сексуальних імпульсів [21, 107]. Таке ототожнення із чистою сексуальністю є помилковим, бо істотна відмінність любові від імпульсу... полягає в тому, що - любов робить імпульс саме типово людським переживанням... щойно там стає воно справді переживанням, без цього воно було б простим збудженням. Факт найвищого вияву любовних стосунків між представниками протилежних статей зводиться до "невербального спілкування" як прояву найвищого розвитку свободи "партнерів" з обох сторін.

Неважко передбачити наслідки такого "валеологічного" підходу для української системи освіти. Досить звернути погляд у бік країн, які вже пройшли так звану "сексуальну революцію". "Тотальний секс-просвіта американців вже дала свої плоди. Урожай, як бачимо, немалий. Причому відмічена чітка закономірність: навчені "безпечному сексу" підлітки заражаються набагато частіше, ніж ненавчені (чи не так детально навчені) дорослі... Здається, Америка це розуміє. У всякому випадку, в 1996 році президент США підписав закон, яким, зокрема, поставлений хрест на навчання американських школярів "безпечному сексу" [39].

Непопулярність подружжя як інституції, непостійність подружніх зв'язків - ці та інші чинники - це також наслідки "культури голого сексу". Ґрунт підготовлено: суцільна пропаганда еротизму засобами масової інформації, неконтрольованість ситуації з боку уряду, 'готовність" широких мас прийняти чужу "культуру"; курсу "Валеологія" залишається лише ці ідеї систематизувати та подати в доступній формі, видаючи за правильну життєву поставу, молодому поколінню.

Інший підхід до цієї проблеми поданий у курсі "Біологія людини" (9 клас). Близькі стосунки протилежних статей (юнаків і дівчат) автори подають, спираючись на необхідність присутності кохання (навіть не закоханості) задля виправдання вступу в статеві стосунки. І визначенням, поданим у цьому підручнику, кохання - "почуття, що благороджує людину, пробуджує в ній високі поривання і спонукає на самовіддані та безкорисливі вчинки... Якщо в коханні переважає егоїзм, воно дійсно приречене на скороминучість". Підкреслюється, цо "водночас важливі якості особистості часто не усвідомлюються (йдеться про період закоханості), їхнє значення виявляється лише у зивалому спілкуванні. Тому у цей невизначений для особистості період не варто поспішати вступати у статеві контакти", оскільки це ложе бути не кохання, а відвертий егоїзм [36, 95-98, 106, 118, 122].

Аналіз показує, що проблемність програми статевого виховання криється не тільки у неадекватному представленні матеріалу, в якому губиться логічна послідовність складових елементів сфери статевості людини, а й у ставленні самого суспільства, представниками якого в даній ситуації є вчителі шкіл, які, представляючи цю тематику, не можуть подати її в належний спосіб. Звівши любов до задоволення сексуального імпульсу, зробивши її замкнутою в собі (неплідною) та знизивши таким чином ступінь її відповідальності (через застосування контрацептивної ментальності), без сумніву, позбавимо людину того, що робить її людиною. Такі цінності, як любов, вірність, чистота, оспівані в українському фольклорі, залишаються тоді тільки "музейними експонатами".

Християнський світогляд та мораль не є чимось відірвано-абстрактним, а проявляються у стосунках людини з людиною, родинних взаєминах. Цей спосіб світосприйняття залежить від прищеплених чи засвоєних пріоритетів, від засвоєної шкали цінностей. Прийнявши людину як вершину цінностей у видимому світі і збагнувши її непересічну цінність (не просто людини як такої, а конкретної особи), ми створюємо не що інше, як спільноту людей, яких єднає спільне благо - цінність людини. Християнський світогляд заперечує себелюбство і пропонує дієвий приклад любові до інших аж до самозречення у служінні своїм ближнім. Такий приклад поведінки відображений у житті багатьох подвижників віри. Коли людина ставить за принцип своєї поведінки мотив "задля себе", то вона фактично самоізолюється від інших, самовідчужуеться від суспільства, від собі подібних; доходить врешті до соліпсизму. Коли таке "Я" одружується, то заради себе, а інший член подружжя є лише інструментом досягнення певної мети, наприклад власного щастя. Глибоких стосунків між людьми по суті немає, оскільки керовані мотивом "задля себе" трактують іншого лише як засіб до досягнення власної цілі.

Суть негативності самого феномена "задля себе" полягає в тому, що людина ліквідовує себе як істоту духовну, покликану до пізнання і споглядання істини, краси, добра, нищить себе як істоту духовну, яка покликана реалізовувати красу і добро. Яскравим прикладом трансценденції, притаманного лише особистісному буттю, є любов, тобто доброзичливе ставлення однієї особи до іншої особи заради іншої особи. Ці слова означають готовність до будь-якої пожертви заради іншого, аж до повного самозречення. В любові актуалізується якнайповніше мотив "задля іншого".

Проголосивши принципи вільного виховання основою роботи школи, педагоги визначають право дитини самій обирати ті чи ті цінності, пропонуючи найширший їх спектр: "Дитині не потрібно нав'язувати ніяких теорій і не треба говорити їй, що ці ідеї - істинні, а ці - хибні. Опісля вона сама розбереться в усьому ідейному багатстві і сама складе свій світогляд, що відповідає темпераменту, духовним здібностям і нахилам" [27, 28]. Такі педагогічні цінності шкільної освіти вступали в гостре протиріччя з ціннісними орієнтаціями, які диктувалися державними владними структурами й у першу чергу партійними постановами та декретами, що спрямовували й регулювали шкільну політику і саме шкільництво.

Ще в 20-х роках XX ст. відбувалися інтенсивні пошуки нової моделі етики й моралі, які відповідали б жорстко регламентованим партійним цінностям і установкам. Від буржуазних цінностей - багатства, влади, покори, авторитету - радянська влада категорично відмовилась, вона ж відкинула й директивне заборонила загальнолюдські цінності як застарілі й шкідливі для побудови "нового суспільства" і "нової людини", які вважалися частиною старих форм суспільного буття [6, 102].

Зі змісту шкільної освіти вилучалося те, що стосувалося національних і загальнолюдських цінностей, а натомість створювався зміст, повністю підпорядкований цінностям класової боротьби, класового протистояння, формування більшовика-комуніста, незламного борця, спеціаліста-колективіста. На тлі розірваності поколінь, ослаблення родинних зв'язків, замкненості суспільства, швидкого втілення в освіту класово-партійних цінностей зникали зі шкільного життя цінності й норми, що були притаманні людству й школі впродовж віків: любов, дружба, честь, совість, добропорядність, гуманність, бо різко суперечили політичним цілям. Наприклад, про казку, цього виразника народної моралі, писалося, що вона викликає в учнів "най-реакційніші думки й почуття і вводить їх у світ найбільш хибних і шкідливих уявлень про життя та його явища ... Всі улюблені герої, які народжують у дітей, з одного боку, хибні поняття про справжню красу людського життя, а з іншої, - страх, жах, релігійні настрої, міщанські забобони, віру в надприродні сили" [38, 72].

Постала офіційна установка на категоричне заперечення загальнолюдського змісту моральних цінностей, невизнання самостійної регулятивно-оцінної ролі норм і правил моральності.

Особистісно-орієнтована, гуманістична освіта виходить із са-моцінності особистості, її духовності й суверенності, її мета - формувати людину як особистість, творця самої себе і навколишніх умов. Відповідне технологічне забезпечення має грунтуватись на діалогічному підході, що визначає суб'єкт-суб'єктну взаємодію учасників педагогічного процесу, їх самоактуалізацію і самоорієнтацію, особис-тісно-рівноправну позицію, що дає змогу дитині бути суб'єктом виховної діяльності, сприяє практичній реалізації її прагнення до соціально-морального саморозвитку. Сутнісною основою виховання, а відтак і нової його парадигми, виступають особистість дитини, визнання її найвищою цінністю, орієнтація педагога на гуманні, демократичні відносини, генерація стратегії суб'єкт-суб'єктної освіти й виховання в усіх типах сучасних навчально-виховних закладів.

Високий рівень взаємин, співробітництва й співтворчості педагогів та учнів забезпечує реальні можливості успішного інтелектуального й психічного становлення кожної особистості, виявлення всього багатства педагогічної майстерності вчителя, арсеналу його педагогічних засобів і особистісних якостей.

Основою суб'єкт-суб'єктних відносин як цінностей є цілеспрямована педагогічна діяльність, яка може бути забезпечена тільки на основі глибоких спеціальних, психолого-педагогічних, професійних знань, умінь і навичок, багатства методів і прийомів, їх конкретної інструментовки. Поведінка та емоційно-вольова сфера вчителя мусять бути педагогічно доцільними й гуманістично спрямованими та є виявом ціннісної основи суб'єкт-суб'єктних взаємин.

Забезпечення гуманної взаємодії на рівні співробітництва і співтворчості як цінності вимагає від учителя безперервної педагогічної освіти, ґрунтовних педагогічних знань, оволодіння методикою, широких умінь інструментовки педагогічних засобів, а також педагогічно доцільної професійної поведінки.

Отже, нова парадигма вимагає рішучого повороту всього навчально-виховного процесу до особистості школяра як творчого суб'єкта власного розвитку. Це необхідно, щоб створити умови для повного самовираження, самоутвердження й самореалізації кожної особистості в стінах школи, в майбутньому суспільстві й особистому житті. Творча особистість формується у постійній взаємодії вихователів і вихованців, у школі, сім'ї, у взаєминах з дорослими, на кожному віковому етапі розвитку. Завдання суспільства - створити для цього найбільш сприятливі умови.

Формування педагогічних, людинотворчих взаємин на рівні співпраці, співтворчості полягає у перетворенні їх у якості вихованців. Не випадково в педагогіці ставлення людини до людей, дійсності, до себе нерідко ототожнюється з якостями особистості, наприклад, ставлення до праці - з працелюбністю чи навпаки.

Формуючи й використовуючи високий і вищий рівні відносин як функції, засоби та якості особистості, педагог спрямовує свої зусилля на розвиток процесів виховання до самоосвіти, самовиховання, самовизначення й самореалізації людської особистості. Його роль полягає в організації "саморуху" школяра від нижчих до вищих ступенів, актуалізації зони найближчого, більш високого рівня розвитку

основних інтегральних властивостей людини. Це можливо передусім на основі зростання у змісті освіти етнічного компонента, більш тісного зв'язку навчання й виховання з національною і по лі культу рою, досягнення діалогу культур, пошуків і визначень пріоритетних ідеалів у вихованні, обгрунтування демократичних цінностей.

Лише на основі системи педагогічно доцільних взаємин можна досягти реалій об'єднання навчання й виховання з національною і світовою культурою, сформувати нові цінності, до яких передусім належить солідарність і консолідація людей різних національностей і поколінь, і водночас забезпечити формування національного менталітету громадянина України, входження національної системи освіти в світовий освітній простір.