Глава 2. Судові органи
Згідно зі Статутами, суддівські посади в Російській імперії могли займати лише російські піддані і лише юристі з освітою (що мають атестати університетів або інших вищих навчальних закладів про закінчення курсу юридичних наук або ,,здали іспит з цих наук’’). Вступаючи на посаду судді, юристи складали присягу на вірність імператору, який стверджував їх призначення, і зобов'язувалися свято виконувати закон.. Ці юристи задля отримання суддівської посади повинні були мати досвід роботи в судовій сфері (в званнях не нижче секретаря окружного суду) протягом трьох років або ж присяжного повіреного (адвоката) протягом десяти років і головне, при відмінній характеристиці з місця служби (,,свідоцтво про точне, справне та бездоганне виконанні своїх обов'язків»’’).7 Випускники вищих навчальних закладів мало можливість зайняти посаду судді лише, якщо протягом 4 років вони служили в судових місцях кандидатами та досягли 25-ти річного віку. Ця служба була безкоштовною, але кандидатський стаж могли набувати лише заможні люди. Майнового цензу для займання посади судді не було, хоча судді і отримували за свою працю досить пристойну грошову винагороду.
Закон прирівнював судову діяльність до державної служби. Була можливість просування по службі (окружний суддя, товариш голови окружного суду, голова окружного суду, член департаменту судової палати, сенатор та ін.) Судді отримували винагороди на сумлінне несення служби, по виході у відставку отримували пенсії. Також суддівські привілеї розповсюджувалися й на ближнє оточення та родичів. Керуючись законом, судді не мали права на нього спиратися, але могли спиратися на веління совісті. Судді зобов'язувалися діяти неупереджено, поважати гідність підсудного. Суддя повинен був володіти високими моральними якостями. Закон забороняв займати суддівські посади людям, хто під слідством або судом, судимою, виключеним зі служби по суду, з духовного відомства за пороки, з товариств або дворянських зборів за вироками тих станів, до яких вони належали. Також не могли стати суддями неспроможні боржники, які перебували під опікою за марнотратство. За свої діяння судді несли відповідальність: дисциплінарну (догана, зауваження, застереження, арешт на 7 днів, переміщення на нижчу посаду), матеріальну (відрахування з платні) і кримінальну. Вводився та порядок відводу суддів сторонами з причин матеріальної чи іншої зацікавленості у справі або через родинних зв'язків.8
Але слід зазначити, що правове становище суддів відрізнялося від положень інших чиновників однією важливою обставиною. Закон ввів у дію принцип незмінності суддів. Тільки кримінальний суд міг усунути суддю від Посади. Всі інші випадки - це власне прохання про відставку. Не був обмежений і граничний вік судді. У разі тяжкої хвороби судді давався рік для одужання. Тільки по його закінченні могла піти відставка без прохання. Незмінюваність була головною запорукою незалежності суддів від адміністрації.
У розгляді справ, де підсудним загрожували покарання, пов'язані з позбавленням чи обмеженням громадянських прав, обов'язковою була участь присяжних засідателів. В імперії суд присяжних розглядав до трьох чвертей кримінальних справ. До списків присяжних, які складалися земствами й міськими думами і затверджувалися губернаторами, згідно із законом могли включатися російські піддані віком від 25 до 70 років, що жили в повіті не менше 2-х років. Винятки становили злочинці, неспроможні боржники, сліпі, глухі, німі, божевільні. До участі в суді у якості присяжних не допускались особи, які не володіли російською мовою, що, безперечно, посилювало процеси русифікації на українських землях. Присяжні виносили вердикт про невинність або винність підсудних, який не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Для підсудних, котрих присяжні визнавали винними, судді встановлювали міру покарання.
До судових органів після реформування входили, як вже зазначалося вище, Місцеві судові органи, мирові судді, з'їзди мирових суддів та волосні суди. Мирові судді були виборними. Але їх обирало не населення, а повітові земські зібрання, а в Петербурзі та Москві - міські думи. Список кандидатів у мирові судді попередньо затверджувався губернатором. Після обрання склад мирових суддів затверджувався Сенатом.
Загальні судові органи. Ними були окружні суди і судові палати. В основі підпорядкування окружному суду була не адміністративна одиниця - губернія, а особлива територіальна одиниця - судовий округ. Декілька окружних судів утворювали округ судової палати. Окружний суд був, зазвичай, судом першої інстанції, і тільки в особливих випадках, зокрема у кримінальних справах, повноваження суду першої інстанції передавалися судовій палаті, Сенату чи Верховному кримінальному суду. Судом другої інстанції в системі загальних судів після реформування була судова палата, яка поділялася на цивільні та кримінальні департаменти, що очолювали їх голови. Судова палата була апеляційною інстанцією щодо окружних судів. Але вона була позбавлена права перегляду кримінальних справ, вирішених окружними судами за участі присяжних засідателів. Вироки окружних судів у таких справах вважалися остаточними і підлягали лише касації в Сенаті.
Суд присяжних. Суд за участі присяжних засідателів складався з двох колегій - коронної і колегії присяжних засідателів. Інститут присяжних мав місце лише в окружних судах.
Коронні судді призначалися "короною", тобто імператором за поданням міністра юстиції. Кандидати на цю посаду мали відповідати певним вимогам, а саме: мати вищу юридичну освіту і стаж роботи в правоохоронних органах не менш як три роки. Лава присяжних (колегія присяжних) складалася з 12 осіб, які обиралися повітовими земськими зібраннями чи міськими думами на три роки. Не могли бути присяжними засідателями священнослужителі, військовослужбовці, вчителі, прислуга і наймані працівники. Підсудний мав право відведення всього складу присяжних, прокурор - лише його половини. На суд за участі присяжних виносилися справи "про злочини і проступки, за які особа могла понести покарання, а також процедура позбавлення всіх прав. Мається на увазі, насамперед, покарання позбавленням волі, конфіскацією майна та позбавленням всіх титулів і привілей, а також прав. На цей суд не могли бути винесені справи про державні злочини або посадові. Після розгляду справи, по суті і завершення дебатів, голова суду роз'яснював присяжним правила про силу приведених на суді доказів, задля запобігання суб’єктивного ставлення. Після цього він вручав присяжним засідателям письмові питання про факт злочину та про вину підсудної особи, які оголошувалися в суді. Відповідь на поставлені запитання присяжні повинні дати колегіально, тобто за більшістю голосів. У кінцевому результаті ними виносився вердикт, який можна було скасувати судом лише в одному випадку - коли суд одноголосно визнає, що рішенням присяжних засуджена невинувата людина. У такому випадку суд виносив постанову про передання справи на розгляд новому складу присяжних, вердикт яких буде остаточним.
Інститут присяжних засідателів був найрадикальнішим нововведенням судової реформи. Вердикт присяжних, що виносився на основі їх власного переконання, не вписувався у стару систему російського феодального судочинства. Ця суперечність до певної міри згладжувалася підбором присяжних.
Таким чином, судова реформа органічно впліталася в серію демократичних перетворень в Росії другої половини XIX ст. Нові принципи судочинства, нові, невідомі раніше, інститути справили помітний вплив на судову систему, забезпечили становлення буржуазно-демократичних основ російського суспільства.9