2.3. Російські геополітичні концепції.

В центрі геополітичних російських концепцій, що представлені численними ідейно-політичними течіями, знаходиться проблема ідентифікації Росії та шляхів розвитку країни в різні історичні періоди. Особливістю таких течій є аналіз та визначення геополітичних інтересів з акцентом на цивілізаційний аспект питання ідентифікації Росії.

Ключовою геополітичною російською концепцією є євразійство, однак йому передувала низка течій та наукових розробок російської думки: західництво, слов’янофільство, панславізм тощо, в яких можна виділити певні аспекти геополітичної ідентифікації Росії. Так, у ХІХ ст. активізується переосмислення відносин Росії із Європою й актуалізується дослідження шляхів розвитку відносин цих двох значних суб’єктів міжнародних відносин цього періоду в контексті цивілізаційної ідентифікації Росії.

Західництво – ідейно-політична течія, що акцентувала увагу на необхідності Росії зближення із Західною Європою, яка є передовим рубежем розвитку світової цивілізації. Представниками західницького руху є О.Герцен, К.Кавелін, М.Станкевич, М.Огарьов, П.Анненков тощо. Розвиток Росії вони розглядали в контексті розвитку загальнолюдської цивілізації, а російська історія для західників – це історія подолання відсталості Російської держави від європейського Заходу. На їхню думку, саме Петро І долучив Росію до загальносвітового цивілізаційного процесу і з того моменту для Росії головним завданням є найскоріше подолання відсталості від Європи, що можливе через “викорінення патріархальщини, азійщини та общинності”⁸⁸.

На противагу їм, слов’янофільство відкидає наявність загальної моделі розвитку людської цивілізації й акцентує увагу на особливому шляху розвитку кожного народу або сукупності народів, розвитку самобутності принципів організації життя суспільства. Представниками даної течії є О.Хом’яков, І.Кірєєвський, П.Кірєєвський, К.Аксаков, І.Аксаков тощо. На думку слов’янофілів перетворення Петра І лише завдали шкоди розвитку російської самобутності – у Росії власний шлях розвитку, що не потребує інтеграції в європейську цивілізаційну систему. Особливий шлях Росії визначений колективізмом, а не індивідуалістським корінням російського народу, його соборністю, родинним складом устрою суспільства, а також православ’ям⁸⁹. Водночас, головною тезою слов’янофільства є той факт, що етнічна та лінгвістична близькість слов’янських народів не є достатньою основою для їхньої культурної та характерної єдності.

Ця остання теза слов’янофільства заклала основу розвитку ідейно-політичної течії в слов’янських країнах, включаючи Росію, - панславізму. Основна теза панславізму – необхідність об’єднання слов’янських народів для вирішення гострих міжнародних проблем, що виникають в різні історичні періоди. Ідейними представниками течії є чехи Павел Шафарик та Йозеф Домбровський, югослави Людовік Гай та Іван Кукулевич-Сакцинський, серб Вук Караджич, чорногорець Петро Негош. До панславістів відносять російських науковців М.Данилевського, К.Леонтьєва, В.Ламанського. Всі вони є представниками слов’янофільства в Росії.

Так, М.Данилевський (1822-1885) основні положення своєї концепції культурно-історичних типів виклав в роботі “Росія і Європа”. Замість моноцентризму європейської цивілізації, як моделі загальнолюдської цивілізації, Данилевський пропонує концепцію поліцентризму типів культур, а замість лінійності історичного розвитку пропонує принцип багатоваріантності. В геополітичному контексті, аналізуючи місце і роль Росії в загальному цивілізаційному процесі, Данилевський приходить до висновку, що “Росія не може вважатися складовою Європи ані за походженням, ані за всиновленням; їй надані лише дві можливості: або разом з іншими слов’янами утворювати особливу самостійну культурну одиницю, або позбутися будь-якого культурно-історичного значення – і бути нічим”⁹⁰. Аналізуючи зовнішню політику Російської держави з часів Петра І, Данилевський відмічав характерну особливість: “…коли в центрі політики стоять російські інтереси, країна досягає найбільших успіхів на міжнародній арені, коли вона починає відстоювати загальноєвропейські інтереси, то ці успіхи обертаються проти неї”⁹¹. Російський вчений пропонує власну формулу зовнішньої могутності держави: зовнішня сила держави = сухопутна армія + флот, оскільки ані виключно сухопутна, ані виключно морська збройна сила держави не гарантує могутності держави.

Філософ та публіцист К.Леонтьєв, розвиваючи тезу циклічності цивілізацій, як основи його наукової концепції, в своїх роботах “Панславізм і греки”, “Візантизм і слов’янство”, “Що таке славізм?”, “Що таке слов’янство?” в питаннях, що стосуються цивілізаційної ідентифікації Росії зазначає, що утворення “однієї загальнослов’янської держави є початком падіння царства російського”⁹². На думку Леонтьєва, Росія ніколи не була і не буде виключно слов’янською державою, тому об’єднання її в єдину слов’янську державу може призвести лише до занепаду самобутності Росії.

Основні тези вищенаведених ідейно-політичних російських течій безумовно складають основу євразійської геополітичної концепції. Водночас, джерелами євразійської концепції виступає і низка робіт географічного характеру, серед яких виділимо роботи В.Ламанського та В.Семенова-Тян-Шанського.

Аналіз славіста В.Ламанського базується як на цивілізаційному, так і на географічному підході до визначення ролі Росії. Так, в роботі “Три світа Азійсько-Європейського материка” (1916) Ламанський протиставляє загальнослов’янську свідомість європейській, а відтак слов’янство має бути визнано “як принцип та ідея”. В роботі Ламанського, можливо, вперше висувається теза про єдність Європи та Азії, що уособлюється в Російській державі. Виходячи з такої фізико-географічної єдності Європи та Азії, ним запропонована структура Європейсько-Азійського материка:

• власне Європа – сучасний романо-германський світ, найрозвиненіша частина людства;

• середній світ, що тотожній Російській імперії, і включає слов’янські землі Центральної Європи;

• власне Азія – “світ переважно минулого, що не оновлюється і занепадає”.⁹³

Географ В.Семенов-Тян-Шанський в роботі “Про могутність територіальних володінь стосовно Росії. Нарис з політичної географії” (1915) відходить від дихотомії Суші та Моря – історичний розвиток, на думку вченого, пішов по шляху синтезу, а не протиставлення, морської та континентальної частини земної поверхні, одностороння геополітична ідея призводила лише до нетривалості існування й занепаду держав.

Між екватором та 45⁰ північної широти Семенов-Тян-Шанський виокремлював “бухти згущення органічного життя”, а отже динамічного розвитку:

• Європейське Середземномор’я (включаючи Чорне море);

• Китайське (Південне та Східне), Жовте та Японські моря;

• Карибське море з Мексиканською затокою.

Саме в цих трьох середземних морях та на двох півостровах між ними – Індостанському та Малазійсько-Аравійському – виросли найсильніші людські цивілізації та державності. Світового панування досягне та нація, що одночасно володітиме трьома морями або три нації, що володітимуть одним з цих морів. У зв’язку з цим вчений виокремлює три територіальні системи політичної могутності:

• кільцеподібна система – сухопутні володіння держави являють собою кільце, контролюється внутрішній морський простір, формування системи відбувається не природними, а історичними причинами (Середземномор’я з давніх часів, Греція, Рим, Швеція на Балтиці);

• крапкоподібна система – система розкиданих по морях та океанах окремих островів й частин материків (створення воєнних та торговельних форпостів в стратегічно важливих географічних зонах країнами-метрополіями (Іспанія, Португалія, Голландія, Франція, Англія);

• континентальна система – система контролю території від моря до моря (імперії Македонського, Чингізхана, Росія, США, Канада).⁹⁴

Аналізу російської континентальної системи присвячена більша частина роботи Семенова-Тян-Шанського. В центрі аналізу – переваги та недоліки російської континентальної системи. Основними недоліками, на думку географа, для Росії є довжина її території та різкий контраст в заселенні й господарському освоєнні між центром та периферією. В якості механізму подолання даного недоліку Семенов-Тян-Шанський пропонує збільшити кількість населення та рівень економічного розвитку географічного центру території через прискорення освоєння “російської Євразії” – серединного регіону між Волгою та Єнісеєм - через 1) перенесення столиці в географічний центр Росії, в Єкатеринбург; 2) створення нових культурно-колонізаційних баз. При цьому саме створення таких культурно-економічних осередків має сприяти підтягуванню до центру за густотою населення та розвитком інфраструктури. Такі осередки, “надсилаючи свої промені в усі сторони, підтримують необхідним чином надійність державної території й мають сприяти більш рівномірному її заселенню й культурно-економічному розвитку”⁹⁵.

Крім того, російський вчений вважав для Росії за необхідне переорієнтацію російської колонізаційної політики з традиційного східного напрямку на південь та південний захід в бік Перської затоки, Чорноморських проток та Середземномор’я.

В 1920-х роках ХХ ст. в еміграції (Прага, Софія, Берлін, Париж) виникає євразійський рух на основі попередніх уявлень про місце і роль Росії в цивілізаційному процесі. Євразійська геополітична концепція оформилася в роботах географа П.М.Савицького (1859-1968), філолога Н.С.Трубецького (1890-1938), історика Г.В.Вернадського (1887-1973). Програмною роботою євразійців є робота “Євразійство. Досвід систематичного викладення” (1926) й низка окремих робіт вищезазначених авторів, що здебільшого виходили друком в газеті “Євразія”.

Зазначимо ключові геополітичні положення концепції.

По-перше, основною геополітичною тезою євразійців є обґрунтування унікальності Росії у якості окремого своєрідного, цілісного та органічного культурно-географічного простору. “Росія є не тільки Захід, але і Схід, не лише Європа, але і Азія, і навіть зовсім не Європа, а Євразія… Росія складає “континент в собі”, у визначеному сенсі рівноправний Європі”⁹⁶. Цей геополітичний структурний простір отримує назву Росія–Євразія, географічні і політичні кордони якого співпадають з Російською імперією. В результаті руху на схід Росія асимілювала багато місцевих народів та придбала нову соціокультурну ідентичність – Росія стала євразійським суперетносом –державою.

Геополітичне завдання Росії-Євразії – контроль євразійського простору, що обумовлюється її геоекономічною функцією – забезпечення транзитної торгівлі між Сходом та Заходом.

Географічне розташування Росії–Євразії сприяло об’єднанню двох початків Старого Світу – Європи та Азії, в результаті утворився новий тип культури з рисами материкової (континентальної) культури на противагу океанічній культурі Європи та Америки, британо-американській моделі розвитку. В Росії–Євразії відбувається синтез європейського та азійського початків⁹⁷. Євразія вже не розділяється євразійцями на Європу та Азію, вона представлена наступними просторами:

• серединний континент або власне Євразія (Росія – Євразія);

• азійський периферійний світ (Китай, Індія, Іран);

• європейський периферійний світ, що межує з Євразією (західний кордон євразійці умовно визначали областю чорноморсько-балтійського міжріччя).⁹⁸

По-друге, для характеристики геополітичного простору Росії–Євразії Савицьким вводиться категорія “місцерозвитку”. Це поняття, введене в рамках природознавчих наук для визначення взаємозалежності живих організмів та середовища їхнього існування, застосовується євразійцями для аналізу взаємозалежності та цілісності соціально-історичного та географічного середовищ. Ця категорія близька до категорії “великого життєвого простору” Р.Челлена та К.Хаусхоффера. Росія–Євразія і є таким місцерозвитком, “єдиним цілим”, “географічним індивідуумом” – одночасно географічний, господарський, історичний ландшафт, є інтегральною формою існування багатьох більш дрібних місцьрозвитку. Євразія виступає природним географічним оточенням для особливого російського етносу, внаслідок історичного симбіозу російського та неросійських народів – мешканців степів, який в результаті привів до виникнення унікальної євразійської культури і духовної самобутності⁹⁹.

По-третє, важливим для характеристики суперетносу Росії – Євразії виступає культурна складова. Євразійська культура є синтетичною, оскільки Росія–Євразія не є національною державою, це особливий тип цивілізації, що склався на основі декількох складових – арійсько-слов’янської культури, тюркського кочевництва та православної традиції. Трубецьким підкреслювалося, що самобутність євразійської культури полягає в тому, що саме православ’я є стержнем євразійської культури. Російську культуру відрізняє від інших культур соборність, народність, її мета полягає в історичній місії зберігати й примножувати духовні основи людства¹⁰⁰.

Євразійці вбачали самобутність євразійської культури не в панславістській ідеї, а перш за все у врівноваженні двох антагоністичних початків – Європи та Азії. При чому з цих двох векторів євразійська культура протиставлялася європейській, а азійській тип культури визначався як найбільш споріднений.

Трубецькій пояснював зміст культурного перевороту ХХ ст. кризою та вичерпаністю західноєвропейської культури, вбачаючи в ній загрозу всьому людству (одноманітність побуту ламає духовні устої життя та культури й призводить до спустошення душ народів, перетворюючи духовну творчість на безплідну). Євразія – єдиний культурний світ, що очолюється Росією та єдиний в своєму суперечливому розмаїтті. Найвищим завданням Росії–Євразії є збереження її унікальності перед викликами океанічної культури Заходу¹⁰¹. Згодом Л.Гумільов попереджав, що адаптація до Заходу загрожує російському народу втратою свого етносу й душі¹⁰².

В культурному аспекті євразійцями розвинутий принцип азієцентризму російської культури: азійський фактор відігравав більш важливу роль, ніж слов’янський, у формуванні як державності, так і концепції російської культури. Савицький визначав “без татарщини не було б Росії… вперше євразійський культурний світ сформувався як єдине ціле в імперії Ченгізхана”¹⁰³.

По-четверте, важливою категорією євразійців є принцип “ідеї-сили”, ідеократії, притаманний євразійському суспільству. Савицький вважав, що євразійська держава має будуватися, відштовхуючись від першопочаткового духовного імпульсу, що йде згори наниз. Вся структура суспільства формується у відповідності до апріорної Ідеї, реалізацію якої очолює прошарок духовних ватажків. Ідеократія передбачає перевагу непрагматичного, нематеріального та некомерційного підходів до державного устрою. Ідеократія виступає у якості принципу правління, що поєднує всі форми недемократичного та неліберального правління на основі нематеріальних мотивацій, на духовному імпульсі, коли фізичний світ органічно поєднується з єдиним духовно-творчим процесом.

По-п’яте, континентальність Росії-Євразії обумовлює й особливість економічної політики Росії. Такі фактори як великі розміри території, наявність природних багатств, віддаленість від Світового океану обумовили певну економічну самодостатність. В даному контексті Росія виступає “континентом – океаном”, однак Євразія не протиставляється британо-американській моделі морської могутності. З усіх великих цільностей світового господарства Росія, на думку П.Савицького, є найбільш “знедоленою” в сенсі можливостей океанічного обміну, але вона не задовольниться роллю “задвірку світового господарства”, що їй диктують. Економічна стратегія Росії-Євразії розглядається Савицьким в роботі “Континент-Євразія” (1921). Євразійці виступають за регульовану економіку для Росії–Євразії при чому поєднати разом категорію “плану”, “державного” та “приватного” господарства. Свою економічну теорію для Євразії Савицький визначав як “планово-державно-приватна система господарювання”. На противагу західній “абсолютній економіці” вони виступали за “підпорядковану” економіку з державним регулюванням. Зовнішньоекономічна стратегія ж не повинна бути прозахідно орієнтованою, оскільки, за словами М.Трубецького, “ті романо-германські народи, які допоможуть Росії, робитимуть це не з філантропічних стимулів, а спробують поставити справу таким чином, щоб в обмін на цю допомогу отримати Росію у якості колонії”¹⁰⁴.

Продовжувачем ідей євразійства у 1960 -1990 рр. став Л.Гумільов (1912-1992). Хоча сам Гумільов в своїх роботах не розкривав сутність геополітичної проблематики, зазначимо окремі геополітичні аспекти його теорії етногенезу та пасіонарності. Розглядаючи світовий історичний процес, Гумільов визначає, що основними акторами в історії виступає саме етноси – сталі й активні людські спільноти, що охоплюють всіх людей; це маргінальне явище біосфери та соціосфери, яке виникає шляхом дивергенції (розходження ознак) або злиття в окремих ландшафтно-географічних умовах. Універсальним критерієм відмінності етносів виступають стереотипи поведінки, що передаються у спадок, але не генетично, через механізм сигнальної спадковості, на основі умовного рефлексу¹⁰⁵.

Щоб пристосуватися до оточення та створити етнос необхідна потенційна енергія, яка надходить в результаті пасіонарних поштовхів або спалахів етногенезу. Пасіонарні поштовхи утворюються внаслідок того, що Земля отримує більше енергії, ніж необхідно для підтримання рівноваги біосфери. Надлишок цієї енергії і призводить до таких поштовхів. Пасіонарність – ефект надлишку біохімічної енергії біосфери. Від моменту пасіонарного поштовху до повернення в стан рівноваги (гомеостаз) проходить 1200-1500 років. В залежності від співвідношення здатності людей поглинати таку зайву енергію (пасіонарний імпульс) та інстинкту самозбереження, Гумільов вирізняє три типи поведінки людей: пасіонарії, що наділені зайвою енергетикою, людина живе заради мети; гармонійні люди, у яких енергії достатньо, щоб задовольняти свої потреби; субпасіонарії, що орієнтуються на споживання за рахунок інших людей. Спалах етногенезу, процес формування етносу, є результатом пасіонарного поштовху, який проявляється у вигляді опромінення поверхні землі вздовж визначеної лінії, хронологічно пасіонарні поштовхи співпадають з мінімумом або з періодами спалаху сонячної активності, при зменшенні якої захисні властивості ноосфери знижуються та опромінення досягає земної поверхні. Пасіонарність проявляється у вигляді довгих смуг на поверхні Землі. Пасіонарний поштовх супроводжується збільшенням кількості пасіонаріїв в спокійній популяції¹⁰⁶.

Такий зв’язок дозволяє провести аналогію з особливостями географічного простору та історичних процесів в ньому. Зокрема, мова йде про зв’язок джерел пасіонарних поштовхів з геологічними особливостями – сейсмічно активні тектонічні зони розломів співпадають із зонами етнонаціональних та етноконфесійних конфліктів. Наприклад, регіони Балкан, Кавказу (Вірменія, Азербайджан, Осетія, Абхазія, Грузія), Молдови, Центральної Азії співпадають з Євразійським суперетнічним розломом.

В такому контексті роботи маловідомого російського дослідника Н.Ф.Гончарова можуть бути важливими для усвідомлення географічної структури світу, що має геополітичний аспект. Запропонована ним концепція базувалася на тому, що Земля має кристалічну структуру, яку можна описати двома платонівськими тілами: ікосаедром (правильний двадцятигранник) й додекаедром (правильний дванадцятигранник), що вписані у поверхню Землі й адаптовані до її форми. Вузли ікосаедра наділені властивостями поглинання, додекаедра – викидання. Вузли Геокристалу співпадають з аномальними точками земної поверхні або з містами зародження цивілізацій. Так, два найбільших Євразійських викадаючих центра припадають на район поблизу Києва та на захід від Байкалу, в районі Іркутська, а одна з граней ікосаедра припадає на “Географічну вісь історії”. З Київського та Байкальського центрів вийшли культури, які і склали вісевий регіон, що геополітично співпадає з Росією в усіх її формах державності на різних історичних етапах.

На особливу увагу в контексті геополітичного аналізу заслуговує такий важливий фактор теорії Гумільова, як етнічна компліментарність. Етноси мають складну структуру, вони можуть включати в себе субетноси, консорції та конвіксії, і часто складають більш складні структури – суперетноси, що поєднані спільною домінантою. Прикладом суперетносу для Гумільова виступає саме російський етнос, Євразія виступає природним географічним оточенням для формування російського суперетносу, що утворився в результаті тюрко-слов’янського злиття, – мозаїчний суперетнос, а мозаїчність – те, що утримує етнічну єдність шляхом внутрішнього неантагоністичного суперництва. Саме тому для управління російською державою необхідно застосовувати елементи міжнародної політики. Більше того, єдність російського етносу підтримується саме етнічною компліментарністю – між народами Євразії постійно існували і легко встановлювалися відносини певного братання через існування підсвідомих симпатій та тяжіння.

В етнічній компліментарності криється джерело етнонаціональних та етноконфесійних конфліктів. За рівнями етнічної компліментарності Гумільов визначає наступні типи взаємин між етносами:

- симбіоз – сполучення етносів, при якому кожний етнос займає свою територію, свій ландшафт, повністю зберігаючи свою національну самостійність, часто етноси збагачують один одного;

- асиміляція – форма злиття етносів, формування суперетносу або поглинання одного етносу іншим;

- ксенія – форма нейтрального співіснування при збереженні ними своєрідності, часто один з етносів виступає у якості гостя на території іншого;

- химера – форма контакту несумісних етносів рівних суперетнічних систем, коли два етноси, що належать до суперетносів з негативною компліментарністю (несумісність цінностей), перемішуються і це призводить до загибелі одного чи обох етносів.¹⁰⁷

Не досліджуючи окремо проблему критеріїв віку етносів, Гумільов, зокрема зазначає, що російський суперетнос є молодим етносом, а західна цивілізація знаходиться в останній стадії етногенезу і являє собою конгломерат “химеричних етносів”. Адаптація до Заходу загрожує Росії втратою самобутності свого етносу, а центр тяжіння неодмінно переходитиме до так званих молодих етносів¹⁰⁸.

Отже, роботи євразійців складають основу російської геополітичної концепції, що в тій чи іншій мірі були адаптовані до сучасних геополітичних реалій дослідниками протягом 1990-х років і на початку ХХІ ст. Детальніше зупинимося на окремих напрямках сучасних геополітичних досліджень Росії й визначимо місце України них.

Узагальнюючи виділимо такі групи досліджень:

• неоєвразійці;

• неозахідники;

• методологічні геополітичні дослідження.

Загальною рисою геополітичних досліджень після розпаду СРСР є визначення нової геополітичної структури і позиціонування ролі Росії в новому середовищі. Основним загально методологічним принципом для аналізу сучасної системи міжнародних відносин виступає поліцентризм, в центрі досліджень – статус Росії в нових умовах, визначення нових геополітичних інтересів та векторів, шляхів їх реалізації.

Так, нова історична ситуація для неоєвразійців вбачається актуальною для відновлення Росією великого євразійського простору з віссю в Росії. На основі теорії хартленду неоєвразійці визначали у якості головної геополітичної мети Росії повернення до статусу світової наддержави лише на основі географічного розташування Росії, що вже, на їхню думку, є достатньою передумовою для реалізації цієї мети. Теоретичні розробки неоєвразійців були особливо популярними в першій половині 1990-х років. Представники даного напрямку спробували створити теоретичне підгрунття для розуміння конфлікту між Росією та Заходом і перетворити геополітику на основу для поширення пострадянського націоналізму.

Неоєвразійство визнає стратегічну важливість Європи для формування повноцінного євразійського великого простору, водночас підкреслюючи особливу ідентичність, притаманну Росії. В концепціях неоєвразійців євразійський геополітичний простір пов’язаний з відбудовою імперії. Так, зокрема, робота О.Дугіна “Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії” (1997) здебільшого оцінюється як ідеологія крайнього правого спектру політичної свідомості й вирізняється антизахідною спрямованістю. Єдиною умовою для можливості стратегічного компромісу з Європою є антиамериканська позиція останньої. Вихідною тезою Дугіна є протиставлення морської та континентальної цивілізацій (теллулократія – талассократія), що є основним геополітичним процесом історії. Автором навіть пропонується чотири варіанти версій розвитку історії в процесі даного протистояння: перемога талассократії призводить до повної перемоги ліберально-демократичної моделі розвитку; перемога талассократії завершує певний цикл протистояння із Сушею, однак не поширює ліберально-демократичну модель розвитку на весь світ; поразка теллулократії як тимчасове явище, Євразія повертається до своєї континентальної місії в новій формі, що може призвести до біполярного протистояння, однак на іншому рівні; перемога теллулократії.¹⁰⁹ Геополітична інтеграція пострадянського простору розглядається автором у якості основної, і чи не єдиної, умови для збереження етнічної ідентичності Росії. Інтеграція пострадянського простору має відбуватися при збереженні центральної ролі Російської Федерації. При чому відновлення сфери впливу Росії в рамках нової імперії відбуватиметься суто на геополітичних засадах, а не на етнічних.

Дугіним пропонується і новий варіант перерозподіленого світу, що складається з Росії – Євразії, Багатого Заходу та Бідного Півдня Третього світу. В основі нової геополітичної конструкції має бути принцип “спільного ворога” в особі атлантистського світу. Рушійною силою нової геополітичної конструкції має стати російський народ, що тотожній Росії, яка, в свою чергу, ототожнюється з Євразійською Імперією. Таким чином, мова йде про стратегічне об’єднання Євразії, тобто формування такого геополітичного альянсу, який дозволить в усіх стратегічних напрямках ефективно протистояти атлантистському впливові¹¹⁰. Євразійський проект має будуватися на такій стратегічній вісі: Москва – Берлін – Токіо – Тегеран із відповідним розподілом сфер впливу.

В концепції Дугіна Україна являє собою найбільш вразливий фактор в західному поясі Росії–Євразії. “Українське питання” – головна проблема, яка стоїть перед Росією в короткотерміновій перспективі. На думку російського вченого, самосійне існування України може мати сенс лише в якості “санітарного кордону”, оскільки її протилежні за своєю орієнтацією елементи не дозволяють цій країні цілком приєднатися ані до Росії–Євразії, ані до Центральної Європи¹¹¹. В даному сенсі Україна схожа на Прибалтійські країни, саме з цих причин обговорюються проекти створення “чорноморсько-балтійської федерації”, яка за сутністю і є санітарним кордоном. Існування України в нинішніх кордонах являє серйозну загрозу геополітичній безпеці Росії. Автором пропонується для мінімізації цієї загрози поділити територію України на такі її природні складові: Східна України, що тяжіє до Великоросії; Крим – самостійне геополітичне утворення; Центральна частина України; Західна Україна – неоднорідна, прозахідна частина, що належить до Серединної Європи. В центрі такої реструктуризації цього регіону для Росії, як головного партнера Німеччини, важливе виведення України з-під атлантистського контролю і створення комплексу євразійської континентальної оборони, що складається з воєнно-стратегічної співпраці Росії з Європою в цілому¹¹².

Отже, для Дугіна в умовах “нового світового порядку” на чолі зі США головною тезою всіх антиатлантистських сил є “створення будь-якої геополітичної альтернативи”.

Російський дослідник Лавров С.Б. вважає, що євразійство відповідає сучасній геополітичній розстановці сил та виступає єдиною відповідною стратегією Росії на сучасному етапі. Неоєвразійські погляди Лаврова носять відверто антизахідний характер – концепція універсалізму, прагнення приєднати Росію до Заходу, до Європи – страшні та згубні для Росії. Великою державою Росія може залишитися лише зберігаючи свою багатонаціональність, уособлюючи взаємодію православної та ісламської культури, залишаючись самою собою. Визнання “євразійськості“ Росії на даному етапі має, на думку автора, декілька важливих наслідків: концепція універсалізму протистоїть концепції особливого шляху, “євразійськість” Росії диктує її геополітичний шлях – він не у фарватері США та Західної Європи, актуалізує тезу про реальність поліцентризму, “ідеєю-силою” для сучасної Росії, національною ідеєю виступають патріотизм, антизахідність, державність, соборність та православ’я. Головним висновком автора є той факт, що Росія може бути врятована лише як євразійська держава через євразійство.

Окремо в спектрі неоєвразійства можна виділити роботи ізоляціоністського спрямування, що пропонують Росії в рамках того євразійського простору, яким вона наділена після розпаду СРСР, зосередитися на внутрішньому розвитку країни в усіх сферах. Концепція “євразійського острову” представлена в роботах російського дослідника В.Л.Цимбурского. Автор пропонує Росії дистанціюватися від міжнародної геополітики, концентрації на відновленні статусу світової держави і відійти від прозахідних чи антизахідних позицій. Натиск на Європу з боку Росії завершився для останньої геополітичною маргіналізацією країни. Для Цимбурского головним завданням сучасної Росії є зосередження на євразійських просторах, інтенсифікація внутрішнього розвитку, освоєння східних зауральських територій. Автор не підтримує зовнішній тиск на найближче оточення й відновлення кордонів колишнього СРСР, а доводить доцільність відмови від “глобальної місії”. До певної міри пропонується форма зовнішньої ізоляції Росії з метою забезпечення інтенсивного розвитку в середині “острову Росії”¹¹³.

Близькими до ізоляціоністських неоєвразійських поглядів є російські націоналістичні геополітичні сценарії, що пропонують відмовитися від геополітичного блокування Росії з тюркськими та мусульманськими народами, оскільки це є загрозливим варіантом для розвитку Росії й може призвести до втрати “національної ідентичності”. Геостратегічні імперативи для Росії полягають у відновленні союзу слов’янських народів Росії, України та Бєларусі й домінування православ’я у якості ціннісного орієнтиру, відмова Росії від втручання в справи на Кавказі та в Центральній Азії.

На початку 1990-х років активно розвивався неозахідницький напрямок в геополітиці Росії. При чому основною особливістю даного напрямку є слабка теоретична розробка концепції. Здебільшого представники даного напрямку уособлюють практичних діячів російської зовнішньої політики початку 1990-х років. Мова йде про пріоритет вектору російської зовнішньої політики в напрямку зближення Росії із Західною Європою та США на основі прийняття західної моделі політичного, соціально-економічного та культурно-цивілізаційного розвитку. На початку 1990-х років для Росії курс на модернізацію означав однозначну орієнтацію на входження в Європу. Втіленням неозахідництва є “доктрина Козирєва” (на ім’я міністра закордонних справ початку 1990-х років), що орієнтована на всебічне укріплення відносин із Заходом. Успішність російських реформ здебільшого визначається не конфронтацією, а пошуками шляхів співробітництва із Заходом – з США, Європою та Японією. При цьому не ігноруються інші країни, особливо Китай, Індія, нові індустріальні країни¹¹⁴. Неозахідницька концепція базується на двох принципах російської геополітики: по-перше, приєднання до західних моделей розвитку в обмін на взаємну допомогу й підтримку Росії та Заходу; по-друге, ідеологізація західної моделі ліберальної демократії й ринкової економіки, яка має негайно й безумовно бути адаптованою в Росії, у такий спосіб забезпечивши економічну відбудову й притік фінансових інвестицій.

З другої половини 1990-х років можна говорити про формування нової геополітичної моделі Росії, яка характеризується геополітичною автономією, більшою прагматичністю та реалізмом. Ця нова модель передбачає формування власного геополітичного шляху й моделі розвитку для Росії, що не може бути суто західною, суто східною державою за моделлю свого розвитку. Відбувається концентрація на ієрархієзації геополітичних векторів у відповідності до національних інтересів та потреб ефективного внутрішнього розвитку країни. Складовими моделі є багатополюсність сучасного світу, визнання цивілізаційної унікальності Росії й прагнення брати активну участь у формуванні нового геополітичного порядку¹¹⁵. Актуальною залишається ідея євразійців про проміжне становище Росії між Європою та Азією й налагодження відносин із Заходом при збереженні власної самобутності із акцентом на пріоритет національних інтересів Росії, якими з огляду на значний ресурсний, військовий та науковий потенціал у якості євразійської держави має стати перетворення Росії на одного з провідних учасників багатополюсного світу, що відіграє активну роль у вирішенні проблем, які її стосуються¹¹⁶.

Прибічником особливого шляху розвитку Росії на теоретичному рівні, однак який протиставляється поглядам євразійців, є К.С.Гаджієв Аналізуючи сучасну структуру міжнародних відносин і місце Російської Федерації в нових умовах дослідник зазначає, що як класичні євразійці, так і більшість сучасних російських дослідників перебільшують фактор самобутності та особливого шляху розвитку Росії. Для Гаджієва найважливішим завданням Росії є стабілізація внутрішнього стану в країні, що здебільшого і визначає найважливіші параметри її геополітичної безпеки¹¹⁷.

Росія позиціонується як серединний простір між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом¹¹⁸. При чому, для Росії сьогодні не йде мова про утвердження у якості глобальної чи регіональної держави – забезпечення стабільного та безпечного оточення для вирішення проблем, пов’язаних з формуванням й утвердженням нової соціально-економічної та державно-політичної системи – це головне завдання Росії. В розумінні автора мова не повинна йти про вибір між західним чи східним шляхами розвитку, мова йде про переоцінку цінностей та вибір власного шляху розвитку. Щодо Росії навряд чи можна говорити і про регіональний статус держави, оскільки більш вагоме значення для світового балансу сил мають відносини по лініях: Росія – країни ЄС, Росія – НАТО, Росія – США, Росія – Китай, Росія – Японія, Росія – країни Близького Сходу, Росія – СНД тощо. Для Гаджієва перспективи Росії на всіх аспектах відновлення статусу великої держави не є проблематичними, а у військово-політичному плані лише Росія може протистояти США, як єдиній наддержаві.

На думку дослідника, центральним напрямком геополітичної стратегії Росії залишається формування угрупування країн і народів з Росією у якості центру тяжіння на пострадянському просторі. Отже, весь пострадянський простір виступає зоною російських життєво важливих інтересів, і саме з цього простору виходять для Росії основні загрози глобального порядку¹¹⁹. Довготермінова геополітична стратегія Росії щодо цього простору має ґрунтуватися на економічній, політичній, духовній, культурній присутності Росії у нових незалежних країнах.

Зазначимо, що аналізуючи структуру пострадянського простору для стратегічної важливості Росії, автор не відводить окремого місця Україні. Однак, авторський аналіз передбачає, що безпека Росії буде залежати від того, як складатимуться відносини з Україною, Бєларуссю, Казахстаном та іншими країнами СНД. Водночас, загальні схеми забезпечення інтересів Росії в близькому зарубіжжі безпосередньо стосуються і України. Важливо, що основою для реінтеграції пострадянського простру виступає економічні відносини та створення єдиного військово-політичного простору. При цьому, на відміну від першопочаткового періоду відцентрових тенденцій в нових незалежних країнах близького зарубіжжя, на кінець 1990-х років до них приходить усвідомлення необхідності економічної кооперації з Росією, в першу чергу. Особлива роль на пострадянському просторі Гаджієвим відводиться Казахстану, Бєларусі, Вірменії, Азербайджану, Грузії. При чому останні три в контексті наявності небезпечних осередків та епіцентрів національно-територіальних конфліктів.

Така нова геостратегічна позиція на практичному рівні (“доктрина Примакова”, “доктрина Путіна”) характеризується як підтримка Росією балансу між світовими лідерами. Ця прагматична геополітична модель Росії базується на наступних векторах:

- відновлення лідерства Росії на пострадянському просторі через механізми економічної співпраці;

- на західному векторі акцент на європейську складову із розвитком ефективних двосторонніх та багатосторонніх механізмів співпраці у формуванні “великого європейського простору” з віссю Росія – Німеччина - Франція;

- розвиток азійського вектору: формування багатополюсного світу розглядається у термінах укріплення відносин з альтернативними полюсами, включаючи Китай та Індію;

- сприяння формуванню регіональних систем балансу сил;

- ефективне використання геополітичних ресурсів Радянського Союзу, а саме ядерної зброї як фактору стримування, російських військових баз, реанімація відносин з союзниками Сербією, Індією, Кубою, Анголою, арабськими країнами тощо;

- розвиток потенціалу впливати на ситуацію в регіонах конфліктів та геополітичних зон, за вплив в яких точиться боротьба світових лідерів, як важливий засіб участі у світовій політиці;

- активне використання російського транзитного та ресурсного потенціалу для посилення геополітичного впливу.

З огляду на те, що геополітика як наука в російській політологічній думці починає розвиватися із розпадом СРСР, то більшість робіт російських дослідників присвячені методологічним аспектам геополітики, визначенні її предмету, об’єкту тощо. Так, в роботах Е.А,Позднякова “Геополітика” (1995), К.В.Плєшакова “Компоненти геополітичного мислення” (1994) подається аналіз визначення терміну геополітики як дисципліни та стійких її компонентів. Фактично, геополітика визначається як об’єктивна залежність суб’єктів міжнародних відносин від матеріальних факторів, що дозволяють даному суб’єкту здійснювати контроль над простором¹²⁰. Компонентами уніфікованого геополітичного підходу є: передбачуваність та регульованість міжнародних відносин на глобальному та регіональному рівнях, яка залежить здебільшого від географічного середовища, такі географічні фактори визначають важливі характеристики буття нації; схильність до максимального збільшення своєї могутності суб’єктів геополітики задана географічними факторами, однак зростання цієї могутності відбувається в контексті світової історії; дихотомія “морські нації – континентальні нації” як одна з вісей історичного розвитку; дихотомія “центр-периферія” – друга вісь історії; геополітика пов’язана із рівнем освоєння людством матеріального світу; геополітичний центр світу залишається на всіх етапах історії в Євразії; з початку 1960-х років в світі утверджується багатополярність; сутність геополітики як феномена пов’язана з ідеєю контролю над простором. Виходячи з даних компонентів геополітики автори формулюють модель взаємодії геополітики та ідеології¹²¹.

Сутність геополітичних процесів в постбіполярному світі представлена в “геополітиці взаємодії” В.А.Колосова. З точки зору автора, бінарні категорії традиційної геополітики – сфери впливу, буферна зона, маргінальні пояси – поступаються місцем таким категоріям як динамічна рівновага, рівновага інтересів, інтеграція – дезінтеграція тощо. Вплив географічних факторів на політику також змінюється: відбувається падіння ролі одних та модифікація ролі інших.

Основною характеристикою сучасної геополітики в концепції Колосова виступає взаємодія між суб’єктами міжнародних відносин, що вирізняється наступними рисами:

• акцент на взаємодії між територіальними системами, а не лише на різниці та конфлікті між ними;

• “багатовимірність” підходів, що проявляється не лише в аналізі політичних, економічних та військових чинників, необхідність нових культурологічних та інших підходів;

• дослідження нових суб’єктів політичної діяльності, зростання ролі недержавних акторів міжнародних відносин;

• аналіз причин та результатів діяльності міжнародних та наднаціональних організацій й угрупувань із пошуком оптимальних рівнів реалізації політичних рішень;

• дослідження взаємозалежності між геополітичними факторами, проявами економічних та екологічних криз, особливо в країнах світової “периферії” (країни Африки, Латинської Америки, Південної Азії тощо);

• розробка геополітичних сценаріїв майбутнього, перш за все нового глобального геополітичного порядку.¹²²

Підсумовуючи щодо ролі України в російських геополітичних концепціях, то очевидно, що більшість геополітичних досліджень передбачає наявність можливостей та необхідність створення навколо Росії великого простору стратегічних союзників, що має сприяти внутрішньому розвитку країни. Вже з 1996 року на концептуально-доктринальному рівні закріплюється один з ключових й пріоритетних напрямків російської зовнішньої та державної політики, спрямований на зміцнення впливу у пострадянському просторі. Пострадянські держави оголошені зоною життєво важливих інтересів Росії. При чому у геополітичних аналізах російських академічних кіл та експертів Україні відводиться ключове значення для реалізації стратегічного напрямку на реінтеграцію пострадянського простору. Зазначимо, що з початку 2000-х років змінюється концептуальна основа реінтеграції пострадянського простору, відтепер головною політичною лінією російських державних органів має стати підтримка співробітництва через інтеграцію ринків товарів, послуг, створення транснаціональних фінансово-промислових груп тощо. При цьому очевидною є тенденція на пошук політологами закономірностей, що мають підштовхувати України до інтеграції з Росією: проміжне, окраїнне геополітичне становище України між європейським, передньоазійським та російськими просторами, що призводить до “геополітичної несамодостатності” України; в ході пошуку Україною свого місця в світі найменш загрозливим та об’єктивно ефективнішим є саме російський напрямок, що обумовлено східнослов’янською культурно-психологічною ідентичністю; в новому світовому порядку Захід цікавиться Україною лише в контексті представлення її у якості конкурента й опонента Росії, однак на Заході вже приходить розуміння того, що саме остання є головним стабілізуючим елементом і партнером Заходу на пострадянському просторі, а цьому і полягає небезпека для геополітичного вибору України не на користь Росії.¹²³

Серед форм контролю над пострадянським простором для практичної політики Російської Федерації пропонується військовий, політичний, комунікаційний, інформаційний, культурний тощо. Головною загрозою для національної безпеки Росії вважаються спроби світових держав установити свій контроль над пострадянським простором.