1.3. Джерела та процес формування наукової концепції геополітики.

Під джерелами геополітики розуміють наукові концепції, що складають її концептуально-теоретичну основу. Геополітика, як наукова концепція, на думку більшості дослідників, виникла на базі трьох наукових підходів: географії/географічного детермінізму, цивілізаційного підходу, військово-стратегічної теорії.

Географія складає методологічне ядро геополітики. Саме з цієї причини геополітику вважають псевдонаукою, віддаючи перевагу політичній географії. Політична географія, як відомо, отримала розвиток хронологічно дещо раніше за геополітику, хоча її формування теж пов’язане із епохою Великих географічних відкриттів – необхідно було систематизувати велику кількість нових географічних даних.

Характеризуючи відмінність геополітики від політичної географії, один з послідовників К.Хаусхоффера, Отто Шефер, писав: “Політична географія є наукою про простір… Політична географія розкриває картину того, як простір впливає на державу і, якщо так можна висловитися, поглинає її. На відміну від цього, геополітика досліджує питання про те, як держава долає умови та закони простору й змушує його слугувати поставленим цілям”¹².

Географія зосереджується на дослідженні прямих та зворотних зв’язків між властивостями ґрунту та балансом світових силових полів. Політична географія є статичною – досліджує принципи територіально-політичної організації суспільства на рівні держави та її районів. Геополітика динамічна – залежить від певного історичного контексту й досліджує можливості активного використання політикою факторів фізичного й геополітичного середовища і вплив на нього в інтересах національної безпеки.

При цьому піднімається питання ролі традиційних географічних чинників для геополітичних досліджень в сучасних умовах, таких як рельєф території, ландшафт, особливості клімату, гідрографічної мережі, фізико-географічне положення, розмір та конфігурація території, природа кордонів, природних меж держав тощо. Роль цих чинників для геополітичних досліджень зменшується, однак не втрачає повністю своєї актуальності. Сутність геополітичних досліджень полягає в тому, що політика того чи іншого регіону або держави не є об’єктивною залежністю від географічного розташування, а об’єктивна залежність суб’єкта геополітики від сукупності факторів, що дозволяють цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором.

Геополітика досліджує територію головним чином у її відношенні до оточення – до геопростору, і має за мету вирішення проблем, що випливають з просторових відносин. В сучасну динамічну епоху геополітичні константи – географічне положення, відстані та геопростір, територіальна розстановка політичних та воєнно-стратегічних сил підлягають змінам. В такому аналізі акцент робиться на взаємодії між елементами територіальних систем, а не просто на відмінностях між ними.

Відповідні географічні фактори зводяться, по суті, до природно-кліматичних (місцерозташування, рельєф, територія) та цивілізаційно-політичних (розташування даної спільноти відповідно до інших спільнот).

Цивілізаційний підхід визначає параметри цивілізаційної ідентифікації суб’єктів геополітики – національно-цивілізаційна ідентичність, соціально-політична організація, рівень усвідомлення національних інтересів. Основоположником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається Н.Данилевський. Розвиток підхід здобув в роботах К.Леонт’єва, О.Шпенглера, Л.Гумільова, А.Тойнбі, С.Хантінтона. Особливість цивілізаційного підходу для геополітики – структуризація та ієрархієзація світового простору у відповідності до цивілізаційних спільнот, що мешкають у визначеному географічному просторі. Більше того, на думку більшості теоретиків цивілізаційного підходу, географічні кордони цивілізацій визначають межі природного впливу великих держав, сфери їхнього життєвого простору та території їхнього військово-політичного контролю.

Фактично мова йде про формування певної національної/регіональної/глобальної моделі світосприйняття. Так, “формування геополітичного простору зумовлено не лише суто об’єктивними умовами та факторами (розмір території держави, природно-ресурсний, демографічний, воєнний потенціал тощо), але і станом духу народів та націй, що мешкають на просторі визначених держав”¹³.

Цивілізаційно-політичні фактори визначають важливі характеристики існування та поведінки спільноти на глобальному рівні: характер економічного розвитку та взаємин із зовнішнім оточенням, ступінь схильності до експансії й можливість реального її здійснення, місце в загальноцивілізаційному розвитку на тому чи іншому етапі історії. Ці фактори включають і схильність до максимального можливого збільшення своєї могутності, що, в залежності від обставин, набуває форми економічного або політичного панування, прямих територіальних збільшень тощо. Ця схильність є природною для держав, і параметри її задані географічними факторами. Саме з цієї причини політичні групи намагаються виробити необхідну для їхнього самозбереження геополітичну доктрину, геополітичну ідею, що часто подається у якості національної.

Військово-стратегічні теорії здійснюють суттєвий вплив на формування геостратегії в інтересах формування зон і сфер впливу, моделей контролю значної території супротивника. Категорії цих теорій складають суттєву частину методології геополітики.

Міркування геополітичного характеру про розширення кордонів та приєднання нових територій мирними та військовими засобами на основі попереднього порівняння дійсної могутності держави, про збереження контролю над територіями за допомогою створення колоній, ізоляції територій від сусідніх країн, про створення регіональних військово-стратегічних альянсів зустрічаються в роботах Н.Макіавелі, К.фон Клаузервіца, Х.Мольтке, А.Мехена. Так, робота Н.Макіавелі являють собою аналіз причин успішного управління державою з метою виведення загальних закономірностей політичного життя. К.Клаузервіц виклав свій погляд на сутність війни, виходячи з тези, що війна є ніщо інше, ніж продовження державної політики іншими засобами. Адмірал А.Мехен розробляв стратегію морської могутності в контексті забезпечення світового панування.

Таким чином, географічна, цивілізаційна та військово-стратегічна складові геополітики складають основу структури геополітики як наукової концепції.

У процесі формування наукової концепції геополітики можна виділити декілька етапів, й характерною особливістю такої періодизації є геополітична структура світу, система міжнародних відносин, що створювала умови для або накладала обмеження на реалізацію інтересів ключових акторів геополітики. Це є підтвердженням тези про залежність геополітики від конкретного історичного контексту. Розвиток наукової концепції геополітики кореспондується із процесом формування геополітичного простору світу.

В сучасній науковій літературі розрізняють декілька підходів до періодизації геополітики. Американський дослідник Джон Агнью розрізняє такі “періоди геополітики”:

• цивілізаційний – в якій унікальна європейська цивілізація у порівнянні з “рештою світу”, що відкривався, відігравала ключову роль у формуванні сприйняття світу “в цілому”;

• натуралізована геополітика – з кінця ХІХ ст. до 1945 р. “природний” характер держави у якості конкурентів визначав політику держав, це період формування геополітичного наукового підходу;

• ідеологічна геополітика, що базувалася на розподілі світу у боротьбі двох ідей по організації політичного та економічного життя (соціалізм проти капіталізму тощо);

• постбіполярний хаос, що характеризується переформуванням системи світового порядку під впливом таких процесів як глобалізація та інформатизація¹⁴.

Колін Флінт, доцент з міжнародних відносин Інституту технологій Джорджії, вважає, що для історії геополітики притаманні чотири періоди:

1. період з 1890 р. до кінця другої світової війни, що характеризується прагненнями Великобританії досягти світового панування у боротьбі з Німеччиною та Сполученими Штатами, а також це період корінних соціальних та політичних перетворень, пов’язаних із зростанням політичних прагнень урбанізованого робітничого класу та зміцненням ідеології націоналізму;

2. у 1950-ті роки встановлюється біполярність у міжнародній системі, більшість з країн отримують незалежність від колоніалізму;

3. у 1960-ті роки до середини 1970-х – кризовий період у розвитку системи, оскільки економіки знаходилися в стані стагнації, програми розвитку суспільства зазнали краху, відбувається загострення суперечностей між супердержавами;

4. з кінця 1970 років - дотепер – цей період характеризується глобалізацією виробництва та фінансів, що призвело до невизначеностей щодо наслідків глобальних потоків капіталу, інвестицій, товарів для ролі території, суверенітету та кордонів держав.¹⁵

Зв’язок функціонування країн та народів із географічним оточенням та кліматом досліджується протягом всієї історії людства. Тому географічний напрямок в соціальній думці був започаткований не Ф.Ратцелем і Р.Челленом, які вважаються засновниками геополітичної наукової концепції. Історія розвитку ідей географічного детермінізму відображує історію поступового освоєння простору Землі. Паралельно із зростанням кількості міст-держав, їхнього населенням виникали проблеми геополітичного характеру: потреба у розширення простору для збільшення кількості населення, колонізація вільних територій, прикордонні проблеми, використання природних умов для розвитку держави, його господарства, політичної системи тощо. Тому значення географічних умов для внутрішньої та зовнішньої політики для життя держави відмічали ще Платон, Полібій, Аристотель, Страбон, згодом Жан Боден, Монтеск’є.

Поступово, активізується розвиток напрямку географічного детермінізму. О.фон Гумбольт, Й.Гердер, К.Ріттер розвивали тезу про обумовленість розвитку народу оточуючим середовищем, суттєвою частиною якого є природні умови. Рушійною силою розвитку цивілізації вони вважають внутрішні та зовнішні чинники, до останніх відносячи фізичну природу, і такі її елементи, як клімат, грунт, географічне положення. К.Ріттер розробив ієрархічну систему регіонального поділу світу в рамках єдиного глобального простору, поділивши Землю на сухопутну (континентальну) і водну (морську) напівсфери. Аналіз природних і географічних факторів для внутрішньої та зовнішньої політики держави застосовується в роботах Г.Бокля, Ж.Дюбо, С.Соловйова, Л.Мечнікова.

Історична еволюція геополітичних традицій мала свої особливості на кожному етапі розвитку світової політики. Головною метою геополітичної думки, що зароджується наприкінці 1890-х років, було виправдання та раціоналізація міждержавних конфліктів, політична організація міжнародного простору, що мала відповідати інтересам правлячих політичних еліт окремих великих держав. Геополітика проводила класифікацію простору у відповідності до стратегічної важливості для окремого уряду, який використовував ці наробки у своїй зовнішній політиці.

Передумовами для розвитку геополітичних концепцій на міжнародній арені було те, що в результаті розширення морських комунікацій та торгівлі світ перетворився на закриту систему; із відкриттям нових територій в Африці та ринків в Китаї для торгівлі й інвестицій, уряди зрозуміли, що зміни в одній частині світу можуть призвести до змін в іншій частині світу.

Це призвело до взаємозв’язку між місцем та людьми, посиленим зростанням міжнародної міграції та інвестуванням.¹⁶ Така інтернаціоналізація означала формування нової форми економічної організації, що підривало роль економічних блоків на зразок Британської імперії. В цей же час Великобританія зіткнулася із зростаючими претензіями Німеччини та Сполучених Штатів на світову гегемонію. Загострення боротьби робітничого руху призвело до поєднання класиками геополітики національного рівня із міжнародним – успіх в міжнародній конкуренції за ресурси вважався засобом подолання внутрішніх проблем та заспокоєння робітничого класу.

Концептуальним інструментарієм для теоретиків того часу була органістична теорія, розробниками якої були німецький географ Фрідріх Ратцель у 1896 році та шведський вчений Рудольф Челлен у 1916р. В основі теорії держава визначалася як “живий організм, укорінений в ґрунті”, сильні держави зростають за рахунок слабких країн (виживають найсильніші), могутність держави є результатом максимізації використання найцінніших елементів фізичного середовища (узбережні лінії, гирла річок, райони, багаті на природні ресурси тощо), всередині держави кожний соціальний прошарок відіграє власну роль, що у поєднанні і створюють підстави для функціонування держави, торгівля і війна – дві стадії в процесі формування територіальної держави. Теоретики органістичної теорії обґрунтували значення моря для розвитку цивілізацій та формування світової держави. Класики розвивали концепцію континентальної держави, відводячи їй роль світової і обґрунтовували такий статус для Німеччини – “простір, наділений вісевим динамізмом та покликаний обєднати навколо себе інші європейські народи”. Надалі розвиток концепції отримав в працях Й.Парча (1906), Ф. Наумана (1915) у якості концепції Серединної Європи із ядром в Німеччині, що пізніше буде названо К.Хаусхоффером (1924) “континентальним блоком” – Берлін-Москва-Токіо. Крім того, саме К.Хаусхоффер приходить до висновку, що геополітичне майбутнє планети залежить від результату боротьби двох тенденцій: чи зможе англо-американська експансія вздовж паралелей побороти опір східно-азійської експансії вздовж меридіанів.

Іншим важливим напрямком геополітики, що формується в цей період, є англо-американська школа геостратегії. Виходячи з вищезазначених політичних та економічних реалій американський адмірал А.Мехен у 1900 році висуває ідею про антагонізм морських та сухопутних держав, про світове панування морських держав, що виступають головними торговельними силами, яке може бути забезпечене шляхом встановлення контролю над серією опорних пунктів навколо євразійського континенту. Британський географ Х.Маккіндер вважав, що в результаті індустріалізації та інтернаціоналізації торгівлі Британська імперія втратила свою вагу в світі, тому у 1904 році Маккіндер висуває концепцію про організацію світового політичного простору декількома великими державами, що дозволило б їм розподіляти світові ресурси з метою підтримання розвитку власної промисловості.

В міжвоєнний період з’являється геополітична течія в Росії, що отримала назву “євразійської доктрини” (П.Савицький, М.Трубецькій). В основі концепції євразійства – уявлення про Росію, як про особливий континент Євразію, як цілісного культурно-географічного простору.

Завершення Другої світової війни призвело до формування системи міжнародних відносин, що характеризувалася політико-військовим, ідеологічним, геополітичним протистоянням між двома блоками на чолі з супердержавами – США та СРСР, така система отримала назву біполярної. Головними ознаками геополітичного середовища цього періоду було: центральний системно-ідеологічний конфлікт щодо політико-економічної організації світу; розшарування світу на три геополітичні простори – “три світи” розвитку, розширення сфер впливу США та СРСР забезпечувалося підтримкою антиколоніальних рухів чи тих держав, що не приєдналися; натуралізація ідеологічного протистояння через запровадження ключових концепцій стримування, ефекту доміно, масованої відплати, доктрини Брежнєва тощо. В цьому новому геополітичному середовищі актуалізується дослідження концепцій національної безпеки. Блоки намагалися інституалізувати політику запобігання втручання до сфер впливу один одного через створення військово-політичних блоків - НАТО та ОВД, пізніше СЕАТО, СЕНТО тощо, для інституалізації транснаціональної ліберальної торгівлі створюються Бреттон-Вудські інституції – Світовий Банк та Міжнародний Валютний Фонд (МВФ). На думку провідного американського географа того часу Р.Хардшорну, торгівля і безпека головним чином сформували післявоєнний геополітичний порядок. Роль держави в світі зводилась до встановлення “повного та ексклюзивного контролю над політичними відносинами – до встановлення законності та порядку”¹⁷.

Відповідно до такого геополітичного середовища розвивається і геостратегічна думка в США. Складову геополітичної доктрини становить вчення про всезагальність американських стратегічних інтересів та про життєву необхідність для США баз, розташованих на достатньо великій відстані від морських та суходільних кордонів країни. У відповідності до цих цілей геополітика сприймалася як аналітичний метод, що дозволяє виробити ефективну міжнародну політику. Продовжуючи традиції класиків геостратегії характерною рисою атлантистських вчень залишається питання стратифікації світового географічного простору: концепція “узбережних зон” Н.Спайкмена; функціонально-культурні пояси Д.Мейнінга; концепція “дисконтинуальних поясів” (шатебелти) С.Коена; на основі теорії С.Коена К.Томпсон та Дж.Блек розробили воєнно-геополітичну схему “національних цілей США”, розвиток концепції “анаконди” (Н.Спайкмен) або “лінкедж” (Г.Кіссінджер) – контроль та поєднання мережею військових баз узбережних секторів Євразії, які зберігають нейтралітет або тяжіють до внутрішніх просторів з метою оточення СРСР.

Розвиток техніки та гонка озброєнь мали в основі освоєння повітряного та космічного простору, що актуалізувало дослідження проблем “геополітики повітря”. Окремі співвідношення традиційних геополітичних факторів змінилися суттєво при залученні до стратегії повітряного та космічного середовищ й пов’язаних із ними новітніх типів озброєння – стратегічної авіації, міжконтинентальних ракет та ядерної зброї. Освоєння повітря до певної міри вирівняло сушу та море, оскільки для літаків та ракет різниця між цими просторами не була суттєвою (особливо із створенням авіаносців). Разом з тим ракетобудування та розвиток стратегічної авіації суттєво вплинули на геополітичне сприйняття світу в цілому, оскільки втрачали актуальність відстані і в планетарному масштабі це призводило до ефекту “стиснення” Землі.

Актуальна геополітика крім суші та моря мала (і має) враховувати ще дві стихії – повітря та космічний простір. На військовому рівні цим стихіям відповідають ядерні зброя (повітря) та програма “зоряних війн” (космос). За аналогією до теллулократії (влада Суші) та талассократії (влада Моря) ці простори отримали назву аерократія (влада Повітря) та ефірократія (влада Ефіра). Геополітичні погляди в ядерну епоху були викладені в роботі англійця К.Грея “Геополітика в ядерну епоху”, в якій місцерозташування ядерних обєктів США та НАТО ставиться в залежність від географічних та геополітичних особливостей регіону.

В умовах біполярної геополітики формується також і мондіалістична тенденція спрямована на розробку сценаріїв повної планетарної уніфікації, але під стратегічною домінантою Заходу. В рамках цього проекту існували дві течії: “теорія конвергенції” (З.Бжезинський) – подолання ідеологічного та геополітичного дуалізму “холодної війни” через створення нової культурно-ідеологічної цивілізації та економічної системи, що мали б бути проміжними між соціалізмом та капіталізмом; концепція “кінця історії” (Ф.Фукуяма) щодо перемоги демократичної західної системи, це кінець історії, початок особливого планетарного існування під знаком ринку та демократії.

Із розпадом біполярної системи політична карта світу зазнала суттєвих перетворень, геополітична думка зосередилась на побудові нового світового порядку. На порядок денний виходить проблема геополітичної реструктуризації світу, актуалізується нові чинники, що складають основу ієрархієзації геопростору в нових умовах: культурно-цивілізаційний (С.Хантінгтон із теорією “зіткнення цивілізацій”), економіка і поява геоекономічних наукових концепцій (Е.Лютвак), екологічний і поява геоекополітики, зеленої геополітики (Р.Каплан, М.Фінгер), аналіз функціонального середовища геополітики (школа критичної геополітики Ж.Тоала, С.Делбі).

Отже, геополітику часто звинувачують у тенденціозності та констатуючому характері досліджень, однак це свідчить лише на користь практичності геополітики як концептуального напрямку політики держави.