11. Особливості шкільної освіти в полікультуриому суспільстві.

Майже всі країни світу є багатонаціональними суспільствами. В кожній країні існує своя так звана «політична нація» (домінуючий, макро етнос, титульна рація) і малі етноси (мультикультури, субкультури), які за своїм походженням поділяють на декілька груп:

• Автохтони (корінні жителі), які не мають державно-культурної автономії (Африка, Азія);

• Автохтони, які мають державно-культурну автономію (в США, Канаді, Австралії);

• Меншини, що сформувались протягом Нового і новітнього часу внаслідок територіальних переділів, переселень;

• Мігранти другої половини 20-го - початку 21 ст. За даними ЮНЕСКО іммігрантів нараховується більше 150 млн.

Традиційно іммігрантськими країнами є США, Канада, Австралія, Ізраїль.

Відносини між етнічними групами мають двоякий характер:

• Відносини між домінуючим етносом і малими етносами (політичні, економічні, лінгвістичні, культурні, релігійні);

• Взаємовідносини між малими етносами.

За умов компактного проживання представники малого етносу, згідно Віденської декларації 1993 року, можуть бути національною меншиною - спільнотою, представники якої мають статус більшості в сусідній державі, де вони становлять «політичну націю». Або етнічною меншиною - групою, яка не має політичної нації.

За роки існування міжетнічних стосунків в світі склалось декілька моделей політики щодо мультикультур (Е. Гідденс):

1. Перша модель - зневажання, меншовартості. Культури не визнаються рівнозначними. Одні «вищі», «кращі». Це як правило представники домінуючої нації (європеоїдної раси), на противагу, кольоровим, чорним, «відсталим етносам». Основні прояви такої моделі:

• шовінізму - найреакційнішого вияву націоналізму, проповідування національної винятковості, спрямованої на розпалювання національної ворожнечі і ненависті між народами і країнами (фашистські режими Німеччини, Італії);

• расизму -зневажання народів як нібито «расовонеповноцінних», виходячи з біологічних особливостей людських рас і нездатності до культурного прогресу. Така політика реалізовувалась у США (до 1954 року), ПАР (до 1990 року);

• дискримінації - обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за расовою чи

національною належністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо;

• сегрегації - виду расової дискримінації, що полягає у відокремленні «кольорового»

населення, забороні «кольоровому» населенню селитися в районах, де живе «біле» населення (різновиди - апартеїд, резервація, гегго).

2. Друга модель - асиміляції. Вважається, що культура малого етносу є перешкодою для висококультурного розвитку мультинароду. Бажаною є втрата етнічними меншинами власних звичаїв і перебудова поведінки відповідно цінностей політичної нації. Таку політику проповідували всі метрополії щодо своїх колоній та залежних територій.

3. Третя модель - бікультурності Традиції етнічних меншин не розчиняються серед цінностей політичної нації. В той же час малі етноси адаптують культуру домінуючої нації. Така бікультурність е необхідною формою адаптації і виживання малого етносу. Прикладом такої політики є прагнення створити «радянську людину» (СРСР), політика «плавильного казана» (melting pot) (США).

4. Четверта модель - мультикультуральна («миска салату»($аІаіІ bowl) Політика

спрямована на культурний плюралізм. За всіма субкультурами визнаються рівні права. Культури з пошаною ставляться одна до одної і взаємодоповнюються.

В різних країнах домінують ті чи інші моделі ставлення до мультикультур, а іноді їх комплекс. З середині 20-го - початку 21 ст. особливої популярності набула четверта модель, яку прийнято іменувати полі культурною (мультикультуральною).

Одним із способів реалізації цієї моделі є полі культурна освіта (виховання). «Багатокультурне виховання» має значну кількість синонімів: інтеркультурне, мультикультурне, транс культурне, крос- культурне, мультирасове і навіть антирасистське виховання.

За визначенням ЮНЕСКО метою інтеркультурного виховання є досягнення миру, взаємопорозуміння та взаємоповаги між народами, подолання явищ ксенофобії, дискримінації, расизму, національного сепаратизму.

Основні напрями здійснення полі культурно виховання:

• Соціокультурна ідентифікація особистості

• Високий рівень мультикультурної компетентності

• Виховання позитивного ставлення до культурного середовища, яке змінюється

• Розвиток навичок міжнаціонального спілкування на основі діалогу

Полікультурна освіта здійснюється наступними шляхами:

1. Збереження рідної (материнської) мови субкультур як основного засобу ідентичності етносу. Для цього в 35-ти країнах світу запроваджено дво і багатомовність

У більшості країн (постіндустріальних та індустріальних) представникам мультикультур надається право здійснювати навчання рідною мовою декількома шляхами:

Існування шкіл національних меншин за умов компактного проживання. Поряд з рідною мовою тут вивчається і державна мова. Викладання рідно! мови може відбуватись в так званих недільних, суботніх (етнічних) школах, пунктах навчання мови;

Двомовна освіта (білінгвізм). Була започаткована в 20-х pp. XX ст. і підтримана МБО (1928 p.). Учні вивчають одночасно дві мови (державну і рідну). Ця освіта має декілька моделей здійснення:

Транзиторна (перехідна) модель: протягом 3-4 років домінує рідна мова

Підтримуюча (довгострокова), час переходу до моно мовного навчання не обмежений

Занурююча. Спочатку вивчається державна мова (2-3 роки), потім рідна

Імерсійна (від «імерсія» - змішування) освіта. За імерсійного навчання рані предмети вивчають за допомогою не менше двох мов, причому одна рідна учням, а друга - державна (офіційна), регіональна, або мова національної меншини. Так в початковій шхолі провінції Фризландії (Нідерланди) вивчають три мови: фризьку (регіональну); данську (державну) та англійську (іноземну);

• Співвідношення у вивченні рідної і державної мов визначають як «мінімальне» (окрім рідної мови учні вивчають материнською мовою літературу, історію і географію) та «максимальне» (забезпечується повна система навчання рідною мовою не лише в загальноосвітній, а і у вищій школі. Наприклад Шведський університет в м. Турку - Фінляндія).

2. Зміст навчання в школах передбачає знайомство з історією, культурою, традиціями тих народів, які заселяють територію країни. Дисципліни гуманітарного, естетичного і природничо-наукового циклів пронизані полі культурними ідеями

3. Долаються негативні стереотипи щодо окремих націй (антисемітизм, антиромізм тощо) і віровчень.

4. Виховується толерантність і терпіння до взаємин з іншими націями. В процесі

комунікативності долається розуміння «іншого» як «чужого», а особливо як «ворожого». Навколишній багато культурний світ стає середовищем для реалізації своєї «самості». Популярними є такі заходи: міжконфесійні уроки релігії, свята, фестивалі, присвячені різним культурам.

5. Для реалізації полі культурної освіти розробляються і фінансуються інтеркультурні проекти в США (Програма культурного об’єднання), Канаді (Закон про канадську багатокультурність), Європейському Союзі (Сократу, Коменіус, Лінгва). У США щорічно виділяється 500 млн. федеральних коштів для компенсуючого навчання представників національних меншин.

6. Мультикультурне виховання здійснюється у вищій школі, культурно-просвітницьких

центрах, сім*ї, церкві, громадських об’єднаннях, ЗМІ.

У розкритті проблем порівняльної педагогіки часто використовують поділ країн за певними схожими характеристиками, тобто поділ на регіони.

Такі поділи можуть здійснюватись двояко:

• Схожість за значною кількістю ознак;

) Схожість за узагальненими ознаками. „

' Регіони, які визначені за схожістю значної кількості ознак піддаються більш точній характеристиці. Так поділ країн світу на 24 регіони, що застосовується у грунтовних дослідженнях ООН базується на наступних (багатофакторних) ознаках.

Схожість природничо-географічних умов;

Політичні особливості;

• Економічний розвиток;

Соціальний розвиток (освітній рівень населення, соціальна і професійна структура, стан здоров'я, ставлення до природи);

Умови побуту і господарської діяльності;

Рівень урбанізації;

Своєрідність цивілізації;

Історія і культура народів, релігія;

Рівень комп'ютеризації, розвитку науки і техніки: з висорозвинутими наукою і технікою; з розвинутими наукою і технікою, але повільним впровадженням досягнень у господарство; країни з нерозвинутими власними наукою і технікою, але які інтенсивно освоюють імпортні наукові досягнення; відсталі в науково-технічному відношенні країни.

Ця класифікація часто доповнюється поділом країн на групи:

1. Розвинуті країни: Австралія, Австрія, Андора, Бельгія, Німеччина, Греція, Данія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Монако, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Сан-Марино, Ватикан, Словенія, Великобританія, США, Фінляндія, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія, ПАР, Ізраїль

2. Середньорозвинуті (країни з перехідною економікою).

3. Слаборозвинуті (країни, що розвиваються, найбідніші країни, країни третього світу):

Ангола, Афганістан, Бангладеш, Бенін, Буркина-Фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Конго, Джібуті, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірибаті, Коморські острови, Лаос, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські о-ви, Мозамбік, М’янма, Непал, Нігер, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Принсипи, Соломонові о-ви, Сомалі, Судан, С‘єра-Леоне, Танзанія, Того, Тувапу, Уганда, Центральноафриканська республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Ефіопія.

А) європейський регіон

До європейського регіону відносять 45 держав (включаючи Ізраїль). Населення - 603 млн. Європа поділяється на такі субрегіони:

• Західна (Північна, Середня, Південна),

• Центральна,

• Східна.

Люди в Європі (південній і центральній частині) з’явились близько 1 млн. років Європі характерний високий рівень економічного розвитку та урбанізації. Жителі міст і містечок становлять 75-90% всього населення. Серед європейських міст є дуже давні, які нараховують 3-2 тисячі років: Афіни, Рим, Париж, Лондон, Кьольн.

У всіх народів європейського регіону переважає мала сім’я. В Північній Європі 35-40% сімей складаються з одного члена. Європейські народи, переважно, пізно одружуються і мало народжують дітей. Показник народжуваності на 1000 жителів становить 9. Найбільша народжуваність в Албанії та Ірландії.

• Християни (протестанти, римо-католики);

• Анімісти.

Наявність анімістичних релігій зумовлена тим, що деяка частина корінного населення має первіснообщинні форми існування.

Рівень урбанізації становить 75%. Із зайнятих працюючих світового виробництва на австралійський регіон припадає 0,5% (0,02 млрд ). Середнє значення ВНП на душу населення в регіоні становить 15242 дол. Із-за незначної кількості населення та незначного приросту середньорічного приросту 1-1,5% шкільний контингент незначний і він повністю охоплений навчанням. Всього в загальноосвітніх школах та вищих закладах освіти регіону навчається 8 млн осіб.

Є) регіон тропічно? Африки

До цього регіону африканського континенту належить 43 держави. Населення - 632 млн.

Країни споріднені:

• Історією розвитку;

• Станом соціально-економічного розвитку.

На кінець колоніального панування Тропічна Африка отримала такий «спадок»:

• Масова неграмотність дорослого населення (серед негрів від 81 до 99%);

• Охоплення навчанням 24% дітей з 6 до 19 років;

• У ВНЗ навчалось 0,2% молоді від 20-ти до 24-х років;

• Відсутність у багатьох країнах ВНЗ і технічних закладів (лише 19 країн мали вищі чи

технічні заклади освіта);

• Учителями переважно були іноземці, власні педагогічні кадри не було де готувати.

На території сучасної Тропічної Африки проживає багато етносів, племен негроїдів: амбунду, луба,

монго, башу, зулу, хугу, тутсі, малаві, бушмени, гетеро, хауса, конго, свазі, нубійці, суахілі, пігмеї і б. ін. Офіційні мови африканських країн:

Мови	Кількість країн
Англійська	18
Французька	17
Португальська	5
Іспанська	1
Національна	2

За державним устроєм африканські країни є унітарними, а за державним правлінням - республіканські. Хоча за характером правління більшість країн авторитарні, тоталітарно-диктаторські, перехідні.

Релігійні вірування, що домінують:

. Не дивлячись на етнічне розмаїття африканських народів традиційна система виховання в Тропічній Африці включає такі інститути:

• Сім’я (переважно велика, яка включала декілька поколінь найближчих родичів). Фактично кастове виховання (особливо ремісників) у народів суданської зони Малі, Нігеру, Чаду. Сім’я займається вихованням дитини аж до одруження. Вона відповідає за виховання дітей перед цілою співдружністю людей (общиною, племенем). В африканському селі кожна дитина розглядається як спільна власність.

• „Вікові класи” В африканських країнах у більшості існують такі класи - перший - до 6-7 років, другий - до 10-11 років, третій - до до 14-15 років. Вікові класи об’єднують всіх дітей даного поселення чи племені незалежно від соціального походження. Основне призначення цих класів підготувати дітей до участі в суспільному житті. Велике значення гриотів -охоронців і збирачів африканських легенд і міфів.

• Табори „посвячення” кульмінаційний момент у вихованні і навчанні молодих африканців - перебування в таборах посвячення. З 15-16 років хлопці і дівчата окремо. Тут вони живуть ізольовано від сімей під керівництвом наставників. Здійснюються обряди обрізання, больових прийомів. Християнські місіонери виступають проти цих обрядів. Повернення підлітків з табору відзначається великим святом. З цього моменту „посвячені” допускаються до більш широкої участі в суспільному і релігійному житті племені.