6.2. Фірма як економічний суб’єкт

Ф

Суть та ознаки фірми

ірма є суб’єктом будь-якої ринкової економіки та організаційно-економічною і правовою структурою підприємницької діяльності. У світовій економіці нині існує майже 50 млн фірм. Упродовж чотирьох останніх століть фірма була вагомим інструментом реалізації економічного та соціального прогресу.

Фірма є місцем прикладання землі, праці, капіталу і підприємницького хисту. Вона концентрує та реалізує практично всі економічні процеси, що виникають у національній господарці. Фірми генерують і виробляють пропозицію товарів та послуг, і творять попит на них. Фірми розвивають соціальну інфраструктуру, створюють робочі місця, забезпечують доходи на фактори виробництва, продукують національне багатство тощо.

Фірми намагаються задовольнити безмежні потреби людей і суспільства та раціонально використати обмежені ресурси. Одні фірми досягають у своїй діяльності високої ефективності і процвітають, інші – середньої і виживають, треті – банкрутують і вмирають. У ринковій економіці безперервно зникають старі фірми і з’являються нові. У такий спосіб реалізуються основні проблеми ринкової економічної організації: що виробляти? як виробляти? для кого виробляти?

Фірми характеризуються низкою істотних ознак. Головні з них такі. По-перше, відособлене майно: фірма має власне майно (основні активи та обігові кошти) і самостійно використовує його у певних цілях. По-друге, майнова відповідальність: фірма самостійно несе відповідальність за своїми зобов’язаннями згідно із законодавством. По-третє, наявність ідентифікаційних ознак: фірму мають впізнавати та відрізняти від інших фірм. Задля цього фірмі дають назву, під якою вона набуває та відчужує майнові й особисті немайнові права, несе зобов’язання, виступає у суді й арбітражі в ролях позивача і відповідача. По-четверте, оперативно-господарська й економічна самостійність: фірма здійснює різні угоди та операції, отримує прибуток і зазнає збитків, і за рахунок прибутку забезпечує стабільний фінансовий стан і розвиток виробництва. По-п’яте, організаційна єдність: фірма – це у певний спосіб організований колектив зі своєю внутрішньою структурою і порядком управління, у ній поєднуються економічні ресурси для виробництва життєвих благ з метою отримання прибутку.

У вітчизняному законодавстві не використовують поняття “фірма”, яке прийняте у міжнародній практиці, а застосовують термін “підприємство”. Однак поняття “фірма” і “підприємство” не завжди збігаються.

Підприємство – це економічна одиниця, в якій поєднуються фактори виробництва. До складу фірми може входити одне, кілька або десятки підприємств. Якщо фірма має одне підприємство, то поняття фірми і підприємства збігаються. У сучасній економіці більшість фірм має одне підприємство. Поряд з цим також багато фірм, що володіють та управляють кількома або навіть багатьма підприємствами.

Фірма, що володіє кількома підприємствами, які виробляють однакову продукцію, є фірмою з горизонтальною структурою. Всі підприємства цієї фірми мають майже однаковий вигляд і виконують подібні функції на товарному ринку. Проте фірма може володіти й управляти кількома підприємствами, кожне з яких здійснює свою стадію з виготовлення продукту, відмінну від інших стадій виробництва. Фірма, що об’єднує такі підприємства, називається фірмою з вертикальною структурою.

У національних економіках існують фірми-конгломерати. Конгломерат – це фірма, яка виробляє широкий асортимент різних товарів і послуг для продажу на ринку. Якщо фірма виробляє, скажімо, папір, цукор, фарби, телевізори тощо, то її можна назвати конгломератом.

Загалом на ринку є широке різномаїття фірм. З одного боку, є гіганти, що захоплюють більшу частину ринку для своїх продуктів, з іншого боку, є дуже багато дрібних фірм, котрі виробляють незначний обсяг продукції і володіють мізерною часткою ринку для реалізації свого продукту.

У повсякденному житті та в економічній літературі часто вживаються поняття “завод”, “фабрика”. Яка відмінність між ними? Критерій поділу підприємств на фабрики і заводи умовний. Фабрикою здебільшого називають підприємство, яке виготовляє предмети споживання; завод – це підприємство, яке виготовляє інвестиційні блага. Наприклад, підприємство, що виготовляє автобуси, називають заводом, а підприємство, що виготовляє цукерки, - фабрикою.

В економічній науці є два основні підходи до пояснення появи і розвитку фірми. Згідно з традиційним підходом, фірма – це господарська одиниця, яка потрібна людям для організації виробництва товарів і послуг. За цим підходом, фірма є об’єднанням людей, машин і технології. Соціальна необхідність її появи та розвитку зумовлена якомога повнішим задоволенням потреб людей у життєвих благах. Економічна потреба появи фірми зумовлена особливостями науково-технічного прогресу. Товарна господарка невіддільна від суспільного поділу праці. Для початкової стадії розвитку машинного виробництва був характерний переважно частковий поділ праці. У сучасних умовах інтенсивно розвивається одиничний поділ праці. У результаті розчленування процесу виробництва на простіші операції функції окремих працівників, основані на одиничному поділі праці, виконують фірми. Поглиблення спеціалізації зумовлює збільшення кількості фірм. Загалом поглиблення суспільного поділу праці неминуче передбачає існування та взаємодію спеціалізованих фірм.

Згідно з інституційним підходом, фірма – це господарська одиниця, яка укладає сукупність взаємовигідних контрактів. За цим підходом, фірма є інструментом реалізації ринкової економіки. Ринковий механізм, як показав американський економіст Р. Коуз, діє не безоплатно для суспільства, а потребує значних витрат, які називають трансакційними.

Трансакційні витрати – це витрати на пошук інформації про ринок, ведення переговорів і укладення контрактів, на дотримання умов контрактів тощо.

За наявними оцінками, частка трансакційних послуг, які надає приватний сектор, у ВВП США збільшилася з 23% у 1879 р. до 41% у 1970 р. Фізичні особи справитися з такими витратами не в змозі, і тому виникають і розвиваються юридичні особи (фірми). Крім того, саме існування фірми знижує трансакційні витрати на одиницю продукції.

Розмір фірм

та підприємств

За розміром фірми поділяють на великі, середні та малі. Головним показником розміру фірми є чисельність зайнятих на ній. Іншими важливими показниками є обсяг виробництва продукції за рік у натуральному і вартісному вираженні та вартість основного капіталу. Наприклад, у США до малих відносять фірми, на яких зайнято до 500 працівників, в Японії – до 300 працівників. В Україні, згідно з чинним законодавством, до категорії малих підприємств у сфері промисловості та будівництва належать підприємства з чисельністю працівників до 200 осіб, у сфері науки та науковому обслуговуванні – до 100, в інших галузях виробничої сфери – до 50, у галузях невиробничої сфери – до 25, у роздрібній торгівлі – до 15 осіб. Чисельність працівників великих фірм становить тисячі, а інколи десятки тисяч зайнятих. Великі й малі фірми і підприємства мають свої переваги і недоліки.

До очевидних переваг великих фірм і підприємств можна зарахувати:

1. можливість використання устаткування більшої потужності, що знижує вартість одиниці встановленої потужності;

2. більші можливості для безпосереднього поєднання науки і виробництва (створення науково-дослідних лабораторій, конструкторських бюро, дослідних установ);

3. скорочення накладних витрат, пов’язаних з управлінням та обслуговуванням виробництва. Ці витрати зростають повільніше зі збільшенням масштабів виробництва; тому в розрахунку на одиницю продукції на великому підприємстві їхня величина значно менша, ніж на малому;

4. більші можливості для ефективного використання матеріалів і палива, зниження матеріаломісткості завдяки застосуванню досконалішої техніки і передових технологій;

5. успішне вирішення соціальних питань.

Однак великі фірми та підприємства мають і низку недоліків:

а) такі ділові одиниці негнучкі, їх розширення знижує темпи оновлення продукції;

б) вони потребують великих капіталовкладень, їх будівництво та освоєння триває довго;

в) потребують великої кількості робочої сили, що спричиняє інші складні проблеми.

Сучасна економіка не може функціонувати без малих підприємств, бо характеризується розвитком поділу праці і розширенням номенклатури та асортименту продукції і послуг. Малі фірми і підприємства у цьому процесі відіграють вирішальну роль. Вони гнучкіші, порівняно легко пристосовуються до змін ринку, оперативно реагують на запити споживачів, швидко освоюють нові види продукції та послуг. У малих підприємств часто набагато більше можливостей для створення і впровадження нової продукції та нових технологій, ніж у великих. Важливою перевагою малих підприємств є і значно менші транспортні витрати, оскільки розміщуються вони зазвичай якомога ближче до споживача. Ще одна їхня істотна перевага полягає в тому, що досягається повніше, нерідко раціональне використання трудових ресурсів, особливо у невеликих містах і селах.

Однак малі фірми і підприємства мають свої недоліки і слабини. Малому бізнесу не під силу здійснення великих дорогих науково-технічних програм, хоч би якими ефективними вони були. Доступ дрібного виробництва до сировини, як і можливості ринку збуту, обмежені. Малі фірми вразливіші до негативного впливу зовнішніх чинників, зокрема коливань цін і процентних ставок. Проте недоліки малих фірм і підприємств перекриваються їхніми перевагами.

Особливо актуальною є проблема розвитку малих підприємств в Україні. Перехід до ринкової економіки потребує створення мережі малих підприємств здатних активізувати структурні зрушення в економіці, розширити вибір товарів і послуг, забезпечити додаткові робочі місця та швидку окупність витрат, оперативно реагувати на зміну споживчого попиту тощо. Розвиток малих підприємств сприятиме подоланню галузевого і регіонального монополізму, формуванню конкуренції та змагальності, впровадженню досягнення науково-технічного прогресу, підвищенню експортних можливостей країни.

Із розвитком малих підприємств в Україні пов’язують можливість подолання структурних диспропорцій в економіці. Йдеться передовсім про недостатній рівень розвитку галузей, які виробляють предмети споживання та галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Не можна сподіватися, що цей недолік галузевої структури швидко виправлять великі підприємства. По-перше, вони інертніші у перехідних господарських системах; по-друге, основний капітал цих підприємств зносився на 50, а в окремих випадках – на 60-70%. Побудувати нові великі заводи практично неможливо, бо бракує коштів та часу.

Отже, є більше підстав сподіватись на те, що структурні диспропорції у вітчизняній економіці здатні швидше усунути малі фірми і підприємства, створення яких не потребує великих інвестицій. Мале підприємство починає випускати продукцію уже через 6-8 місяців після початку робіт, а окупність капіталовкладень становить 1,5 – 2 роки. Висока ефективність капіталовкладень у малий бізнес підтверджується і світовим досвідом.

В умовах переходу до ринкової економіки малі підприємства пом’якшують проблему зайнятості. Повсюдна організація малих підприємств помітно розширює сферу працевлаштування та істотно послаблює соціальну напруженість.

У

Правові форми фірми

кожній національній економіці є різні правові форми фірми – наприклад одноосібна власність (власна справа), партнерство, акціонерне товариство тощо. Вибір правової форми підприємці здійснюють у межах чинного національного законодавства, що регулює діяльність бізнесу. Важливою умовою цього вибору є майбутні зовнішні правові стосунки фірми з державою, фінансовими посередниками, постачальниками сировини і покупцями її продукції, інвесторами тощо. Підприємці беруть до уваги кілька важливих моментів. Зокрема вони визначають, який принцип відповідальності в зовнішніх стосунках найзручніший для майбутньої справи. Стосовно клієнтів, постачальників, кредиторів та держави фірми можуть нести повну (необмежену), обмежену або поєднувати водночас обмежену і повну відповідальність, як це роблять, наприклад, довірчі товариства в Україні. Їхнє право відповідальності оформляються у відповідну правову форму й об’єднуються в різноманітних комбінаціях з іншими правами фірми у “в’язку” прав власності.

У виборі правової форми фірми важливим є і податковий аспект її майбутньої діяльності. Засновники фірми враховують, чи будуть її власники (засновники фірми не завжди є її власниками) сплачувати податки з її доходів як фізичні особи, чи можливо, фірма оподатковуватиметься як юридична особа, а дивіденди, що отримують її співвласники (акціонери), будуть пізніше ще раз оподатковуватись уже як доходи фізичних осіб. В останньому випадку виникає подвійне оподаткування.

Обираючи відповідну правову форму бізнесу, підприємці також враховують, як вони контролюватимуть майбутню діяльність, як і хто здійснюватиме оперативне й стратегічне управління фірмою. Інакше кажучи, вони визначають ту частину “правил гри”, яка задається правами володіння і розпорядження (управління) об’єктом права власності.

Дуже важливою умовою вибору тієї чи іншої правової форми майбутнього ділового підприємства є спосіб розподілу прибутку між його співвласниками. Отже, вибираючи одну з можливих правових форм майбутньої фірми, засновники формують в’язку прав власності, які фірма розглядатиме як значну частину її “правил гри”. Практика підприємницької діяльності в багатьох країнах визнала основними правовими формами організації справи такі:

• одноосібна власність, або власна справа;

• партнерство (у США) або товариство (за винятком акціонерного товариства, у країнах Західної Європи);

• корпорація (у США, Великій Британії) або акціонерне товариство (у країнах Західної Європи).

В Україні залежно від форм власності, передбачених законом, можуть діяти фірми (підприємства) таких видів:

- приватне підприємство, що організоване на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи);

- підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

- державне підприємство, що діє на основі державної власності;

- підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних типів власності).

Загалом, в сучасній ринковій економіці можна виокремити три основні правові форми фірм, - одноосібне володіння (власна справа), партнерство (товариство) та корпорація (акціонерне товариство) – кожна з яких має як переваги, так і недоліки.

Власна справа. Сама назва вказує на те, що власник приймає всі рішення і несе повну відповідальність за них. Тут власник і підприємець поєднуються в одній особі. Власна справа, або одноосібне володіння, це найдавніша форма організації бізнесу, наприклад: власна ферма, крамниця, медична фірма, майстерня та ін. Той, хто обирає цю форму бізнесу отримує всі прибутки і нема увесь тягар витрат. Одноосібне володіння досить поширене у країнах з ринковою економікою. Так, у США близько 80% усіх підприємницьких одиниць є одноосібними володіннями. Ця форма підприємництва переважає у роздрібній торгівлі, консультаційному бізнесі, сфері харчування та інших видах послуг. Проте одноосібна власність, яка охоплює найбільшу кількість фірм, водночас становить лише 10% фінансового обсягу всього американського бізнесу.

Переваги власної справи:

1. Лише власник є господарем і має повний контроль над діяльністю фірми. “Солодке слово свобода” – це сильний стимул вести справу ефективно.

2. Кожна людина може в будь-який момент зайнятися бізнесом і найняти на роботу велику кількість людей, тобто реалізувати свій підприємницький потенціал.

3. Власну справу легко заснувати і зареєструвати. Її заснування не потребує спеціального дозволу жодної державної установи. Виняток становлять сфери діяльності, де потрібно мати ліцензію.

Недоліки власної справи:

1. Ресурси одноосібної фірми обмежені розміром грошового капіталу, яким володіє чи може взяти у позику власник. Комерційні банки не хочуть надавати кредити одноосібникам, бо це пов’язано із значним ризиком.

2. Власник одноосібної справи не може користуватися послугами організованого фінансового ринку, зокрема випускати акції та облігації для залучення потрібного капіталу. Через це у власника немає можливості для розширення своєї діяльності.

3. Власник несе необмежену відповідальність за свої борги чи зобов’язання. Якщо він виявиться банкрутом, то його особиста власність і майно можуть перейти до кредиторів фірми. Тобто власник ризикує не тільки активами фірми, а й власним майном, особистими активами.

4. Власник мусить відповідати за всі напрями діяльності своєї фірми і виконувати численні обов’язки щодо керівництва фірмою. Він повинен багато знати і бути фізично здоровим.

5. Одноосібна фірма – це зазвичай малий обсяг виробництва і незначний асортимент продукції.

6. Невизначеність строку діяльності. Здебільшого зі смертю власника малої приватної фірми її діяльність припиняється. Через це важко отримати великі довгострокові інвестиції.

Партнерство формується тоді, коли двоє чи більше людей погоджуються на спільне володіння й управління фірмою. Товариство можна розглядати як власну справу, але з кількома власниками.

Партнерство – це об’єднання капіталів і талантів декількох осіб.

Є два види партнерства – повне й обмежене. У першому випадку кожен із партнерів несе повну відповідальність за діяльність фірми. Кожен погоджується забезпечувати певну частку роботи й капіталу і ділить прибутки та збитки. Необмежена відповідальність означає, що особи, які вклали свої засоби в підприємство, несуть відповідальність усім своїм майном за зобов’язання.

Переваги повного партнерства. Оскільки власників більше, ніж один, то фінансові ресурси фірми можуть бути також більшими. Є й більші надії на банківські кредити, ніж за одноосібної власності

Недоліки повного партнерства.

1. Партнери несуть необмежену відповідальність – всі учасники разом і кожен зокрема – за боргові зобов’язання партнерства. Тут простежується певна несправедливість: партнер, якому належить 1% власності фірми, відповідає нарівні з тим, кому належить 99% майна.

2. Партнерські угоди змінюються і реорганізовуються у разі смерті чи виходу партнера зі справи. Найчастіше статус повного партнерства використовується дрібними фірмами у сфері професійних послуг (юридичних, бухгалтерських, медичних, архітектурних тощо).

У разі партнерства з обмеженою відповідальністю визначають одного або декількох партнерів, особисто відповідальних за боргові зобов’язання фірми, а також одного або декількох партнерів, чия відповідальність обмежена часткою вкладеного капіталу і які не беруть участі в управлінні фірмою. Обмежена відповідальність означає, що особи, котрі вклали свої засоби і кошти у підприємство, несуть відповідальність за зобов’язання підприємства тільки у межах своїх вкладів.

Переваги партнерства з обмеженою відповідальністю. Партнер ризикує лише тим капіталом, який він інвестував у фірму. Він несе обмежену відповідальність за борги фірми, а отже його особисте майно не можна використати для погашення боргів та зобов’язань фірми.

Недоліки партнерства з обмеженою відповідальністю.

1. Партнери, чия відповідальність обмежена часткою вкладеного капіталу, не беруть участі в управлінні фірмою і не укладають угод від свого імені.

2. У партнерстві відсутня публічна звітність. Партнерства з обмеженою відповідальністю типові для будівельної індустрії та інших видів діяльності у капіталомістких сферах економіки.

Провідною формою сучасного бізнесу є корпорація. Корпорація – це акціонерне товариство, яке централізує кошти через продаж акцій.

Корпорація є юридичною особою, яка бере участь у контрактах, заявляє позов і підлягає позову в суді, відповідає за борги й зобов’язання, які є законними для корпорації, а не для її власників. Акціонерне товариство є найпривабливішою формою організації бізнесу. В корпорації власники акцій несуть обмежену відповідальність у рамках володіння акціями.

Переваги корпорації.

1. Корпорація легко притягує до себе великих і малих інвесторів. Вона може збирати значні суми капіталу, випускаючи акції.

2. Акції корпорації купують і продають на ринку цінних паперів. Зміна власника акції не припиняє щоденних операцій фірми. Корпорація укладає угоди від свого імені, а не від імені співвласників.

Недоліки корпорації.

1. Відносно великі затрати і труднощі у процесі організації та припинення діяльності корпорації.

2. Значна кількість урядових обмежень. У США, наприклад, антимонопольне законодавство адресує корпорації 41 тис. вимог.

3. У корпорації існують лазівки для різних зловживань і недостатні можливості для контролю над корпорацією з боку акціонерів. Найголовніше слово належить тому, зто має більше акцій.

4. Подвійна система оподаткування доходів. Спочатку оподатковується прибуток корпорацій, відтак і дивіденди акціонерів. Стосовно акціонерів таку систему оподаткування вважають несправедливою.

Синонімом сучасної корпорації є концерн. Учасниками концерну можуть бути окремі корпорації , які об’єднують свої зусилля для досягнення певних спільних інтересів.

Капітал підприємства

Для виробництва товарів і послуг фірми використовують певні ресурси: матеріальні, трудові, нематеріальні, грошові тощо. Ці ресурси становлять капітал фірми, різні частини якого відіграють різну роль у виробничому процесі. Одна частина капіталу (сировина) використовується у процесі виробництва упродовж лише одного виробничого циклу, тоді як інша частина (устаткування) – протягом багатьох виробничих циклів. На цій підставі економісти поділяють капітал підприємства на основний і оборотний.

Основний капітал – це частина капіталу, яка тривалий час бере участь у виробництві і переносить свою вартість на готовий продукт частинами залежно від його зношення. До основного капіталу належать будівлі, споруди, машини устаткування та ін. Дедалі частіше нині основний капітал називають основними активами. Інакше кажучи, ці поняття використовують як тотожні.

Оборотний капітал – це та частина капіталу, яка у процесі виробництва втрачає свою натуральну форму (наприклад, борошно перетворюють на хліб, руди на метал), бере участь в одному виробничому процесі і цілком переносить свою вартість на вартість продукції. Оборотний капітал містить сировину, основні і допоміжні матеріали, паливо, енергію тощо.

Конкретними формами основного капіталу на підприємстві є основні засоби (фонди), нематеріальні активи та фінансові інвестиції.

Основні засоби – це матеріальні активи, які залежно від участі у виробничому процесі поділяють на виробничі та невиробничі. Основні виробничі засоби (машини, устаткування, робоча худоба та ін) функціонують у сфері матеріального виробництва. Основні невиробничі засоби задовольняють побутові і культурні потреби працівників підприємства. До них належать житлові будинки, дитячі садки та ясла, клуби та їх оснащення, які є власністю фірми.

Основні виробничі засоби з перебігом часу зношуються. Розрізняють два види зношення – фізичне (матеріальне), пов’язане з функціонуванням або бездіяльністю основних засобів, та моральне, спричинене зміною умов відтворення основних засобів.

Фізичне зношення означає втрату основними засобами їхніх фізичних якостей під впливом хімічних, фізичних, механічних, біологічних процесів. Фізичне зношення відбувається як під час використання основних фондів, так і при їх бездіяльності (наприклад , під впливом корозії). Воно також означає, що основні засоби втрачають свою вартість. На ступінь фізичного зношення впливають такі чинники: конструкція і якість матеріалів; рівень завантаження устаткування (кількість змін і годин на добу); якість догляду за устаткуванням; своєчасний ремонт; рівень кваліфікації працівників; тип виробництва тощо.

Моральне зношення основних засобів полягає в тому, що вони втрачають свою вартість ще до закінчення строку служби. Це відбувається тоді, коли на ринку з’являються основні засоби з аналогічними експлуатаційними характеристиками за нижчою ціною. Крім того, моральне зношення простежується і тоді, коли за тою самою ціною на ринку з’являється продуктивніше устаткування. Унаслідок цього використання гіршої техніки стає невигідним.

Поступове перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію називають амортизацією. Грошовим вираженням величини зношення основних фондів є амортизаційні відрахування, які проводяться за встановленими нормами амортизації.

Норма амортизації – це відсоток вартості даного виду основних засобів, який щорічно входить у загальну вартість продукції для заміщення їх зношення. Норми амортизації встановлює держава у відсотках від вартості основних засобів.

Нехай основний засіб – верстат – коштує 100 000 гривень, а строк його служби – 10 років. Норам амортизації становитиме 10%, а щорічна сума амортизаційних відрахувань дорівнюватиме 10 000 гривень.

У господарській практиці різних країн використовують різні методи нарахування амортизації, зокрема метод прискореної амортизації. Суть цього методу полягає в тому, що упродовж перших років або всього амортизаційного періоду встановлюється вища норма амортизації, що забезпечує випереджувальне зростання нагромадженої суми амортизаційних відрахувань порівняно з фактичними темпами втрати засобами праці вартості. Прискорена амортизація дає змогу швидше оновлювати техніку, повніше враховувати моральне зношення, активізувати інвестиційну діяльність підприємства, стимулювати поновлення продукції і устаткування.

До основного капіталу належать також нематеріальні активи, під якими розуміють об’єкти промислової та інтелектуальної власності, а також інші аналогічні майнові права, що визначаються об’єктом права власності конкретної фірми. До найпоширеніших нематеріальних активів відносять права на об’єкти промислової власності (винаходи, патенти, товарні знаки), авторські права, права користування землею й іншими природними ресурсами, програмне забезпечення обчислювальної техніки, гудвіл (тобто ціна фірми, репутація, добре ім’я фірми) та ін.

Фірми мають право купувати нематеріальні активи, одержувати їх безоплатно або створювати самостійно.

До основного капіталу також входять довгострокові фінансові інвестиції, які містять витрати на придбання і будівництво основних засобів, які ще не беруть участі в процесі господарської діяльності; довгострокові позики іншим підприємствам під боргові зобов’язання тощо.

Оборотний капітал, який нині часто називають обіговими коштами, складається із двох частин – оборотних засобів і засобів обігу.

Оборотні засоби змінюють у процесі виробництва свою натуральну форму і фізико-хімічні властивості. Оборотні засоби містять предмети праці, незавершене виробництво та витрати майбутніх періодів.

Предмети праці (виробничі запаси) містять сировину й основні матеріали, куповані напівфабрикати, допоміжні матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інструмент, господарський інвентар тощо.

Незавершене виробництво становить продукція, що підлягає подальшому обробленню.

Витрати майбутніх періодів – це витрати фірми на придбання необхідних для виробництва активів, які поки що не надійшли на підприємство. Наприклад, авансовані підприємством кошти на сировину, матеріали, напівфабрикати тощо. Після одержання фірмою цих складників у матеріальній формі величина відповідних оборотних фондів переходить із групи “витрати майбутніх періодів” у групу “виробничі запаси”.

До засобів обігу належать готова продукція, що зберігається на складах підприємства; товари, відвантажені споживачеві, але ще ним не оплачені та вільні грошові кошти фірми на її розрахунковому рахунку, і готівка.

З джерелами утворення обігові кошти поділяють на:

- власні кошти;

- позичені (зокрема, у формі кредитів банків);

- залучені (наприклад, через акціювання).

Обігові кошти необхідні підприємству для закупівлі предметів праці, виплати заробітної плати та відповідних нарахувань, а також реалізації продукції тощо. Для забезпечення безперервного процесу виробництва і реалізації продукції фірма повинна мати відповідну суму обігових коштів. Якщо фірма володіє завищеним запасом обігових коштів, то підвищується надійність її роботи, але знижується ефективність її діяльності. Річ у тім, що зростають витрати на зберігання запасів (витрати на додаткові площі, витрати на зберігання й охорону тощо). Найголовніше те, що обігові кошти осідають у запасах, тобто вилучаються з обороту. І навпаки, за недостатнього запасу обігових коштів зростає ймовірність простоїв підприємства через несвоєчасне постачання сировини, невиконання робіт через несвоєчасні проплати. Ще одним наслідком нестачі обігових коштів є погіршення якості робіт, оскільки дефіцит цих коштів змушує відшуковувати найдешевші, а нерідко і неякісні і ризикові варіанти постачальників ресурсів і виконання робіт. У 90-х роках багатьом вітчизняним підприємствам не вистачало обігових коштів, що призвело до зменшення обсягів виробництва продукції.

Витрати і

прибуток фірми

В умовах обмежених ресурсів виробництво товарів і послуг пов’язане з витратами. Як уже зазначалось у темі 2 розрізняють економічні й бухгалтерські витрати. Економічні витрати – це безпосередні витрати фірми на фактори виробництва разом із недоотриманим доходом від найкращого альтернативного використання власних факторів фірми. Інакше кажучи, економічні витрати складаються з двох частин: явних (бухгалтерських) і неявних витрат.

Бухгалтерські витрати планують і обліковують за двома напрямками:

а) економічними елементами, тобто економічно однорідними видами витрат;

б) калькуляційними статтями, тобто залежно від місця виникнення і виробничого призначення витрат.

Бухгалтерські витрати (за економічними елементами) класифікують так:

1. матеріальні витрати (сировина, матеріали, енергія, паливо тощо);

2. витрати на оплату праці;

3. відрахування на соціальні заходи (відрахування на державне соціальне страхування, державне пенсійне страхування);

4. амортизація;

5. інші операційні витрати.

Групування витрат за економічними елементами використовують для складання кошторису витрат на виробництво. Кошторис витрат – це плановий розрахунок витрат на всі потреби фірми за певний проміжок часу (як правило, за рік). Такий кошторис дає змогу визначати потреби фірми у кожному виді ресурсів (сировині, матеріалах, паливі, робочій силі тощо). Співвідношення елементів витрат характеризує структуру витрат. Залежно від структури витрат галузі або виробництва поділяють на матеріаломісткі, капіталомісткі та трудомісткі.

До матеріаломістких належать галузі і виробництва, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат. Так, у харчовій і легкій промисловості на матеріальні витрати припадає до 90% загальних витрат, у чорній металургії – понад 80, машинобудуванні – 70%.

Трудомісткими є галузі видобувної промисловості. У них питома вага витрат на заробітну плату становить майже 50%.

Капіталомісткі – це галузі, в структурі витрат яких висока питома вага амортизації (електроенергетика, нафтодобувна промисловість).

Другий напрям визначення витрат – це їх групування за статтями калькуляції. Калькуляція – це розрахунок витрат на одиницю продукції. На відміну від кошторису витрат, калькуляційні статті відображають склад витрат залежно від місця їх виникнення і виробничого призначення. Аналіз калькуляційних статей дає змогу виявляти за рахунок яких джерел можна реально скоротити витрати на одиницю продукції.

В аналітичній економії витрати поділяють на постійні і змінні. Постійні витрати – це такі види витрат, абсолютна величина яких помітно не змінюється зі збільшенням (зменшенням) випуску продукції. До постійних витрат належать витрати на оплату адміністративного та управлінського персоналу, оплату охорони, на утримання підприємства, на орендну плату тощо. Зі збільшенням обсягу виробництва постійні витрати в розрахунку на одиницю продукції зменшуються.

Змінні витрати – це такі види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. До змінних витрат належать витрати на сировину і матеріали, напівфабрикати, паливо та енергію, на оплату праці з відрахуванням на соціальні заходи та ін.

Сума постійних та змінних витрат становить загальні, або валові витрати. На їхній основі можна визначити середні та граничні витрати.

Середні витрати – це витрати на одиницю продукції. Розрізняють три види середніх витрат: середні постійні, середні змінні та середні загальні витрати. Їх визначають діленням відповідно постійних, змінних та загальних витрат на обсяг продукції. Економісти часто називають середні загальні витрати вартістю одиниці продукції.

У визначенні стратегії фірми важливими є граничні (приросткові) витрати. Граничні витрати – це витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.

На рішення підприємця про збільшення обсягу продукції, особливо в умовах невизначеного попиту, впливають саме граничні витрати, оскільки вони показують, як дорого обійдеться виробництво додаткової одиниці продукції.

Значення витрат виробництва фірмі потрібні для визначення величини прибутку, що дорівнює різниці між виторгом фірми та її витратами. Виторг – це сума грошей, яку отримує фірма від продажу товарів і послуг. Кількісно виторг – це добуток ціни товару на кількість проданого товару. За сумою виторгу фірми визначають масштаби її комерційної діяльності.

Метою діяльності кожної фірми у ринковій економіці є прибуток, який одночасно є найважливішим показником господарської діяльності фірми. Величина і рівень прибутку визначають конкурентоспроможність фірми на ринку, збільшують або зменшують можливості її інвестування тощо.

В аналітичній економії та господарській практиці розрізняють економічний прибуток, бухгалтерський прибуток і нормальний прибуток.

Економічний прибуток – це різниця між виторгом та явними і неявними витратами фірми.

Бухгалтерський прибуток – це різниця між виторгом і явними витратами фірми.

Нормальний прибуток – це той мінімальний прибуток, який мусить заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі й продовжити діяльність. Це плата за виконання підприємницьких функцій.

Якщо за деякий період економічний прибуток фірми дорівнює нулеві (виторг – явні і неявні витрати = 0), фірма перебуватиме у цій сфері, бо отримала за цей період нормальний прибуток, який покриває частину неявних витрат фірми. Якщо фірма не може повністю покрити економічні витрати, її власники прагнутимуть кращого альтернативного використання ресурсів поза межами фірми.

Прибуток – це основний узагальнюваний показник фінансових результатів господарської діяльності фірми. Проте абсолютна величина прибутку не є достатньою підставою для характеристики якості цієї діяльності. Величина прибутку, що отримує фірма, залежить (за інших рівних умов) від обсягу виробництва, на який впливає чимало чинників. Тому якість діяльності фірми визначають за відносним показником. Таким показником є рівень прибутку, або рівень рентабельності.

Рівень прибутку – це відношення суми прибутку до вартості основного та оборотного капіталу, виражене у відсотках.

Рівень рентабельності дає змогу порівнювати ефективність роботи різних фірм та підприємств.

Ефективність виробництва окремих виробів визначається показником рентабельності продукції.

Рівень рентабельності продукції – це відношення прибутку від реалізації виробу до витрат на його виробництво.

Підприємницька діяльність

Будь яка фірма, незалежно від її організаційно-правової форми, здійснює певну господарську діяльність. Особливим видом господарської діяльності є підприємництво.

Цивілізоване підприємництво ґрунтується на двох засадах: приватний власності та ринкових відносинах. Тому у командній економіці підприємництво не могло існувати (окрім нелегальних форм).

Підприємництво – це самостійна ініціативна систематична й ризикована діяльність щодо виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою отримання прибутку.

Сьогодні підприємець є центральною постаттю у бізнесі. Професія підприємця вимагає особливих якостей від людини, а саме:

відчуття ризику;

лідерства і вміння об’єднати людей для досягнення мети;

наполегливості та гнучкості;

здатності до точного розрахунку;

міцного здоров’я.

Підприємницький хист – це здебільшого талант, помножений на наполегливу працю і достатні знання. Соціологічні дослідження показують, що схильними до підприємництва є всього 5-7% економічно активного населення.

Підприємець, як уже зазначалося, є ключовою постаттю ринкової економіки. Він несе повну відповідальність за результати своєї діяльності, його чекає або крах або успіх.

Діяльність підприємця спрямована на отримання максимального прибутку, який, як нам уже відомо, дорівнює різниці між виторгом і витратами. Тому підприємець заінтересований продавати свою продукцію за максимально високими цінами, а ресурси на ринку придбати за найнижчими цінами, зокрема заплатити робітникам за працю мінімальну платню. Тому постать підприємця нерідко сприймається громадськістю негативно.

У своїй діяльності підприємець має враховувати потреби суспільства. Саме підприємець повинен вгадати, які товари і послуги потрібні покупцям. Він покликаний виконувати певну суспільну функцію – зберігати і примножувати власність через задоволення потреб споживача.

Робити гроші, задовольняючи людські потреби, і діставати від цього насолоду – основний сенс підприємництва, чи бізнесу. Вміння перепродати – теж бізнес, але від нього недалеко від злочину. Бізнес – це вміння робити гроші з грошей, але обов’язково через корисну і продуктивну діяльність, тобто виготовлення продукту або надання послуг. Отже, підприємництво – це передусім організація виробництва і задоволення потреб людей, а відтак і творення грошей.

Якщо діяльність підприємця була успішною і виторг за реалізований продукт перевищує витрати, то підприємець отримує прибуток. Але цей прибуток не належить підприємцю повністю, бо потрібно сплачувати податки, які залежать від виду підприємницької діяльності, системи пільг тощо. Діяльність підприємця вважають успішною, якщо прибуток становить не менше 20% рівня витрат.

Наявність підприємництва надає суспільству такі вигоди:

підприємець особисто заінтересований в успіхові своєї справи, тому він якнайповніше використовує всі свої сили і знання;

підприємець може найповніше задовольняти потреби суспільства, бо він прагне передбачити нові потреби споживачів;

підприємець своєю діяльністю забезпечує ефективніше використання виробничих ресурсів.

Якщо людина має ідею, бажання і можливість займатися бізнесом, то наступний її крок – це вибір сфери і виду підприємницької діяльності. Під час такого вибору необхідно оцінити свої здібності, досвід, джерела ресурсного забезпечення.

Нині сприятливими сферами бізнесу в Україні є: надання різноманітних послуг; громадське харчування; торгівля споживчими товарами; ремонт автомобілів; будівництво житла тощо.

Основними видами підприємницької діяльності є:

виробниче підприємництво – вид бізнесу, коли підприємець, використовуючи фактори виробництва, виготовляє продукцію, виконує роботи, надає послуги для наступного продажу споживачам. У цьому виді підприємництва виготовлення товарів і надання послуг є визначальною функцією виробництва;

торгово-посередницьке підприємництво – вид діяльності з реалізації продукції, надання посередницьких послуг;

фінансове підприємництво – вид діяльності (особлива форма комерції), коли предметом купівлі-продажу виступають гроші та цінні папери;

страховий бізнес – вид діяльності, який полягає в тому, що підприємець за певну винагороду гарантує особі чи організації компенсацію можливої втрати майна, цінностей, життя у випадку непередбаченого лиха.

Підприємцю потрібно визначитися, чи він виступає як фізична особа і вестиме індивідуальний бізнес, чи радше оформить свою справу як діяльність юридичної особи. Для цього потрібно зареєструвати підприємство, офіційно відкрити свою справу, необхідно визначити організаційно-правову форму підприємства.

Ст. 42 Конституції України передбачає, що “кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не забороняється законом”. До здійснення підприємницької діяльності не допускаються такі категорії громадян: військовослужбовці, службові особи суду, прокуратури, державної безпеки, внутрішніх справ, а також органів державної влади.

Підприємництво на території України здійснюється на основі таких принципів:

1. вільний вибір діяльності;

2. залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

3. самостійне формування програми діяльності;

4. вільне наймання працівників;

5. залучення матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

6. вільне розпорядження прибутком, що залишився після внесення платежів, установлених законодавством;

7. самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання на свій розсуд належної частки валютного виторгу.

Сфера підприємництва не може функціонувати ізольовано від зовнішнього світу. Вона постійно взаємодіє з економічним середовищем.

Підприємництво передовсім пов’язане з національною кредитно-грошовою системою – державними та комерційними банками і небанківськими фінансовими інституціями. Через ці організації здійснюється рух грошових коштів фірми. Кредитна система мобілізує тимчасово вільні грошові ресурси приватних осіб, фірм, державних інституцій та надає ці кошти у позику. Підприємець тут виступає як позикодавцем, так і позичальником кредитної системи.

Сучасний бізнес немислимий без фондових бірж – підприємств, де купуються і продаються цінні папери.

Підприємництво тісно пов’язане зі страховими компаніями. У ринковій економіці страхування виступає засобом захисту бізнесу і добробуту людей.

Підприємництво тісно взаємодіє з державними інституціями, які впливають на діяльність фірми. До них належать: Національний банк України, Міністерство фінансів, Експортно-імпортний банк, Державний пенсійний фонд та ін.

Нині економічне середовище в Україні не зовсім сприятливе для формування вітчизняного підприємництва через такі обставини:

по-перше, функціонує ще чимало підприємств-монополістів, які протидіють конкуренції, а отже і розвитку підприємництва;

по-друге, простежується надмірне втручання державних інституцій у справи бізнесу, а правила економічної гри, зокрема господарське законодавство, безперервно змінюється;

по-третє, кількість незалежних підприємств в Україні ще зовсім недостатня для формування конкурентних відносин.

Без проведення демонополізації та розвитку конкуренції сподіватися на здорове підприємництво не доводиться.

Конкурентні відносини в економіці, як показує світовий досвід, формуються тоді, коли одне підприємство припадає на кожні 100 осіб населення. До цього показника ми ще далекі.