1. Стратегічне управління: сутність та зміст. Причини виникнення стратегічного управління

Стратегічне управління [52] — це процес, за допомогою якого менеджери здійснюють довгострокове керівництво організацією, визначають специфічні цілі діяльності, розроблюють стратегії для досягнення цих цілей, враховуючи всі релевантні (найсуттєвіші) зовнішні та внутрішні умови, а також забезпечують виконання розроблених відповідних планів, постійно розвиваючись і зміню-ючись. Існує багато описів послідовності проходження окремих етапів стратегічного управління (деякі досить детальні, інші — дуже уза-гальнені), однак з тим, що треба визначити місію (сферу діяльності), проаналізувати зовнішнє та внутрішнє середовище, сформулювати цілі та стратегії їхнього досягнення, розробити й виконати стратегі-чні плани, проекти та програми, — погоджуються всі. На практиці процес стратегічного управління не має таких точних, розділених між собою етапів: порушується послідовність, оскільки більшість робіт виконується одночасно, спостерігається повернення до вже «пройдених» етапів для уточнення; межа між окремими видами ро-біт є дещо розмитою (наприклад, це твердження є дуже актуальним для етапів встановлення цілей та визначення стратегій їхнього дося-гнення). З іншого боку, стратегічне управління, що являє собою комплексний інноваційний процес, не може відбуватись ізольовано від того, що відбувається на підприємстві: кризові ситуації, конфлі-кти або, навпаки, прориви в ту чи іншу сферу знань і діяльності. Стратегічне управління не може розглядатися як робота винятково менеджерів вищого рівня управління. Необхідність підтримки стратегічної орієнтації підприємства ро-бить стратегічне управління процесом безперервним і динамічним, отже, одноразовий аналіз та діагностика не можуть бути основою такого процесу, оскільки надають обмежену певним відтинком часу інформацію. Стратегічне управління не претендує на те, щоб дати одне рішення на всі часи. Зміни в законодавстві, цінах на енергоносії та інші види товарів і послуг, в технології, організаційних формах підприємств і формах їхньої власності, наявність конкуренції не лише з вітчизняними фі-рмами тощо доводять, що ми живемо в світі, який швидко зміню-ється і найчастіше не в тих напрямках, які нам були б до вподоби. Підприємства стикаються з невизначеністю, непередбачуваними си-туаціями, коли еволюційний підхід, екстраполяційні прогнози та плани, які побудовані за «прирістними» методами, не можуть забез-печити правильної орієнтації та підготовки підприємства до майбу-тнього, а отже, і виживання. Стратегічне управління — багатоплановий, формально-поведінковий управлінський процес, який допомагає формулю-вати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансу-ванню відносин між організацією, включаючи її окремі частини, та зовнішнім середовищем, а також досягненню встановлених цілей. Так само як важко уявити собі два однакових підприємства, не-можливо створити тотожні системи стратегічного управління. Ха-рактерні риси системи стратегічного управління певного підприємс-тва залежать від взаємодії таких чинників: галузевої приналежності; розмірів підприємства (залежно від галузевих особливос-тей); типу виробництва, рівня спеціалізації, концентрації та коопе-рації; характерних рис виробничого потенціалу; наявності (відсутності) науково-технічного потенціалу; рівня управління; рівня кваліфікації персоналу тощо. Різні підходи до побудови системи стратегічного управління1 по-требують чіткого уявлення про переваги цього явища в діяльності окремих підприємств, які в загальному вигляді можна сформулюва-ти через мету стратегічного управління. Мета стратегічного управління — це визначення місії, цілей та стратегій, розробка і забезпечення виконання системи планів як інструментів реалізації стратегічних орієнтирів з удосконалення підприємства та його окремих підсистем, що є основою для забезпечення його конкурентоспроможного існування в довгостроковій перспективі. Виходячи з цього й наведено принципову схему стратегічного управління підприємством (див.рис.1.3). Розгляду змісту окремих складових і будуть присвячені наступні розділи.

2. Поняття організації. Типи організацій

Поняття організації, її види

Група - двоє або більше людей, взаємодіючих один з одним таким чином, що кожен з них одночасно впливає на інших і сам піддається впливу інших.

Група стає організацією:

- Наявність принаймні однієї мети (тобто бажаного кінцевого результату або результатів), яку приймають як загальну всі члени даної групи;

- Наявність членів групи, які навмисно працюють разом, щоб досягти значущої для всіх мети.

Організація - соціальна спільність, що складається з групи людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної цілі або системи цілей.

Звідси витікають вимоги до організації:

наявність принаймні двох людей, які вважають себе частиною групи;наявність принаймні одній меті, яку приймають як загальну всі члени групи;наявність членів групи, які свідомо працюють разом, щоб досягти значущої для всіх мети.

Приведене вище визначення справедливе для формальної організації. Існують:

Формальна організація - має офіційний статус, створюється навмисно, документально оформлена. Має ієрархію, лідера, мету і задачі, і т.п.

Неформальна організація - група людей, вступаючих в регулярні взаємовідносини для досягнення певної мети, що спонтанно утворюється, як правило, не пов'язаних з метою формальної організації. У неї також може бути ієрархія, свої задачі і лідери, свої неписані правила.

Складні організації мають набір взаємозв'язаних цілей. Для них характерні комплексність, формалізація і певне співвідношення централізації і децентралізації.

Типи організацій В залежності від класифікаційної ознаки розрізняють стратегії

- за рівнем управління, на якому розробляється стратегія

- за стадією “життєвого циклу” підприємства;

- за характером поведінки на ринку;

- за позицією в конкурентному середовищі.

В залежності від рівня управління, на якому розробляються стратегії, розрізняють:

- корпоративну;

- ділову;

- функціональну;

- операційну стратегії.

Стратегія розробляється на чотирьох різних організацій рівнях:

1) корпоративна стратегія – стратегія для компанії сфер її діяльності в цілому. Необхідна для досягнення цілей на загально корпоративному рівні;

2) ділова стратегія – для визначення кожного окремого виду діяльності компанії;

3) функціональна стратегія – для кожного функціонального напряму відповідної сфери діяльності. Кожна сфера діяльності має виробничу стратегію, стратегію маркетингу, фінансів тощо;

4) операційна стратегія – більш вузька стратегія для основних структурних одиниць: заводів, торговельних регіональних представників та відділів. Стратегія нижнього рівня підтримує та доповнює стратегію вищого рівня та робить свій внесок у досягнення цілей на вищому рівні, який охоплює компанію в цілому.

Серед загальних стратегій, які мають місце впродовж “життєвого циклу” підприємства, розрізняють:

- стратегії зростання;

- стратегії стабілізації;

- стратегії скорочення;

- стратегія реструктуризації.

За характером поведінки на ринку розрізняють:

- активну;

- пасивну стратегії

3. Перші концепції управління (до другої половини хх століття)

Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, можна виділити декілька історичних періодів і управлінських революцій.

I період – стародавній, найтриваліший період розвитку управління – починаючи з 9-7 тисячоліть до нашої ери приблизно до XVIII в. Перш ніж відокремитися в самостійну галузь знань, людство тисячоліттями потроху накопичувало досвід управління. Наприклад, у Давньому Єгипті було накопичено багатий досвід з управління державним господарством. У цей період (3000- 2800 рр. до н.е.) сформувався достатньо розвинений для того часу державний управлінський апарат й прошарок, що його обслуговував.

Одним із перших, хто дав характеристику управління як особливої сфери діяльності, був Сократ (470-399 рр. до н.е.). Він проаналізував різні форми управління, на основі чого проголосив принципи універсальності управління. Платон (428-348 рр. до н.е.) дав класифікацію форм державного управління, зробив спробу розмежувати функції органів управління. Олександр Македонський (356-323 рр. до н.е.) розвинув теорію і практику управління військами.

II період – індустріальний (1776-1890 рр.). Найбільша заслуга в розвитку уявлень про державне управління в цей період належить А. Сміту. Він був не тільки представником класичної політичної економії, але й фахівцем у сфері управління завдяки аналізу різних форм розподілу праці і характеристиці обов'язків государя і держави.

Значний вплив на велику кількість наукових напрямів і шкіл менеджменту, що сформувалися на сьогодні, зробило вчення Р. Оуена. Його ідеї гуманізації управління виробництвом, а також визнання необхідності навчання, поліпшення умов праці і побуту робітників актуальні і нині.

Перший переворот у теорії і практиці управління був пов'язаний зі створенням і використанням обчислювальної техніки. У 1833 р. англійський математик Ч. Беббидж розробив проект «аналітичної машини» - прообраз сучасної цифрової обчислювальної техніки, за допомогою якої вже тоді управлінські рішення приймалися більш оперативно.

III період – систематизації (1856–1939 рр.). Наука про управління знаходиться в постійному русі. Формуються нові напрями, школи, течії, змінюється і вдосконалюється науковий апарат, самі дослідники і їх погляди. З часом менеджери поміняли орієнтири: від потреб своєї конкретної організації перейшли на вивчення способів управління, діючих в їх оточенні. Одні з них вирішували свої управлінські проблеми тими способами, які, здавалося, спрацьовували і в минулі періоди. Інші дослідники шукали більш систематизовані підходи до управління. Їх індивідуальні успіхи і провали можуть дати цінні уроки для сьогоднішніх менеджерів.

IV період – інформаційний (з 1960 р. по теперішній час). Більш пізні теорії управління були розроблені в основному представниками «кількісної школи», часто званою «школою науки управління». Поява даної школи – наслідок застосування математики і комп'ютерів в управлінні. Її представники розглядають управління як логічний процес, який може бути виражений математично. У 60-і рр. починається широка розробка концепцій управління, що спираються на використання математичного апарату, за допомогою якого досягається інтеграція математичного аналізу і суб'єктивних рішень менеджерів.

Як видно, зміни в менеджменті відбувалися настільки радикально, що якраз було доречним вводити поняття «управлінські революції». Це й було зроблено в спеціальній літературі, де дається опис п'яти управлінських революцій.

Перша управлінська революція (5 тис. літ до н.е.) була пов'язана з появою писемності в стародавньому Шумері. Це величезне досягнення в житті людства привело до багатьох змін, зокрема до утворення особливої верстви жерців-бізнесменів, що здійснювали торгові операції, ділове листування і комерційні розрахунки. У результаті першої революції менеджмент сформувався як інструмент комерційної і релігійної діяльності, перетворившися на особливий соціальний інститут і нове професійне заняття. Звідси назва революції - «релігійно-комерційна».

Друга управлінська революція була пов'язана з іменем вавілонського царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.), що розробив зведення законів управління державою для регулювання всього різноманіття суспільних відносин між різними соціальними групами населення. За цими законами було введено світський тип управління, посилився контроль, зросла відповідальність за виконання робіт. Тому друга управлінська революція називається «світсько-адміністра-тивна».

Хаммурапі виробив власний лідерський стиль, постійно підтримуючи свій образ опікуна і захисника людей. Для традиційного керівництва, характерного для попередніх династій царів, це було безперечним нововведенням. Воно було пов'язане з появою першої формальної системи організації та регулюванням відносин людей, зародженням перших паростків лідерського стилю і нових методів мотивації поведінки.

Третя управлінська революція (605-562 рр. до н.е.) має відношення до царя Навуходоносора II – автора проектів не тільки деяких з семи чудес світу (Вавілонської вежі і висячих садів), але й системи виробничого контролю на текстильних фабриках і зерносховищах. На текстильних фабриках він ввів у практику застосування кольорових ярликів. За їх допомогою визначалася якість пряжі, яка поступала у виробництво щонеділі. Дана методика в більш сучасній формі застосовується в текстильній промисловості й нині.

Видатний полководець Навуходоносор II прославився і як талановитий будівник, що звів храм бога Мардука і знамениті зикурати – культові вежі.

Отже, досягнення Навуходоносора – будівельна діяльність і розробка технічно складних проектів, ефективні методи управління та контролю якості продукції характеризують третю виробничо-будівельну революцію в менеджменті.

До третьої революції належать і нововведення в Стародавньому Римі: система територіального (регіонального) управління Діоклетіана (243-316 рр. н.е.); адміністративна система (ієрархія) Римської католицької церкви, що використала принципи функционалізму вже в другому сторіччі. Дотепер її вважають найдосконалішою формальною (офіційною) організацією західного світу. Її внесок оцінюється в таких розділах менеджменту, як управління персоналом, система влади й авторитету, спеціалізація функцій.

Четверта управлінська революція була пов'язана із зародженням капіталізму і початком розвитку європейської цивілізації (XVII-XVIII століття). Її головні особливості – відділення менеджменту від власності і зародження професійного управління. Індустріальна революція, і пов'язані з нею нові суспільні відносини зробили набагато більш істотний вплив на теорію і практику управління, ніж попередні революції. У цей період менеджмент як система управління ринковою економікою (а не державним сектором) зародився як бізнес-менеджмент. Але оформився як науковий і соціальний інструмент не на середніх і дрібних підприємствах (хоча там вільне підприємництво і було так розвинено), а у великих корпораціях.

Отже, джерелом четвертої революції в управлінні стала буржуазна революція. Вона позначила вихід на історичну арену нової фігури – підприємця. А найгостріша потреба в професійному управлінні привела до формування нового типу найманого керівника – менеджера. Але як особлива фігура менеджер ще не став професіоналом.

П'ята управлінська революція (кінець XIX – початок XX століття) була названа бюрократичною. Її теоретичною базою стала концепція «раціональної бюрократії» М. Вебера. Для неї характерні формування великих ієрархічних структур, розподіл управлінської праці, впровадження норм і стандартів, формалізація посадових обов'язків і відповідальності менеджерів.

Змістом п'ятої революції стало перетворення менеджерів спочатку на професійну, а потім на відокремлену від капіталістів верству. Зародження акціонерного капіталу, поява величезних корпорацій, централізація банків і транспортних мереж робили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце займає бюрократ – державний урядовець. У результаті веберівська концепція стала теоретичною платформою менеджерської революції. Термін «менеджерська революція» ввів Дж. Бернхайм в 1941 р., написавши однойменну книгу. Основне значення книги полягає в тому, що клас капіталістів практично витіснено класом керівників. Це означає, що замість бюрократії пануючою силою стає менеджерський клас.

Автор бере на себе сміливість виділити шосту управлінську революцію (з 1960 р. по наші дні). Вона характеризується особливою роллю керівників у корпорації і місією менеджменту в суспільстві. Професійний менеджмент у великих корпораціях, озброєний технікою й інформаційними технологіями, стає непереможною силою, з якою не можуть упоратися ні акціонери, ні уряд.

Важлива особливість (назвемо її так) «нової, інформаційної» революції – розвиток «третього сектора» – діяльність людей-добровольців у суспільних організаціях, наприклад «Грінпіс». Цей сектор, на думку Друкера, є зараз найбільшим працедавцем у країні (США). Не відстають від них і Канада, і Західна Європа. «Третій сектор» – альтернатива одержавленню суспільного життя, перетворенню його на формальний придаток і виконавця вказівок «зверху». Виникнення добровільного руху – нової форми участі в суспільному житті - має велике майбутнє в ХХI столітті в більшості країн.

Наприкінці даного розділу особливо хочеться загострити увагу на управлінських революціях у Росії та СРСР у ХХ столітті. Детально про це написав у своїй книзі «Історія менеджменту» відомий російський соціолог, професор МГУ Альберт Кравченко.

На території Росії двічі відбувалися великомасштабні переходи від одного типа суспільства до іншого: в 1917 р. від капіталізму до соціалізму, в 1991 р. – навпаки, від соціалізму до капіталізму. І в тому, і в іншому випадку, по суті справи, це були управлінські революції, оскільки вони торкалися змін у соціально-економічному житті суспільства. Обидві вони відбулися «зверху» і були, на думку автора книги, не природно-історичним розвитком, а планованим і керованим політичною елітою переворотом.

І в першій, і в другій управлінській революції найбільшу вигоду отримали ті, хто стояв у влади. У 1917 р. – більшовицька, а в 1991 р. – демократична еліта. Обидві революції здійснювала група інтелектуалів, яка в першому випадку була в опозиції до Тимчасового буржуазного уряду, в другому – в опозиції до радянського партійного керівництва. Після здійснених революцій люди, що перебували в опозиції, ставали на чолі правлячої управлінської еліти. Потім вони відмовлялися від первинних намірів і перетворювалися на групи звичайних функціонерів і урядовців, утримуючи у своїх руках вирішення всіх господарських і соціальних питань.

У складі сучасної управлінської еліти і в Росії, і в Україні 70 % – колишня партійна і комсомольська номенклатура, 15 % – інтелігенції, що стала підприємцями, 15 % – криміналітету («тіньовиків»), які ще за соціалізма займалися незаконною підприємницькою діяльністю. «Діти і внуки більшовиків, – як дуже образно висловився А. Кравченко, – в 1917 р. вигнали капіталістів, а в 1991 р. повернули клас капіталістів і самі із задоволенням перетворилися на капіталістів».

На жаль, ні перша, ні друга революція не привели до створення ринкового суспільства західного та європейського типу. Культурно-історичний грунт виявився непридатним для їх типів господарювання. Не дивлячись на те, що під час і першої, і другої революцій управлінський апарат оновлювався на 70-80 %, принципи і методи управління економікою і людьми залишалися старими. Жодна революція не зуміла зруйнувати відсталість, інертність мислення, рутину, які складалися тисячоліттями у вітчизняному менталітеті та перетворилися на усталені звичаї і традиції, а по суті – на стандарти поведінки.

 

4.Розвиток теорії організації та підходів щодо управління в другій половині ХХ століття

 Кількісний підхід заснований на прояві математичних методів. Розвиток кількісних методів дозволило з інших позицій підійти до розробки моделей організації, розглядаючи її як складну систему, а посилення впливу факторів навколишнього середовища на діяльність організації призвело до необхідності розглядати її як відкриту систему.  1 Організація розглядається в єдності її складових частин, які нерозривно пов'язані із зовнішнім світом, і представлені у вигляді складної ієрархічної системи. Теорія непередбачених обставин полягає в тому, що управлінський підхід повинен адаптуватися до ситуації і підлаштовуватися під неї. Лоуренс і Дж.В.Лорш дійшли висновку, що організації, що діють в нестабільному середовищі, повинні бути більш децентралізовані і звертати менше уваги на правила, стандартні процедури. Головним напрямком діяльності менеджера стає стратегічне управління, т.к. поведінку організації в умовах невизначеності зовнішнього середовища, не може бути об'єктом точного планування та прогнозування.  2 На основі моделі розробленої спільно з Альфредом Йегером модель організації типу «Z» Вільям Оучи розробив теорію «Z», опубліковану в його бестселері про  японському менеджменті. Він спробував сформулювати кращий шлях управління організацією, запропонувавши концепцію, що людина - це основа будь-якої організації, і від нього залежить успіх її функціонування.  3 Нова система поглядів на менеджмент була сформульована в 20 столітті в 70-80-і роки. Новий підхід орієнтувався на те, що: 

• Підприємство розглядається як відкрита система в єдності факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. 

• Підприємство орієнтується на якості товарів і послуг, тобто на задоволення потреб 

• Зізнається важливість швидкої та адекватної реакції на зміну зовнішнього середовища 

• Головне джерело добробуту компаній - люди і умови для максимальної реалізації потенціалу 

• Система управління повинна орієнтуватися на підвищення ролі організаційної культури. 

• Система управління повинна орієнтуватися на підвищення ролі організаційної культури. 

Основні положення цієї системи можуть застосовуватися не приводячи до руйнування сформованих структур, а доповнюючи їх.  4. У середині 20-х років 20 століття була запропонована управлінська ідея «Виробнича трактування управлінських процесів». Пізніше з'явилася протилежна концепція «Соціально-трудова». Вона стверджувала, що залежить від соціально-психологічної атмосфери в колективі.  Теорія адміністративної ємності (Дунаєвський). Він визначав можливості керівника з точки зору числа підлеглих, якими він може керувати, зв'язавши ці можливості з досвідом роботи. А.К. Гастек запропонував ідею упорядкування праці кожного члена колективу, виділивши ряд функцій загальних для будь-якого працівника: 

• Розрахунок 

• Установка 

• Контроль 

• Облік 

• Аналіз 

5.Етапи розвитку систем управління та внутрішньо фірмового планування.

В 60-ті 20 ст. розпочалась розробка концепцій управління, які базуються на використанні математичного апарату. В цей час з’являються нові елементи внутрішньо фірмового планування:

1.Імітаційне моделювання рішень.

2.Методи аналізу в умовах невизначеності.

3.Математичне обґрунтування управлінських рішень.

Внесок в управління представників школи кількісних методів полягає в наступному:

1.Поглиблення розуміння складності управлінських проблем, завдяки застосуванню різних математичних моделей.

2.Розвиток та використання кількісних методів для надання допомоги менеджерам, які приймають рішення у складних і кризових ситуаціях.

 У розвитку управлінської науки в Україні виділяють 7 періодів розвитку:

I.1918-1921 рр.

Розроблялись форми і методи державного централізованого управління виробництвом, обґрунтовувались принципи централізації, організаційні методи управління, адміністрування та державного регулювання.

II.1922- 1928 рр.

Здійснювалось подальше вдосконалення адміністративного управління виробництвом. Були зроблені спроби застосування господарського розрахунку, як основи економічних методів управління, з’явились перші трести та синдикати, а також формально вивчались можливості участі працівників в управлінні.

III.1929- 1945 рр.

Етап пов’язаний з організацією індустріальної бази суспільного виробництва. Значна увага приділялась вдосконаленню структур управління, методам підбору та підготовки кадрів, плануванню та організації виробництва.

IV.1946 – 1965 рр.

Характеризується пошуком нових форм функціонування державних органів управління, а також спробою переходу до територіально- галузевої системи управління.

V.1966- 1975 рр.

Здійснено спробу проведення господарської реформи через посилення ролі економічних методів управління. Етап підтвердив неефективність реформ, які проводились в рамках командно- адміністративної системи.

VI.1976 – 1985 рр.

Характеризується усвідомленням неважливості реформування командно-адміністративної системи, яка склалась в економіці Радянського союзу.

VII.1986 – наші дні.

Етап проведення економічних реформ. Поділяється на 5 підетапів:

1.Характеризує роботу підприємств за першою моделлю господарського розрахунку, побудованому на нормативному розподілі прибутку.

2.Застосування 2 моделі господарського розрахунку, побудованій на нормативному розподілі доходу.

3.Впровадження прогресивних норм, організації праці, а також збільшення економічної свободи підприємств.

4.Впровадження територіального госпрозрахунку на всіх рівнях управління.

5.Початок та розвиток ринкових реформ (процес роздержавлення та приватизації власності, орендні кооперативні підприємства, лібералізація торгівлі та зовнішньоекономічна діяльність).