Лекції «Менеджмент та технології соціального забезпечення населення»

Тема 1: «Менеджмент соціальної роботи»

Зміст:

1. Теоретичні основи менеджменту соціальної роботи

2. Система управління соціальною роботою

3. Управління соціальною роботою в Україні

4. Інститут супервізорства в соціальній роботі

Ключові слова: «менеджмент», «соціальне управління», «соціальний менеджмент», «супервізія», «положення», «посадові інструкції», «супервізорство», «супервізор».

Навчальний матеріал.

Прочитайте, виділіть теоретичні основи менеджменту соціальної роботи , зробіть конспект.

Термін «менеджмент» – це синонім терміна «соціальне управління».

Соціальне керування (соціальний менеджмент) – різновид менеджменту (поряд із техніко-технологічним і біологічним), що передбачає розробку цілей, формулювання проблем, упорядкування планів і досягнення обраних цілей, використовуючи визначені види діяльності, методи в межах визначеного процесу (технології) у соціальній сфері [9, 13].

Головна особливість соціального управління полягає в тому, що його суб'єктом і об'єктом є людина. Соціальне управління поділяється на види: державне, військове, економічне, виробниче й суспільне.

Керування соціальною роботою (менеджмент соціальної роботи) – це різновид соціального керування, система гнучкого практичного керування в суспільстві, спрямована на ефективне регулювання соціального становища всіх учасників суспільного життя й на забезпечення їхнього розвитку як суб'єктів усіх видів суспільних відносин, на забезпечення гідного, цивілізованого існування.

Дане поняття має цілий ряд значень, що відбивають різні сторони, грані й аспекти керування [5, 334 - 336].

Перше значення – організаційно-структурне. Ключові проблеми тут такі: «Хто повинен виконувати (виконує) соціальну роботу?»; «Які органи, підрозділи повинні цим займатися (займаються)?»; «Яка ефективність (результативність) їхньої діяльності, функціонування?». Управління соціальною роботою організується на державному, регіональному (територіальному) і локальному рівнях і має відповідні організаційні структури.

Друге значення – функціональне. Управління соціальною роботою виконує як загальні, так і конкретні функції. Загальними, незалежно від рівня суб'єкта, його компетенції, є такі функції: прогнозування, планування (цілепокладання), організація, координація, стимулювання (мотивація), маркетинг, урахування і контроль. На конкретному рівні керування, у конкретній посаді укладається визначене співвідношення між загальними функціями. Конкретні функції – це види роботи стосовно посади (обов'язки і права), підрозділу (функції підрозділу) і підприємству, організації, закладу (напрямки діяльності).

Третє значення – це діяльність керівників різних рівнів у системі соцзахисту, допомоги. Керівники виступають як головна сила, «локомотив» у процесі керування. Від професіоналізму керівників багато в чому залежать якість організації керування і його результативність. Різноманітні функції керівника знаходять висвітлення в розмаїтості виконуваних ролей, як-от: організатора, адміністратора, психолога, соціального психолога, інформаційного працівника, юриста, економіста, політика, підприємця, педагога. Важливою проблемою є процес формування, становлення керівників, перехід спеціаліста в ранг керівника і придбання у зв'язку з цим необхідних професійних якостей.

Четверте значення керування соціальною роботою – це процес, що включає ряд елементів. Основа будь-якого виду керування – інформація, що в «людських системах» тим або іншим способом організується. На основі інформації відбувається визначення, формулювання й закріплення (в організаційно-адміністративних документах) цілей, завдань. Цільова орієнтація – важливий елемент соціального управління, за яким випливає система дій, заходів або управлінських рішень. Управління певним чином організується через розподіл функцій і формування оргструктур, добір і розстановку кадрів (персоналу). У процесі управління важливо також знати цілі, завдання й рішення з ресурсами – інформаційними, матеріальними, трудовими, фінансовими, тимчасовими. Ресурсозабезпечення – важлива умова виконання намічених цілей. У процесі використовуються різноманітні форми й методи керування або засоби, що забезпечують досягнення тих або інших результатів. Нарешті, у процесі керування використовується зворотний зв'язок – урахування, контроль, перевірка виконання. Таким чином, керування соціальною роботою – це процес постановки цілей, завдань і організація практичної діяльності людини для їхнього досягнення, виконання.

П'яте значення – це вид професійної діяльності, управлінська праця, що включає тріаду: предмет праці (інформація), засоби праці (організаційні і технічні) і людину, що володіє певними знаннями, уміннями й навичками. Поєднання цих трьох складових певним чином називається організацією праці в системі соціального керування. «Трудове» розуміння управління пов'язано з вирішенням таких проблем, як підготовка й добір кадрів, підвищення їхньої кваліфікації: складання кваліфікаційних характеристик (КХ); організація праці керівників, спеціалістів і «польових» соціальних працівників, побудова й використання інформаційних систем і технологій; мотивація праці; оцінка й оплата праці управлінських працівників.

Шосте значення – керування соціальною роботою як наука й навчальна дисципліна. Основа будь-якої науки – методологія, тобто система методів, які використовуються в наукових дослідженнях. У науці управління застосовується як загальнометодологічний інструментарій (аналіз, синтез, індукція, дедукція, абстрактне й конкретне, системний підхід тощо), так і специфічний, обумовлений необхідністю дослідження систем і процесів соціального управління, функцій і організаційної структури, діяльності керівників і очолюваних ними колективів. Інша складова частина науки керування – теорія, або система узагальненого знання, що існує на рівні окремої людини (керівника, спеціаліста) й називається емпіричною теорією, а також на рівні значно більших узагальнень (макротеорія). Необхідною частиною управління як науки є методики, які становлять собою інструменти отримання наукових знань, наукової інформації (дослідницькі методики); що допомагають вирішувати конкретні практичні проблеми (ділові методики); які використовуються в консультативній діяльності (діагностичні методики). Застосовуються також комплексні методики для вирішення окреслених проблем [5, 10 – 13].

Еволюція теорії менеджменту

Спроби систематизації управлінського досвіду були зроблені в першій половині XIX ст. в Англії.

Перший своєрідний підручник з управління – книга англійського професора математики, інженера й підприємця Ч. Беббіджса «Економіка машин і виробництва» (1832).

Основоположником науки соціального управління вважається американський інженер і дослідник Ф. Тейлор (1856 – 1915). Його погляди на управління відбиті в книзі «Основи наукового менеджменту» (1911). Запропонована ним система організації праці й управлінських відносин, названа організаційною школою, викликала організаційну революцію у сфері виробництва й управління ним. Іншим яскравим представником «організаційної школи» є Г.Форд (1863 – 1947), названий свого часу «автомобільним королем». Він створив систему, де перше місце займали техніка й технологія, до яких «вписували» людину. До класиків «організаційної школи» менеджменту також відносять: Г.Емерсона (1853 – 1931), що розробив людські принципи виробничої праці (постановка ідеалів або цілей, здоровий глузд, компетентна консультація, справедливе ставлення до персоналу, винагорода тощо); француза А.Файоля (1841 – 1925), що розробив теорію оперативного циклу управління (передбачення, організація, розпорядництво, координування й контроль).

Після «організаційної школи», яку називають також «традиційною», з'явилася теорія «людських стосунків», основоположником якої був Е.Мейо (1880 – 1949), який вважав, що соціальне управління повинно ґрунтуватися на досягненнях наукової психології. Представники цієї школи (її ще називають «школою людини») розробили свій інструментарій управління, що сьогодні широко використовується на практиці: людські стосунки; умови роботи; стосунки «керівник – підлеглі»; стиль керівництва (лідерства); мотивація праці; психологічний клімат у групі (колективі) і його поліпшення. Один з найважливіших висновків у межах «школи людини» полягає в тому, що керівнику необхідно мати спеціальну управлінську підготовку, що включає поряд з іншими й «людинознавчі дисципліни», як-от: психологію керування, соціальну психологію, соціологію менеджменту, діловий етикет та інші.

Наступна школа – кібернетична – зробила революційний вплив на розвиток науки й практики управління у всіх системах, у тому числі соціальних. Основоположник цієї школи – американський професор Н.Вінер (1894 – 1964), який свої ідеї виклав у книзі «Кібернетика, або управління і зв'язок у тварині й машині» (1948). Суть кібернетичної школи викладена в таких висновках: основою будь-якого виду управління є інформація й пов'язані з нею процеси зібрання, опрацювання, передачі, видачі, збереження, зміни та ін.; управлінська праця – це праця, в основі якої лежить інформація; без інформації немає керування; хто володіє інформацією, той і управляє; управління – це не море, а океан інформації.

Поряд з революційними «управлінськими школами» існує ще школа, що «йшла від практики», – емпірична школа. Саме ця школа привнесла нові форми й методи навчання і насамперед менеджменту – розробку, аналіз конкретних ситуацій і прийняття рішень.

І, нарешті, ще один напрямок, що зробив значний внесок у науку й практику соціального управління – школа соціальних систем. Ця школа виробила власний інструмент – системний підхід – це аналіз, моделювання й рішення різних сторін (організаційна, психологічна, соціально-психологічна, економічна, політична, демографічна, інформаційна, технологічна, технічна, екологічна, етнічна, історична, комунікаційна й інші), що певним чином взаємопов’язані.

Таким чином, соціальне управління, яке розглядається з погляду науки і практики, «напрацювало» велику кількість теорій, методів дослідження (діагностики), методик найрізноманітнішої спрямованості й змісту, підходів, аналогів, типових рішень, навчальних засобів і технологій [5, 4 – 10].

2. Прочитайте текст та законспектуйте систему управління соціальною роботою

Суб'єкт і об'єкт управління

Систему соціального управління, зокрема систему управління з надання соціальної допомоги населенню, становлять об'єкт управління, суб'єкт управління й різноманітні зв'язки, які між ними існують.

Об'єктами управління є соціальні працівники, співпрацівники служб і закладів соціального захисту, а також уся система стосунків між людьми при наданні соціальної допомоги населенню.

Суб'єктами управління виступають керівний склад служб і закладів соціального захисту і органи керування, які ними формуються й наділені управлінськими функціями.

Суб'єкт і об'єкт управління взаємодіють між собою по каналах прямого і зворотного зв'язку. По прямому каналу зв'язку передається управлінська інформація (управлінські впливи) від суб'єкта управління до об'єкта. По каналу зворотного зв'язку від об'єкта управління до суб'єкта передається інформація про результати діяльності і стан об'єкта управління.

Управління соціальною роботою здійснюється завжди в комплексі економічних і соціокультурних завдань, що є одним з основних вимог системного підходу до управління.

Так, наприклад, соціальний комплекс передбачає [8, 301]:

• конкретний соціальний захист певних категорій населення;

• розвиток системи медичного обслуговування (у тому числі страхової медицини);

• боротьбу зі злочинністю й зміцнення правопорядку;

• розробку й реалізацію програм з працевлаштування й зайнятості населення;

• розробку й реалізацію окремих програм по роботі з молоддю;

• реалізацію програм загальної і спеціальної освіти й виховання дітей;

• торгове й побутове обслуговування пільгових категорій населення;

• розвиток об'єктів і інфраструктури соціального захисту населення.

Функції управління

Функції управління – це види діяльності органів керування й посадових осіб, за допомогою яких вони впливають на об'єкт, яким керують.

Необхідною умовою вивчення функцій керування є їхня класифікація. В основі класичної класифікації, яку вперше розробив А.Файоль, лежить чинник часу, і функції тут подано у вигляді системи послідовних етапів, або системи функцій триланкового керування. Її складають:

• попереднє управління (цілепокладання, прогнозування, планування);

• оперативне управління (організація, координація, керівництво, мотивація);

• заключне управління (контроль, урахування, аналіз).

У наш час функції поділяють на два види – загальні (основні) й конкретні (спеціалізовані, спеціальні).

До загальних функцій відносять: прогнозування (науково-технічне й соціально-економічне), планування (науково-технічне, соціально-економічне й організаційне), організацію (має декілька значень), актуалізацію (стимулювання, мотивація), координацію, урахування й контроль.

Практичний зміст загальних функцій полягає в тому, що вони охоплюють весь цикл управління (від постановки цілей, завдань у плануванні до наступного урахування, контролю фактичних результатів) і різноманітність конкретних функцій пов'язана з виконанням загальних.

Конкретні функції, різноманітність яких обумовлена виконанням загальних функцій, з різним ступенем роздрібненості (що знаходить висвітлення в їхніх формулюваннях) відбивають потреби (поточні і перспективні) процесу управління даним об'єктом, його частиною або елементом.

При визначенні конкретних функцій необхідно:

1) визначити склад функцій, які треба виконувати при управлінні (керівництві) даним об'єктом. Для цього використовуються аналоговий підхід, рекомендовані набори (переліки), модульний принцип (кількісно-якісні характеристики об'єктів і суб'єктів управління);

2) простежити відповідність функцій організаційній структурі або визначити організаційні форми, за допомогою яких будуть реалізуватися функції;

3) закріпити функції за допомогою регламентів – положень і посадових інструкцій.

Розподіл і закріплення функцій відбувається за допомогою організаційно-виконавчої системи (ОВС), призначення якої – створити певність у роботі, тобто встановити, хто, що й протягом якого терміна повинен робити. Елементами організаційно-виконавчої системи є:

• цілі, завдання (що необхідно виконати);

• учасники (хто виконує роботу);

• функції, обов'язки (що потрібно робити);

• права (що можна робити);

• відповідальність (оцінка дій і бездіяльності, гарантія виконання роботи);

• час (у який термін виконується робота).

ОВС використовується як при формуванні, уточненні організаційної структури, так і в повсякденній діяльності при організації виконання тих або інших завдань.

ОВС створюється за допомогою регламентуючих засобів – положень і посадових інструкцій.

Положення – це організаційно-юридичний документ, що регламентує діяльність різноманітних підрозділів і, як правило, складається з таких розділів: загальна частина; основні завдання; функції (обов'язки); права; організація управління; взаємозв'язки з іншими підрозділами; відповідальність.

Іншим поширеним регламентом, за допомогою якого визначаються місце й діяльність працівників, є посадові інструкції.

Розрізняють типові й індивідуальні посадові інструкції.

Типові посадові інструкції розробляються щодо посад працівників, мають єдину структуру й забезпечують можливість індивідуалізації змісту. Їх наявність дозволяє скоротити час, який необхідний для упорядкування інструкцій, які враховують своєрідність даної системи і наявних посад.

Індивідуальні посадові інструкції розробляються щодо конкретної посади (і навіть конкретної особі, що посідає ту чи іншу посаду) з урахуванням особливостей даного органу, підрозділу і працівника.

Посадові інструкції як юридичні документи набувають чинності рішенням або керівника (затвердження інструкцій підписом; наказ про введення інструкцій), або органа управління.

Найбільш характерними розділами інструкцій є вступ; загальна частина; посадові обов'язки; основні умови взаємозв'язку з іншими працівниками, підрозділами, організаціями; права; відповідальність; критерії оцінки діяльності [11, 337 – 340].

Автоматизація функцій у соціальній роботі

У наш час в організації управління намітився перехід від командно-контрольної організації до організації, що базується інформаційно, організації спеціалістів.

Система управління соціальною роботою, що базується інформаційно, припускає впровадження в управлінську діяльність автоматизованої інформаційної системи соціального захисту (АІС СЗ). Вона призначена для створення і введення на об'єктах інформаційно спільних баз даних (БД), що містять інформацію по всіх аспектах соціального захисту населення, і становить собою сукупність автоматизованих робочих місць (АРМ), орієнтованих на користувачів-непрограмістів, що працюють на своїх робочих місцях на персональній ЕОМ у діалоговому режимі.

АІС СЗ повинна забезпечувати автоматизацію процесу збирання, накопичення, розрахунку, збереження, відновлення, передачі й відображення інформації; високий рівень інформаційної взаємодії всіх структур органів соціального захисту як по вертикалі, так і по горизонталі, що дозволить звільнити користувачів від виконання вручну великих обсягів робіт щодо запровадження й опрацювання інформації, збільшити оперативність формування текстових, виплатних, звітно-аналітичних документів і довідок.

Найвищий ефект від автоматизації інформаційних технологій досягається при створенні єдиної міської інформаційної системи, що підтримує всі аспекти соціальної роботи. При цьому можливі два підходи:

1) упровадження єдиного програмного забезпечення для вирішення функціональних задач соціальної роботи на всіх рівнях;

2) створення єдиного інформаційного простору з уніфікованими вхідними й вихідними реквізитами, достатніми для інформаційного обміну між міськими підрозділами.

У подальшому необхідні:

• єдність підходів і стандартизація опису основного об'єкта соціальної роботи – людини;

• обов'язковий перелік параметрів оціночно-діагностичної карти сім'ї й людини як її члена (розробити єдині класифікатори соціальних категорій людини, сім'ї, видів соціальної допомоги, соціальних закладів тощо. Їх застосування забезпечить однозначність і однаковість понятійного апарату, усуне суперечливість понять. Ці уніфіковані параметри повинні бути достатніми для інформаційної реалізації усіх функцій соціальної роботи);

• ведення бібліотеки вихідних звітних форм на базі розроблених уніфікованих реквізитів і показників, що дозволять зняти проблеми ручного вводу й доопрацювання вихідної звітної інформації на всіх рівнях.

Інформаційне забезпечення включає великий обсяг статистичної інформації, яку отримують у результаті узагальненого аналізу персональних даних. Статистична інформація є важливим стратегічним ресурсом управління, тому вона повинна бути захищена [5, 25 – 29].

Організаційна структура управління

Ефективність діяльності соціальних служб суттєво залежить від типу використовуваної організаційної структури керування. Під організаційною структурою управління (ОСУ) соціальною роботою розуміється сукупність елементів органу управління і стійких зв'язків між ними, що забезпечує її цілісність, зберігання основних властивостей при різноманітних внутрішніх і зовнішніх змінах. Основні вимоги до ОСУ: мінімальна кількість ланок і рівнів управління, чіткий розподіл функцій, усталеність, безперервність, оперативність і гнучкість управління.

Основними типами ОСУ, які можуть бути використані при управлінні соціальною роботою, є такі: лінійні, функціональні, дивізіонні, проектні й матричні. Лінійні структури, найпростіші й економічніші, можуть бути використані на нижніх рівнях однотипної діяльності. Для керування різнотипними видами соціальної роботи на нижніх рівнях застосовуються функціональні організаційні структури управління, на верхніх – дивізіонні. Проектні структури доцільно застосовувати при керуванні новими або короткочасними видами соціальної роботи. Найбільш прогресивними є матричні ОСУ, які можуть бути ефективно використані при проектуванні й удосконаленні організації органів соціального захисту, науково-дослідних і проектних закладів.

Для створення ефективної системи соціального захисту населення найважливішою умовою є структурне вдосконалення на різноманітних рівнях управління соціальною роботою. Усього можна виділити три рівні керування:

• верхній, інституціональний, рівень – це Україна і Кримська автономія;

• середній, управлінський, рівень – це регіон, тобто органи соціального захисту областей, міст, районів;

• низовий рівень – це соціальні організації, різноманітні недержавні (благодійні) громадські організації.

На кожному з цих рівнів управління соціальною роботою здійснюється в межах трьох гілок влади:

• законодавчої, в особі органів системи представницької влади;

• виконавчої, в особі Президента України і його владних структур, органів регіонального управління й органів місцевого самоврядування;

• судової [8, 304 – 305].

Організаційні методи управління

Методи управління – це засоби, прийоми практичних дій, спрямовані на досягнення цілей, завдань, засновані на аналізі інформації, обрані з можливих варіантів.

Будь-який елемент, підсистема й система управління неможливі без організації, яка виступає атрибутом системи управління. У цьому значенні організаційні методи управління є систематизуючими (атрибутивними) методами в цілісній системі управління.

Таким чином, організаційні методи управління становлять собою засоби, прийоми, за допомогою яких створюються різноманітні соціальні системи (організації, заклади), здійснюється вплив на систему, її частини й елементи і забезпечується визначений рівень (якість) їхньої організованості.

Класифікація організаційних методів по основних елементах процесу управління може бути показана нижченаведеною таблицею [5, 45 – 46].

Основні елементи процесу управління	Організаційні методи
Інформація	Методи збирання, обробки, систематизації, аналізу, зберігання, видачі й передачі інформації різноманітного змісту
Цілі, завдання	Методи визначення цільових завданнь (аналітичний, евристичний, інтуїтивний); методи оцінки цілей, завдань (ранжування за значимістю, підведення підсумків); методи фіксації цілей, завдань (офіційні документи й документи особистого користування); методи відображення цілей, завдань (графічні методи – «дерево цілей», мережні графіки) та інші
Рішення	Індивідуальні й колективні методи підготовки й прийняття рішень (індивідуальний і колективний «блокноти», мозкова атака (мозковий штурм), метод Дельта, групова дискусія, аналоги, розрахунки – усього понад двадцять методів
Організаційно-виконавча система	Методи створення ОІС (регламентування, інструкції, засоби орієнтації); методи управління ОІС (оргпланування, інструктування, розпорядчі (адміністративні) методи); методи перетворення ОІС (реорганізація); методи розформування, руйнації ОІС (метод дезорганізації)
Кадри, персонал	Методи підбору й розстановки кадрів (описові й кількісні методи, випробування посадою, виконання задач від простих до складних, стажування); форми й методи взаємодії
Ресурси	Методи визначення кількості ресурсів – нормативний і аналоговий методи, метод збільшених розрахунків, «дерево ресурсів»
Час	Методи визначення необхідного часу (дослідно-нормативний, експертний і аналоговий методи); методи економії часу (послідовний і паралельний методи виконання робіт, делегування повноважень)
Контроль, перевірка виконання	Методи контролю: періодичне отримання інформації від підлеглих, нижчих керівників; особисті спостереження; графічні методи; дані, отримані за допомогою ЕОМ; контрольні записи в щоденнику, щотижневику, часописі, настільному календарі; інформація, отримана на нарадах, засіданнях; запит інформації з визначеного питання; виявлення відхилень; особиста перевірка стану справ; доповіді виконавців про хід роботи; вивчення окремих даних; інспекції; «екран виконання роботи»; спецкартотеки

3. Прочитайте текст та законспектуйте управління соціальною роботою в Україні

Формування соціальної політики

Більшість провідних вітчизняних учених під управлінням соціальною роботою розуміють усвідомлений, систематичний і спеціально організований вплив суб'єкта соціальної політики, тобто держави, на об'єкт соціальної роботи – це, у першу чергу, слабко захищені верстви населення, до яких сьогодні в Україні належить більше 80 % населення – з метою його упорядкування й удосконалення структури в процесі розробки й досягнення поставлених цілей соціального розвитку.

Соціальна політика при цьому розглядається як сукупність прикладів, рішень і дій державних і інших органів, спрямованих на забезпечення оптимального функціонування й розвитку соціальних товариств і окремих індивідів, їхню соціальну захищеність у кризові періоди життєдіяльності суспільства.

В Україні формування соціальної політики здійснюється на рівні законодавчої і виконавчої влади. Конституцією нашої держави визначено, хто має право законодавчої ініціативи. Це, насамперед, Президент України, Кабінет Міністрів, народні депутати України. Законодавчі аспекти затверджуються Верховної Радою України, де існує декілька комітетів в галузі соціальної політики, зокрема Комітет соціальної політики і праці. Деякі рішення затверджуються Указами Президента України. Виконавцями є відповідні виконавчі органи – Кабінет міністрів, держадміністрації.

У формуванні соціальної політики виділяють п'ять стадій:

• формування проблеми (визначення критеріїв прийняття або неприйняття певної соціальної програми);

• фаза намірів (усвідомлення різноманітних ідей щодо цієї соціальної програми);

• фаза рішення (схвалення запропонованих рішень повновладним органом);

• фаза планування (визначення механізму виконання);

• фаза попередніх оцінок (контроль за фактом виконання соціальної програми, експертиза й оцінка).

У межах реалізації зазначених етапів соціальної політики важливо оцінювати практичний стан справ у галузі управління соціальним розвитком країни, його проблемне поле.

Проблемне поле управління соціальною роботою в Україні

Головна проблема тут полягає в тому, що до початку ХХI століття управління соціальною роботою в Україні здійснюється лише фрагментарно. У чому основна суть цієї фрагментарності?

По-перше, спостерігається значний «провал» у морфологічному розвитку системи соціальної роботи, який викликаний тим, що за останні десять років різко зросла кількість людей, що потребують повсякденної соціальної уваги з боку держави як головного суб'єкта в управлінській структурі соціальної роботи.

По-друге, суб'єкт соціальної політики став функціонально менш сильним, ніж процеси, якими він повинен управляти. Якщо до цього додати мізерне фінансування соціальних програм, то картина значно ускладнюється.

По-третє, суб'єкт керування втратив на макрорівні контроль над процесом утворення й відтворення сутнісних сил особистості, а як з'ясувалося з позицій макрорівня, – і керування процесом формування громадянського суспільства в Україні. Галузь соціальної роботи набула рис загрозливої стихійності або некерованості.

По-четверте, відсутність повної моделі соціальної роботи дезорієнтує систему державного управління соціальним розвитком населення країни. Суб'єкт не уявляє собі цілісність механізму саморозгортання соціального організму країни, у якому соціальна робота є саморухомою ланкою, що автоматично стримує темпи його саморозвитку й веде до стагнації розвитку держави.

Такою істотною проблемою управління соціальною роботою є проблема управлінських кадрів. Кадри управління мають також фрагментарні уявлення про ціль, характер, зміст, вимоги системи соціальної роботи і про умови забезпечення її цілісності. Так, наприклад, поширеної є думка про те, що соціальна робота є областю виняткової відповідальності сім'ї, а не держави. Навіть галузь освіти держава фактично передала в розпорядження корпоративних інтересів, значно збільшивши частку приватних вищих навчальних закладів і сферу платного навчання.

Таким чином, управління соціальною роботою знаходиться на периферії державного управління. Унаслідок цього вона залишається – з теоретичної точки зору – слабко розробленим феноменом. Звідси виникає така немаловажна проблема – проблема її теоретичного забезпечення:

1. уточнення сутності і змісту соціальної діяльності, що на рівні окремої особистості виглядає як підтримка її життєдіяльності, а на макрорівні уявляється процесом формування і підтримки стабільного функціонування громадянського суспільства;

2. створення повної моделі системи соціальної роботи;

3. уточнення якісного стану й кількісних параметрів об'єкта соціальної роботи;

4. аналіз гарантованої допомоги населенню країни з боку держави;

5. розробка раціональних схем управління цією важливою галуззю народного господарства;

6. обґрунтування реальної межі малозабезпеченості людини в умовах української дійсності;

7. формалізація державних, галузевих стандартів соціальної підтримки людини й різних категорій населення;

8. кодификація законодавчих актів з метою надання цій роботі обов'язкового й безповоротного характеру;

9. проектування механізмів адресної допомоги найбільш ураженим верствам населення; створення соціальної інфраструктури в державі, що є матеріальним фундаментом соціальної роботи, підготування кадрів соціальної роботи в системі середньої спеціальної і вищої школи.

Окреслені вище проблеми детермінують настійну потребу розглянути те, що є в Україні з арсеналу управління соціальною роботою з метою його оптимізації.

Стан керування соціальною роботою

Аналіз стану управління соціальною роботою в нашій країні необхідно починати з аналізу стану його об'єкта.

На практиці більшість менеджерів розглядає соціальну роботу як синонім соціального захисту, і тому вона вважається другорядною діяльністю і носить печатку примусовості. Сьогодні тут більше «працюють» моральні зобов'язання держави й корпусу його службовців головним чином перед людьми похилого віку, інвалідами й дітьми, ніж діє правовий імператив, який потребує тримати процеси життєзабезпечення соціального організму в країні у визначеному нормативному річищі. Таке ставлення до соціальної роботи неминучо призведе до подальшого «дрейфу» країни на периферію загальноцивілізованого процесу. Щоб цього не відбулося, управлінським кадрам соціальної роботи необхідно твердо засвоїти той факт, що соціальна робота – самостійна галузь суспільного виробництва. На практиці зазначена неуважність сфери державного управління до соціальної роботи як об'єкта управління веде до зростання диспропорції в соціальному розвитку країни й автоматично сприяє проявам дисфункціональності й накопиченню протиріч у структурі «організму» України. Останнє ж є причиною саморозпаду соціальних систем.

Головною діючою особою процесу управління соціальною роботою, безумовно, є суб'єкт соціальної політики і його положення в системі саморегуляції соціального організму країни.

Сьогодні в Україні спостерігаються як негативні, так і позитивні моменти, пов'язані із суб'єктом соціальної політики.

Головний «мінус» полягає в тому, що суб'єкт управління соціальною роботою, що є відносно самостійною підсистемою в структурі соціального організму країни поряд з економічною, політичною й ідеологічною підсистемами, не має в Україні організаційної й функціональної самостійності. Рудиментарним є факт управління соціальною сферою органами промислової політики за сумісництвом. Парадоксально, але факт, що керування процесом відтворення сутнісних сил особистості залишається підлеглим роботодавцю. Останній має особистий виробничий інтерес і не зацікавлений у зазначеному процесі.

Наступний, не менш значимий мінус полягає в тому, що тільки у вересні 1997 р. була схвалена перша державна програма в галузі соціальної політики – «Основні напрями соціальної політики в Україні на 1997 – 2000 роки». У документі зокрема відзначалося, що численні пільги, соціальні виплати й допомога нерідко застосовувалися без урахування матеріального стану різних категорій громадян і їхніх реальних можливостей забезпечити власний добробут. Як наслідок, у суспільстві росте соціальний протест, загострилася проблема фінансування бюджетних організацій освіти, охорони здоров'я, науки, культури, погіршився соціальний захист найбільш незахищених верств населення: дітей, пенсіонерів, інвалідів, самотніх, безробітних і багатодітних сімей. Знизився рівень соціально-трудових прав і гарантій громадян. На жаль, позначені умови соціальної політики другої половини 90-х рр. минулого сторіччя мало в чому змінилися й на початку XXI сторіччя. І сьогодні проблемою залишається активізація існуючої системи управління демографічних, ментальних, психологічних, економічних, політичних, культурологічних, аксіологічних і інших передумов, що формують середовище ефективного протікання соціальної роботи.

Позитивним моментом, що спостерігається протягом усіх років самостійного існування України, є залучення до здійснення соціальної політики, соціальної роботи добровільного (позадержавного) сектора, що постійно бере на себе, за зразком Західної Європи, частину функцій, що раніше здійснювали державні служби або не мали свого агента.

За даними на 1 січня 2000 р., у країні вже діє біля 20 тисяч недержавних організацій (НДО). Серед них чимало організацій (благодійних, суспільних, приватних та ін.), що серед своїх статусних завдань визначають, зокрема, надання соціальних послуг різноманітним категоріям населення. Так, зареєстровано близько 900 організацій, що зайняті вирішенням проблем інвалідів; біля 1200 організацій працюють з людьми похилого віку.

Інший позитивний момент пов'язаний з диференціацією морфологічної структури суб'єкта управління, а відповідно й соціальної роботи, за рівнями соціального організму країни. Суб'єкт соціального управління соціальною роботою інтенсивно став формувати свої робочі органи і створив досить широку сферу робочих органів, розраховану на різні організаційні рівні соціального організму України.

Структура соціального захисту населення в Україні

У ній можна виділити такі рівні: державний, регіональний, трудовий колектив, недержавний.

До державного рівня відносяться міністерства й державні комітети, що безпосередньо беруть участь у соціальному захисті населення, як-от: Міністерство праці і соціальної політики України, Державний комітет молодіжної політики, спорту й туризму, Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій і у справах захисту населення від наслідків чорнобильської катастрофи, Державний комітет у справах релігії, Міністерство фінансів, Міністерство внутрішніх справ та ін.

Відповідно до положення, затвердженого Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1035/2000, Міністерство праці й соціальної політики є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади по забезпеченню реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування і стимулювання праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин.

До регіонального рівня управління відносяться Міністерство праці й соціального захисту населення Автономної Республіки Крим, органи праці й соціального захисту області, міст Києва й Севастополя, органи праці й соціального захисту міст і регіонів України, управління комісії, комітети місцевих рад і держадміністрації, інші організаційні структури соціального захисту населення. Першочерговим завданнямуправління на обласному регіональному рівні є забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері соціально-трудових відносин, безпечної життєдіяльності, оплати, охорони й належних умов праці, пенсійного забезпечення, соціального захисту й обслуговування населення, у тому числі громадян, які потребують допомоги й соціальної підтримки з боку держави. На регіональному міському (районному) рівні управління забезпечується в межахсвоїх повноважень – дотримання законодавства про працю, охорона праці, зайнятість, загальнообов'язкове державне соціальне страхування, пенсійне забезпечення, соціальний захист населення.

Перспективи вдосконалення управління соціальною роботою

Вони стосуються перш за все таких моментів. По-перше, найбільш істотним аспектом, який сьогодні явно недооцінюється законодавчою владою України й кадрами державного управління соціальною роботою, є ідеологія соціальної політики. Суть справи тут полягає в тому, що залежно від того, яка ідеологія буде покладена в її основу, поведінка суб'єкта управління соціальною роботою набуває прогнозованих рис, чого тепер не спостерігається. Визначальним чинником відновлення ідеології соціальної політики в нашій країні повинна стати така логіка її змін, при якій первісні напрямки соціальної політики все більше зосереджуються на працюючому населенні. Не припиняючи піклуватися про малозабезпечених (це було й залишається обов'язком держави), соціальна політика зобов'язана крок за кроком затверджувати умови, що дають кожному працюючу можливість підвищувати свій добробут завдяки особистому трудовому внеску, підприємливості й діловій активності, реалізації в процесі приватизації частини державної власності.

По-друге, перебудова ідеології соціальної політики пов'язана з визначенням мети соціальних реформ в Україні. Такою метою в межах запропонованої вище ідеології може стати поступовий перехід від адміністративно-розподільчих до переважно економічних методів мобілізації й використання ресурсів соціальної сфери; переорієнтація системи соціального захисту на надання допомоги працездатним у їхній підготовці до праці, залучення до виробництва і стимулювання останнього; використання адресних соціальних програм для найбільш уразливих верств населення.

По-третє, необхідно чітке розмежування (якого сьогодні в країні не існує) інструментарію соціальної роботи та інструментарію управлінської діяльності в галузісоціальної роботи. Зразком такого поділу й сучасним управлінським інструментом є комплексно-цільові програми, що концентрують людські, фінансові, матеріальні та інші ресурси на актуальних напрямках соціальної роботи, відбирають для практики передові форми роботи соціальних працівників [4].

По-четверте, завдяки збагаченню матеріально-технічної бази управління соціальною роботою комп'ютерною технікою в практику надійно ввійшов системний підхід до вирішення соціальних проблем населення країни. У зв’язку з цим підготовка кадрів соціальних працівників повинна набути зовсім іншого значення. Вона має перейти від фактологічної концепції до методологічної парадигми. Цей факт не знайшов адекватного відбитка як у свідомості політиків, так і у свідомості кадрів соціальної роботи.

4. Прочитайте текст та законспектуйте інститут супервізорства в соціальній роботі

Соціальний працівник – це професіонал, якому потрібна не тільки відповідна персональна допомога й підтримка, але й системна передача знань і вмінь, постійне підвищення рівня його кваліфікації. Цим в основному й обумовлена необхідність інституту супервізорства.

Основні поняття

Супервізорство – це один з атрибутів професіоналізму в соціальній роботі; рівень технології організації соціальної роботи, що включає в себе підготовку соціального працівника, його подальше професійне зростання, професійний ризик [3,123].

Похідними від поняття «супервізорство» є поняття «супервізія» й «супервізор».

Супервізія – це процес, у якому на одного працівника полягає відповідальність працювати з іншим працівником (працівниками) з метою здійснення визначених організаційних, професійних і особистісних завдань.

У ході процесу:

• здійснюється найвища міжособистісна взаємодія, що передбачає зустріч однієї людини (супервізора) з іншою (супервізованим) з метою допомогти останньому допомагати людям;

• реалізуються інтенсивні міжособистісно-орієнтовані стосунки один на один, у яких призначення однієї особистості – сприяти розвитку терористичної концепції іншої особистості [16].

Супервізор – це працівник, якому довірене право супервізії. У російській мові такого поняття немає. У буквальному перекладі з англійської це слово означає «нагляд». Проте російське поняття «нагляд» у сучасному значеннєвому варіанті не відповідає змісту англійського слова «supervision». У російській мові найбільш близьким за змістом поняттю «супервізор» є поняття «наставник».

У зарубіжній практиці соціальної роботи інститут супервізорства – наочно довів свою необхідність як атрибута професії для того, щоб найбільш ефективно виконати поставлені незамінним елементом колективної («командної») професії соціального працівника, інструментом професіоналізму й ефективної роботи.

За кордоном інститут супервізорства розвинений і в системі вищої й середньої професійної освіти в галузі соціальної роботи. Тут велика частина підготовки спеціалістів здійснюється «у полі», тобто на практиці, і націлена на практичне засвоєння вмінь і навичок. Викладачі-практики діють в основному як супервізори, виконуючи функції наставників-професіоналів.

Необхідність інституту супервізорства

В Україні інститут супервізорства знаходиться в стадії становлення. На користь його необхідності свідчать такі аргументи:

1. Спеціаліст-супервізор допомагає об'єднувати інтереси клієнта, соціального працівника й держави, згладжує або знімає протиріччя, що виникають.

2. Особливості соціальної роботи (необхідність прийняття термінових або невідкладних рішень, що впливають часто на життя й долю клієнта) викликають професійну потребу участі у виробничому процесі офіційної довіреної особи, з якою можна розділити відповідальність за прийняття рішення або «розплутати» конкретну проблему. Такою довіреною особою може бути тільки спеціаліст-супервізор.

3. Ніхто краще за супервізора не зможе залучити соціального працівника-початківця до професії, розвинути цілеспрямованими діями його професійну свідомість.

4. Супервізор-наставник відповідає за процес неперервного навчання майбутніх спеціалістів соціальної роботи, спонукаючи їх до постійного вдосконалювання майстерності.

5. Супервізор, як ніхто інший, може розуміти й оцінювати особистісні проблеми й труднощі практикуючого соціального працівника, давати йому правильну пораду, запобігати або, у разі потреби, знімати стресову ситуацію.

6. Необхідність супервізорства пов'язана з гендерною особливістю професії (у зв’язку з перевагою жінок у сфері соціальних працівників) і виходить далеко за межі професійної діяльності соціального працівника – жінки (пов'язана ще і з роллю жінки в сім'ї).

Теоретична і практична основа для здійснення завдань супервізорства в Україні є. Це – теорія і практика управління (менеджмент), теорія і практика виховання (наставництво).

Функціонально-посадові обов’язки

Основні посадові обов'язки супервізора містять у собі чітко визначені функції. Освітня функція. У межах цієї функції супервізор зобов'язаний: сприяти підвищенню кваліфікації соціального працівника, рівня його знань, умінь і навичок, учити засвоювати нові знання, ділитися досвідом і знаннями, інформувати, роз'яснювати, спрямовувати, допомагати працівникові знаходити правильне рішення, якщо він звертається по допомогу, радити, консультувати, пропонувати нові методики й технології тощо.

Підтримуюча, або опорна, функція. У межах цієї функції супервізор зобов'язаний:

- особисто підтримувати соціального працівника, намагаючись зняти або зм'якшити його напруження від практичної роботи з людьми, що мають масу особистих і соціальних проблем, улагоджувати конфлікти, якщо вони виникають при роботі з клієнтами або колегами, здійснювати профілактику стресів і пошук додаткових джерел підтримки життєвого тонусу соціального працівника;

- настроювати соціального працівника на позитивну хвилю, постійно намагатися показати всі переваги роботи щодо допомоги людям, які опинились у складній життєвій ситуації, розкривати ті додаткові джерела енергії й радості в практичній роботі, якими не завжди користуються або про які навіть не здогадуються соціальні працівники і створюють собі й клієнтам зайві проблеми.

Контрольна функція. Тут на супервізора покладаються специфічні завдання: підбір і розстановка кадрів; планування соціальної роботи; підбір «команд»; розподіл обов'язків між членами «команди»; моніторинг, контроль і оцінка якості роботи соціальних працівників; координація роботи між «командами»; організація «зовнішнього» зв'язку команд з іншими організаціями або органами влади й управління; співробітництво з іншими супервізорами; виконання ролі «адміністративного буфера» (улагоджування конфліктів між клієнтом і соціальним працівником); захист професійних інтересів підопічних соціальних працівників (роль посередника між соціальним працівником і керівництвом органів соціального обслуговування) [3, 127 – 128].

Резюме

1. Управління соціальною роботою, або менеджмент соціальної роботи, – різновид соціального управління, спрямованого на ефективне регулювання соціального стану суб'єктів суспільної життєдіяльності й на забезпечення їхнього гідного існування. Таким чином, термін «управління» має активне, регламентуюче, впливово-діяльнісне значення, як-от: організаційно-структурне; функціональне; діяльність керівників різних рівнів у системі соціального захисту, допомоги; процес, що включає ряд елементів; вид професійної діяльності, управлінська праця; наука й навчальна дисципліна.

2. Еволюція менеджменту перебуває в межах різноманітних історично сформованих науково-практичних шкіл – «організаційної школи» (Ф. Тейлор, Г. Форд, Г. Емерсон, А. Файоль та ін.), «школи людини» (Е. Мейо та ін.), «кібернетичної школи» (Н. Вінер та ін.), «емпіричної школи», «школи соціальних систем». Сучасний період розвитку соціального управління, як теорія і практика, використовує всю розмаїтість великої кількості «напрацьованих» теорій, методів, досліджень, методик найрізноманітніших напрямків і змісту, підходів, аналогів, типових рішень, навчальних засобів і технологій.

3. Загальнонауковою методологічною базою менеджменту соціальної роботи є системний підхід. Систему соціального управління складають об'єкт і суб'єкт управління та існуючі між ними різноманітні зв'язки. Одна з основних вимог системного підходу полягає у вимозі здійснювати керування соціальною роботою в комплексі економічних і соціокультурних завдань. Суб'єкт управління здійснює свій вплив на керований об'єкт за допомогою функцій управління (загальних і конкретних) – видів діяльності органів управління й посадових осіб.

Атрибутом системи управління виступає його організація. Системоутворюючим елементом організації є організаційні методи управління, за допомогою яких досягаються його цілі.

4. У сучасному управлінні намітився перехід від командо-контрольної його організації до тієї, що інформаційно базується. Така організація дозволяє значно оптимізувати процеси управління соціальною роботою й підвищити її ефективність.

5. Управління соціальною роботою ведеться на основі соціальної державної політики. На початок XXI ст. управління соціальною роботою на основі соціальної політики в Україні здійснюється досить фрагментарно з ряду причин, і насамперед через перебудову ідеології соціальної політики, визначення мети соціальних реформ у нашій державі.

6. Елементом системи управління соціальною роботою є супервізорство, що включає підготовку, зростання майстерності професіоналів, профілактику професійних ризиків, наставництво.

Глосарій

Атрибут (від лат. – «надаю, наділяю»). 1. Необхідна, істотна, невід'ємна властивість об'єкта. Термін зустрічається вже в Аристотеля, який відрізняв постійний А. від випадкових, мінливих станів, тобто акциденцій. 2) У мовознавстві – те ж, що означення (член речення).

Ідеологія (від лат. ідея і … логія), система політичних, правових, моральних, естетичних, релігійних і філософських поглядів і ідей, у яких усвідомлюються й оцінюються ставлення людей до дійсності.

Інформація (від лат. – «роз'яснення, виклад»), початк. – дані, передані людьми усним, письм. або ін. способом (за допомогою ум. сигналів, техн. засобів тощо). З середини 20 ст. загальнонаукове поняття, що включає обмін даних між людьми, людиною й автоматом, автоматом і автоматом; обмін сигналами в рослинному світі; передачу ознак від клітини до клітини, від організму до організму (генетична інформація); одне з основних понять кібернетики.

Кібернетика (від грец. – «мистецтво управління»), наука про управління, зв'язок і переробку інформації. Осн. об'єкт дослідження – т.зв. кібернетич. системи, які розглядаються абстрактно, незалежно від їхньої матеріальної природи. Кожна така система становить собою безліч взаємозалежних об'єктів (елементів системи), спроможних приймати, запам'ятовувати й переробляти інформацію, а також обмінюватися нею.

Менеджмент, 1) синонім управління; 2) частина управління, що характеризується впливом суб'єкта управління на людей (синонім керівництва); 3) похідне від менеджерів (управлінців, керівників) як категорії людей, що здійснюють професійне управління, керівництво; 4) функція, вид діяльності щодо керівництва людьми в різних організаціях; 5) уміння досягти поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей; 6) галузь людського знання, яка допомагає здійснювати функцію керівництва.

Супервізія – це процес, у якому на одного працівника покладається відповідальність працювати з іншим працівником (працівниками) з метою здійснення певних організаційних, професійних і особистісних завдань.

Управління, елемент, функція організованих систем різноманітної природи, що забезпечує зберігання їхньої певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їхніх програм і цілей. Соціальне управління – вплив на суспільство з метою його упорядкування, збереження якісної специфіки, удосконалення й розвитку.

Питання й завдання:

1. Розкрийте систему понять: «управління», «соціальне управління», «менеджмент», «менеджер», «управлінець», «керівник», «лідер», «менеджмент соціальної роботи».

2. У чому полягає багатоаспектність поняття «управління соціальною роботою»? Охарактеризуйте проблему й обґрунтуйте відповідь.

3. Виділіть і охарактеризуйте основні етапи еволюції теорії і практики менеджменту в межах його науково-експериментальних шкіл.

4. Охарактеризуйте сутність системного підходу до соціального управління.

5. Проведіть аналогію між системним і комплексним підходами в теорії і практиці управління соціальною роботою.

6. У чому полягає проблема класифікації функцій управління соціальною роботою? Дайте характеристику функцій менеджменту за різноманітними класифікаційними основами.

7. Чим відрізняється «командно-контрольна» організація менеджменту соціальної роботи від організації, що інформаційно базується?

8. Доведіть значимість АІС СЗ для оптимізації менеджменту соціальної роботи, підвищення його ефективності.

9. Охарактеризуйте організаційну структуру управління в системі соціальної роботи.

10. Охарактеризуйте стан менеджменту соціальної роботи в Україні на основі його проблемного поля.

11. Позначте основні перспективи розвитку менеджменту соціальної роботи в Україні.

12. У чому полягає об'єктивна необхідність становлення й розвитку інституту супервізорства в соціальній роботі? Розкрийте проблему вдосконалення управління соціальною роботою з феноменом супервізорства.

13. Охарактеризуйте процес супервізорства як шлях підвищення професійної майстерності соціальних працівників.

14. У чому полягають функції супервізорства?

Література:

1. Актуальні проблеми теорії та практики соціальної роботи на межі тисячоліть: Монографія. – К., 2001 // Соціальна робота. – Кн. І. – С. 271 – 295.

2. Бех В.П. Генезис соціального організму країни. – Запоріжжя , 2000.

3. Козлов А.А. Социальная работа за рубежом: состояние, тенденции, перспективы: Сб. науч. очерков. – М., 1998.

4. Комаров Е.И. Организационные структуры управления. Учеб.-метод. пособие по курсу «Менеджмент». – М., 1993.

5. Комплексні програми центрів соціальних служб для молоді / За ред. С.В. Толстоухової. – К., 2001.

6. Менеджмент социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Под ред. Е.И. Комарова и А.И. Войтенко. – М., 2001.

7. Маскон М., Альберт М., Федоури Ф. Основы менеджмента: Пер. с англ. – М., 1994.

8. Основы менеджмента / Мескон М. и др.; Пер. с англ. – М., 1996.

9. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. – М., 1997. – С. 299 – 309.

10. Попов С.Г. Социальный менеджмент: Учеб. пособие. – М., 2000.

11. Пригожин А.Н. Современная социология организаций. – М., 1995.

12. Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д-р ист. н., проф. Е.И. Холостова, д-р ист. н., проф. А.С. Сорвина. – М.,2002. – С. 334 – 349.

13. Социальный менеджмент. Учебник / Под ред. С.М. Ильенковой – М., 1998.

14. Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. – К., 2002 // Соціальна робота. – Кн. 4. – С. 258.

15. Соціальна робота: Хрестоматія. – К., 2001 // Соціальна робота. – Кн. 3. – С. 355 – 370.

16. Уильямс Э. Вы – супервизор... Шестифокусная модель, роли и техника в супервизии: Пер. с англ. Т.С. Драбкиной. – М., 2001.