33

Лекція № 6

Гендерна соціалізація, гендерні стереотипи та ролі

1. Поняття про гендерну соціалізацію та її особливості.

2. Психологічні механізми гендерної соціалізації особистості.

3. Інверсійний тип гендерної соціалізації особистості

4. Основні інститути та агенти гендерної соціалізації.

5. Соціально-психологічна природа стереотипізації

6. Гендерний стереотип, його різновиди.

7. Періоди формування гендерних стереотипів.

8. Контент-аналіз підручників для початкової школи щодо формування тендерних стереотипів у молодших школярів.

1. Поняття про гендерну соціалізацію та її особливості.

Соціальна трансформація гендерних відносин пов'язана із суперечливими процесами в духовній сфері. Вона невіддільна від перетворення ціннісних систем у суспільстві, змін в індивідуальній свідомості. Ці особливості соціокультурного розвитку відображаються у зміні змісту цілей, інститутів і механізмів гендерної соціалізації, особливостей формування стереотипів та їх впливу на засвоєння гендерних ролей індивідом у процесі соціалізації.

Гендерна соціалізація є процесом відтворення соціокультурної складової маскулінності і фемінності, що здійснюється за допомогою наслідування і перетворення цінностей, норм, установок, гендерних моделей поведінки індивідів, соціальних груп і конкретного суспільства та забезпечує інтеграцію і розвиток соціальної системи.

Сутність і чинники соціалізації особистості

Соціалізація є процесом і результатом засвоєння та подальшого відтворення індивідом суспільного досвіду, закріпленого в культурі. Дитина, яка народжується як біологічна істота, перетворюється на адаптованого до соціальних умов члена суспільства і унікальну особистість із неповторними та індивідуальними властивостями. Соціальність особистості (культура мислення, почуттів, духовного життя, поведінки) формується у спільній діяльності та спілкуванні. Поза людським суспільством її духовний, соціальний, психічний розвиток відбуватися не може.

Соціалізація (лат. socialis – суспільний) особистості – процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Вона є основним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, розвиток людини від індивідуального до соціального.

На зміст і перебіг соціалізації безпосередньо чи опосередковано впливають такі фактори соціального середовища:

а) сукупність соціальних ролей, статусів, спільнот, у межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі та набути конкретного статусу;

б) система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві та наслідуються молодшими поколіннями від старших;

в) соціальні інститути, що забезпечують виробництво та відтворення культурних зразків, норм і цінностей, сприяють їх передаванню, засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, оволодіваючи звичаями, традиціями і нормами певної соціальної спільноти, властивими певній культурі способами мислення, зразками поведінки, формами раціональності та чуттєвості. Трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого процесу дії соціальних факторів на конкретну людину, в якому індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу, не враховує її багатоманітності і різноспрямованості.

У вітчизняній та зарубіжній психологічній науці існує кілька підходів до розуміння процесу соціалізації особистості.

Погляди прихильників суб'єкт-суб'єктного підходу (Ф. Занецького, Ч.-Х. Кулі, Дж.-Г. Міда та ін.) ґрунтуються на тому, що людина є активним учасником процесу соціалізації, впливає на свої життєві обставини, а не тільки адаптується до суспільства.

Суб'єкт-об'єктний підхід (Т. Парсонс, Е. Мак-Нейл, Р.-Дж. Хевігхерст та ін.) передбачає пасивну роль особистості у власній соціалізації, розглядає її як процес адаптації людини до суспільства та культури.

Соціалізацію як цілковиту інтеграцію особистості в соціальну систему та пристосування до неї витлумачують представники структурно-функціонального напряму американської соціології (Т. Парсонс, Р. Мертон). Вони розглядають її як «адаптацію» –процес входження людини в соціальне середовище, пристосування до його культурних, психологічних і соціальних умов. Так сформувалися уявлення про соціальну і психічну адаптацію, результатом якої є пристосованість особистості до різних соціальних ситуацій, мікро-і макрогруп.

У гуманістичній психології (Г. Олпорт, А. Маслоу, К.-Р. Роджерс та ін.) соціалізацією вважають процес самоактуалізації Я-концепції, самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, подолання негативних впливів середовища, що заважають її саморозвитку і самоствердженню. За такого погляду суб'єкт фігурує як система, що сама розвивається, продукт самовиховання.

Основні етапи соціалізації особистості

Соціалізація особистості починається з перших років життя і закінчується її громадською зрілістю, хоч за деякими аспектами триває все життя.

Сучасний американський соціолог Нейл-Дж. Смелзер вважає, що для успішної соціалізації необхідні сподівання, прагнення відповідати їм і зміна поведінки. Процес формування, на його думку, відбувається на трьох стадіях: наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігровій (усвідомлення ними поведінки як виконання ролі); групових ігор (розуміння дітьми, чого від них очікує група).

Швейцарський психолог Жан Піаже (1896—1980), поділяючи ідею стадійного розвитку особистості, наголошував на ролі пізнавальних структур індивіда, їхньої перебудови залежно від досвіду і соціальної взаємодії. Формування та розвиток особистості, у його розумінні, є послідовністю стадій, які змінюють одна одну: сенсорно-моторної (від народження до 2 років), операційної (з 2 до 7 років), стадії конкретних операцій (із 7 до 11 років), стадії формальних операцій (з 12 до 15 років).

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основні етапи соціалізації: соціалізація дитини; соціалізація підлітка (нестійка, проміжна); тривала (концептуальна) цілісна соціалізація, що охоплює перехід від юності до зрілості (від 17–18 до 23–25 років); соціалізація дорослого. На кожному етапі існують «критичні періоди»: перші 2–3 роки і вступ до школи; перетворення дитини і підлітка на юнака (дівчину); початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості.

У результаті проведених досліджень науковці виокремили відмінності соціалізації дітей і дорослих:

• соціалізація дорослої людини проявляється переважно у зміні зовнішньої поведінки, тоді як у дитини відбувається корекція базових цінностей;

• дорослий оцінює норми, а дитина засвоює їх;

• соціалізація дорослого орієнтована на оволодіння певними навичками, а соціалізація дитини спрямована здебільшого на мотивацію її поведінки;

• діти можуть розвивати в собі дуже жорсткі та стереотипні уявлення про те, що роблять хлопчики і дівчата;

• дитина зазвичай більше уваги звертає на особливості поведінки, відповідні її статі, і не виявляє інтересу до недоречної або неприйнятної для неї поведінки.

Для розуміння соціалізації як складного і багатомірного процесу важливо враховувати і психогенетичний аспект (вироблення в дитини первинних шаблонів задоволення потреб шляхом спроб, помилок та підкріплення), образно-символічний (пов'язування образів, що виникають при блокаді звичного акту, з певними жестами, стуками, які під впливом оточення набувають значення символів) та інтелектуально-концептуальний (за допомогою символів дитина починає керувати власною і чужою поведінкою, набуває нових значень за допомогою особистісного досвіду та комбінацій існуючих значень і аналогій з ними).

Сучасний російський дослідник Анатолій Мудрик фактори, які впливають на соціалізацію, класифікує на:

а) макрофактори (грец. makros—–довгий, великий і лат. faktor – той, що робить) – сили (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава), що впливають на соціалізацію всіх жителів планети або дуже великих груп людей, які мешкають у певних країнах;

б) мезофактори (грец. mesos – середній, серединний і лат. faktor – той, що робить) — умови соціалізації великих груп людей, які різняться за національною ознакою (етнос), місцем і типом поселення (регіон, село, місто, селище), належністю до аудиторії засобів масової комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.);

в) мікрофактори (грец. mikros – малий і лат. faktor – той, що робить) – соціальні групи, що безпосередньо впливають на конкретних людей (сім'я, група ровесників, мікросоціум; навчальні, професійні, громадські та інші організації).

Загалом соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основу її становить засвоєння індивідом мови, мислення, форм раціональності та чуттєвості, норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності соціальної спільноти. Індивід соціалізується, залучаючись до різноманітних форм соціальної діяльності, опановуючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізація особистості – це сходження від індивідуального до соціального. Водночас вона передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності. Завдяки соціалізації особистість залучається до соціального життя, одержує і змінює свої соціальні статус і роль.

За складних, несприятливих умов можлива десоціалізація особистості – часткова або цілковита втрата засвоєних норм і цінностей. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, обмеженням її спілкування та можливостей для підтримання і підвищення культурного рівня та ін.

Соціалізація – тривалий і багатоактний процес, адже суспільство постійно розвивається, трансформуються його структура, мета і завдання, цінності та норми. Протягом життя змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості та здібності, налагоджують відносини в суспільстві, додаючи йому стабільності, сприяючи його нормальному функціонуванню і поступовому розвитку.

Особливості гендерної соціалізації особистості

Гендерна (статеворольова) соціалізація є важливою складовою загальної соціалізації особистості, своєрідним суспільним конструюванням диференціації між статями. Специфіка її полягає в засвоєнні індивідом культурної системи тендеру суспільства, в якому він живе.

Гендерна соціалізація особистості – процес засвоєння соціальних норм, правил, особливостей поведінки, установок відповідно до уявлень про гендерну роль, її формування та призначення.

Значною мірою вона відбувається як несвідомий процес, тому її результати не сприймаються як дискримінаційні, доки не виникають обставини, що призводять до ресоціалізації.

Ресоціалізація (лат. rе — префікс, що означає зворотну або повторну дію, і socialis— суспільний) особистості — вид соціалізації особистості, яка відбувається в процесі докорінної зміни соціального середовища, що змушує її пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей.

Значення ресоціалізації зростає на найважливішому етапі вторинної соціалізації (17–25 років), коли формуються світогляд та уявлення особистості про власне призначення і сенс життя. Протягом цього періоду засвоюється досвід поколінь, а пережиті та осмислені в цьому віці події стають головними ціннісними орієнтирами. За словами сучасного англійського соціолога Ентоні Гідденса, ресоціалізація є процесом, завдяки якому руйнуються раніше засвоєні норми і зразки поведінки, після чого починається засвоєння або вироблення нових норм. Як правило, ресоціалізація відбувається у зв'язку з потраплянням у критичні та неадекватні прийнятим нормам ситуації.

Гендерна ресоціалізація особистості найімовірніша під час соціально-економічних змін та суспільних трансформацій. У процесі її виникають норми, що регулюють соціальну взаємодію в нових умовах. Це складний процес, який нерідко потребує цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінювання свого життя, руйнування попереднього і створення нового світорозуміння, розриву з традиційними культурними цінностями, необхідності виконувати незвичні соціальні ролі тощо.

У синонімічному контексті деякі соціальні психологи використовують термін «диференційна соціалізація», завдяки цьому наголошуючи, що в загальному процесі соціалізації чоловіки і жінки розвиваються в різних соціально-психологічних умовах.

На формування гендеру в процесі соціалізації впливають взаємопов'язані гендерні програми:

• поділ праці, розмежування місць перебування, фізичного простору, влади за критерієм статевої належності;

• символи та образи, які пояснюють, закріплюють цей розподіл, протистоять йому;

• відмінності у взаємодії «жінка – чоловік», «жінка – жінка», «чоловік – чоловік», які проявляються в мові, черговості участі в діалозі, невербальних компонентах поведінки;

• гендерні компоненти особистісної ідентичності, гендерні індивідуальні структури;

• залучення гендеру у фундаментальні процеси створення і концептуалізації соціальних структур.

Як зазначає Л. Шнейдер, гендерна соціалізація залежить від норм, звичаїв, культури відповідного суспільства, до яких належать системи диференціації гендерних ролей (статевий поділ праці, специфічні статево- рольові приписи, права, обов'язки чоловіків і жінок) і стереотипів маскулінності та фемінності (уявлення, якими є або мають бути чоловіки і жінки).

Деякі дослідники розрізняють дві фази гендерної соціалізації: адаптивну (зовнішнє пристосування до тендерних відносин, норм і ролей) та інтеріоризації (сутнісне засвоєння чоловічих і жіночих ролей, гендерних відносин і цінностей).

Як складний, різноспрямований процес гендерну соціалізацію утворюють такі компоненти: комунікативний (форми, способи оволодіння різноманітними засобами тендерного спілкування та взаємодії, використання їх у різних ситуаціях), пізнавальний (здобуття соціально необхідних знань про гендерні норми, цінності, ролі та світоглядну картину світу), поведінковий (оволодіння соціокультурними нормами і формами поведінки, притаманними чоловікам і жінкам), ціннісний (формування соціально ціннісних позицій, поглядів, мотивів, переконань).

Гендерна соціалізація є процесом співпраці досвідчених чоловіків і жінок з дітьми у набутті ними важливих для життя в дорослому світі статевовідповідних знань, умінь і навичок. Про статеворольовусамоідентифікацію дітей у процесі соціалізації свідчать такі прояви поведінки:

• вибір ігор та іграшок (ігри в ляльки, дочки-матері, лікаря, вчительку або у війну, конструктори);

• рольові переваги під час ігор (хочуть бути матір'ю, вчителькою, господинею, медсестрою або командиром, розвідником, батьком);

• вибір середовища спілкування (надають перевагу групі своєї або протилежної статі, тяжіють до дорослих чоловіків або жінок);

• вибір видів діяльності (охоче займаються домашніми справами, надають перевагу «тихим» заняттям або виявляють інтерес до техніки, динамічних видів спорту, які вимагають сили, витривалості, агресивності);

• ставлення до свого зовнішнього вигляду (бажання одягати жіночі речі, використання косметики, красування перед дзеркалом або нехтування зовнішнім виглядом, відмова від прикрас, підсилення чоловічого стилю);

• фантазії та мрії (бажання бути схожим на літературного або кіногероя певної статі, уявлення себе в майбутньому при складанні оповідань, казок);

• рівень задоволеності соціальною роллю (захоплення стилем життя чоловіків або жінок, бажання змінити ім'я або навіть стать);

— стиль поведінки (плавність ходи, м'якість жестикуляції, міміки та тембру голосу або розмашистість, різкість, настирність і незграбність).

Отже, гендерна соціалізація є процесом, за допомогою якого людина навчається відповідним моделям поведінки у суспільстві, засвоює цінності, норми та ін.