2. Ретроспектива перекладного книговидання в Україні

Для чого сучасному редакторові видавництва знати історію перекладу? Найперше, аби професійно орієнтува­тися в тому, що і як робили в цій справі попередники. Адже будь-який гарний досвід вартий запозичення.

З іншого боку, ознайомлення з різними школами перек­ладу, кращими набутками відомих і забутих перекладачів різних епох може вивести редактора на пошук потрібного оригіналу, переклад якого не варто заново здійснювати, а просто перевидати, оскільки він набагато літ ще може бути безумовним взірцем. Або, навпаки, відмовитися від застарілого перекладу, спотвореного свого часу з ідеоло­гічних причин.

Так, майстерні переклади багатьох п'єс Шекспіра Пан­телеймоном Кулішем, «Мертвих душ» Гоголя Іваном Франком, ліричних поезій Гайне Лесею Українкою, численних творів поетів Сходу неперевершеним поліглотом Агатангелом Кримським і сьогодні чекають на свого видавця. Сучас­ний видавець мав би знати також, що кращих перекладів, скажімо, поеми Міцкевича «Пан Тадеуш», поеми Вольтера «Орлеанська діва» чи роману у віршах Пушкіна «Євгеній Онєгін» від тих, які здійснив свого часу Максим Рильський, в українській літературі просто не існує. Як також і "Витязя у тигровій шкірі" Руставелі чи «Фархата і Ширін» Навої в перекладі Миколи Бажана чи трагедій Есхіла та Софокла в перекладі Бориса Тена. Цей ряд можна продовжити.

Українці мають давню й багату традицію перекладного книговидання. Як відомо, при дворі Ярослава Мудрого з ініціативи самого князя була заснована школа перепису­вачів книг із різних мов. З усіх-усюд були запрошені до Києва знавці найпоширеніших мов світу, аби вони могли навчити схильних до наук княжих синів. Ті, в свою чергу, незабаром перекладали й переписували все, що було зібрано в бібліотеці мудрого правителя праукраїнської держави з кращих рукописних набутків тих багатьох держав, з якими Київська Русь мала тісні контакти.

Значний масив перекладної літератури здійснювали упродовж багатьох років існування галицько-волинські друкарні, друкарня Києво-Печерської лаври. Згодом — дру­карня університету Св. Володимира. Видатні українські вчені, які формували при цих видавничих осередках сво­єрідні наукові гуртки, постійно забезпечували друкарів власними перекладами з чужих мов ґрунтовних видань. І не лише богословського, а й наукового, навчального, піз­навального характеру.

У 20-30-ті роки XIX століття українські поети-романтики (Л. Боровиковський, А. Метлинський) започатковують свою школу художнього перекладу. До середини століття ця школа збагачується перекладами Шевченкових «Давидових псалмів», його ж переспівами «Слова о полку Ігоревім». Зго­дом українська література поповнюється значним масивом перекладів з різних мов, здійснених, крім згадуваних уже П. Кулішем, І. Франком, Лесею Українкою, А. Кримським, також М. Старицьким, П. Грабовським, В. Самійленком.

На початку XX століття національне книговидання зба­гатилося виданнями кращих взірців світової літератури в перекладах М. Зерова, В. Підмогильного, Д. Загула, М. Вороного.

Так поступово стверджувалася ідея Лесі Українки та І. Франка щодо створення українського золотого фонду пе­рекладів світової літератури — від античних часів до наших днів. Однак реалізувати цю ідею видавцям не довелося.

Після розстріляного українського Відродження у 1930-х роках редакційно-видавничий процес в Україні проходить під пильним оком численних радянських цензорів. Худож­ні переклади здійснюються лише з російської літератури. Видання перекладів із зарубіжної літератури надовго при­пиняється.

З кінця 1940-х років за вказівкою московських ідеологів для республік СРСР започатковується практика перекла­ду творів зарубіжних авторів на національні мови лише з російських перекладів. Виходив такий собі переклад перекладу. Через видання спеціально підготовлених дво­мовних (до того ж, академічних) словників все сильніше розкручувався маховик наближення української мови до російської, який породжував буквалізм і калькування у російсько-українських перекладах. Прикро, але до цього явища, що набуло особливих розмахів у 40-50-ті, а згодом — у 70-80-ті роки минулого століття, безпосередньо причет­ними були видавці.

У період хрущовської відлиги українське перекладне книговидання оживає. Створюється журнал «Всесвіт». Ці­лий ряд видавництв відкриває спеціальні редакції переклад­них видань. На книжковому ринку з'являються масовими накладами випущені переважно «Дніпром» україномовні книги в серіях «Вершини світового письменства», «Бібліотека світової літератури», «Зарубіжна новела», «Пер­лини світової лірики». Відновлюється і школа українсько­го художнього перекладу, ядром якої стають М. Лукаш та Г. Кочур. На жаль, в останнє десятиліття, із руйнуванням старої структури книговидання і створенням нової, зорієнтованої на ринок, кращі набутки цієї школи втрачені.