2. Перекладознавство як наука про переклад. Теорія перекладу та її основні принципи.

Перекладознавство — наука про переклад як процес і як результат відтворення ін­формації (тексту, усного повідомлення), вираженої однією мовою за допомогою засобів іншої мови; міждисциплінарна галузь філології, яка вивчає особливий вид міжмовної діяльності, спрямований на взаєморозуміння носіїв різних мов, на взаємозбагачення національних культур, ство­рення і збагачення світового фонду найцінні­ших надбань науки, культури, насам­перед художньої літератури.

Об'єктом перекладознавства є сукупність перекладних текстів, а предметом — вивчення процесу створення Т2, тобто прийомів, способів, методів переходу Т1 у Т2 (Т1→Т2). Перекладознавство формує теоретичні засади, практичні прийоми перетворення Т1 на Т2, критичний аналіз Т2.

Галузі перекладознавства — теорія, історія, критика пере­кладу — тісно взаємопов'язані, їх розвиток взаємозумовлений, хоч кожна галузь має свої специфічні завдання та проблеми і по-різному співвідно­ситься з іншими філологічними (і не тільки) галузями знань.

Теорія перекладу, що спирається насамперед на порівняльне мовознавство (компаративістику) і теорію інфор­мації, вивчає загальні (або часткові для кожної па­ри мов, для конкретних функціональних стилів і т. д.) закономірності перекладу, розробляє його на­уково обґрунтовані принципи. Виявляючи між­мовні еквіваленти, аналоги та кардинальні відмінності, пропонує можливі шляхи, най­ефективніші способи розв'язання основних завдань перекладу та критерії об'єктив, оцінки його якості на основі перекладознавчого аналізу. У теорії перекладу, що ґрунтується на значній пере­кладацькій практиці, розробляються такі важливі проблеми, як формальна відповідність та еквівалентність; формальна і динамічна еквівалентність; комунікативна і функціональна відповідність, проблема одиниці перекладу; стилізація в перекладі; збереження в перекладі індивідуального стилю тощо. До тео­рії перекладу належить також проблема класи­фікації перекладів відповідно до співвіднесе­ності матеріалу, одиниці перекладу та ступеня його достовірності, наприклад, ієрархічна шкала ти­пів і видів перекладу, розроблена українсьим перекладознавцем І. Корунцем.

Принципи, засади теорії перекладу:

- переклад можливий з будь-якої словесної мови будь-якою іншою. (в основі цього принципу лежить єдність законів мислення, логічних і психологічних структур, властивих будь-якому етносу, народу, якою б мовою він не спілкувався);

- перекладацькі процедури здійснюються відповідно до вимог закону асиметричного дуалізму мовного знака (Згідно з цим законом форма мовного знака може набувати іншого значення, а значення намагається втілитися в іншу форму. Завданням перекладу є відтворення значення Т1 у іншій формі — мовних знаках Т2. Друготвір — це своєрідний синонім першотвору, він має той самий зміст, що і першотвір, але втілений у іншу форму, на відміну від форми мовних знаків, — слів, синтаксичних конструкцій тощо першотвору).

- будь-яка діяльність, зокрема й перекладацька, має системний характер (Теорія перекладу є відображенням закономірностей, властивих самому об'єктові — зіставлюваним мовам. Усяка ж мова має структуру — взаємозв'язок певних одиниць, мовних знаків різного рівня, що є носієм певної функції, певного значення).

Історія перекладу відображає соціально-історичний та національний контекст засвоєння іншомовної куль­тури, насамперед художньої літератури. Вона засвідчує переосмислення завдань перекладу на різних етапах розвитку національної мови і культури та роз­витку філологічної науки, відбиваючи зміни принципів і критеріїв оцінки перекла­ду, множинність методів, напрямків і підходів до перекладу та його аналізу.

Критика перекладу як прикладна галузь перекладознавства ґрунтується на теорії перекла­ду, що дає їй об'єктивну основу для конкретних су­джень і оцінок якості того чи того перекладу. Як і теорія, вона може мати різні напрями — літературознавчий, мовознавчий, широко — філологічний, її рівень перебуває в безпосередній залежності від загального розвитку перекладознавства, лінгвістики й літературо­знавства, зокрема від стану досліджень індивідуального авторського стилю письменників, твори яких перекла­даються, і перекладачів. Критика перекладу охоплює зіставний аналіз оригіналу й пере­кладу, вивчення якості перекладу в широкому масштабі, дослідження перекладацького сти­лю на основі матеріалів перекладів різних ав­торів, перекладів багатьох творів одного авто­ра або різних перекладів (навіть різночасових і різномовних) одного твору. Вона виявляє особливості інтерпретаторської позиції пере­кладача стосовно індивідуального стилю автора оригі­налу і визначає основні характеристики індивідуального пе­рекладацького стилю.

Практикологія перекладу вивчає технологію, характер перекладацьких операцій, досліджує, які конкретні способи, прийоми застосовуються для перетворення формальних структур оригіналу на структури тексту-перекладу при тотожності змісту обох текстів. Під прийомом перекладу розуміється конкретна дія, операція з метою пошуку відповідника до тієї одиниці структури Т1 (лексичної або синтаксичної), яка має бути відтвореною у Т2.

Дидактологія перекладу розглядає проблеми підготовки кадрів перекладачів, інших знавців галузей перекладознавства; займається створенням наукової та навчальної літератури — монографій, підручників, посібників, довідників, словників тощо.

Наука про переклад тісно пов'язана з іншими галузями філології. Вона виникла на перехресті літературознавства й лінгвістики, але не всі розділи цих двох, наук мають до неї безпосередній стосунок.

Оскільки перекладач завжди працює над текстом кон­кретного художнього твору, то для нього велике значення має заглиблення в літературознавчий аналіз цього твору. Такі класичні праці, як «Із секретів поетичної творчості» І. Я. Франка чи «В майстерні художника слова» О. І. Білецького, дуже багато дають і перекладачеві, і дослідникові перекладу. Вони вчать уважно вчитуватися в текст, замислюватися над проблемами психології творчості, зважу­вати роль окремої деталі щодо цілого твору. Вони вчать сприймати текст на тлі всієї творчості автора в її взаємо­зв'язках із суспільним життям, проникати в глибини ідейно-художнього задуму письменника, розуміти багатогранність створених ним образів.

Значну допомогу перекладачеві може подати й струк­турне дослідження художніх творів. Єдність форми й зміс­ту художнього твору переконливо розкривається в процесі проникнення в його структуру. На перший погляд дрібні й малопомітні елементи художнього тексту виявляють у про­цесі структурного аналізу свою необхідність і значущість для створення художніх образів.

Неабияке значення для перекладача має й наука про мову художнього твору. Уважне вивчення мовно­го арсеналу письменника, розуміння функції тих чи інших мовних засобів у контексті його творів роблять ясними для перекладача чимало творчих завдань, підказують правильне їх розв'язання.

Перекладачам і дослідникам перекладу всі ці галузі філо­логії, їх методи та здобутки потрібно сприймати в їх взаємопов'язаності та заємодоповнюваності. Перекладач має бути водночас і літературознавцем, і лінгвістом, бо в його праці ніби «знімається» протиставлення цих двох філологічних на­ук. Відійшли в минуле наївні суперечки про те, до якого «відомства» належить наука про переклад — літературознав­чого чи лінгвістичного. У наші дні все більш поширюється погляд на перекладознавство як на повноправний розділ філології, що має свій предмет і методи, ідо співвідноситься з окремими галузями наук про літературу і про мову, але не розчиняється ні в лінгвістиці, ні в літературознавстві.

Це, певна річ, не означає, що ті чи інші лінгвістичні чи літературознавчі ідеї не можуть прищепитися на ґрунті на­уки про переклад. Навпаки, вони можуть бути дуже корисни­ми для її розвитку. Прикладом такої актуальності для перекладознавства наукової ідеї, висловленої свого часу без будь-якого зв'язку з перекладом, може служити положення українського філолога О. О. Потебні про будову худож­нього твору. Уподібнюючи структуру художнього твору структурі сло­ва, О. О. Потебня вважав, що вона складається з трьох компонентів: зовнішньої форми, тобто обробленого відповідним чином матеріалу (мови), змісту і внутрішньої форми, тобто способу уявлення змісту (у поетичному творі це образ). Ці три компоненти має оригінал, і так само твір, що з'являється внаслідок процесу перекладу, має три відповідні компоненти. Але ставлення перекладача до кожного з них зовсім різне. Якщо зміст, твору має лишатися незмінним, а зовнішня форма підлягає цілковитій заміні, то основною сферою застосування майстерності, здібностей, вправності перекладача залишається саме внутрішня форма, тобто образність художнього твору. Аналогічний процес (але, зрозуміло, в простішому вигляді) маємо при перекладі нехудожнього тексту; зміст висловлювання вихідною і цільо­вою мовою має бути тотожнім, зовнішня форма висловлю­вання (звучання слів, їх порядок, притаманні їм граматичні категорії тощо) замінюється відповідно до специфіки цільо­вої мови, а внутрішня форма слів і словосполучень трансфор­мується таким чином, щоб забезпечити адекватний зв'язок між успадкованим змістом і новонародженою формою.