1.2. Стан наукового вивчення теми

У найзагальнішому вигляді екстремізм (від лат. Extremus – крайній, останній) може бути охарактеризований як прихильність крайніх поглядів і таким же крайніх методів їх реалізації. Пітер Коулман (Міжнародний центр зі співробітництва та вирішення конфліктів Колумбійського університету) та Андреа Бартолі (Інститут аналізу і вирішення конфліктів університету Дж. Мейсона) визначають екстремізм як всі види діяльності (погляди, установки, почуття, дії, стратегії), що відрізняються від загальноприйнятих [127]. Подібна дефініція, при всій її широті, видається більш прийнятною, ніж дефініції , що зустрічаються у вітчизняній літературі, акцент в яких робиться на ідейну і психологічну сторону екстремізму [96]. Тим самим явно або неявно передбачається, що екстремізм – це тільки певні погляди і готовність до дії, а тероризм – це втілення в життя цих поглядів. Подібний розрив між ідеологічним і психолого-політичним аспектами екстремізму, з одного боку, і власне діяльнісним його аспектом виглядають вкрай схоластично і нереалістично.

Таким чином, в теоретичному плані проблема визначення екстремізму залежить, в кінцевому підсумку, від того, що в даному суспільстві вважається нормою, а що – девіацією. Тому в демократичних суспільствах екстремістами зазвичай називаються ті індивіди або групи, які виступають за усунення демократії і встановлення авторитарного режиму, а в авторитарних і тоталітарних суспільствах – навпаки [95, c. 45-46].

Застосування терміну «екстремізм» тому носить у тій чи іншій мірі суб'єктивний характер. Одна і таж дія може розглядатися і як «боротьба за свободу» і як «екстремізм» і «тероризм» [116]. У силу цього вживання терміну «екстремізм» може носити характер «наклеювання ярликів», тобто помірна і ненасильницька опозиційна діяльність може бути охарактеризована владою або ЗМІ як «екстремістська», і навпаки.

Сьогодні у філософії і політичних науках існує багато визначень слова «екстремізм» (від лат. extremus – крайній). Найбільш визнаним є таке: екстремізм – це схильність до крайніх поглядів і дій, переважно в політиці. Таке тлумачення було визначено ще в «Словнику російської мови» С. І. Ожогова, перше видання якого побачило світ у 1949 р. Але для правоохоронних органів – міліції чи прокуратури – таке визначення не підходить. Не можуть же вони боротись, наприклад, з окремим громадянином, який, наприклад, мовчки мислить радикально і має крайні політичні погляди, але жодних протизаконних дій не чинить [109].

У міжнародному праві екстремізм уперше визначено в Шанхайській конвенції з питань боротьби з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Згадана конвенція визначає екстремізм як певне діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади чи насильницьке її утримання, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави або насильницьке посягання на громадську безпеку, у тому числі організація в зазначених цілях незаконних збройних формувань та участь у них.

Нині екстремізм набув визначених світоглядних і організаційних форм. Науковці виокремлюють націоналістичний, расовий, релігійний, кримінальний та політичний екстремізм [86, c. 168–169]. А інші виділяють лише три основні види екстремізму: політичний, релігійний і національний (расовий, етнічний) [108].

У дослідженні Л. Уїлкокса і Дж. Джорджа виділяються два основних типи екстремізму в США: лівий і правий. До лівих екстремістам Л. Вілкокс і Дж. Джордж відносять, зокрема, Компартію США, Компартію США марксистсько-ленінську, соціалістичну робочу партію, Революційну Комуністичну партію, партію «Чорні Пантери», та ін.. До правих – різні неонацистські організації (американську нацистську партію, націонал - соціалістичну партію білих Америки, націонал-соціалістичний фронт звільнення та ін..), різні групи, об'єднані назвою «Арійські нації», Ку Клукс Клан, а також Лігу захисту євреїв і «Націю Ісламу» [115; 114]. Ліві екстремісти декларують прагнення до відновлення соціальної справедливості та оголошують себе послідовними борцями «за справу трудящих мас». Правий екстремізм придержується ідеї боротьби між націями і расами, культурами і цивілізаціями.

На наш погляд, коректніше було б визначати їх як етнополітичний екстремізм і релігійно - політичний екстремізм, оскільки при всій специфіці їх ідейно-світоглядних підстав дані ідеології та руху ставлять в кінцевому підсумку політичні цілі.

Нерідко як специфічний різновид екстремізму (і радикалізму) виділяється молодіжний екстремізм (радикалізм). «Екстремізм в молодіжному середовищі являє собою індивідуальний і соціально-груповий прояв крайніх, непомірних в моральному і правовому відношеннях засобів і способів життєдіяльності молоді як особливої ​​соціальної групи і специфічної категорії населення» [69]. У цьому, звичайно, можна угледіти деяке порушення логічних принципів класифікації (є молодіжний екстремізм, але немає екстремізму зрілого віку або екстремізму літніх), але даний термін де-факто укорінився з часів «молодіжної революції» 1960-х рр.. в країнах Західної Європи та США. Одним з перших вітчизняних дослідників екстремізму в молодіжному середовищі в соціологічному аспекті є санкт-петербурзький соціолог А. А. Козлов [67, c. 3].

У зарубіжній літературі вивченню правого екстремізму і радикалізму має порівняно багату і давню традицію. Серед робіт по фашизму і націонал - соціалізму потрібно назвати стали класичними роботи Юджина Вебера (1925– 1907), Роджера Гріффіна (1948 р.н.), Роджера Ітвелла, Уолтера Лакера (1921 р.н.), Сеймура Мартіна Ліпсета (1922–2006), Джорджа (Георга) Лахману Мос (1918– 1999), Стенлі Пейна (1934 р. н.) та ін., що запропонували ряд теоретичних інтерпретацій феномена фашизму [139].

С. Ліпсет, Ю. Вебер, Ст. Пейн, У. Лакер (дослідники, що народилися в 1920-х – поч. 1930-х рр.) можуть бути віднесені до першого покоління дослідників фашизму, які цікавились переважно історичним фашизмом і його різновидами.

Р. Гріффін представляє друге покоління дослідників фашизму, який сформувався в 1970-ті - 1980-ті рр. та цікавився як історичним фашизмом, так і його сучасними різновидами і тенденціями розвитку.

В даний час роботи Ст. Пейна, Р. Гріффіна і Р. Ітвела [6, c.303-319], за оцінкою А. Умланда, утворюють ядро все більш явного консенсусу в розумінні фашизму серед західних істориків, політологів і соціологів.

У 1960-ті рр. виникає ліворадикальний рух нових лівих, що протиставляв себе старим лівим (традиційним комуністам і анархістам), який істотно вплинув на розвиток «зелених» партій, а також на ліворадикальний тероризм 1970-х - 1980-х рр. Поряд з лівими радикалами, які ототожнюють себе з традиційними ліворадикальними течіями (комунізму, анархізму), сьогодні існує рух ліберального соціалізму, що з'єднує риси анархізму, комунізму робочих рад та екосоціалізм. До ліберального соціалізму належать, зокрема, автономісти (автономні марксисти ), які беруть участь у русі «антифа», а також екоанархісти. Ліві радикали активно беру участь в антиглобалістському русі 1990-х – 2000-х рр. [133].

Зокрема, до найбільш знаменитих критиків марксизму належать представники новоавстрійскої економічної школи Л. фон Мізес і Ф.А. фон Хайек. Такі критики тоталітарної моделі суспільства, як Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, Зб. Бжезінський, Х. Лінц та інші. Модель тоталітаризму К. Фрідріха і З. Бжезінського згодом зазнала критики, оскільки не могла об'єктивно пояснити ні трансформації тоталітарних режимів, ні їх колапсу. Навпаки, Х. Лінц став у 1970-ті - 1980-ті рр. одним з видних теоретиків транзитології [143].

Однак велика кількість літератури не може приховати тієї обставини, що робіт по лівому радикалізму та екстремізму, подібних до робіт Р. Гріффіна, Р. Ітвелла, Ст. Пейна та інших по правому екстремізму, дуже небагато, а робіт з сучасного російського лівого екстремізму і радикалізму ще менше [131].

Крім перерахованих вище політико-філософських праць, робіт, присвячених апологетиці або критиці ліворадикальних режимів і їх лідерів і журналістських книг, присвячених найбільш відомим ліворадикальних терористичним організаціям, можна виділити кілька видів академічних досліджень лівого радикалізму та екстремізму:

- Роботи , присвячені дослідженню широкого кола екстремістських рухів – як лівих, так і релігійних, націоналістичних, правих і т. д. Такі роботи У. Лакера «Тероризм», «Герилья», «Походження тероризму» [135], Б. Хоффмана (колишній директор вашингтонського філії корпорації РЕНД, редактор журналу «Дослідження конфліктів і тероризму») «Тероризм зсередини» [113];

- Роботи К. Васмунда, Д. Делла Порто, П. Меркля, Л. Пассеріні та ін., присвячені вивченню внутрішньої організації ліворадикальних і лівотерористичних груп у Німеччині та Італії, зокрема особливостям процесу політичної соціалізації в цих групах [144];

- Довідкові видання, з яких найбільш докладною і авторитетною є робота «Нацисти, комуністи, куклукскланівці та інші політичні маргінали: політичний екстремізм в Америці», написана Л. Вілкоксом у співавторстві з Джоном Джорджем (пізніше вона була перевидана під назвою «Американські екстремісти: ченці, прихильники переваги білих, куклукскланівці, комуністи та інші») [132].

Можна відзначити кілька робіт зарубіжних дослідників, присвячені радикальним лівим в пострадянській Росії. Це збірник статей під редакцією Ф. Раффа, який описує становлення неоанархізму в СРСР у 1986–1990 рр., монографія Дж. Урбана і В. Солов’я «Російські комуністи на роздоріжжі», яка характеризує російський комуністичний рух 1991–1996 рр. [142]. Більш пізній період охоплюють роботи Л. Марча [136].

Що стосується вітчизняних робіт по лівому радикалізму та екстремізму, то перші з цих робіт, що вийшли ще в СРСР, були роботи В.В. Вітюка, С.А. Ефірова і А.С. Грачова, присвячені лівому екстремізму і тероризму за кордоном [16]. Правда, ще раніше філософ Ю.Н. Давидов присвятив кілька робіт критичному аналізу (багато в чому несправедливим ) поглядам «нових лівих» [28].

У Федеральному законі «Про протидію екстремістської діяльності» (набрав чинності 25 липня 2002) з урахуванням змін, внесених Законом РФ від 24 липня 2007 року № 211-ФЗ «Про внесення змін в окремі законодавчі акти Російської Федерації у зв'язку з удосконаленням державного управління в сфері протидії екстремізму» екстремістська діяльність (екстремізм) визначається як:

 насильницька зміна основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації;

 публічне виправдання тероризму та інша терористична діяльність;

 порушення соціальної, расової, національної чи релігійної ворожнечі;

 пропаганда винятковості, переваги або неповноцінності людини за ознакою його соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності або ставлення до релігії;

 порушення прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в залежності від його соціальної, расової, національної, релігійної або мовної приналежності або ставлення до релігії;

 перешкоджання здійсненню громадянами їхніх виборчих прав і права на участь у референдумі або порушення таємниці голосування, поєднані з насильством або погрозою його застосування;

 перешкоджання законній діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, громадських і релігійних об'єднань або інших організацій, поєднане з насильством або погрозою його застосування;

 вчинення злочинів з мотивів, зазначених у пункті «е» частини першої статті 63. Кримінального кодексу Російської Федерації;

 пропаганда і публічна демонстрація нацистської атрибутики або символіки або атрибутики або символіки, схожих з нацистською атрибутикою або символікою до ступеня змішування;

 публічні заклики до здійснення зазначених діянь або масове поширення завідомо екстремістських матеріалів, а так само їх виготовлення або зберігання з метою масового поширення;

 публічне завідомо неправдиве обвинувачення особи, що заміщає державну посаду Російської Федерації чи державну посаду суб'єкта Російської Федерації, у вчиненні ним у період виконання своїх посадових обов'язків діянь, зазначених у цій статті і є злочином;

 організація та підготовка зазначених діянь, а також підбурювання до їх здійснення;

 фінансування зазначених діянь або інше сприяння в їх організації, підготовці та здійсненні, в тому числі шляхом надання навчальної, поліграфічної та матеріально-технічної бази, телефонного та інших видів зв'язку або надання інформаційних послуг.

Невелика кількість робіт, присвячених вітчизняним лівим радикалам пострадянського-радянського періоду, можна розділити на три основних групи. По-перше, це роботи, присвячені анархістам, по-друге, це роботи, присвячені фундаменталістським комуністичним партіям, по-третє, це роботи, присвячені антиглобалістському руху [59].

Діяльність комуністичної опозиції в Росії аналізувалася в роботах М. Холмської і С. Черняховского [11]. Примітно, що всі ці роботи присвячені комуністичному руху в пострадянській Росії в цілому, і практично відсутні роботи, присвячені тільки радикальним комуністам.

У 2004 р. вийшла монографія С.А. Сергєєва «Політична опозиція в сучасній Російській Федерації: федеральний і регіональний аспекти», в якій, поряд з демократичною, розглядалася також комуністична та молодіжна контркультурна опозиція (анархісти, нацболи, антиглобалісти) [90, c. 109-182]. Проблема виникнення екстремізму в молодіжному середовищі розглянуті в роботах А. Грачова, Г. Авцинової, А. Козлова, В. Лісовського, В. Левічевим, Д. Ольшанського, В. Томалінцева та ін. [44].

Отже, примітно, наприклад, що в Росії переважна більшість цінних емпіричних досліджень російського правого екстремізму пострадянського періоду проводилося двома цивільними організаціями - Агентством «Панорама» Володимира Прибіловського і Центром «Сова» Олександра Верховського і нещодавно померлої Галини Кожевнікової, які не мали будь-яких зв'язків з російською академічної сферою.

РОЗДІЛ 2.

ВИТОКИ ЕТНІЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ ТА ЙОГО ІДЕЙНЕ ПІДҐРУНТЯ