124

План

ЕТНІЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ У ПРОГРАМНИХ ЗАСАДАХ ТА ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ АКТОРІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

ВСТУП……………………………………………………………………………….

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНІЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

1.1. Етнічний екстремізм: сутність і різновиди……………………………………

1.2. Стан наукового вивчення теми……………………………………….............

РОЗДІЛ 2. ВИТОКИ ЕТНІЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ ТА ЙОГО ІДЕЙНЕ ПІДҐРУНТЯ

2.1. Причини і витоки етнічного екстремізму в Росії………………………..

2.2. Етнічний екстремізм у програмних засадах політичних партій…………..

2.3. Екстремізм в ідейних концептах політизованих організацій та рухів……

РОЗДІЛ 3. ЕТНІЧНИЙ ЕКСТРЕМІЗМ У ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ АКТОРІВ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

3.1. Екстремістський дискурс політичних акторів РФ……………………………

3.2. Етнічний екстремізм у вимірі фізичного та символічного насильства…...

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ……………………

ВСТУП

Актуальність теми. Екстремізм в різних своїх проявах - політичному, релігійному, етнічному - стає все більш суспільно небезпечним явищем. Причини цього кореняться в архаїзації громадських відносин і навіть окремих держав, демонстративному правовому нігілізмі еліти, нехтуванні досягненнями цивілізації з боку гноблених верств населення, прагненні висловити соціальний протест, провокаційних діях спецслужб.

Екстремізм знаходиться в створі революційних процесів, зазіхаючи на підвалини існуючого правопорядку.

Особливо нетерпимий етнічний екстремізм. «Етноегоїзм, етноцентризм і шовінізм, які проявляються в діяльності ряду громадських об'єднань, а також неконтрольована міграція сприяють посиленню націоналізму, політичного і релігійного екстремізму, етносепаратизму і створюють умови для виникнення конфліктів», - йдеться у Концепції національної безпеки Російської Федерації.

Етнічний екстремізм отримує своє вираження в геноциді - діях, спрямованих на повне знищення національних, етнічних, расових або релігійних груп. Така політика здійснювалася у фашистській Німеччини, її рецидиви проявляються в деяких регіонах світу, традиційно близьких геополітичним інтересам Росії.

У самій Росії все більш актуальними стають прояви ксенофобії, злочини на ґрунті національної ворожнечі та ненависті.

Етнічний екстремізм виявляється в міжнародних та міждержавних відносинах, на федеральному і регіональному рівнях. Він вбачається в проблемах транснаціоналізації злочинності; в виникненні та існуванні злочинних формувань, організованих за етнічною ознакою; активних процесах кримінальної міграції; спеціалізації та професіоналізації етнічних злочинних угруповань в визначених сферах кримінального та тіньового бізнесу. Напруженість у міжнаціональних відносинах використовується етнонаціональними елітами в цілях політичного маніпулювання та незаконного збагачення. Делікатна тема відносин між етносами, завжди вимагала максимальної обережності в оцінках і судженнях, перетворилася на предмет численних політичних спекуляцій. До участі в обговоренні почали залучатися недобросовісні вчені, деякі політики почали спиратися на історичні фальсифікації, переслідуючи свої суб'єктивні цілі, пов'язані з боротьбою за владу. Національна карта розглядалася як безпрограшна в політичних дискусіях, що служило провокуючим фактором у розвитку етнічних відносин.

Логіка національної політики в Російській Федерації, в якій проживають більше ста народів, припускає нейтралізацію негативних явищ у її змісті. Прагнення народів до самовизначення не повинно призводити до руйнування державного простору або, у всякому випадку, реалізовуватися екстремістськими засобами і методами. В умовах загального зниження якості життя зростає небезпека посилення ворожості різних соціальних груп, у тому числі диференційованих за етнічною ознакою. Це небажана тенденція, яка вимагає уважного вивчення з тим, щоб визначити стратегію її подолання. Слід продовжити пошук політики, що повертає нації до добросусідських відносин, заснованих на довірі один до одного, виключає будь-яку підозрілість і взаємні звинувачення. Подолання ворожнечі - ось генеральний шлях міжетнічної взаємодії, що володіє потужним антикриміногенним потенціалом.

Розвиток міжнаціональних конфліктів підпорядковується певним закономірностям, які вимагають спеціального вивчення, залучення фахівців різних галузей знання.

Хронологічні рамки: 1990-2014 роки.

Об’єктом дослідження є політичний екстремізм. Його предмет – етнічний екстремізм у програмних засадах та діяльності політичних акторів РФ.

Метою роботи є висвітлення причин і витоків етнічного екстремізму в Росії, його проявів на рівні ідейних концептів та діяльності політичних акторів.

Для реалізації поставленої мети дослідження визначаємо такі завдання:

• висвітлити теоретико-методологічні засади дослідження етнічного екстремізму;

• встановити причини та витоки етнічного екстремізму в РФ;

• охарактеризувати прояви етнічного екстремізму на рівні ідейних концептів політичних акторів РФ;

• розкрити роль екстремізму у діяльності політичних партій, політизованих організацій і рухів.

Методи дослідження. Для досягнення мети й вирішення поставлених завдань у дослідженні був використаний системний підхід, якій дозволив розглянути предмет дослідження в якості складної, відносно самостійної системи. Водночас системний підхід обумовив використання ряду ключових методів, розташованих на двох рівнях дослідження. На першому – перебувають загальні методи: синтез, дедукція, індукція, що дозволяють дотримуватись суворої логічної послідовності проведення аналітичної роботи. Другий рівень склали методи, пов’язані безпосередньо із предметом пізнання й суттю дослідницьких завдань:

• у процесі написання роботи використано такі методи дослідження: історико-ретроспективний аналіз, порівняльний аналіз; політико-правовий аналіз; функціональний аналіз; структурно-ціннісний аналіз політичних документів і матеріалів; системний аналіз;

• у процесі роботи над ідеологічними і програмними документами, а також над агітаційно-пропагандистськими матеріалами політичних партій та організацій, рухів радикального характеру був використаний метод контент-аналізу досліджуваних текстів;

• розкриттю впливу екстремізму на політичний процес в РФ сприяв історико-генетичний метод;

• вивчення ролі та впливу екстремізму на діяльність політичних акторів здійснювалося за допомогою інституціонального аналізу.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у здійсненні комплексного аналізу проявів етнічного екстремізму в Росії із урахуванням останніх методологічних підходів та даних емпіричних досліджень.

Практичне значення даної роботи полягає в тому, що отримані висновки і результати можуть бути використані при підготовці таких навчальних курсів: «Етнополітологія», «Етнонаціональні проблеми сучасного світу», «Етнопсихологія», «Політичні системи та режими сучасності».

Апробація результатів дослідження. Основні результати роботи були оприлюднені у виступі на Звітній науковій конференції Рівненського державного гуманітарного університету (лютий 2015 р.).

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ЕТНІЧНОГО ЕКСТРЕМІЗМУ

1. Етнічний екстремізм: сутність і різновиди

Підвищена увага до екстремізму і його теоретичного осмислення в сучасних умовах обумовлено, насамперед, суттєвою актуалізацією екстремістської практики. Екстремізм набуває загальнопланетарного характеру і може вважатися новою глобальною проблемою, небезпечною для світового співтовариства. Екстремістськими діями охоплена вся планета. Сьогодні, напевно, немає ні однієї держави, де екстремісти не вели б свою діяльність. Якщо ми відвернемося від сучасних, звичних для XXI століття проявів політично мотивованого насильства, то змушені будемо зробити висновок про те, що екстремізм відомий людству з древніх часів, з тієї пори, коли владу над іншими людьми стала приносити певні матеріальні вигоди і перетворилася, в цьому зв'язку, в предмет ворожнечі окремих особин, які прагнули досягти заповітної мети будь-якими засобами. При цьому їх не зупиняли моральні бар'єри, традиції, правила поведінки, інтереси інших людей. Мета виправдовувала засоби, і особи, які прагнуть влади, не зупинялися перед прийняттям найбільш жорстоких і крайніх заходів, включаючи усунення, відкрите насильство, вбивства, тероризм [24 с. 33].

Термін «екстремізм» був введений у науковий обіг на початку ХХ століття французьким юристом М. Лероєм, який основною ознакою екстремізму назвав вимогу від його прихильників абсолютної віри в пропоновані політичні ідеали. Якщо М. Вебер вважає насильство легітимною монополією держави, то К. Гейнцен обґрунтовує неминучість насильства з боку політичних акторів за досягнення політичних цілей, що виключає моральні цінності політичного життя. На Заході широкого поширення набув розгляд політичного екстремізму в рамках конфліктології, тому багато хто з дослідників вивчають його саме з цих позицій [24, c. 37].

Широкою популярністю користується школа так званих «політичних реалістів». В основі концепції представників «політичного реалізму» лежить ідея боротьби за владу, яку вони вважають обов'язковою умовою історичної еволюції суспільства. Виходячи з цього один з основоположників «політичного реалізму» Р. Моргентау саме в боротьбі за владу бачить сутність соціальних конфліктів. Підтримуючи цю тезу, інший представник реалізму Р. Нірбут вважає, що воля до влади, виростає з волі до життя. Тому для «політичних реалістів» у центрі суспільного розвитку знаходиться не економіка, а політика. Більше того, важливе значення в політичній боротьбі вони надають використанню насильницьких прийомів і методів, застосування яких можливе як на території своєї країни, так і інших держав.

На відміну від «політичних реалістів», «політичні ідеалісти» переконані, що в основі суспільного розвитку повинна бути не боротьба, а реалізація закладених у людей з моменту їх народження морально-етичних ідеалів [6, c. 219]. У вітчизняних концепціях політичного екстремізму (А. К. Верховський, С. Н. Прибиловський, Г. Ю. Семигін), погляди на природу політичного екстремізму зводяться до наступного: 1) це певна лінія чи позиція в політиці, що відкидає можливість компромісів (співпраці) з ворожою стороною – або віддає перевагу такій тактиці ведення політичної боротьби – і висуває на перший план методи силового впливу з метою примусу або знищення конкурента (суперника); 2) це різновид існуючих політичних течій, які перебувають на крайніх (лівих чи правих, ультранаціоналістичних, расистських, релігійно-фанатичних тощо) флангах і орієнтуються в своїй діяльності на досягнення таких цілей або на використання таких сил і засобів, методів і форм, які не відповідають загальновизнаним правилам ведення політичної боротьби, обов'язковим або широко поширеним політичним і правовим нормам [99, c. 112].

Політичний екстремізм – складний соціально-політичний феномен, який супроводжує людство впродовж століть та є одним із наслідків анормальності людської цивілізації. Проблема боротьби з політичним екстремізмом, що знаходиться під пильною увагою світової спільноти, особливо актуальна для України, оскільки соціально-політична ситуація, яка склалася в нашій державі, активно продукує як самі фактори, що породжують екстремізм, так і обставини, що сприяють реалізації екстремістських намірів.

У політичному плані екстремізм виступає проти сформованих загальнодержавних структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, як правило, силовими методами. Для цього екстремістські організації проводять і організовують страйки, акції громадянської непокори, терористичні акції, використовують методи партизанської боротьби, надаючи велике значення суспільному резонансу, що викликається їх діями. Особливо це стосується молодіжних екстремістських угрупувань [96, c. 77-78].

Перш ніж визначати особливості політичного екстремізму необхідно чітко розібратися з тим, чим же є власне політичний екстремізм, дати чітке визначення цьому явищу, з’ясувати які підходи використовуються в науці для його пояснення. У політичній і філософській літературі відсутнє чітке загальноприйняте визначення політичного екстремізму. Сьогодні в політичному словнику можна знайти не так багато понять, якими б позначали настільки різноманітні явища і процеси. «Під вивіскою політичного екстремізму, – зазначає А. С. Грачов, – часто змішуються різнорідні явища: від форм класової і визвольної боротьби, що супроводжується застосуванням політичного насильства, до злочинів, скоєних безвідповідальними кримінальними елементами, політичними пройдисвітами або найманими агентами і провокаторами» [24, c. 38].

Доцільно звернутися до етимології слова «екстремізм». Суспільно-політична практика в різні історичні епохи, особливо в наш час, дає підстави розглядати політичний екстремізм і як процес, який розвивається на різних рівнях соціальної ієрархії (суспільство, класи, окремі суспільні групи, етнонаціональні і.т.д.), в різних територіальних межах, і на різних ідейно-психологічних та політичних засадах. Однак, розглядаючи політичний екстремізм з такої точки зору, слід враховувати детермінованість такого соціального процесу політичними причинами. Тому про політичний екстремізм слід говорити не просто як про соціальний процес, а як соціально-політичний процес [130].

Таким чином, екстремістськими можна вважати такі дії, ідеї або лінію в політиці, які допускають перевищення необхідної міри впливу, незалежно від використовуваних засобів: фізичного насильства, морального примусу, економічного тиску. Центральним ядром і «дорослого» і молодіжного політичного екстремізму є його ідеогія, яка може бути репрезентована націоналізмом, «комунізмом» (у цьому випадку маються на увазі виключно утопічні теорії широкого спектру – від анархізму, до концепції безкласового суспільства тоталітарного типу), войовничою релігійною доктриною. Поряд з цими традиційними різновидами політичного екстремізму, намітилися і початки альтернативної екстремістської ідеології. Її базою є концепції докорінного перезавантаження політичної системи (найчастіше у світовому масштабі), засновані на екологічних і пацифістських компонентах.

Чимало дослідників, які займалися проблемою політичного екстремізму, відзначають великі труднощі, пов'язані з виробленням адекватного теоретичного визначення цього явища. Багато в чому це пояснюється наступними моментами. По-перше, складністю самого феномена: історичною значимістю і численністю варіантів комбінацій по лінії суб'єкт-об'єкт. По-друге, ідеологічної насиченістю. Не є таємницею, що, здійснюючи аналіз будь-якого значущого політичного підходу, дослідник значною мірою керується власними ідейно-політичними та соціально-філософськими настановами і уподобаннями, тому будь-який вчений не може бути повністю вільним від певної тенденційності й ідейно-політичної заангажованості у трактуванні найважливіших політичних реалій. По-третє, релятивністю, можливістю інверсії поняття «політичний екстремізм». Нарешті, по-четверте, присутністю морального критерію, морального компоненту. «Політичний екстремізм» – поняття аксіологічне. Воно не тільки віддзеркалює певний тип діяльності політичних суб'єктів, але і суто негативно оцінює його, підкреслює деструктивність і часто ототожнює зі злом в його соціально-політичному вимірі [23, c. 34-36].

Екстремізм етнічний – прихильність до крайніх поглядів у сфері етнонаціональних відносин. Етнічний екстремізм в сфері соціальних відносин виявляє схильність до етнічного сепаратизму. У політиці він змагає до вирішення етнічних проблем із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи всі види насильства і терору. Для сучасної епохи характерна багатоманітність різновидів та проявів етнічного сепаратизму, і перш за все – неофашистські партії та угрупування, лівий екстремізм, «нові ліві» у Італії та Франції, «червоні бригади» в Італії та ФРН, ісламський екстремізм та ін. Варіативність проявів екстремізму етнічного переплітається з релігійними. Екстремістські прояви виникають на ґрунті тих або інших деформацій політичних структур та інститутів, прорахунків і помилок у здійсненні соціально-економічної політики. Особливої гостроти ці прояви набувають у періоди суспільних криз[33].

Етнічний або ж расовий екстремізм орієнтований на реалізацію інтересів виключно однієї етнічної чи расової спільноти, на затвердження його привілейованого становища і переваги. Його ілюстрацію з домішкою соціальної проблематики дає німецький нацизм, сегрегація в ПАР при білому і чорному режимах, а останнім часом – етнічні чистки на Балканах, події в Руанді, Судані, Сомалі, Чечні, Киргизії, вигнання білих фермерів із Зімбабве, національні погроми, що передували розпаду СРСР у республіках Закавказзя і Середньої Азії і. т.д. [65].

Диференціація видів етнічного екстремізму може здійснюватися за різними критеріями. Перший із них: вибірковість етнічного екстремізму, ненависть, ворожнеча по відношенню до конкретних етносів. На цій підставі існує ксенофобія [92, c. 54].

Ксенофобія (від грец. «χέηοξ» – чужий) – неприязнь, ненависть до інших народів. Негативне ставлення до представників інших етносів – реальність сучасної соціально-психологічної ситуації, яку необхідно враховувати при вирішенні багатьох українських проблем, у тому числі при визначенні стратегії кримінологічної політики.

 Останнім часом в Росії спостерігається тенденція до збільшення проявів ксенофобії. Причини цього явища полягають у зростанні соціальних та економічних проблем в суспільстві, неефективній політиці профілактики відповідних явищ у молодіжному середовищі.

Об’єктами ксенофобії можуть бути як конкретні групи – представники «чужої» релігії, раси, нації, держави тощо, так і всі «чужі». До основних видів ксенофобії належать: релігійна, етнічна і «міжцивілізаційна» (по відношенню до інших культур і цілих груп країн). Бувають, звичайно, й інші види ксенофобії. Наприклад, по відношенню до сексуальних меншин. Разом з тим кожен з видів має свої підвиди.

Одним із проявів ксенофобії є дискримінація. Це позбавлення окремих осіб, груп або цілих співтовариств рівних соціальних, політичних або економічних прав; переслідування через етнічне походження, нераціональність, світогляд або інші соціальні чинники. Акти дискримінації можуть отримати загальне поширення, виконуватися відкрито або анонімно, можуть бути як поодинокими, так і мати системний характер.

Расова дискримінація – це будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевага, засновані на ознаках раси, кольору шкіри, громадянства, родового чи етнічного походження, метою або наслідком яких є скасування або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [66, c. 9].

Ксенофобські настрої сприймають боляче не лише особи, на яких вони спрямовані, але і їх носії. Ксенофобія одних відносно інших зустрічає зворотну, іноді ще жорстокішу реакцію, після чого її прояви зростають в геометричній прогресії, а їх взаємодія набуває конфліктного характеру. Для людини, яка перебуває у стані ксенофобії, характерне неадекватне переживання цього почуття: побоювання, переляк, жах, тривога.

Отже, прояви ксенофобії можуть варіювати за формою, в залежності від її інтенсивності у певного суб’єкта. Серед найбільш поширених форм поведінки «Ксенофобної людини» виокремлюють: уникання контактів, втечу, самоізоляцію, агресивну поведінку [45, c. 49].

Однією з форм етнічного екстремізму є сепаратизм. Останній завжди представляв собою одну з найскладніших та найактуальніших проблем міжнародних відносин. Фактично всі випадки сепаратизму на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин являють собою багатофакторні явища, де переплітаються різноманітні чинники: економічні, етнічні, культурні, релігійні, або історичні. Одним з найголовніших з вищезазначених чинників є етнічний фактор. Це можна пояснити тим, що зараз практично не має держав з однією домінуючою нацією, цей факт підвищує ймовірність виникнення конфліктів та етнічному підґрунті. У багатьох випадках багатоетнічність держави споріднюється з різницею в культурному та історичному розвитку тих етнічних груп, які населяють країну [30]. На думку американської дослідниці Мети Спенсер, яку вона висловила у своїй роботі «Separatism: democracy and disintegration» одним з головних факторів, які спричиняють виникнення етнонаціонального сепаратизму є національна ідентичність. Саме національна ідентичність є рушійним фактором практично всіх сепаратистських тенденцій, але ця проблема стає більш актуальною коли формування національної ідентичності проходить під впливом зовнішніх факторів. У такому випадку сепаратизм може бути своєрідною відповіддю на утиски та пригноблення етнічної групи [57, c. 13].

До етнічного екстремізму також часто прирівнюють шовінізм. Слова «патріотизм» і «шовінізм» увійшли в європейські мови в ту ж історичну епоху, що й слово «націоналізм».

Щодо природи і змісту шовінізму особливих дискусій не виникає – загальновизнаним є ставлення до нього як до екстремістської форми свідомості, параноїдального світосприйняття, яке іноді набуває гротескних форм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 р. 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юко Мішима заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині. Зауважимо, що серед певної частини японців цей вчинок був сприйнятий схвально [3, c. 67].

Етнічний сепаратизм у такому контексті представляє досить складний та суперечливий соціально-політичний феномен. Це перш за все пояснюється тим, що етнонаціональна політика на загальнодержавному рівні є однією з найголовніших складових у процесі реалізації національної безпеки держави. Характер та специфіка взаємовідносин між етнічними групами - найактуальніший елемент у цьому процесі. Вже зазначалося, що результатом Другої світової війни стало утворення великої кількості незалежних держав, які були сформовані без врахування етнонаціональних особливостей. На сучасному етапі це призвело до виникнення різноманітних сепаратистських тенденцій у всьому світі [4]. З одного боку, безсумнівно, що посилення ролі етнічного чинника у внутрішньодержавних і міжнародно-політичних процесах неминуче є наслідком ерозії Потсдамської системи світо устрою, що гарантувала недоторканність кордонів, встановлених за підсумками Другої світової війни. З іншого боку, уважне дослідження європейської історії дозволяє припустити, що етнічний сепаратизм, підтримуваний різними факторами, можна назвати однією з європейських політичних традицій. Міжнаціональні суперечки складно розв'язуються у площині правового регулювання. Зокрема, російський автор Рафаель Хакімов зазначає: «Міжнародне право захищає як держави, так і окремі народи. В першому випадку це називається принципом цілісності держави, в другому – правом на самовизначення. На сучасному етапі національні інтереси є об’єктивним явищем, інакше їх ігнорування призводить до розгортання масштабних конфліктів» [120]. Етнополітична конфліктологія виходить з того, що суб’єктами етнополітичного конфлікту є етнічні групи, які висувають вимоги щодо отримання політичної влади (від різних реформ автономії до суверенітету). Мета етнічної групи на створення суверенної держави реалізується шляхом висунення сепаратистських вимог. Особливістю етнічного сепаратизму є те, що він зумовлений багатьма причинами, зокрема, дискримінацією етнічної групи у таких сферах, як економічна, політична, релігійно – конфесійна, культурна та інших. Таким чином ми можемо констатувати, що етнічний сепаратизм представляє дуже складний та багатоаспектний суспільно-політичний феномен [31, c. 12; 89].

Етнічний екстремізм має ряд характерних особливостей: антиправова діяльність, заперечення інших думок і нетерпимість до їх прихильників, використання в якості ідеологічного обґрунтування аргументації «оновлених» традиційних вчень, апеляція до чуттєво-емоційного, а не раціонального способу проникнення в етнонаціональну картину світу крайніх політико-правових поглядів, створення харизматичних образів для своїх лідерів, які є абсолютно непогрішними і яким фанатично підкоряються однодумці. Причому варто відзначити, що вищезгадані характеристики можуть існувати як окремо, так і доповнювати та взаємообумовлювати одна одну. Це в свою чергу призводить до розширення сфери сприйняття даного поняття та не дає чіткої відповіді стосовно його практичного застосування [12, c. 78-79]. За своєю класифікацією екстремізм має декілька видів, відповідно до сфер використання: релігійний, політичний, національний. Останній в свою чергу поділяється на расовий та етнічний. Релігійний екстремізм пов’язаний переважно з використанням крайніх методів боротьби на міжконфесійному ґрунті представниками різних релігійних конфесій. Даний факт яскраво простежується в світовій історії на фоні християнсько-ісламського, ісламсько-іудейського, ісламсько-буддистського та інших міжконфесійних протистоянь. Важливим рушієм до зростання екстремістських настроїв, особливо в наш час, стало протистояння між окремими гілками світових релігійних систем та появою феномену так званої «бідної релігії» [75, c. 17-18].

Отже, расовий або ж етнічний екстремізм проявляється на фоні певного расового протистояння та має найбільш крайні форми свого виразу: расизм, апартеїд. Прикладом слугує діяльність Ку-клус-клану в США, НСДАП в нациській Німеччині, правлячої еліти в ПАС. В основі етнічного екстремізму лежать більш вагомі причини, пов’язані з розвитком етнічних груп, етносів, народів, націй в їх історичній ретроспективі. Виразом даного типу екстремізму слугують Голокост євреїв під час Другої світової війни, Геноцид вірмен в Османській імперії, Геноцид хуту і тутсі в Руанді, Волинська трагедія та Голодомор 1932–1933 років на Україні тощо. Цей підвид екстремізму дуже тісно пов’язаний з історією міжнародних відносин та міжнародним правом.

Аналізуючи сьогоднішній розвиток світової цивілізації не можна не відмітити значущість даного явища, яке все частіше з’являється на перших шпальтах газет, звучить по засобах мас-медіа. Це є дійсно актуальне та по-своєму унікальне явище, яке є цікавим як для науковців, так і для громадськості загалом. Значним поштовхом цьому закономірному процесу слугує глобалізація, як основна причина змиття етнічних розбіжностей між різними етносами, створення так званих двох точок біфуркації сучасного світу: європейської та американської. Цей цілком закономірний процес спричиняє розмиття (зникнення) кордонів між державами та супроводжується ломкою етнічних стереотипів, культур, ідентичності та викликає відповідну протидію з боку найбільш радикально налаштованого крила поборників національної ідеї, які нізащо не проміняють свою національну (етнічну) приналежність на певного роду економічний добробут. Варто відзначити, що представники етнічної еліти не гребують методами, формами та засобами для досягнення даної мети і в більшості випадків вони породжують екстремізм, що є цілком закономірним і безповоротним явищем. Також варто зазначити й те, що багато видатних особистостей використовують даний метод досягнення своїх цілей не усвідомлюючи його та виправдовуючи все одним простим висловом «Переможців не судять» або «Мета виправдовує засоби».