Висновки

У сучасних умовах реконструкції міст надзвичайно гостро постає проблема гармонійного поєднання нової архітектури та існуючого історико-архітектурного середовища. Таким чином, проведене нами дипломне дослідження показує, що архітектура як великий ідентифікатор національної самобутності та регіональної своєрідності відображає художнє світовідчуття, ментальність, культуру та буття українського народу на всіх щаблях його історичного розвитку.

Наш славетний Харків — скарбниця шедеврів вітчизняної історико-культурної спадщини і одночасно сучасне динамічне місто, яке активно розвивається. Кожна епоха вносить свої особливості в його розвиток, і цей процес безперервний. Важливою культурно-екологічною проблемою архітектури сьогодення є гармонізація нової забудови міста з унікальними природними ландшафтами та дорогоцінними пам’ятками вітчизняної історико-архітектурної спадщини. 

Саме цим займалися талановиті архітектори, головним чином вихованці Академії мистецтв і Петербурзького інституту цивільних інженерів. У кам'яну літопис міста вписали славні сторінки академік архітектури О. М. Бекетов, архітектори В. В. Величко, О. М. Гінзбур , брати С. І. та І. І. Загоскіна, М. І. Ловцов, Б. Г. Міхаловський, В. X. Немкін, В. М. Покровський, А. І. Ржепішевський, В. А. Естровіч та інші. Великий внесок в архітектуру міста внесли твори відомих петербурзьких зодчих - Н. В. Васильєва, Н. Н. Верьовкіна, Р. Р. Генріхсена, Р. П. Голеніщева, О. І. Дмитрієва, Ф. П. Лидваля, І. А. Претро.

Аналізуючи творіння архітекторів міста у хронологічному розрізі моєї роботи можна підвести підсумки по першому хронологічному відрізку 1861-1917 р.р. Тогочасний центр міста різко контрастував з околицями, підкреслюючи класове, соціальна нерівність його жителів. І це стало рушійною силою до революції. Перемога Великого Жовтня сповістила початок нової ери в історії людства. У ніч на 9 грудня 1917 харківські робітники і революційні солдати взяли владу в свої руки, а 11-12 (24-25) грудня Перший Всеукраїнський з'їзд Рад проголосив Україну Радянською Соціалістичною Республікою. З 1917 до 1934 року Харків був столицею Радянської України.

Після революційних перетворень 1917-1921 років перед архітекторами постали нові завдання - відновлення і перебудова міст на новій, соціалістичній основі. У вересні 1922 був затверджений проект розширення міської межі Харкова до 16 тисяч гектарів.

Минуле міста і його майбутнє, труднощі перших радянських років і світлі перспективи, класичні традиції та архітектурне новаторство, реальні можливості та окрилені мрії перепліталися у творчих пошуках зодчих. На художньому фронті стикалися перевірені століттями класичні доктрини і нові функціонально - конструктивні концепції, які базувалися на науково-технічній мисленні і проповідували естетику технічного раціоналізму.

Усі вищезазначені події стали поштовхом для нового історичного етапу розвитку міста, що у свою чергу принесло і нові тенденції та змін в архітектуру Харкова. Різним проявам історизму в архітектурі, творчості на основі архітектурної спадщини протиставлялися принципи функціоналізму і конструктивізму (формоутворення, що випливали з призначення будівель і їх конструктивної структури).

До лав архітекторів старшого покоління, активно включилися в будівництво соціалістичного Харкова, влилися талановиті вихованці харківської радянської архітектурної школи - В. С. Андрєєв, І. І. Богомолов, О. М. Касьянов, В. П. Костенко, Є. А. Лимар, М. Л. Мовшович, Б. І. Приймак, В. І. Пушкарьов, П. І. Фролов, Г. О. Яновицький і багато інших.

Для забезпечення функціональності процесу забудови міста були створені потужні проектні організації - Харківське відділення Промбудпроект, Укрміськбудпроект та інші. Відкрилися інженерно-будівельний інститут та інститут інженерів комунального будівництва. У буремні роки становлення радянської архітектури закладалися основи генерального плану Харкова. Величезна робота по збору вихідних даних, їх обробки та аналізу проводилася в Діпромісто УРСР під керівництвом професора О. Л. Ейнгорн та архітектора О. М. Касьянова. "Проект соціалістичної реконструкції і планування м. Харкова" після широкого громадського обговорення був затверджений і набув чинності в 1938 році.

Цей генплан враховував найскладніші техніко-економічні проблеми розвитку міста, які не затуляли художньо-образні задачі забудови площ і вулиць. Далекі плани і широкі задуми перепліталися з вирішенням першочергових завдань. У місті будувалося все більше і більше капітальних громадських і житлових будівель. Був створений новий громадський центр міста - площа Дзержинського, в оточенні якого виник великий житловий район.

Архітектура Харкова вписала пам'ятні сторінки в літопис радянського зодчества передвоєнних років. Мирну творчу працю радянських людей був перерваний віроломним нападом німецько-фашистських загарбників на нашу Батьківщину. Незмірні горе і страждання, жертви й руйнування принесла фашистська окупація. Сотні тисяч харків'ян були розстріляні або вивезені на примусові роботи до Німеччини. У руїнах лежали колишні промислові корпуси, електростанції, залізничний вокзал, мости, було знищено понад півтора мільйона квадратних метрів житлової площі.

Багато прекрасні громадські будівлі вже не можна було відновити - Палац піонерів, Будинок Червоної Армії, Старий Пасаж, музей імені Г. С. Сковороди , вокзал та інші. Матеріальні збитки, завдані місту та області, склав 33,5 мільярда рублів. Деякі західні експерти передбачали, що па відновлення Харкова буде потрібно не менше 50 років.

Але вже до початку 1944 року в Містопроект під керівництвом головного архітектора міста О. Н. Касьянова була закінчена схема нового генерального плану реконструкції Харкова. При цьому особлива увага приділялася перетворенню радіальної структури міста в радіально-кільцеву, яка у свою чергу виконала свої функції і сприяла планомірного відновлення міста та забезпечення населення житлом.

Архітектура повоєнних років продовжувала стильову спрямованість передвоєнного періоду. Загальна установка на використання всього прогресивного в архітектурній спадщині доповнювалася тріумфальними нотами, прагненням увічнити торжество подвигу і героїзм радянського народу, який здобув велику Перемогу.

В архітектурних формах широко застосовувалася орнаментальна пластика, символічні образи Перемоги, перевага віддавалася парадним вертикальним композиціям і національних мотивів. Такі будівлі Південного вокзалу, великого житлового будинку з вежею на площі Радянській Україні , обкому Компартії України та інші. Подібний архітектурний придбали і багато громадських будівель в процесі їх відновлення: університет на площі Дзержинського, готель «Харків», Центральний універмаг та інші.

Вже в кінці сорокових років стало ясно, що шлях зведення будівель за індивідуальними проектами не дозволить вирішити в короткі терміни проблеми масового житлово-цивільного будівництва. У галузі будівництва стався перелом. Країна твердо стала на шлях індустріалізації будівництва на базі типових проектів. Виникла необхідність перегляду містобудівних принципів формування міського середовища

Архітектура житлових і громадських будівель тих років дуже скромна, що пов'язане з гігантськими масштабами заводського домобудівництва. З позицій сьогодення вона часто піддається критиці. Проте слід мати на увазі, що це був неймовірний кількісний стрибок, втілення у життя гасла: «Кожній сім'ї - окрему квартиру!» Зараз в густо озеленених мікрорайонах Павлова Поля з вільно розташованими будівлями і системою взаємопов'язаних просторів присутній затишок, властивий житловим утворенням.

Завершуючи дослідження архітектури міста Харкова треба зазначити, що архітектура як категорія у комплексі речових джерел займає вагоме місце. Будівлі та споруди відносяться до інформаційно-складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Спорудження тих чи інших архітектурних пам'яток завжди пов'язане з конкретними історичними подіями, духовними процесами, з практичними потребами суспільства в цілому, або окремих груп людей, певних осіб. Архітектурні пам'ятки містять цінну інформацію історико-краєзнавчого і культурного характеру, є органічною складовою джерельної бази з історії українських старовинних міст та містечок, монастирських комплексів, дворянських маєтків тощо.