Розділ 3.

ЗМІНИ В АРХІТКТУРОМУ АНСАМБЛІ МІСТА В ХОДІ ПІСЛЯВОЄННОЇ РОЗБУДОВИ.

22 червня 1941року почалася Велика Вітчизняна війна. Вона стала жахливим випробуванням для населення Харківщини. Харківщина та місто Харків мали велике політичне, економічне і воєнно-стратегічне значення та посідали у воєнних планах Гітлера значне місце. Він називав його «замком, який запирає український простір». Харків, як важливий залізничний вузол, був тісно пов'язаний з багатьма економічними районами. Через місто пролягали шляхи на Донбас і Кавказ.

Разом з усією країною Харків встав на захист Батьківщини. З перших років війни підприємства міста перейшли на випуск продукції для фронту. У вересні 1941 року розпочалась евакуація заводів, закладів та населення. До 20 жовтня було відправлено на Схід 320 складів з промисловим устаткуванням, 225 – з людьми, 56 ешелонів зі шпиталями. 22 жовтня пішов із Харкова останній локомотив Південної залізниці.

Після кровопролитних боїв на підступах до Харкова частини 38-ї армії ще п’ять діб билися з ворогом у самому місті, а 24 жовтня 1941 року за наказом командування змушені були залишити Харків.[36 C.96-111]

Під час воєнних дій і внаслідок окупації Харківщина зазнала великих збитків. Місто і села були перетворені на руїни. Гітлерівці пограбували і зруйнували 500 підприємств союзної, республіканської і місцевої промисловості, електростанції, залізничний транспорт. Було вивезено в Німеччину 230 тис. тонн зерна, стоні тисяч голів продуктивної худоби, електротехнічне устаткування, верстати, трактори. [24 C. 37-45]

Окупанти встановили в місті «новий порядок» - смерть, насилля, грабіж. Ось замітка з об’яви німецького коменданта: «Кожен мешканець Харкова особисто, ціною власного життя відповідає за безпеку німецьких збройних сил і ставить на карту не лише своє життя, а й життя усіх мешканців Харкова».

Страшне горе та руїни принесла фашистська окупація Харкову. Гітлерівці розстріляли та замучили 275 тисяч мирних жителів, 160 тисяч харківчан були вивезені на примусові роботи до Німеччини.

23 серпня 1943 року у результаті успішної Білгород-Харківської наступальної операції військами Степового фронту під командуванням маршала І. С. Конєва, завдяки активній підтримці з флангів військ Воронезького та Південно-Західного фронтів Харків був звільнений від фашистів. На честь цієї події у Москві проревів салют із 224 знарядь.

У грудні 1943 року в Харкові в приміщенні старого оперного театру відбувся перший в історії судовий процес над військовими злочинцями, він на весь світ волав про невідворотність відплати за криваві злочини.

Завдяки мужності й героїзму народ вистояв у роки Великої Вітчизняної війни. І тепер, саме нам, підростаючому поколінню, належить висока місія - розбудувати, прикрасити й прославити нашу рідну Харківщину!

Надзвичайна державна комісія по розслідуванню злочинів німецько-фашистських окупантів визначила загальний збиток наукових і культурно-освітніх закладів Харківщини в розмірі 1,5 мільярда карбованців. Було пограбовано і знищено 1500 шкіл, 475 масових бібліотек, 37 вищих учбових закладів, 46 науково-дослідних інститутів, 14 театрів, 9 музеїв. Була пограбована фашистами Харківська картинна галерея, з якої вивезено 96 картин українських, 185 картин західноєвропейських авторів, 12 гравюр і багато інших цінностей.[55 C. 78-83]

Знищена війною матеріально і вичерпана у людських ресурсах, Україна боролася з труднощами відбудови і відновлення. Згідно з радянською статистикою воєнні збитки України становили 285 млрд карб. (у довоєнній валюті). Уряд УРСР одержав лише незначну частину з відшкодувань від держав Осі, недостатню для потреб знищеної економіки.

Україні самій доводилося відбудовувати своє народне господарство, без зовнішньої допомоги (Радянський союз відкинув план Маршала), до того ж необхідно було давати свої незначні засоби і робочу силу на відбудову тепер збільшеної радянської імперії. Ряд евакуйованих у глибину СРСР підприємств не повернено в Україну. 1946 Україна зазнала чергового голоду. Поряд з тим почався наступ на деякі концесії, надані українській культурі під час війни, як також проведеному кін. 1940-их pp. чергову чистку в КП(б)У під закидом боротьби з буржуазним націоналізмом.[50 C. 66]

У 1950-х pp. далі тривав агресивний наступ великодержавного шовінізму на українство, зокрема на західно-українських землях після другої світовій війні фізично винищено організоване збройне й політичне підпілля (УПА, ОУН). 1951 московська газета «Правда» викривала націоналістичні ухили в творах таких режимних авторів, як В.Сосюра (поезія «Любіть Україну») й О.Корнійчук (лібретто опери «Богдан Хмельницький»).

Це було продовження «ждановщини» у національній політиці, здійснюване першим секретарем ЦК КПУ росіянином Л. Мельниковим. Стан «Холодної війни» Кремлівська влада використала як додатковий аргумент для посилення терору в Україні, поширеного й на єврейське населення.[19 C.25-31]

Однак смерть Сталіна і наступна боротьба за владу в Кремлі деякою мірою захитали цей курс. Це виявилося в усуненні першого секретаря ЦК КПУ Л. Мельникова, звинуваченого в русифікації західно-українських земель, і призначенні на його місце О. Кириченка, першого українця від часу короткого секретарства Д.Мануїльського (1922).

Нове колективне керівництво намагалося знайти тимчасовий компроміс між імперіальними інтересами СРСР і національними прагненнями неросійських народів. В Україні створилися можливості деякої культурної діяльності: пільги в дослідженні і публікаціях з гуманітарних і суспільних наук, почалася контрольована лібералізація («відлига») в літературі і мистецтві.

Але ювілей 300-ліття Переяславської угоди 1654, т. зв. возз'єднання України з Росією, Москва максимально використала для ідеологічного зміцнення «єдності» (гасло «навіки разом») України з Росією, підкреслюючи іноді ідею партнерства «двох великих народів» СРСР.

У «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954)» була викладена спотворена концепція історії України: спільність походження (з праруського народу) росіян, українців і білорусів, їх нерозривна єдність і ніби прагнення до неї протягом історії, вигоди спілки України й Росії навіть під пануванням царів.[40 C.56-59]

Намагаючись здобути собі прихильність суспільства, колективне керівництво зініціювало ряд нових законів, в основному в господарській сфері. Для збільшення продукції збіжжя М.Хрущов, поряд з укрупненням колгоспів, проголосив 1954 план засвоєння цілинних земель Сибіру і Казахстану.

З України для постійного поселення на цілинних землях мобілізовано близько 100 000 осіб, переважно молоді. Колгоспам надано деякі пільги й декретовано підвищення цін на сільсько-господарські продукти. Але цілинний проект не дав бажаних наслідків, і Хрущов запровадив дальші реформи: 1958 скасовано машинно-тракторні станції (МТС) з залишенням у руках держави лише ремонтно-технічних функцій (РТС). Проведено кампанію за збільшення посіву кукурудзи, а також збільшеної продукції хімічних добрив. Одночасно запроектовано т. зв. міжколгоспні об'єднання, але для обмежених цілей виробництва будівельних матеріалів і будівництва.[62]

Після досягнення на початку 50-х pp. рівня довоєнної продукції, насамперед у видобутку вугілля й металургії, в УРСР розпочато розбудову й інших галузей промисловості, головним чином паливно-енергетичної, машинобудівної і металообробної. Курс Г. Маленкова на підвищення виробництва продуктів споживання не дав бажаних наслідків, й Україна далі терпіла на велику нестачу житлової площі, брак товарів першого вжитку і на загал низьку купівельну спроможність населення, не зважаючи на деяке підвищення заробітної плати.

Реорганізація промисловості відбувалася у двох напрямах: децентралізація господарського управління і творення господарських районів (ради народного господарства). В УРСР постало кілька союзно-республіканських міністерств (чорної й кольорової металургії, вугільної промисловості та ін.), наслідком чого частка промислової продукції УРСР, підпорядкована всесоюзним міністерствам у Москві, зменшилася з 64% 1953 до 24% 1956.

Розширення повноважень республіканських урядів радянська пропаганда підносила як вияв автономізації республік й усунення т. зв. «антипартійної групи» Молотова, Маленкова, Кагановича виправдувала їх опозицією до розширення прав союзних республік.

Звільнене місто знаходилось в руїнах. Було знищено близько 500 промислових об’єктів, усі електростанції, залізниці, мости. Не діяв міський транспорт, не працювали водопровід і каналізація, електрозабезпечення та теплопостачання. Закопченими стінами з пустими очницями вікон зяяли колишні житлові райони. Знищений був 1 мільйон 600 тисяч квадратних метрів житла.

Кращі споруди міста – вокзал, міська рада, обком партії, Дім проектів, Військово-господарська академія, Червонозаводський театр, Дім Червоної Армії, Палац піонерів, готелі «Інтернаціонал», «Асторія», «Червоний», «Спартак», пасаж, студентське містечко «Гігант» та багато інших – були зруйновані. Така ж доля спіткала корпуси 23-х ВУЗів, лікарень, науково-дослідних та проектних інститутів, бібліотек та музеїв.

Матеріальний збиток , що був нанесений народному господарству Харкова та області, складав за підрахунками того часу 33,5 мільярди рублів. Місто було настільки зруйноване, що деякі іноземні делегації, які відвідали звільнений Харків, передбачали, що для його відновлення знадобиться не менше ніж півсторіччя. Однак місто було піднято з руїн протягом декількох років. Ще йшли бої у районах Мерефи та Люботина, а у місті вже розпочались відновлювані роботи.[61 C. 48-53]

У 1944 році відновили свою роботу 247 промислових підприємства; будівельники здали у експлуатацію перші 30 тисяч квадратних метрів відновленої території житлової забудови. Відкрились двері 28 ВУЗів та 38 технікумів. Щоденно у позаурочний час над відновленням міста працювало 1300 добровільних будівельних бригад. Ще через рік був відновлений водопровід та відновлена робота міського транспорту.

Третя річниця звільнення міста була ознаменована введенням у експлуатацію 70% виробничих площ, а у 1948 році випуск промислової продукції підприємствами міста досягав довоєнного рівня.[22 C. 34-39]

Великий об’єм відновлювальних робіт потребував колосальних робочих ресурсів. Відновлювати Харків допомагала уся країна. На багатьох об’єктах широко використовувалась праця військовополонених.

Швидко зростала чисельність населення міста. У серпні 1943 року у Харкові мешкало всього 190 тисяч чолові, а у 1945 році ця цифра збільшилась у 2,5 рази; за п’ять наступних років число мешканців міста зросло до 718 тисяч.[19 C.61]

З перших днів звільнення міста розпочало функціонувати Управління головного архітектора, очолити котре призначили демобілізованого із лав Червоної Армії автора архітектурної частини Генерального плану Харкова 1934-1938 років О. М. Касьянов, і відкрили державні архітектурні майстерні («Міськбуд»). А 8 серпня 1944 року під одним дахом з «Міськбудом» згідно рішення облвиконкому почав свою діяльність проектно-відновлювальний трест «Облпроект». Паралельно відновили роботу інші харківські проектні організації. [45 C. 20-25]

План першочергових відновлювальних робіт був складений у жовтні 1943 року. За цим планом розпочалось відновлення зруйнованих промислових підприємств, житлових та громадських споруд, комунального господарства міста. Цей же план послужив потім основою для нового Генерального плану реконструкції міста, схема котрого була закінчена 1 січня 1944 року.

Оскільки під час окупації у вогні пожежі, що охопило будівлю Харківської міської ради, загинув довоєнний Генеральний план з усіма найціннішими дослідницькими матеріалами на суму 20 мільйонів рублів, найстаршому архітектору міста архітектору В. С. Ніколаєву під керівництвом О. М. Касьянова довелось відновлювати основні положення та графіку генерального плану за збереженими публікаціями, уривчастими відомостями та спогадами.

Попередня схема Генерального плану була повідомлена міському та обласному керівництву та розглянута Радою радянських архітекторів. Було визнано, що в основу нового Генерального плану повинен були покладений Генеральний план, який був розроблений Гипроградом УРСР ще у 1936 році та затверджений з тими корективами, котрі внесені в нього у 1938 році, та зі змінами, котрі необхідно було внести у зв’язку зі зруйнуваннями, які бли нанесені місту війною.

У грудні 1945 року інститутом «Міськбуд» була завершена робота над Генеральним планом або, як тоді називали цей документ «Генеральний проект планування міста Харкова» (автор – архітектор О. М. Касьянов).

Матеріали Генерального плану охоплювали всі основні питання планування, відновлення та реконструкції Харкова із розрахунку 20-річного проектного терміну, з виділенням першої черги до 1955 року.[23 C.41]

Розрахункова чисельність населення (у тисячах чоловік) за періодами була прийнята наступною:

перша черга (до 1955 року) – 900,

проектний термін (до 1965 року) – 1000.

Життя показало, що рівень 1955 року був передбачений майже точно: у 1955 році населення Харкова складало – 871,5 тисяч чоловік. А ось на 1965 рік прогноз виявився заниженим, бо чисельність населення у 1 мільйон чоловік вже була досягнута у 1963 році.[46 C.52]

У Генеральному плані були повністю враховані ті реконструкційні можливості, котрі з’явились у результаті зруйнувань воєнного часу. Їхні масштаби дозволили по-новому поглянути на можливості реалізації Генерального плану, містобудівельні концепції котрого сформувалися до війни, змінити ситуацію у районі центрального ядра, де до сьогодні серйозні місто перетворювальні заходи були неможливі через необхідність знесення капітально, ущільнено забудованих на рубежі ХІХ-ХХ століть центральних кварталів міста.

Тому відновлювались лише ті споруди, роль котрих відповідала розкриттю задуму художнього образу міста. При цьому покращилось провітрювання забудови, відкрились нові перспективи, з’явилась можливість рясного введення озеленення у композицію центру.[10]

Так, на бровці Університетської гірки та у її підніжжя були розібрані руїни торгівельних рядів та пасажу, а місце їх розташування перевтілено у зелений амфітеатр. Таке рішення дозволило розкрити для огляду ансамбль Святого Псковського монастиря та перспективу Залопанської частини з розміщеними на ній Благовіщенського собору. Новий, більший масштаб придбала і площа Тевелева (сьогодні площа Конституції), банківський та діловий центр дореволюційного Харкова.

Були знесені остатки зруйнованої війною будівлі Палацу піонерів, і в інтер’єрі площі відкрився вид на дзвіницю Успенського собору. Можливо сьогодні могли бути прийняті інші рішення, оскільки з сучасної точки зору цей фрагмент міста оцінюється як унікальний заповідник архітектури ХVIII-ХІХ століть.

Вже через рік після визволення місто було не впізнати: місця пожеж та зруйнувань розквітли газонами та квітниками. Благоустрій та озеленення стали найважливішим містобудівельним актом, який перетворював міську середу. 23 серпня 1944 року площа Дзержинського стала ареною яркого та кольорового видовища – саме тут відкрилась сільськогосподарська та промислова виставка «Звільнена Харківщина».

Дім проектів, Держпром та інші будівлі ще зяяли пустими віконними прорізами, але сама площа являла собою грандіозний партер зі зразками продукції сільського господарства з відновлених підприємств. А трохи пізніше на місці руїн педагогічного інституту в саду ім. Т. Г. Шевченка розквітла чудовим килимом трояндова галявина. Навпроти, на майданчику, де у довоєнні роки було розпочато а потім припинено будівництво великого оперного театру, у 1946-1947 роках був створений методом народної забудови сквер Перемоги з фонтаном «Дзеркальний струмінь».

У кожного великого міста землі є свій архітектурний символ. Ця будова, з якою пов'язана історія чи захоплююча дух легенда. Для Харкова таким символом є Дзеркальний струмінь. Цей фонтан-альтанка був споруджений більше шести десяти п’яти років тому, у далекому 1947 році, за проектом архітектора В. Коржа. Як справжній символ міста, він має свою історію, а почалася вона у 1930 році.

Фонтан-альтанка «Скляний струмінь» розташований майже у правильному квадраті між вулицями Сумською, Совнаркомівською, Скрипника та Чернишевського. Місце, на якому споруджено оригінальний пам'ятник-пам'ятку архітектури, має багату історію. Спершу тут містився цвинтар, через це на цьому місці звели дерев'яний храм — Мироносницьку церкву, перша згадка про яку датується 1701 роком.

У 1781—83 роки на місці дерев'яної церкви було збудовано кам'яну. 1792 року в зв'язку з розростанням житлових міських кварталів цвинтар на території храму скасували. У 1813—19 роки церкву значно перебудували й розширили, пізніше протягом XIX століття вона ще не раз перебудовувалась і розширялась.

У 1909—11 роки до церкви прибудували дзвіницю, що за розміром була другою в місті після дзвіниці Успенського собору.[3 C.402-411]

Мироносицьку церкву було знесено 11 березня 1930 року. Радянська влада планувала на її місці звести будівлю «Театру масового музичного дійства», в якому б суміщались цирк, театр і кінотеатр, але після перенесення столиці УРСР до Києва початкові плани лишились нереалізованими. Відтак, на місці новоутвореної пустки в 1930-ті роки було влаштовано тролейбусний парк просто неба.

За однією з версій, що ґрунтується на спогадах колишніх партійних співробіників Харківського обкому партії, історія спорудження фонтану-альтанки пов'язана з тим, що наприкінці 1940-х років до Харкова приїхав тодішній перший секретар ЦК Компартії УРСР Микита Хрущов.

Начебто, Микита Сергійович визирнув у вікно з кабінета начальника Харківського обкому партії  Віктора Чураєва (будівля обкому в ті часи містилася за адресою вул. Мироносицька, 1. Тролейбусний парк, вочевидь, справив на нього не найкраще враження, і майбутній керівник СРСР висловив керівнику харківських комуністів невдоволення побаченим з «обкомівського» вікна. У результаті цієї розмови «на підвищених тонах» стало рішення харківської партійної влади розбити на цьому місці сквер з фонтаном.

Там, де був розташований тролейбусний парк, методом загальногромадського народного будування у 1946—47 роки було закладено сквер «Перемоги» з басейном і фонтаном-альтанкою, що майже відразу отримала народну назву «Дзеркальний струмінь» (або «Скляна струмина»). Загальне планування скверу і фонтану було розроблено архітекторами  О. М. Касьяновим, В. І. Коржом і А. С. Маяк.[13 C. 27]

Поруч з фонтаном-альтанкою було зведено басейн, який спершу обнесли простим цегляним парканом, а 1970-ті його замінили на гранітний. 1958 року на честь святкування 40-річчя Ленінського комсомолу на території скверу було відкрито алею комсомольців-героїв.

Фонтан, який отримав назву - Дзеркальний струмінь, виконаний у вигляді оригінальної альтанки, з-під якої струменить водне полотно, що відбиває сонячні промені як дзеркало. Звідси , мабуть , і назва. У 2007 році, був проведений капітальний ремонт альтанки і тепер вона має вигляд повноцінного комплексу, що включає альтанку, майданчик з шикарним квітником, гарний ставок з цілою системою фонтанів і мальовничий сквер, оснащений лавочками для відпочинку. Під час ремонту, в фонтані було встановлено близько 1,5 сотні форсунок, система регулювання натиску і форми подачі води, а також дві системи штучного туману.

Комплекс Дзеркальний струмінь Харкова розташований безпосередньо в центрі міста по вулиці Сумській. (Додаток Т) Білосніжна ротонда велично підноситься навпроти Оперного театру ім. Лисенко. Завдяки зручному розташуванню, біля фонтану завжди людно. Тут часто призначають романтичні зустрічі, гуляють з маленькими дітьми, проводять вільний час компанії студентів, сюди приїжджають молодята, щоб зробити фото Дзеркального струменя.

Коли на місто опускаються сутінки, Дзеркальний струмінь починає світитися всіма барвами веселки. Під час реконструкції навколо спорудження було встановлено 135 прожекторів, які здатні автоматично змінювати кольори і відтінки. Це видовище, що зачаровує, яке залишається в пам'яті, варто лише раз його побачити.

Тим, хто приїжджає до Першої столиці вперше, неодмінно потрібно зробити фото Дзеркального струменя, щоб відобразити неймовірну гру фарб на пам'ять. Крім того, серед городян побутує прикмета, що якщо загадати бажання, стоячи вночі під склепіннями світиться купола, це бажання неодмінно збудеться. Хто знає, може це правда? У будь-якому випадку потрібно спробувати.

Вже багато років поспіль Дзеркальний струмінь є гордістю харків'ян і одним з найулюбленіших місць для проведення часу. У місті можна купити сувеніри на пам'ять , прикрашені зображенням Дзеркального струменя. А Харківська бісквітна фабрика навіть випускає фірмовий сорт однойменних цукерок.

Основні положення Генерального плану зводились до наступного. Перспектива розвитку промисловості Харкова на розрахунковий період визначались, в основному, за рахунок розвитку та збільшення існуючих підприємств. Ведучими галузями промисловості як і раніше залишались машинобудування та металообробка, питома вага котрих досягала 73,7% від усієї промисловості міста.

Поповнення робочою силою забезпечувалось наявністю необхідного, не дивлячись на великі жертви війни, числа висококваліфікованих кадрів. Крім цього, післявоєнне збільшення народжуваності створювало передумови для поповнення промисловості кадрами, в значному ступені за рахунок внутриміських ресурсів.

Одним з найважливіших питань, котрі вирішувались Генеральним планом, було винос за межі міста промислових підприємств, які заважали його розвитку та порушували санітарно-гігієнічні умови деяких житлових районів. Крім того, у той час мало велике значення число різних кооперативних підприємств, які розташовувались тимчасово у пристосованих приміщеннях. Перелік немічених до зносу підприємств налічувало 39 об’єктів. Однак це рішення не виконано й сьогодні.

Багато ували у Генеральному плані приділено проблемам розвитку залізничного вузла. Першочерговою була задача забезпечення пропуску потужного вантажного транзиту. Справа в тому, що географія Харкова не давала можливості прокладки великої кількості додаткових магістральних шляхів для транзиту. Саме тому проектом пропонувалось структурування потоків.

Вантажний транзит вирішувався прокладкою обхідних магістралей; місцеве товарний обіг пропускався до центральної частини вузла тільки після попередньої обробки та переформування на Південному та Північному постах. Увесь пасажирський транзит, місцеві та приміські поїзди пропускалися крізь вокзал станції Харків-Південний, а приміське сполучення додатково обслуговували станції Харків-Балашовський та Левада.[10]

Вирішувалась у Генеральному плані і проблема забезпечення зв’язку частин міста, які були роз’єднані безперервними смугами відчуження. Багато уваги було приділено ув’язці системи приміського сполучення з майбутнім метрополітеном, задум його створення був закладений ще у генеральному плані 1936 року. Сьогодні цю ув’язку можна відчути на станціях першої черги метро.[26 C. 25-29]

Особлива увага була приділена проблемам житлового будівництва. У результаті проведених відновлювальних робіт на початок 1946 року пропонувалось збільшити об’єм житлового фонду до 3 мільйонів квадратних метрі на людину. Ця цифра була трохи більша існуючої та довоєнної норм, але вона далеко не відповідала елементарним санітарним вимогам.

У Генеральному плані закладалось співвідношення житла за етажністю у відсотках:

багатоповерхова забудова – 67,3;

малоповерхова – 18,3;

індивідуальна забудова – 14,4.

Життя продемонструвало, що ці співвідношення були досить оптимістичними. Міська рада змушена була тимчасово перейти на малоповерхову державну забудову (1-3 поверхи), котра велась, в основному, методом народної забудови або, як тоді казали «самостроя». А оскільки житлове будівництво у центрі міста на майданах руйнувань або недобудованих до війни, тому у місті з’являється цілий ряд малоповерхових кварталів, котрі у майбутньому являли собою перепону для реконструкції міста. Мова йде о «селищах»: Старо-Салтівське, Нова Олексіївка, Південний, Шатилівка і.т.і.[10]

Впроваджувалося також індивідуальне будівництво за рахунок державного кредиту.

Існуюча багатоповерхова забудова відновлювалась, а нове будівництво велось із цегли, в основному за індивідуальними проектами, що були виконані на основі декількох серій типових секцій, в котрих пропонувався різний набір квартир.

Основні роботи по відновленню та реконструкції збережених будівель велись на площах: Дзержинського, Радянської України, Рози Люксембург, Руднєва, Привокзальній, на проспектах - Московський, Леніна, вулицях – Сумській, свердлова та у зонах промислових підприємств, котрі перетворились на будівельні майданчики.

Першими після війни були здані у експлуатацію житлові будинки на площі Рози Люксембург зі вбудованою аптекою (архітектор О. П. Павленко), на перехресті Московського проспекту та провулка Короленка з кафе (архітектор Д. Р. Трубаров та В. С. Донской), по вулиці Чернишевського №1 х магазином «Молоко» (архітектор Б. Г. Клейн). Доволі жорсткі умови зведення нових багатоповерхівок на місцях зруйнованих призвели до деяких проектних помилок.

Так, Московський проспект виявився забудованим на його початку п’яти -, шестиповерховими будинками, а сам проспект не був достатньо розширений, що у подальшому спричинило непереборний транспортний затор, і лише через 20 років пробивка проспекту між прощею Рози Люксембург та Харківським мостом допомогла вирішити проблему.[33 C. 75-77]

В архітектурі реконструйованих при відновленні будівель та новобудов на рубежі 40-х, 50-х років переважали тріумфальні мотиви, які відповідали зусиллям увіковічити героїку Великої Перемоги. За ініціативою та під керівництвом головного архітектора Харківської області В. М. Орехова та головного архітектора міста О. Г. Крикіна, який змінив на посаді О. М. Касьянова, були проведені роботи з акцентування кількох міських перспектив баштовими об’ємами та шпилями. Так, перспективу Московського проспекту, яка закінчувалась дзвіницею Успенського собору, доповнив силует башти з обелісками, які були реконструйовані при відновленні будинку Міської ради (архітектор В. П. Костенко, Ю. М. Чеботарев, інженер В. М. Харламов).

Привокзальну площу фланкують дві потужних башти, які стоять з двох боків центрального портику (архітектор Г. І. Волошин, Б. С. Мезенцев, Є. А. Лимар). Перспективу площі Рози Люксембург на повороті до площі Конституції закріпив баштовий об’єм зі шпилем житлового будинку (архітектор П. І. Арешкін). В’їзд у місто по Білгородському шосе був відмічений баштою зі шпилем на житловому будинку, який знаходиться на перехресті вулиці Сумської та площі Першого Травня. Перехрестя вулиць Плеханівської та Кірова відмічено на житловому будинку зі вбудованим кінотеатром «Родіна» (архітектор О. Г. Крикін).[49 C.48-55]

Ці акценти збагачували силует міста і стали візуальними орієнтирами в його просторі. Однак спорудженню об’єктів подібного роду поклало кінець розгорнута у 1954-1955 р.р. кампанія боротьби з прикрашанням та надмірностями. Так було відмінено спорудження башти зі шпилем на домі номер 2 по площі Рози Люксембург, котра повинна була закріпити далеку перспективу вулиці Клочківської та Пролетарської площі.

Тенденція періоду «архітектурних надлишків» залишили незгладимий слід в архітектурі будівель центрального універмагу (реконструкція архітектора М. Л. Мавшовича), нових будівель автовокзалу (архітектор О. Г. Крикін), аеровокзалу (архітектор Г. Л. Елькін, Г. М. Миткевич) і багато інших.[48 C. 33-38]

Особливо важливі зміни наступили у цей період в обліку площі Дзержинського (тепер площа Свободи), у забудові котрої зберіг свій початковий вид при відновленні лише Госпром – шедевр конструктивізму, нині занесений ЮНЕСКО у перелік пам’ятників архітектури світового значення першої третини ХХ століття.

Споруда Будинку проектів та будинку кооперації були передані: перше – університету, друге – військово-інженерній академії. Їхня архітектура зазнала вагомих змін: конструктивізм поступився місцем, як інколи кажуть, «сталінському ампіру». На плоскостях стін з’явились профілі, русти, тяги, керамічне облицювання. Подібна метаморфоза відбулась і з об’ємом готелю «Інтернаціонал» (тепер «Харків»), на котрій з’явились портик, лиштви вікон та масивний карниз.

Нове художнє звучання площі підтримали великі громадські будівлі на її прямокутній частині будинок будівельних організацій (архітектор Г. Г. Вегман, Д. О. Морозов, Е. М. Бельман), будівля опкому КПУ (нині Обласна Рада, архітектор В. М. Орєхов, В. П. Костенко та інші), зведеного на місці зруйнованої будівлі ЦК КП (б)У а також будівлі Гіпрококсу на куті вулиці Іванова (архітектор О. О. Любомилова). [53 C.81]

Планувальна організація площі Свободи, яка тривала декілька десятиліть, завершилась у 60-х роках, коли її простір поділили на прямокутну та озеленену підково образну частини, між якими звели пам’ятник В. І. Леніну.

Реалізація архітектурно-планувальних ідей, які були закладені в затвердженому у 1946 році Генеральному плані міста, давались на практиці далеко не просто. Багато виявилось непосильним. Прагнення втілити у життя замисел, який відповідав положенням Генплану 1934-1938 років, про перевтілення радіальної системи планування у радіально-кільцеву виключно за рахунок знесення лишу амортизованого житлового фонду та перенесення окремих капітальних будинків натрапляло на ряд перепон.

У попередньому плані передбачалося створення системи двох основних перехресних у центрі міста взаємоперпендикулярних діаметрів у вигляді по тужних магістралей «Схід- Захід» та «Північ-Південь». Перше з них – фіксував напрямок Ростов-Київ, частково вже існував у вигляді Проспекту Сталіна (нині Московський проспект) та вулиці Свердлова (вул. Полтавський шлях).

Їх передбачалося звести на площах Рози Люксембург та Пролетаській шляхом пробивки від Харківського мосту крізь Армянський провулок, що вдалося втілити лише протягом чверті століття. Довжина цієї магістралі близько 22 км. а ширина до 40-65 метрів. А другий діаметр, фіксував напрямок Москва-Сімферополь, повинен був формуватися у відсутності складених майданчиків. Реалізувати цей замисел не вдалося. Не стали пробивати магістраль крізь парк та Міський сад.

У 1950 році відновили будівлю ресторану «Центральний», хоча це було погоджено як тимчасове рішення, к питанню пробиття більше не повертались. Що до створення радіально-кільцевої структури, то планом були намічені чотири кільця:

• Центральне: Брусацький узвіз – Лопанська набережна – Площа Пролетарська – провулок Короленка – вулиця Пушкінська;

• Бульварне: станція Левада – вулиця Нетеченська, - вулиця Жовтневої революції – бульвар Гончарівський – спуск Пассіонарії – площа Дзержинського – вулиця Іванова - площа Руднєва;

• Транспортна: Основа – вулиця Наріманова – Павлівка – Шатилівка – Журавлівка – вулиця Ак. Павлова – вулиця Зміївська;

• Заміська: ЦПКіВ – Олескіївка – Північний пост – Залютіно – селище Високий – селище Бабаї – проспект Фрунзе – Салтівське шосе.

Для пропуску транзиту в обхід центу та основних селитебних районів були намічені обхідні магістралі – Західна та Східна. Крім обхідних магістралей, котрі мали позаміське значення, проектувались дві секції магістралі: вул. Ак. Павлова – Профспілковий бульвар – Червона Баварії - ЦПКіВ – Салтівський майданчик – ХТЗ.[47 C.69-84]

Генеральним планом 1945 року передбачалося створення розвиненого центру міста, котрий був задуманий авторами у вигляді «Дуету», що історично був складений у вигляді кільця площ довкола Університетської гірки та площі Дзержинського – міським форумом та центром управління областю. Пішохідний зв'язок між ними повинен був здійснюватися крізь сад ім. Т. Г. Шевченка, а транспортний – по вулицям Сумській, Римарській та Клочківській.

Головною міською площею стаж площа Тевелева (нині площа Конституції), розширена за рахунок знесення будинків, прилеглих до Палацу піонерів. В архітектуру площа органічно вписалась реконструйована будівля Міської Ради.

У Генеральному плані велике значення приділялося озелененню міста. Була передбачена система подальшого озеленення набережних річок. У центральних, найбідніших рослинністю районах, проектувалась закладка садів на території станції Левада по Нетеченській набережній та упродовж вулиці Урицького. А також створення бульварів між Плітньовським і Подільським провулками, по вулиці Малиновського та упродовж неї до спуску Пасіонарії, розширення саду ім. Т. Г, Шевченка.

Крім того кожний крупний житловий район отримував свій зелений масив для відпочинку та заняття спортом. Загальна площа зелених насаджень громадського призначення повинна була досягти по розрахункам 26 квадратних метрів на одного мешканця.[38 C.48-53]

Підтримую в цілому положення Генерального плану 1935-1938 р.р. про багатоповерхове житлове будівництво у вісьмох житлових районах міста, Містобудівельники у 1945 році все ж таки основну масу нової забудови (64%) для розселення 831 тисячі чоловік зосередили у трьох головних планувальних районах – Нагорному, Червонозаводському та Лосівському.

На перспективу для масового житлового будівництва були рекомендовані окремі майданчики: Олексіївський для індивідуального (селище «Монтажник»), Лісопарковий, Павлове поле, Парковий (Сокольники), Салтівський (був розрахований на 90 тисяч мешканців), Ордженікідзевськи, Південний (частина території Селекційної станції), Раймісто (Липовий гай), Леднянський, Зміївський (район Качановки).

Усі майданчики, разом узяті, забезпечували більш менш рівномірний розвиток міста з можливістю розширення на захід, північний захід, північ та південь. Генеральним планом передбачався також розвиток міського транспорту, інженерної інфраструктури, особливо систем централізованого тепло забезпечення від ТЕЦ-3 та ТЕЦ-4.[55 C.28-35]

Під час війни 1941-1945 рр. . Харків був вщент зруйнований. Багато будівель вже не можна було відновити - Палац піонерів, Будинок Червоної Армії, Старий Пасаж, музей імені Г. С. Сковороди, вокзал та інші. Матеріальні збитки, завдані місту та області, склав 33,5 мільярда рублів. Деякі західні експерти передбачали , що на відновлення Харкова буде потрібно не менше 50 років.

Але вже до початку 1944 року в Містопроект під керівництвом головного архітектора міста О. М. Касьянова була закінчена схема нового генерального плану реконструкції Харкова. При цьому особлива увага приділялася перетворенню радіальної структури міста в радіально-кільцеву . Ця перша післявоєнна схема після її доопрацювання була схвалена в 1945 році урядом УРСР.

Генеральний план включав вимушений у той час відвід територій на околицях міста під індивідуальну забудову , що пізніше створило труднощі в розвитку міста. Не було можливості в післявоєнні роки проводити забудову головних магістралей Харкова з радикальним їх розширенням. «Сіті» будівництво багатоповерхових будівель на місці зруйнованих закріплювало невідповідну сучасним вимогам ширину вулиць. Незважаючи на це, схема 1945 виконала свої функції і сприяла планомірного відновлення міста та забезпечення населення житлом.

Архітектура повоєнних років продовжувала стильову спрямованість передвоєнного періоду. В архітектурних формах широко застосовувалася орнаментальна пластика, досить великовагової радянською символікою, перевага віддавалася парадним вертикальним композиціям і національних мотивів.

Такі будівлі Південного вокзалу, великого житлового будинку з вежею на площі Радянській Україні, обкому Компартії України та інші. Схожий архітектурний вигляд придбали і багато громадських будівель в процесі їх відновлення: університет на площі Дзержинського, готель "Харків", Центральний універмаг та інші. Вже в кінці сорокових років стало ясно , що шлях зведення будівель за індивідуальними проектами не дозволить вирішити в короткі терміни проблеми масового цивільно-житлового будівництва.

У 1957 році було прийнято постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про розвиток житлового будівництва в СРСР", спрямоване на якнайшвидше забезпечення житлом. У галузі будівництва стався перелом. Прийшов час однотипних мікрорайонів і дешевих "кам'яних коробок". У 1959 році Харківська філія Гіпрограду отримав завдання скласти новий генеральний план Харкова.

Відповідно до цього плану місто ділився на вісім виробничо-сельбищних планувальних районів, намічалися нові території масового житлового будівництва на вільних територіях у вигляді великих житлових масивів. Почалася забудова Павлова Поля, Селекційної Станції (зона "А") та Орджонікідзевського району. Змінився характер забудови. Замість квартальної планування застосовувалося мікрорайонування. Розімкнувся лад фасадної забудови вздовж вулиць, набула поширення вільне планування.[43 C. 112-127]

Архітектура житлових і громадських будівель тих років дуже скромна, яка пов’язана з гігантськими масштабами заводського домобудування. Однак, слід визнати що, зараз в густо озеленених мікрорайонах Павлова Поля його вільно розташованими будівлями і системою взаємопов'язаних просторів присутній певний затишок .

У 1953-1955 роках були розроблені проекти детальних планувань районів Левади, площі Повстання і проспекту Гагаріна. Але через необхідність зносу старого житлового фонду ці райони не могли вирішити завдання різкого збільшення житлоплощі. Ускладнилася і транспортна проблема. Радіальна планувальна структура міста призупинила розвиток транспорту.

У 1954 році Харківпроект розробив техніко-економічні основи розвитку Харкова до 1980 року (затверджені в 1957 році ). Протягом восьмою - одинадцятою п'ятирічок генеральний план втілювався в життя: промислові підприємства розміщувалися в малих і середніх містах області; територіальний розвиток Харкова йшло у північно-західному, північно-східному і південно-східному напрямках; нове житлове будівництво здійснювалося в основному на вільних територіях. Були забудовані зона "Б" Селекційної Станції та Салтівський житловий масив. Завершувалося формування Олексіївського житлового масиву , будівництво на Холодній Горі , в районі Рогані ...[21 C.37-45]

Крім того, місто збагатилося цікавими будівлями і спорудами. У зелений масив саду імені Т. Г. Шевченка вписався кіноконцертний зал "Україна", на Червоношкільній набережній виріс будинок нового цирку, став до ладу один з кращих плавальних басейнів України - "Спартак". Готель "Мир" доповнила силует Павлова Поля, з'явився Центр науково-технічної інформації . На 242,5 метра піднялася телевізійна вежа ... У різні роки в місті створено чудові об'єкти садово-паркового мистецтва з найціннішими колекціями деревно-чагарникових порід. Це - Ботанічний сад , сад імені Т. Г. Шевченка, парк культури і відпочинку імені А. М. Горького та інші.

Підсумовуючи треба зазначити, що в перше десятиліття після Другої світової війни у Харкові відбулись яскраві зміни в його архітектурному образі. Багато історично важливих будівель було знищено вщент – необхідним стає у невеликий термін відновити місто та надати житло для населення.

Головним напрямком розвитку архітектури тих років стало містобудування. Руйнування Другої світової війни дали архітекторам можливість втілити в життя принципово новий тип міста. Як правило, відновлювальні роботи велися за єдиним планом згідно з вимогами «Афінської хартії» Міжнародного конгресу по сучасній архітектурі, виданої в 1943 р. Сенсом цих вимог було розмежування житлових, промислових і громадських районів, пішохідних і транспортних зон у містах, а також пошук рівноваги між містом і природним середовищем Стрункий, урочистий вигляд міста відповідає його ролі.

У середині 50 -х рр.. будівельна техніка переживала справжню революцію. Все більш широко використовувалися можливості сучасних матеріалів: тонкостінного бетону, алюмінію, пластмас, синтетичних плівок (надувні споруди) та інше. Що дало можливість не лише забезпечити житлом городян а й створити неповторний архітектурний вигляд міста, яким ми пишаємося і сьогодні.