2.3. Відносини адвокатури України з державними органами

Питання відносин між адвокатурою і державою є складними і спірними. Дискусії з цього приводу тривають і сьогодні.

В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що державне керівництво адвокатурою не потрібне.

Деякі інші вчені також вважають, що адвокатура здійснює державні функції і тому ототожнюють її з державними органами. Так, М.О. Чельцов стверджує, що адвокат здійснює функцію державного представництва прав і законних інтересів окремих громадян, що виступають як підсудні, позивачі та відповідачі у кримінальному та цивільному процесах. С.В. Натрускін також вказує на державний характер адвокатури і відмічає публічно-правові особливості її діяльності.

О.Д. Святоцький підкреслює, що діяльність адвокатури, безумовно, має державний характер, адже адвокатура як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги – захищає права і законні інтереси громадян. Більше того, в адвокатури і державних органів багато спільних завдань (у тому числі побудова демократичної правової держави); вони розвиваються в напрямку всебічного розгортання демократії; разом виконують важливі соціальні функції. Крім того, державні органи надають допомогу адвокатурі. У свою чергу, вона активно допомагає їм у розв’язанні завдань, які стоять перед суспільством (наприклад, зміцнення законності і правопорядку).

В Англії та США поняття та суть адвокатури нормативними актами не розкриваються. В Англії в деклараціях адвокатських організацій та публічних виступах адвокатів висловлюється думка про те, що адвокатура служить справі «правильного регулювання суспільних процесів владними рішеннями», зміцненню режиму «панування права», захисту прав людини тощо. У США адвокатура визначається як така, що приватно практикує, комерційна діяльність. Законодавство Франції розглядає адвокатуру як ліберальну незалежну професію. Федеральне положення про адвокатуру Німеччини визначає адвокатуру як незалежну організацію в системі правосуддя, а адвокатів – як вільних підприємців.

З приводу відносин адвокатури з державними органами не можна не погодитися з думкою Ю.І. Стецовського, який зазначає, що стосунки між громадськими організаціями та державними органами залежать від завдань і характеру діяльності тих чи інших громадських організацій, від їх місця та ролі в житті суспільства. Ці відносини можуть бути основані на принципах координації та узгодження в загальних рамках правового режиму, установленого державою. Однак вони можуть ґрунтуватися і на принципах загального або безпосереднього керівництва. Відносно адвокатської діяльності Ю.І.Стецовський зазначає, що її можна розглядати як вільну професію лише з певними обмеженнями. Вона є такою, оскільки доступ до неї відкритий будь-якому бажаючому і достатньо до неї підготовленому, і тому, виконуючи професійні обов’язки, адвокат повинен користуватися якомога більшою незалежністю. Адже головне завдання адвоката – захищати приватних осіб у правовому спорі з державою. Необхідність для громадянина мати в спорі з державою помічника – автономного, професіонального юриста – вимагає формування адвокатури як добровільного, самокерованого та незалежного об’єднання. Представляючи обвинуваченого або іншу особу, адвокат здійснює функції публічно-правові. Тому суть проблеми полягає не в тому, чи слід відмовитися від державного керівництва адвокатурою, а в тому, якими є межі і форми цього керівництва.

Між адвокатурою та державою в основних сучасних світових системах адвокатури складаються різні відносини.

В Україні порядок відносин адвокатури з державою визначений Законом «Про адвокатуру». Закон гарантує незалежність і самостійність адвокатури. На Міністерство юстиції покладено обов’язки щодо забезпечення оплати праці адвокатів у випадках участі останніх у кримінальних справах за призначенням та у разі звільнення громадян від оплати наданих їм юридичних послуг, а також узагальнення статистичної звітності про адвокатську діяльність, сприяння підвищенню професійного рівня адвокатів. Місцеві органи державного управління в межах своєї компетенції сприяють адвокатам та адвокатським об’єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх службовими приміщеннями.

Повертаючись до «Основних положень про роль адвокатів» та «Стандартів незалежності юридичної професії», слід зазначити, що завдання державних органів полягає в тому, щоб забезпечити належну роль адвокатів, яка має поважаться й гарантуватися урядами у процесі розроблення національного законодавства та його застосування. Уряди мають надати адвокатам можливість виконувати професійні обов’язки без залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися і консультувати клієнта як у своїй країні, так і за кордоном.

Уряди повинні виключити загрозу застосування адміністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних обов’язків, стандартів й етичних норм. У разі загрози безпеці адвокатів у зв’язку з виконанням професійного обов’язку, вони мають бути адекватно захищені властями. Адвокати не можуть ідентифікуватися з їх клієнтами та справами клієнтів у зв’язку з виконанням першими професійних обов’язків. Суд чи адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього адвоката не було дискваліфіковано відповідно до національного законодавства і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов’язані забезпечити адвокату можливість своєчасно отримувати інформацію, документи та матеріали справи, зокрема у кримінальному процесі – не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визнавати та додержувати конфіденційність комунікацій і консультацій своїх професійних обов’язків (Преамбула та пп. 16 – 19, 21, 22 «Основних положень»). Має бути забезпечений захист звичайної та електронної системи адвокатського діловодства (досьє), а також захист від втручання в електронні засоби зв’язку й інформаційні системи, що використовуються адвокатами (п. 13 «а» «Стандартів»).

Питання № 3

Предмет, система курсу «Адвокатура України».

Предмет курсу «Адвокатура України» визначається колом питань та проблем, які повинні вивчатися в його межах.

Предметом вивчення дисципліни у широкому розумінні є процес виникнення та сучасний устрій адвокатури – незалежної самостійної громадської організації професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу суспільну функцію – захист прав і законних інтересів громадян і організацій, а також надає їм необхідну правову допомогу; напрямки та завдання діяльності адвокатури, її взаємодії з іншими правоохоронними, громадськими, державними утвореннями.

Система курсу охоплює питання, присвячені правовим основам функціонування органів адвокатури, правового статусу адвоката та його помічника, організаційним формам та видам діяльності адвокатів, формам участі адвокатів у кримінальному та цивільному судочинстві, розгляді господарських спорів.

Із загального обсягу численних організацій, які існують в Україні, провідне місце посідає адвокатура, яка покликана згідно з Конституцією України та Законом України «Про адвокатуру» надавати юридичну допомогу громадянам, підприємствам, установам, організаціям, сприяти виконанню завдань правосуддя.

Захист прав та інтересів громадян і організацій здійснюється у вигляді надання консультацій з правових питань, як усних, так і письмових, складання різного роду документів та ділових паперів правового характеру, виступів адвокатів у суді як захисників у кримінальній справі, представників у цивільній справі, справі про адміністративне правопорушення або справі з господарського спору. Адвокати надають громадянам і організаціям й іншу юридичну допомогу.

Закон України «Про адвокатуру» та прийняті відповідно до нього інші нормативні акти надають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має виконувати своє конституційне призначення: забезпечити право на захист від обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та інших державних органах.

Для більш упорядкованого та послідовного вивчення курсу «Адвокатура України», з метою отримання більш глибоких знань цей курс, як і інші навчальні юридичні дисципліни, систематизовано. Згідно з цією систематизацією він складається з двох частин: загальної та особливої.

У загальній частині вивчаються питання та проблеми, характерні для будь-якій діяльності будь-якого адвоката або адвокатського об’єднання: історія розвитку адвокатури, загальні основи функціонування та напрямки діяльності, вимоги, які пред’являються до адвокатів, їх правовий статус, статус помічника адвоката, дисциплінарна відповідальність і порядок притягнення до неї.

В особливій частині курсу розглядаються питання здійснення адвокатом окремих видів діяльності:

• надання консультацій,

• складання документів правового характеру;

• участь адвоката у дізнанні та досудовому слідстві, у розгляді кримінальних справ у судах;

• участь адвоката у розгляді цивільних справ у судах;

• участь адвоката у вирішенні господарських спорів;

• участь адвоката в адміністративному судочинстві.

Особливістю цього курсу є наявність практичних завдань, які допоможуть слухачам та курсантам отримати більш точні уявлення про специфіку діяльності адвокатів.

Викладання курсу «Адвокатура України» є нагального потребою сьогодення, тому що питання захисту прав і свобод громадян вийшло на перший план, інтерес до діяльності адвокатури зростає, і все більше студентів юридичних вузів і факультетів мають бажання після закінчення вузу займатися адвокатською діяльністю.

Питання № 4

Зародження адвокатури.

На перших стадіях юридичного розвитку суспільства адвокатура не існувала в тому вигляді, в якому ми її спостерігаємо зараз у європейських народів. Ще у ХІХ ст. професор Є.В. Васьковський писав, що адвокатура, подібно до всіх соціальних інститутів, не виникає одразу в цілком організованому вигляді, а виникає в житті спочатку у вигляді незначного зародку, який може за сприятливих умов формуватися і досягти певного розквіту.

Адвокатура не виникла разом із судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об’єднання кількох племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стало не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю уже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які здобували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази. Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду. У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури. Це – королівства зулусів, бечуанів. У кафрів (Південно-Східна Африка) позивач приходив до суду зі своїми рідними, які здійснювали функції адвокатів. У Китаї захист дозволялося здійснювати родичам або приятелям обвинуваченого. У Туреччині існували так звані «муфтії» – знавці ісламського права, обов’язки яких полягали в наданні юридичних порад зацікавленим особам. Вони коментували правові норми, і їх думка мала силу закону. У стародавніх іудеїв захисником міг бути будь-який бажаючий. Це допускалося і навіть вважалося священним обов’язком: «робіть добро, прагніть до справедливості, допомагайте пригнобленим, віддавайте право сиротам і захищайте вдів».

Найбільш чітко оформленою адвокатура була у Греції та Римі. Хоча у Греції особливого стану адвокатів і не існувало, але вже склався особливий прошарок осіб, які займалися складанням промов для виголошення їх позивачами в суді.

М.О. Чельцов-Бебутов, розкриваючи зміст судового розгляду епохи розквіту афінської демократії VI – IV ст. до н.е., вказував на наявність права обвинуваченого мати захисника. Незважаючи на те, що закон Афін вимагав від сторін вести свою справу самостійно, без сторонньої допомоги вони могли вести лише приватні дрібні процеси. У більш складних процесах необхідно було не тільки надати факти, що роз’яснюють справу, але й згрупувати їх у належному вигляді й висвітлити так, щоб справа була зрозумілою для суддів. Саме у зв’язку із цим виникла потреба в тих, хто, добре знаючи звичаї і закони, міг допомогти вдалому веденню справи. Це були логографи та диктографи, найбільш видатні з них – такі знані оратори, як Антифон, Лізій, Ісократ, Есхіл, Демосфен.

Обов’язки логографа перед клієнтом полягали у збиранні матеріалу, що був необхідний для попередньої перевірки справи, а також у виборі найбільш вигідного виду скарги. У тих випадках, коли покарання встановлювалося не законом, а стороною, вони пропонували відповідну кару. Головним завданням було написання промови для клієнта, яку логограф вивчав і оголошував перед судом.

Ще одним видом захисту був виступ синегора. Обвинувач чи обвинувачений у цьому випадку проголошували короткий вступ, а саму промову чи найбільш важливу її частину вимовляли за них, з дозволу суддів, синегори. Розповсюдженим видом захисту у кримінальному процесі Давньої Греції була участь параклета – оратора з народу, – який у своїй промові, як правило, зображував моральні якості чи громадянську гідність підсудного. О.Д. Святоцький та М.М. Михеєнко зазначають, що грецький народ значною мірою був схильний до мистецтва, зокрема до ораторства, тому грецька адвокатура більше тяжіла до ораторського мистецтва, ніж до правознавства.

З римської адвокатури почався розвиток світової адвокатури, тому на ній слід зупинитися більш детально.

У кримінальному процесі Риму (II ст. до н.е.) судове представництво спочатку здійснювали знатні громадяни-патрони. Пізніше їх монополію було скасовано, і до судового захисту були допущені всі вільні громадяни.

Виділяли три групи захисників:

а) адвокати – особи, які надавали сторонам юридичні поради;

б) лаудатори – особи, які говорили не про сутність справи, а висловлювалися про особисті риси обвинуваченого;

в) патрони – особи, які обиралися з найбільш гідних громадян: не тільки з фахівців-законників, але й із тих, що відзначалися здібностями і глибокими знаннями.

Пізніше римський літопис давав таку класифікацію захисників:

а) патрон – оратор, який захищає будь-кого в суді;

б) адвокат – особа, яка допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку;

в) повірений – особа, яка веде справу;

г) когнітор – особа, яка бере на себе справу присутнього і захищає як свою.

Для римської адвокатури характерними були як необмежена свобода, так і необмежена регламентація. У республіканський період адвокатура була абсолютно вільною професією, і законодавча регламентація її майже не зачепила. Існували певні правила діяльності адвокатури, але вироблені вони були лише практикою та звичаями. Так, молоді люди, які вступали до адвокатури, викликалися на форум для презентації, і при цьому їх супроводжувала впливова особа з колишніх магістратів (консулів, преторів або цензорів). Якісь умови для здобуття професії адвоката – освіта, практична підготовка, моральні якості – визначені не були. Кандидати в адвокати прослуховували курс риторики, брали консультації у знаменитих правознавців, відвідували засідання судів, але ні порядок, ні термін, ні обов’язковість цих занять не було визначено законом. Таким чином, будь-яка особа, яка мала здібності та досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну допомогу. Правозаступництво було відокремлене від судового представництва: адвокати здебільшого були ораторами. Слід зазначити, що адвокатура стала прямим шляхом до вищих посад у державі, висунувши зі своїх лав таких видатних судових ораторів, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс, Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

Пізніше організувалася римська адвокатура як особливе об’єднання, що складалося з певного числа вчених-юристів, на яких поширювалася адміністративна влада суду.

За часів імперії (I ст. до н.е. – IV ст. н.е.) римська адвокатура зазнала значних змін. Адвокатська професія була помітно обмежена. Так, за кодексами Юстиніана вона прирівнювалася до державної служби. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника міста чи провінції. Не допускалися до адвокатури неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Заборонялося займатися адвокатською діяльністю суддям та намісникам провінцій. Кандидат до адвокатури повинен був закінчити спеціальний п’ятирічний курс в юридичній школі та вдало скласти іспити. Адвокатів заносили до списку («rotula») за префектурами у порядку їх допуску до професії. Перший у списку був старшиною («primas»). Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних («statuti»), які були обмежені числом і мали право виступати у всіх судах, і позаштатних («supernumerarii»), які не були обмежені в числі і практикували у нижчих судах. Штатні адвокати призначалися керівником провінції з числа позаштатних. Головними професійними злочинами вважалися: віроломна зрада клієнта, вимагання великих гонорарів, кляузництво. За ці та подібні порушення професійних обов’язків на адвокатів чекало єдине покарання – заборона займатися адвокатською діяльністю. Перед розглядом кожної судової справи адвокати проголошували особливу професійну присягу, в якій зобов’язувалися докладати всіх зусиль до захисту законних і справедливих вимог клієнта, відмовлятися від ведення справи у будь-який час, навіть під час її провадження, якщо переконаються у неправоті вимог, незалежно від того, чи буде ця неправота юридичною або моральною. Якщо адвокат відмовлявся від участі у справі, позивач не міг запросити іншого, щоб, як зазначалося в законі, «нехтуючи кращими адвокатами, сторони не стали б обирати нечесних». Якщо ж позивач мав кількох адвокатів, і частина з них відмовлялася продовжувати справу, а частина – ні, то на місце перших заборонялося запрошувати інших, а другі продовжували захист. На суді адвокат повинен був уникати образливих висловів і свідомо не затягувати процес. До розгляду справи адвокат не мав права встановлювати розмір гонорару, але після розгляду він уже міг це робити. За відсутності домовленості гонорар за позовом адвоката призначав суд, виходячи зі складності справи, талановитості адвоката, традицій адвокатури та рангу суду. У цей період правозаступництво злилося із судовим представництвом. Під час імперії адвокати поєднали в собі функції республіканських адвокатів, повірених та юрисконсультів.

А. Стоянов писав, що значні зміни, які відбулися в інституті захисту в часи Римської імперії, були обумовлені централізацією державної влади. Скасовувалися демократичні форми здійснення правосуддя, приватне право обвинувачення послаблялося, розширювалися публічні засади судочинства, обмежувалися змагальність й усність процесу. Відсутність публіки під час розгляду кримінальних справ у суді призвела до того, що адвокати здебільшого ставали донощиками. Здійснювати захист стало непрестижно, й у судову практику «обнаружился приливъ худшихъ людей», які у своїй діяльності керувалися не принципами правосуддя, а лише користю. У той же час з різних причин від здійснення захисту у кримінальному судочинстві ще не можна було відмовитися. Усе це призвело до необхідності вирішення питання про організаційний устрій адвокатури. Державному регулюванню підлягала не лише кримінально-процесуальна діяльність захисників (у цей період захисниками називалися не тільки особи, які реалізовували функцію захисту), але й організаційне підпорядкування з метою впливу на осіб, які надавали правову допомогу сторонам.

Таким чином, хоча зародки інституту адвокатури виникли на найнижчих ступенях юридичного розвитку людського суспільства, наявність у Давньому Світі окремої групи осіб, що сприяли захисту прав та інтересів постраждалого й особи, яка скоїла злочин, є характерною для держав із більш високим рівнем суспільного розвитку, основаних на демократичних засадах (Стародавній Рим, Греція тощо). Характерною рисою становлення інституту адвокатури є те, що спочатку надавати правову допомогу мали право не лише юристи, а й будь-які особи. Згодом до надання правової допомоги допускалися особи, які відповідали певним вимогам. Професіоналізація надання правової допомоги сторонам у кримінальному судочинстві супроводжувалась її підпорядкуванням державним інтересам.